Згідно з основною версією про походження назви міста Родинське, останнє назване на честь Родинської ділянки вугільного родовища. А ділянку, в свою чергу, названо на честь хутора Рóдіна (тобто, «батьківщина», нині – у складі села Світле Мирноградської міськради), на північ від якого ділянка і розташовувалася. Одними з перших копалень в околицях сучасного міста Родинське, були розвідувальні й видобувні шахти Південно-Російського Дніпровського металургійного товариства в районі маєтку Мирна Долина, що належав Ф.Тернову. Це східні околиці нинішнього Красного Лимана, південного «передмістя» Родинського. Імовірно у 80-х – 90-х роках XIX століття тут був розкритий пласт потужністю 0,5 м на глибині 21-25 м. Промисловій розробці перешкоджав великий приплив води, по балці були виявлені кілька потужних джерел.
. Спроби кустарної розробки вугілля на схід від сучасного Красного Лимана проводилися і на початку ХХ століття. Так, О.Гапєєв в своїй роботі, присвяченій геології Гришинського вугленосного району (1927 рік), вказує на стару шахту біля злиття струмків балок Берестова (Харцизька) і Осикова. На жаль, ані часу, коли шахта давала вугілля, ані прізвища власника, ані навіть точного місця розташування даного підприємства встановити не вдалося. Дані урочища жителі Красного Лимана називають Шталєво (на захід від злиття струмків, за прізвищем власників ділянки) і Осички (на схід від злиття струмків, за назвою Осикової балки).
Кустарні шахти, відкриті в околицях села Новоекономічне після рево-люційних заворушень 1905-1907 років, називали «столипінськими», оскільки в цей час пост прем'єр-міністра Російської імперії займав П.Столипін. Були такі шахти і в Лимані. У західній частині маєтку Мирна Долина працювали дві кустарні шахти тамтешнього землевласника П.Маркова, які розробляли «язики» вугільних пластів. У 1913 році, в зв'язку з запланованим будівництвом залізниці Гришине – Краматорська, розвідка вугілля на землях П.Маркова не виявлено придатних для промислової розробки пластів. Район за східною околицею Лимана досі називають «Маркове», - там зберігся ставок (занедбаний) в Водяний балці. Шахти перебували практично на крайній точці східної околиці Лиману.
Ведучий № 1. Була своя шахта і в центрі Лиману. Розташовувалася вона в 200 метрах від будівлі колишньої сільради, розробляла вугілля на глибині до 80 метрів. За деякими відомостями, проходка стовбура почалася, орієнтовно, в 1915 році, і можливо, до неї має від-ношення знаменитий кустар О.Євтухов (біля дачного селища в Красному Лимані, начебто, є «хата діда Крюка»). Глибина стовбура не перевищувала 50 м, а сам стовбур був обладнаний кінним воротом. Вугілля під землею транспортували за допомогою кінної тяги в вагонетках. За свідченнями старожилів, вночі було чутно, як під землею кінь тягне порожняк. Шахтна поверхня була обладнана напівбункером. Начальником був Тєрьохін. До 50-х років минулого століття було відпрацьовано до 300 м в сторону шахти «Родинська» і до 100-150 м в напрямку Новоекономічного. Залишки відвалу породи шахти збереглися досі, вони розташовані в городі приватного будинку.
«Столипінські шахти» працювали і в Федорівці. Місцеві жителі називають їх «генеральськими», оскільки господарем був генерал-майор В.Токайшвілі. Останній з дружиною орендував землі в маєтку Григоріївка між однойменним селом (нинішнє Разине) і Липовій балкою (де зараз знаходиться Федорівка). Примітно, що сама Федорівка до генеральського рудника не має ніякого відношення. Орієнтовно в 1906 році почалися роботи по закладці «генеральського» рудника, а в 1909 році Григоріївський рудник генерал-майора В.Токайшвілі вже дав перше вугілля. Генеральська шахта, яка перебувала в 16 верстах від станції Гришине, була першою з виниклих тут копалень, можливо – найбільшою. До 1918 року тут працювали шахти інших дрібних власників, список тільки відомих прізвищ перевищує 10 найменувань.
