Орлині діти! Старий Орел зібрав вас до круга ради, щоб сказати вам, що вибирається в далеку мандрівку. Кожен, хто хоче мандрувати разом із Старим Орлом, хай подбає про мандрівну палицю! До мандрівки готуйсь!…
Мандрівники, ви вже до мандрівки готові? – Готові! – Збирайтеся до круга!… Хочу перевірити ваші палиці: Твоя Борисе, добре зроблена! Твоя, Володю, гарна! Як же ж гарно ти прикрасив свою палицю, Богуславе!
Діткніться тепер кінця моєї палиці, яку я приклав до землі. Це означає, що ви всі погоджуєтеся мандрувати із Старим Орлом. Це означає, що ви будете слухатися Старого Орла під час мандрівки. А тепер прикладіть палиці до землі. І, о диво, постала зоря. Нехай вона веде нас під час нашої мандрівки, зокрема тоді, коли нам буде темно.
Сядьте в коло!
Одного дня наш братчик приніс нам дуже цікаву іграшку в гарній, строкато розмальованій коробці. Найбільше зацікавився нею Володимирко, маленький чорноокий новак. Він швидко відкрив коробку й витяг із неї великий, учетверо складений грубий папір. На ньому численні різнобарвні малюнки: тварин, будинків, а посередині більший розміром різними фарбами розмальований, чудовий вид міста.
- О, яка ж гарна церква! Що це за місто? – і цікаві чорні очі новака зупинилися на написі… Київ.
Тепер вже знаю! – з радістю вигукнув Володимирко – ми будемо мандрувати!
- Мандруємо до Києва: Усі мандрівники, крім провідника, накреслюють колеса в промірі одного кроку навколо себе. Кожний стає в накресленому колі. Провідник мандрівки ходить помежи ними й запрошує кого-небудь до товариства: „Мандруй до Києва, йди зі мною!“. Викликаний мандрівник приймає запрошення і йде за ним. Так із другим, третім, з усіма. Всі гусаком то біжать, то йдуть, то сюди, то туди. Нарешті провідник проголошує: – Ми в Києві! – Тоді грачі намагаються зайняти одне з накреслених кіл, а провідником стає мандрівник, що залишився без кола.
. . . . Братчик не раз оповідав нам про Київ. Завжди говорив, що Київ – чудове місто. Розкинулося воно на семи зелених горбах. З поміж дерев виглядають то тут, то там вежі церков, дахи великих будинків, пам’ятники. Біля підніжжя київських гір котить свої хвилі ріка… котра? Так, Дніпро – найбільша ріка України. Дніпро – ріка велика, широка. По ній пливуть пароплави ген-ген аж у Чорне море.
Попливемо й ми трішки Дніпром на великому човні, на судні. Входимо, уважати! Дно коливається. Знаєте, як моряки ходять по човнах; щоб не впасти, широко розставляють ноги (всі роблять, так як я). Ходимо по судні, судно відбилося від берега. Тепер сядемо до весел. Випрямити ноги. Кожний має два весла. Веслуватимемо так, як моряки. Отже, похилимось наперед, з випрямленими руками, випрямляємося й майже зовсім кладемося на спину, тягнучи за собою весла… Ще раз… Ще раз… Судно відпливає далі. Тихо, тихо… Наше судно несеться – ріже хвилі Дніпра.
Мимоволі з хлопячих грудей вирвалася пісня й понеслася слідом за хвилями…
Вітер сколихнув надбережні дерева. Зашуміли вони. Помахами своїх гілок привітали новаків, що відважилися плисти могутніми хвилями старого Дніпра. І він, срібностройний дідуган теж посміхнувся, а потім зморщив чоло. Це знак, що задумався і хоче щось говорити. Старезні дуби радо слухали його. Тому голосно зашуміли, подаючи всім вістку: „Заспокойтеся, старий Дніпро хоче говорити“. І все затихло. І Дніпро хвилями сказав:
… Колись у давній-давнині на цих горбах росли велетні-дуби. Багато звірів виходило з своїх криївок на мої береги, щоб погрітися на сонці чи покупатися в моїх хвилях. Я любив їх і радо їм допомагав. А пізніше прийшли люди. Небагато їх було. Вони палили вогонь, варили, будували хатки, худобу пасли.
