Гірше було з водою: за всі 40 днів нашої облоги дощ та сніг (можна було збирати хоч якусь живільну вологу) йшли лише три-чотири рази через ті самі польоти окупантських літаків, які ганяли хмари. Відсутність води - це брудне волосся, немите тіло, нечищені зуби і миття рук з милом, що вважається за свято; це їжа з однієї тієї самої немитої тарілки і пиття з тієї самої чашки. Через кілька тижнів, коли закінчилися вологі серветки, починає здаватися, що всього тебе покриває суцільний шар пилу, що в'ївся в кожну пору тіла та огорнув поховальним саваном. Воду, поки московські літаки бомбардуваннями не організували зсув грунту, Успенівка та Пашковського брала спочатку на джерелі за мостом, заваленим технікою (для розуміння сталий опізнавальний знак для нього був труп на узбіччі), а потім в балці, де не можна було збиратися більше ніж 1-2 людини, бо рашистський літак-розвідник одразу коригував обстріл по скупченню, плюс час від часу працював зальотний снайпер, що заходив по річковій поймі. Під одним з таких обстрілів біля тієї криниці загинув 12- річний місцевий хлопчик, його там і поховали поруч навіть без хреста задля не привертання уваги. Але спрага, є спрага, люди день за днм йшли за водою, хоча шлях міг стати останнім.
Через кілька тижнів їстівні запаси почали добігати кінця - так ми взнали, що очистки з картоплі на олії з перцем та сіллю смакують, майже як чіпси, полову теж можна їсти, а замочена на ніч гречка на ранок стає придатною для споживання. Рятували закрутки овочів та абрикосового варення. Сусіди допомагали хто чим міг тим, хто залишився зовсім в скрути, але люди ставали все більше схожі на обтягнуті шкірою скелети.
Наприкінці березня рашистські окупанти почали справжній терор Успенівки: будинок навпроти, дві хати по вулиці, взагалом чотири домівки за ранок… їдкий дим затягав посьолок, а ще трескіт лопаючогося шиферу, наче безкінечна автоматна черга, став
новим акомпанементом до бомбардувань та безкінечних обстрілів. В голові залишилося одне питання: "Хто наступний".
Останнім прильотом міни поруч з будинком рашисти вирішили все за нас. Остаточний вихід через 40 днів в облозі. Для нас - тільки на захід, до не окупованої України, пішки зруйнованою, постійно прострілюваною дорогою смерті повз Азовсталь, де зараз на межі життя і смерті ще тримають оборону кинуті владою українські захисники Маріуполя. За спиною у нас залишилось наше життя, попереду - 220 кілометрів невідомості через окуповані рашистами території на Запоріжжя.