Максимальна продуктивність становила 6,5 тис. т, з них до 1,5 тис. т доставляли гужем на станцію Гришине, решта розпродавали на місці. Хоча за сприятливих умов, тут і на навколишніх селянських копальнях могли видобувати до 100 тис. т вугілля на рік. Протягом першого півріччя 1910 року на руднику було видобуто 120 тис. пудів вугілля, за календарний рік – 163 тис. пудів. У зв'язку з відсутністю під'їзних шляхів, вуглевидобуток на копальні коливалася. У 1911 році рудник видав всього лише 96 тис. пудів вугілля, в першому півріччі 1912 року – 200 тис. пудів, а за аналогічний період 1913 року - лише 130 тис. пудів (причому, за рік видобуток склав 150 тис. пудів). Видобувна здатність рудника в 1911 році оцінювалася в 2 млн. пудів (передбачалося відкрити 3 шахти з сумарною продуктивністю до 2 млн. пудів), в 1912-1913 роках – лише в 1 млн. пудів. У зв'язку із нестабільним вуглевидобутком в районі Григоріївки, власник рудника до 1918 року неодноразово змінювався. З 1914 року рудник належав Алексєєвському гірничопромисловому товаритву (на прізвище господаря – В.Алексєєва), з 1915 року – власне, В.Алексєєву, з 1917 року – акціонерному товариству «Григоріївка-Гришине». Сам генерал В.Токайшвілі входив в число акціонерів і володів контрольним (без 1 акції) пакетом акцій. У 1914 році на 1 діючій шахті даного рудника (22 працівника) було видобуто 30 тис. пудів вугілля при видобувній здатності 0,7 млн. пудів. У 1915 році тут видобули 250 тис. пудів вугілля при видобувній здатності в 2 млн. пудів на рік. Причому, в 1915 році тут планували добути в 1916 році 840 тис. пудів вугілля. У 1916 році видобувну здатність рудника встановили в 2 млн. пудів на рік, при цьому вже в звітному році сподівалися видобути 1,5 млн. пудів вугілля. Статистика видобутку вугілля на копальні в 1916-1918 роках відсутня, але швидше за все реальний вуглевидобуток був набагато нижче планового. Керуючими на руднику були С.Богарніков, потім – Л.Рабінович.
Не пізніше 1913 року поряд з рудником були закладені дрібні шахти се-лян, підприємців тощо. У 1915-1918 роках тут працювали шахти Вєркєна, Давидова, Ізуса, Шінявського, Шульмана, Євтухова, Шпунтовича, Мовергозе, Камінських, Рибкіна, Пеняєва, Ісакіївські копальні Астермана. Практично всі вони увійшли до складу рудника акціонерного товариства кам'яновугільних копалень «Григоріївка-Гришине». У 1920 році, в зв'язку зі зміною суспільно-політичного ладу, націоналізований Григор'єво-Гришинський рудник виявився у веденні Північного (Гришинського) куща Донвугілля, а потім був переданий на баланс радгоспу «Гірник-2» (з 1963 року - «Добропільський»).
На руднику добували вугілля марки Т, не затребуване широко на ринку. До весни 1918 року найбільші шахти (Токайшвілі, Алексєєва та ін.) відпрацювали запаси родовища на верхніх горизонтах, і була потрібна реконструкція рудника. Крім того, для залучення робочої сили, було потрібно капітальне будівництво житла. Обговорювалася можливість будівництва 2 нових шахт глибиною 53 м кожна з механізованою (нескінченною) відкаткою вантажів по ухилах і бремсбергах (бремсберги нових шахт передбачалося збити з ухилами старих). Передбачалося будівництво 2 казарм, 2 будинків, контори та матеріального складу. Рудник, станом на весну 1918 року складався з: шахт Давидова, Шульмана, № 1-2 тощо; 350 тис. пудів вугілля, що скупчилося на промплощадці; застарілого будинку Мовергозе для службовців (робочі проживали в сусідніх селах і хуторах); контори, лавки, амбулаторії та невеликого складу в будівлі Шінявського. За порадою члена правління товариства «Григорівка-Гришине» А.Касьянова, управляючий рудником Л.Рабінович запланував відкриття нової шахти глибиною 25 сажнів з добувної здатністю в 4 млн. пудів на рік, яка мала розміщуватися на південь від старої шахти Мовергоза. Передбачалася збійка бремсберга нової шахти з ухилом шахти Мовергоза; на ухилі передбачалося спорудження безкінечної відкатки. У разі провалу даного проекту, пропонувалося відкрити нову шахту на північ від копальні Давидова.
Одним із важливих питань для власників рудника було облаштування адекватних під’їзних шляхів, адже гужовий транспорт був дорогим і малопродуктивним. У 1911 році Рада З'їзду гірничопромисловців півдня Росії підтримала перше клопотання про будівництво залізничної гілки до копальні – тупикової Григоріївської під'їзної колії протяжністю 15 верст для обслуговування шахт Новоекономічного і Григоріївки однією гілкою. Але в 1912 році Донецько-Грушівське товариство кам'яновугільних й антрацитових копалень заклало на землях Новоекономічного свій рудник, а до 1913 року підвело до нього рудникову вузькоколійку. Примикати Григоріївському руднику під'їзними шляхами до приватної залізниці не було сенсу.
