Переламний момент року, який затамувавши подих очікувало все живе на українській землі всі ці останні довгі місяці поступового осіннього вмирання. І хоча попереду ще лютуюча через програний двобій за небо стара Зимонька-Зима з її безкінечними непередбачуваними витівками та примхами, але молодий божич-Сонце вже з’явився на світ і з кожним днем тепер ставатиме все сильнішим, нехай і лише потроху, «на горобиний скок» чи «макове зернятко», щоб за півроку відвойовувати у пітьми землю.
День зимового сонцестояння (22 грудня), коли повноцінного світла лише три години на добу і, здавалось би, володарка пітьми, всесильна Мара, остаточно поглине цей світ, на допомогу приходив Спиридон-Поворотник, який тримав на своїх міцних плечах небо, поки богиня Лада народжує нове Сонце. Тоді на сході постає зоря великої Матінки-Діви і панівне сузір’я Кози відчиняє небесну браму богів. Носій світла, новий немовлятко-божич, в метафоричному контексті ототожнювався з яблуком в руці богині чи місяцем рогами гори на її голові.
Зима у всій своїй красі вже ступила на землю, перевірила свої володіння та випустила на волю своїх вірних охоронців, зграї сірих господарів українських лісів. Перша декада вже майже позаду, а з нею і Калета майнула, то і до кінця холодів вже рукою подати: встановити ялинку, відсвятквати чисельні свята від Святвечора до Водохрещі, а там і до Масляної рукою подати — майже весна.
В народі 9 грудня так і звали Вовчим святом, коли вовки збиралися зграями на свій Майдан, щоб обрати з-поміж себе найсильнішого, найвідважнішого та найбезстрашнішого. Саме новому вожаку вони довіряли виживання всієї зграї на довгий період холодів. В народі після цього дня і аж до іменин покровительки води-Дани намагалися худобу не залишати «без ока», та й ретельніше перевіряли запори-замки в хлівах та курниках.
Друге тріади-зачинательки зимових свят, разом з холодами та негодами приводить на українську землю пору веселощів та відносного робітничого сну (Варвара замосте, Сава загостре, а Микола пригвозде!). Адже останні річні лихоманкові городньо-польові клопоти лишалися позаду, і до весни можна було неквапливо займатися рукоділлям та байдикувати (хоч і додавався клопіт по топці пічки, але ж вогники в ній танцюють так бадьоро, а жар зігріває тіло і душу, плюс смаколики просто самі просилися до готівлі — не пропадати ж теплу дарма).
В народі вважалося, що саме з 5 грудня починалася справжня зима із сніжними заметілями-хуртовинами, тріскучими морозами та льодяним настом, що сковують все живе і неживе навкруги. Недарма в народі казали: «Сама під вузди коней матінки-Зими веде, дорогу білим їм мостить» чи «Савва на білих конях їде». Цікаво, що саме цей день в особливій пошані був у молодят новопошлюблених, бо вважалося – небесний покровитель власноруч їм стеле під ноги білий шовк в щасливе подружене майбутнє.
В давнину, коли останні турботи господарського сезону залишились позаду, останній найпізніші овочі та фрукти були ретельно зібрані і надійно сховані від насуваючихся морозних днів, і лише останні бутони троянд та хризантем наполегливо тримали свої голівки гори в надії на диво, українські дітлахи нарешті отримували вільний час… от тільки і його треба було використовувати з розумом, бо не так вже й багато було до весни-Красни, а тут ще й ціла купа зимових свят, що чергою вишукувалися одне за одним аж до самої М’ясницької.
В перший день зими традиційно в українських селищах діти бралися до навчання побутових знань та ремесел, адже 1 грудня – іменини Наума, покровителя розуму та знань («прийшов Наум – час братися за розум»). Причому в давнину шкільний рік в сільських класах тривав саме з цього дня і допоки «земля спочиває», майстри теж саме тоді набирали собі учнів («поки Наум та колотун — наставляй дітей на ум, бо наука піде в розум»).
Ось вже і день відвойовує собі ледь-ледь третину доби, і сонечко коли-ніколи на мить пробиває собі дорогу крізь суцільну щільну ковдру сірих хмар. Денні сутінки та холодні ночі перетікають одне в одне без кінця, і, здається, не буде кінця цьому мороку, бо земля десь загубилася лабіринтах небуття між світів. Традиційно цієї найтемнішої пори року в Україні молодь гуртувалася разом, щоб пройти її в веселих посиденьках за підготовкою та веселим відмічанням швидко наближених зимових свят.
Офіційним початком сезону вечірніх посиденьок традиційно вважалися Заговини (Косьми та Даміана були передпрем’єрою), що припадали на 28 листопада. Загалом традиційних обов’язкових молодецьких досвітанків було вісім на рік, окрім вище названого Сварожого різдва (Кузьминки): на Пилипа, на Різдво, під Масницю на Всеїдному тижні, на Масляну, Великдень, на Вшестя (Вознесіння) і остання – на Зелені свята. На Калиту відзначалися Великі вечорниці.
Холодне дихання зими все відчутніше з кожним днем в кожному опалому листі, останніх квітках хризантем, легкій паморозі на краєчках калюж… і останній примарній надії українських дівчат на одруження в поточному році. Бо всього через пару тижнів прийдуть Заговини, а разом з ними аж до закінчення зимових свят весілля в Україні традиційно не святкувалися, бо до Святвечіра тривав сорокаденний Пилипівській піст (а яке ж то пошлюблення без щедрого м’ясницького столу, що здавна вважався запорукою багатого подружнього життя?), а потім день у день пролітали в святкових веселощах – не до додаткових клопотів.
