Півострів з його оксамитовим покривалом яйли, сталевими піками гір і прозорою блакиттю набігаючих на берег хвиль з білими баранчиками на гребені повинен був стати раєм на землі, а ведений рукою злої долі на століття перетворився на арену воєн, поневолення, зрадництва в боротьбі за благодатний край.
Релігійні ж вірування, як основний стимул для підпорядкування та управління народами, широко використовувався з давніх часів, щоб досягти намічених государями цілей і обгрунтувати утиски інших народів. Крим же став мініатюрним відокремленим загубленим в чорноморських водах майданчиком, де роками розігрувалися сцени військових і політичних битв з релігійним підтекстом. Тому тим чи іншим подіям, пов‘язаним з віруваннями надавався майже містичний зміст, а реальний ворог перетворювався на міфічне уподібнення, щоб жити у віках.
Так згідно записаними в XVII столітті оповідям в високих стрімких горах поблизу міста Чуфут-Кале в незапам‘ятні часи оселився вогнедишний змій, який зжирав усе живе. Він ніс на своїх крилах розорення і спустошення, горе і сльози так що більшість місцевих жителів повинні били назавжди покинути рідну домівку, рятуючи від жахів і бід їм заподіюваних.
Та знайшлася в місті невелика кількість людей, яким йти було нікуди, та й не хотіли вони покидати стіни рідної домівки. У надії на чудо впали вони ниць перед блакитними небесами просячи захисту в гарячій молитві Пресвятій покровителькі. І сталося диво – на наступний день, ведені незгасимим вогником свічки, на високому уступі прямовисної скелі над долиною Марьям-Дере віряни знайшли бездиханне тіло чудовиська поруч з іконою Божої матері. Змій був порубаний на дрібні частинки та відданий після вогню, а святе місце здійснення чуда спонукало віруючих на створення церкви у скельної товщі, яка пізніше, опікувана святими братами, перетворилася на оплот християнського Криму – печерний монастир Успіння Пресвятої Богородиці.
Так ця знайдена в ті незапам‘ятні часи ікона Пресвятої заступниці небес і оберігала храм з його паствою, поки з політичних мотивів з благословення митрополита Ігнатія не відправилася з останніми з них в далеку подорож на узбережжі Азовського моря в славне місто Маріуполь, уносимая подалі від мусульманських владик з їх утисками й гоніннями, щоб протегувати віруючим на їх новій батьківщині в їх новому будинку.