В 1913 році через Раду З'їзду пройшло клопотання про будівництво ту-пикової гілки на Григоріївку від роз'їзду Сухецький (район передвхідного світлофора станції Родинська з боку Мерцалового) до межі маєтку. До кінцевої станції гілки повинні були примикати ґрунтові й рейкові під'їзні шляхи шахт Григоріївського рудника і дрібних орендарів. Гілкою передбачалася вивіз вугілля та хліба. Міністерство шляхів сполучення в 1913-1914 роках не включило гілку на Григоріївку в проект залізниці Рутченкове – Гришине – Добропілля, і погоджувалося побудувати гілку тільки при поверненні коштів на будівництво, що не влаштовувало генерал-майора В.Токайшвілі.
В 1916 році проект залізничної лінії Гришине – Краматорська – Дружківка, складений незадовго до цього в правлінні акціонерного товариства Токамакскої залізниці, був скорегований управлінням Катерининської залізниці. Нова траса залізниці передбачала примикання до існуючих залізниць в районі Гришине по роз'їзду Сухецький, а також трасування через Казенноторське (Шахове). Що стосується Григоріївського рудника, в декіль-кох верстах на північний захід від останнього передбачалося спорудження станції Паровична, яка обслуговувала б шахти, розташовані на лівому схилі Липової балки. Питання про обслуговування шахт на правому схилі Липової балки, а також з боку Григоріївки, в 1918 році залишалося відкритим.
В 1918 році, з урахуванням відкриття в майбутньому станції Паровична, був затверджений план будівництва рудникової вузькоколійки з кінною тягою протяжністю близько 7 верст від шахт Григоріївського рудника, розташованих на правому схилі Липової балки, до роз'їзду Сухецький, який влітку 1918 року передбачалося відкрити для прийому вугілля. Підвіз вугілля по вузькоколійці обходився б руднику в 6-7 копійок за пуд. Для порівняння: доставка вугілля гужем на станцію Мерцалове (без урахування вартості зберігання навантаження його на станції) обходилася б руднику в 25-30 копійок за пуд, на Сухецький роз'їзд - 15-20 копійок за пуд при собівартості 50-60 копійок за пуд. Підприємства «Монотопа» брали вугілля в травні 1918 року за 1,33-1,6 крб. за пуд. Для транспортування вугілля було потрібно до 25 вагонеток. Управляючий зажадав на будівництво вузькоколійки 150 тис. крб., на відкриття Сухецького роз'їзду для прийому вугілля (з урахуванням непередбачених витрат) – 20 тис. крб. Гроші на будівництво передбачалося виручити від реалізації незатребуваного вугілля, що накопичився на промплощадці рудника. Надалі слід було розбудовувати рудникове селище та проходити нові шахти. Звісно, до осені 1918 року питання будівництва рудникової вузькоколійки і нової залізниці, а також нових інфраструктурних об’єктів на руднику вирішене не було, а далі розгорілася війна.
Постачання рудника відбувалося через станції Гришине і Мерцалове. В 1918 році влас-ники рудника, які були не в змозі розрахуватися із залізницею за вже замовлені будматеріа-ли, не могли навіть приступити до будівництва рудникового селища. Так, у липні 1918 року на управлінням Запорізької (Катерининської) залізниці на аукціонні торги було виставлено незатребувані вантажі та багаж, в тому числі – 145 пудів толю покрівельного (50 місць) зі стартовою ціною 800 крб. Відправником вантажу значився дехто Вайнеров, станція Маріу-поль, одержувачем – акціонерне товариство кам’яновугільних копалень «Григоріївка-Гришине», вантаж від самого початку спрямовувався на станцію Мерцалове (накладна № 79219). Торги було призначено на 13, 24 і 29 липня.
