Найбільша та найвпливовіша країна Європи початку другого тисячоліття, Русь-Україна дала Старому Світові не тільки зачатки демократичних принципів існування суспільства та релігійних канонів, а й королівську кров тих, хто тисячоліття буде визначати долю його країн і народів (до речі: ці події мали місце, коли на мокшанських болотах ще жаби кумкали і до появи першого поселення на них ще було ціле століття). За право породичатися з династією Київських князів суперничали всі правлячі роди Західного світу; Ярославу ж Володимировичу, ідейному натхненнику державної політики династичних шлюбів, залишалося лише вибирати для своїх дітей найвигідніші партії. І він з цією задачею впорався на «відмінно», недарма ж сучасники прозвали його Мудрим.
Сам князь Київський через два свої шлюби, з Анною (чи-то норвезькою, чи-то шведською принцесою) та після її смерті — Інгігердою, донькою шведського короля Улофа Шетконунга, став тим, чия кров через нащадків назавжди пов’язала Київ з Європою (на зараз достеменно відомо про українське коріння ста п’ятдесяти восьми правителів та правителек Старого Світу).
Коли простий джура на полі бою підставив свою спину «горбочком» під чобіт молдавського господаря Штефана Великого, то мабуть і не здогадувався, як одним вірнопідданицьким вчинком змінить долю свого роду і його пращури самі стануть правителями князівства, а також золотими літерами впишуть своє ім’я в українську історію, як один із найвидатніших меценатських родів.
А тоді… тоді він був лише блохою (саме це означало його прізвисько румунською), на яку не падало господареве око до моменту, коли кінь князя впав на полі битви, а свіжий – був зависокий для Штефана ІІІ. За цей щирий вчинок, який можливо врятував володареві життя, останній нагородив джуру маєтностями, титулом та новим прізвищем Мовила (рум. – «горбочок, пагорбок»).
Генеалогія – цікава річ, яка часом підносить такі сюрпризи, що історикам доводиться переглядати свої встановленні століттями догми. Цьому чимало посприяв безжалісний жартівник-Хронос, у вихорі часу знищив більшу частину документальних свідчень. Саме тому хитросплетіння престоло-спадкових зв’язків помножених на родові імена та різні семантичні їхні трактування перетворюють дослідження на захоплюючий квест, де нагородою є діамант знання цілісної картини.
Спадкоємцю англійського престолу уессекської династії, Едуарду Вигнанцю, не поталанило народитися в страшний час данського вторгнення, а раптова смерть його молодого батька Едмунда II Залізнобокого (йому було лише двадцять шість) всього після шести місяців правління Англосаксонією та трьох виграних у окупантів битв фактично прославила хрест на його і так примарній перспективі зайняти британський престол, який захопив рідний дядько майбутньої київської княгині Ірини (Інгігерди), датський король Кнуд Великий.