Одного дня – а це було дуже давно, – мої хвилі, що саме ішли до Чорного моря, привітали якесь судно. Спокійно, повільно посувалося воно назустріч усе новим і новим хвилям. Сиділи в судні невідомі люди в полотняному одязі. Веслуючи, вони слухали оповідання сивоголового старця, що сидів посередині судна. А важко їм було плисти в ньому проти моїх хвиль. Часто їм приходилося тягти судно уздовж берега. Не одну ніч провели мандрівники під голим небом. Ліси годували їх своїми ягодами, а дикі бджілки – медом. Раз натрапили мандрівники на невелику оселю. Зупинилися вони там і почали розказувати її мешканцям про Христа, що жив на землі й творив добро людям. А було в цього доброго вчителя дванадцять учнів. Апостолами їх звали. Ісус Христос наказав учням після Його Вознесення на небо розійтися по всій землі й навчати людей, щоб жили так, як він їх учив. Сивоволосий старець був одним із його апостолів, якого називали Андрієм. Він зайшов аж у ці далекі землі… Багато-багато оповідав ще апостол Андрій про Ісуса Христа, що вмер на хресті, щоб цим зробити людям добре діло. А потім воскрес і живе тепер високо-високо в небі.
Кожний з вас знає знак Христа; а може хтось із вас коли-небудь уже зробив його. Зробімо й ми тепер, а найкращий – повісимо в домівці.
Мандрівники попрощалися з мешканцями оселі й поплили далі. Час від часу причалювали вони до берега, варили їжу, а інші тим часом ловили рибу.
Рибалки на Дніпрі: Всі мандрівники за винятком двох мандрівників-рибалок, є рибками, що плавають по Дніпрі. На одному березі – рибалки, а при протилежному – рибки. Рибалки держаться за руки й творять сітку. Нагасло: – Рибалки на Дніпро! – вони пливуть через ріку на протилежний берег і намагаються зловити в сітку найбільше рибок. Рибка зловлена є тоді, коли рибалки оточать її. Зловлені стають поміж рибалок, збільшуючи сітку. Рибалки знов пливуть через ріку і намагаються зловити більше рибок.
… Мандрівники пливли і дивилися навколо. Апостол Андрій усміхався, коли дивився на високі степові трави, що вкривали один берег, на високі старезні дерева, що ними поріс другий горбкуватий берег. Із трав висували свої голови швидкі степові коні – тарпани, що приглядалися до гостей. Поважні дрохви спокійно стежили за судном. Стада чайок супроводили мандрівників. Довго-довго я ніс їх на своїй спині. Одного дня зупинилися вони проти високих зелених гір у той час, коли сонечко скочувалося за них. Св. Андрій дивився на горбкуватий берег і не міг очей відірвати від нього. Так припали ці зелені горби до вподоби святому Андрієві. Він вирішив заночувати тут. Витягли судно на берег, і всі взялись до роботи. Одні збирали сухе ріща, другі будували намети, інші готували вечерю. По спільній вечері помолилися Богу й полягали спати. Раннім ранком прокинувся старець. Усі заворушилися. Ранні сонячні промені озолотили верхи горбів. Апостол Андрій зібрав своїх учнів і сказав:
- Бачите ці гори? На цих горах засяє благодать Божа, тут постане великий город, і церков багато в ньому буде на хвалу Господа.
Співаючи, пішли на верх найвищого горба. Там зробили високий дубовий хрест, вкопали його, Апостол Андрій став коло нього, а учні оточили його. Тоді він підніс руку й сказав:
- Нехай цей хрест буде першим знаком благословення Господнього городові і землі цій, гарній і багатій, і народові, що збудує і прикрасить цей город.
Слова святого Андрія неслися далеко-далеко й котилися по травах широких степів, по верхів’ях дерев лісистого берега. Мандрівники помолилися Богові, зійшли з горбів, сіли на судна і попливли далі.
Мандрівники, в коло! Кожний стає проти своєї мандрівної палиці. На сьогодні досить мандрів. Треба відпочити, щоб набрати сили до дальшої далекої мандрівки, яка нас жде.
Кожний із вас діткнеться кінця своєї палиці. Уважно підносимо палицю за кінець. Пам’ятайте, що після відпочинку чекає вас дальша мандрівка. Тому до чергової мандрівки – готуйсь!
Кожний бере свою палицю й відходить.