«Питання приміщень для службовців і робітників стоїть на руд-нику надзвичайно гостро. Наявні споруди всі зайняті орендарями, і на швидке звільнення їх не доводиться розраховувати. Робочі живуть, головним чином, в сусідніх селах, службовці – в колишньому будинку Мовергоза. Подальше перебування взимку службовців в цьому будинку немислимо, тому що насамперед він дуже малий, а по-друге, в ньому зимою дуже холодно. Ремонтувати його, все-одно, що будувати новий. У будівлі, що належала Шинянському, поміщається конторка, лавка, амбулаторія і невеликий склад. Таким чином, навіть якщо не приступати до проходки нових шахт, а обмежитися вже діючими, все одно потрібно будувати квартири, оскільки жоден серйозний службовець не буде жити в існуючих приміщеннях. Особливо багато житлових будівель для нових шахт, мабуть, поки не доведеться будувати, оскільки багато робітників будуть жити в селах, - переважно в Григоріївці й Караковому; необхідні лише головним чином приміщення для кваліфікованих робітників, як то слюсарів, ковалів і т.п., а також для службовців. Намічається наступна будівельна програма на літо: якщо нові шахти не проходять – 1 казарма, восьмиквартирний… і 1 будинок в 4 квартири; якщо нові шахти проходять – 2 казарми восьмиквартирний.., 2 будинки по 4 квартири.., 1 матеріальний склад і майстерні.., 1 контора… Будувати передбачається з бутового каменю недіючого кар'єра на вапняному розчині, дах – залізний, оскільки місцева черепиця дорога і погана» (Акціонерне товариство кам’яновугільних копалень «Григоріївка-Гришине» // Державний архів Донецької області, фонд № 184, опис № 1, справа № 1, аркуші 152-153).
Примітно, що і в документах дореволюційної епохи, які складалися в Донецько-Грушівському товаристві кам’яновугільних й антрацитових копалень, і в докумен-тах власників Григоріївського рудника, «червоною ниткою» проходить тема необхідності будівництво залізниці до рудника. Також постійно порівнюються обидві копальні із наголо-сом на те, що Донецько-Грушівське товариство мало «підтримку Азіатського банку», і через це змогло і збудувати залізницю, і налагодити промисловий вуглевидобуток, а генерал цього не зміг з фінансових міркувань. Але причини невдач генерала криються не лише у фінансо-вій стороні питання й відсутності залізниць, і не стільки в цьому. Головною, на наш погляд, є причина ненадійності ділянки вугільного родовища, яке розроблялося в Григоріївці, в плані перспектив вуглевидобутку.
Слід зазначити, що і станцію Мерцалове, і Сухецький роз’їзд відкривали для прийому вугілля, але тимчасово, і в середині 20-х років ХХ століття. Є інформація, наприклад, про угоду між Катерининською залізницею і «Донвугіллям» від 15.01.1924 року про вивезення 100 вагонів із вугіллям (імовірно, з Григор’єво-Гришинського рудника) із закритого роз’їзду Мерцалове. Щодо Сухецького роз’їзду, під час будівництва залізниці Гришине – Добропілля там було збудовано одиночну залізнич-ну будку, в якій проживала родина залізничників, із господарчими спорудами, - в тому числі питним колодязем. В 1924 році на 10-й версті залізничної гілки Гришине – Добропілля, - тобто, по Сухецькому роз’їзді, - було укладено стрілку «на час навантаження вугілля». Встановлювалося обмеження максимальної швидкості руху потягів по стрілці – 10 верст на годину. Пізніше тут було обладнано нерегульований переїзд – залізницю перетинала ґрунтовка з Сухецької колонії (сучасне село Сухецьке) на хутір Дубровський (південна частина сучасного міста Білицьке). Будку було зруйновано в роки Другої Світової війни, але колодязем «із м’якою водою» мешканці Сухецького користувалися ще довго…
До середини 50-х років працювала дрібна шахта Турчина (Турчинова). Гірничі роботи вели буропідривним способом, для чого на складі підприємства зберігали бочки з порохом. Відвали породи шахти в районі на північний захід від Новоекономічного і ставків-освітлювачів шахти ім.О.Стаханова збереглися досі. Сам Турчин проживав у селі Разине, й безспірно, він є для мешканців села такою собі людиною-легендою. Старожили переказують байку, як у Турчина заболів бік, і той скомандував, щоби його повезли в лікарню «на Центральну». Але щойно бричка виїхала «за бугор» (на захід від села, приблизно в тому місці була сама шахта), той скомандував повертати назад, побоюючись не дожити до моменту, коди доїде до лікарні, - дорога була не асфальтована, з вибоїнами…
У другій половині 40-х років ХХ століття почалися роботи по закладці капітальних шахт «Родинська», «Краснолиманська», «Білицька», та ін. Протягом 50-х років минулого століття були закриті всі кустарні й напівкустарні шахти колишнього Гришинського вугленосного району. В 10 км від станції Красноармійське (Покровськ) було обладнано станційний тупик і розпочато будівництво під’їзних колій до шахт «Білицька», «Родинська», «Краснолиманська». Новий роздільний пункт отримав назву «станція Родинська». Вуглевидобуток в нашому районі виходив на якісно інший рівень.
