Любов – завжди зрада. По відношенню до себе, чи до рідних, до близьких або друзів, але зрада.
Ось тільки найстрашніша зрада та, на яку йдуть, знаючи що хтось заплатить за неї своїм невинним життям. Не дарма ж, як кажуть, досі чути в передсвітанковій тиші коридорів Ужгородського замку жалібні стогони тієї, що готова була приректи на загибель ціле місто.
І цілком зрозумілою стає праведний гнів батька, замурувавшого єдину доньку в стіни замку, військові секрети якого були віддані нею заради гарних очей поляка – шпигуна.
Пройшли століття, але неприкаяна душа все не може знайти спокій чи-то вимолюючи прощення, чи-то в пошуках примарної любові, крадькома блукаючи по порожніх залах.