Затишне сімейне гніздечко в маленькому сільському містечку серед краси житомирської землі на службі музи наук і знань.
Архітектурна перлина, що мінялася в дусі модних тенденцій разом з ростом добробуту господарів, в образі якої залишили свій відбиток всі архітектурні стилі.
Древній зелений муаровий плащ поміщицької садиби, в кроні дерев якого заплуталися запах фінансового успіху, гіркота втрати, азарт революції і сльози війни…
Тут час ніби застиг на десятиліття, затишно заснувши на березі кришталевого озера, і лише дитячі голоси і веселий шкільний дзвінок нагадує про тріумф життя над небуттям.
Зникла на сім десятиліть святиня як випробування на силу віри андрушівської пастви вищими силами для її утвердження та зміцнення через покоління.
Маленький новий храм на новому місці, але з колишньою сутністю лише підтверджує слабкість і швидкоплинність людської волі перед лицем Всевишнього.
Безмовний куточок скорботи серед зелені старого парку як мала дещиця тих сліз і горя, які пролила Україна про своїх дітей в чорні дні Другої світової.
Алея тих, чий подвиг не померкне навіки, чиї імена назавжди закарбувала історія на великому серці житомирської землі.
Хранитель давньої історії містечка, блакитні води якого бачили його продувані всіма вітрами порожні вулиці і будівництво розкішного палацу, слухали малиновий передзвін церковних дзвонів і метушливий шум роботи на благо бога комерції, щоб на собі випробувати весь жах війни і змити її кривавий слід.
Тонка стрічка на талії красуні-садиби як витончений штрих підкресленої краси, без якого немислима гармонія.
Одна з маленьких частинок великих статків, що забезпечували роботою сотні, дали освіту тисячам і вилікувати десятки тисяч.
Одна з ластівок зародження нового капіталістичного часу на українській землі, політ якої обірвала червона чума.