Мирний початок ХХ століття і тихі вулички повітового Житомира обіцяли недавньому випускникові столичної католицької духовної академії Анджею Федуковичу спокійне життя у служінні Всевишньому в стінах величного кафедрального собору святої Софії, куди він був призначений віце-деканом.
Заможний прихід, силами якого поряд з храмом незабаром з’явився витончений представник ренесансу будівлі консисторії, безмірна довіра городян не залежно від їх релігійної приналежності і головна ікона костелу – прекрасний образ Страдженої Божої Матері пензля самого Рафаеля перетворили життя ксьонза в справжній рай на землі. Але Перша світова війна, більшовицький переворот 1917 року і громадянське протистояння в одну мить перевернув його долю разом з мільйонами інших…
Вибухи, ріки крові, арешти, розстріли, вигнання, якими супроводжувалася кожна з тринадцяти змін влади в Житомирі за ці роки, дали людям єдину надію і захист – настоятеля римсько-католицької катедри Анджея Федуковича.
Це до нього, а не до офіційної влади кинулися збожеволілі від жаху єврейські матері і дружини, чоловіків яких п’яні польські солдати готових були спалити в шіпці за своїх невідомо ким убитих товаришів; це він простоволосий і босий силою праведного гніву зупинив їх занесену для смертовбивства руку і змусив упасти перед ним на коліна; це завдяки йому старі польські вчителі не померли з голоду гнані радянською владою.
Але головною перемогою його життя і головною трагедією стала любов до прекрасного рафаелівського образу Богородиці. А почалося все з остаточного воцаріння в Житомирі червоних, які оголосили загальну експропріацію і атеїзм. Та тільки в зовсім спустошеному війнами місті мало чого залишилося для наживи. Хіба тільки недоторкане священне церковне майно, головним надбанням якого була та сама ікона в масивній позолоченій платиновій оправі колись надіслана з Ватикану
Коли більшовицькі комісари прийшли за святим ликом, а скоріше за благородним металом його обрамлення, отець Анджей запропонував їм в обмін на недоторканність ікони зібрати рівнозначний окладу вагу платини і золота серед небайдужих. Угода була укладена, дорогоцінний дар зібраний і відданий в обагрені кров’ю руки представників нового режиму. Але нелюди позбавлені честі, совісті і гідності незабаром повернулися і за цінної рамою. Святий образ Страдженої Божої Матері був блюзнірський вирваний з окладу і кинутий на землю, після чого ксьонз віддав його надійній людині на збереження.
Але там де двічі, там і тричі – Федукович був викликаний на допит головою житомирського ОГПУ з метою отримати прізвища тих парафіян, які пожертвували коштовності для першого відкупу. Святий отець відмовився, що стало початком його кінця: нескінченні (наприкінці щоденні) арешти, побиття, тортури і звинувачення. Жалісливі городяни пропонували своєму духовному захиснику перечекати смутні часи в надійному укритті, на що він лише сумно пожартував: “Я подумаю, що зі мною робити”.
Трагічна розв’язка наступила 5 березня 1925 року, коли після чергового затримання батька Анджея ледь живого відпустили додому після чергового затримання за звинуваченнями в шпигунстві. Він сховав під рясою бутель гасу, тягнучи перебиту на допитах ногу забрався на вершину гори Голова Чацького і через безвихідь вчинив найтяжчі гріхи – акт самоспалення…
Ходячий факел, що крізь полум’я вигукував слова ревної молитви, городяни помітили відразу і загасили. Обгорілого, але ще живого священника віднесли спочатку в квартиру громадянки Тережитяк, а потім – в лікарню Червоного Хреста, де він і помер у страшних муках як Ісус на руках у лікаря Гербачевського із зізнанням, що зробив це сам.
На початку березня 1925 років увесь Житомир завмер в глибокій скорботі в сльозах проводжаючих свого героя в його останній шлях. Тут були і православні, і католики, і іудеї…, не було на всьому протязі проходження процесії лише жодного представника кривавої влади, що злякалися сили народного гніву. Поховали Анджея Федуковича як і личить настоятелю римсько-католицької катедри в освяченій землі поруч з могилою Кароля Антонія Недзяловского.