День 14 листопада, зовсім не святковий (бо «хто святкує Пилипа, буде голий як липа») зазвичай українське жіноцтво проводило разом на заздалегідь узгоджених «сходках» в хаті однієї з-поміж них. Кожна приносила щось їстівне до загального столу, щоб не відволікатися від роботи. Адже ці посиденьки супроводжувалися ритуальним прядінням кужеля, якім розпочинався сезон прядви ниток лляних, конопляних та вовняних ниток для подальшого виробництва одягу та господарських потреб.
Вона приходить в останні теплі дні стрімко згасаючого року, щоб знаменувати закінчення такого довгого та виснажливого періоду вівцевого нагулу, коли українське безкрає небо єдине слугує вівчарам дахом над головою, ліжком — запашні трави лук та полонин, а ковдрою — єдиний власний плащ. І сон в пів-ока, щоб, не дай Боже, не проґавити ласого до легкої здобичі хижака, який під покровом ночі може зненацька з’явитися просто нізвідки. Тепер нарешті втомлені отарі зможуть досхочу спати в мареннях-передчутті наступної весни.
А поки 29 жовтня, в день Анастасії-Ввчарниці, пастухи цілком заслужено приймають подяку і шанування на свою честь від вдячних господарів своїх овець, яких вони після піврічної відсутності повернули до рідного обійстя не тільки цілими та неушкодженими, а й значно роздобрілими за рахунок набраної ваги та розкішного хутряного покрову, залогу забезпечення господині роботою, а всієї родини теплими речами на весь наступний сезон холодів.
День, коли богиня Макоша вже з піднятими гори руками (що знаменувало закінчення важкого плодородного сезону, коли її персти буле звернуті до вемлі) перший раз після всіх піврічних турбот кидала свій погляд на підвладне їй українське царство, хоч і був той перший після клопіткого літа погляд швидкий та мінливий, кинутий так, мимохідь. Адже, щоб відпочити, причепуритися та показати себе у свій красі цій прискіпливій поважній пані знадобиться ще два тижні (її зірковий час — 28 жовтня).
Тому і був день Преподобниці в українському народному календарі не зовсім святковим, скоріше жінки та дівчата навпаки намагалися показати своїй небесній покровительці свою працьовитість та старанність. І хоча всі жіночі справи цього дня були в пошані (недарма ж Макоша вважалася покровителькою будь-якого жіночого виду діяльності, і «З Богом, Параню!» досі є духовним напуття перед важкою роботою), але миття та тертя та тріпання льону — то було «святе» (матеріальними символами присутності богині на землі були прядка та веретено). Вважалося тканині з нього зносу не буде, і сама вона буде м’якенька, тоненька та біленька.
Ох, і не проста ця справа, парувати людських істот. Так не просто єднати, а так, щоб пара жила довго і щасливо в мирі і злагоді, щоб діточок народила собі і Україні на радість, щоб разом пройшла життєвий шлях до самісенького кінця та й не примусом, за покликом душі. Недарма ж в тій чи іншій мірі майже весь пантеон прадавніх українських богів опікувався цією справою, але головними по сердечних справах був Трохим з помічниками Устиною та Купріяном, свято яких традиційно святкувалося в Україні 2 жовтня.
Устина та Куприян згідно прадавніх вірувань першими цього дня приходили на українську землю, кожен до своїх підопічних (перша — до дівчат, другий — до парубків), щоб підготувати та надихнути-налаштувати на правильний лад перед доленосним вечором. Адже разом з останніми променями сонця, коли сам духовний вершитель доль Трохим ступав на землю, мала вирішитися їхня подальша життєва стежка: йти шляхом самотності чи мати поруч надійного супутника життя (або — ні, це як пощастить).
Радісний та одночасно печальний день 27 вересня в традиційному народному календарі українських бджолярів, адже позаду сповнений турбот та переймань піврічний літній медоносний сезон, а але й попереду зимова невідомість, яку із завмиранням серця чекає кожна людина, а що вже казати за пасічників, на кону яких стоїть життя їхнього обожнюваного рою та їхньої власної сім’ї.
Саватія-бджоляра вважався останнім днем святої десниці початої на Зосима, до якого пасіка має бути підготована на зимівлю: бджілки нагодовані до відвалу, вулики утеплені та прибрані до льоху чи іншого зимника, пасіка прибрана, при її вході сплетена «Спасова (її ще звали «Савиною) борода… Не дивно, що після закінчення всіх цих турбот у пасічників був святковий настрій.
Він зачинає останню гарячу пору для земних опікунів божих мух, коли після першого справжнього подиху холодів настають такі жадані і такі лагідні сонячні дні (званих в народі, як Чудо), щоб наостанок потішити душу всього на українській землі перед невідворотно насуваючих зимових днів безпросвітного мороку. Календарно цей період співпадає зі святкуванням іменин Зосима-бджоляра, що традиційно святкується в Україні 19 вересня.
Так цей день зпрадавна вважався першим в Божій десниці (зачінчується Осінньою пасікою), під час якої небесами на людину покладається велика місія — підготувати та облаштувати для свяченої комахи найкомфортніший прихисток на зиму. Для цього вулики ретельно готували на зиму, що було доволі кропіткою та відповідальною справою, бо від неї залежало збереження бджолиних родин та їхня чисельність на майбутній рік (відповідно — благополуччя родини самого пасічника).
Вона приходить останніми теплими променями осіннього Бабиного літа в лінивому мареві ранкового туману під кришталевий дзвін крапель роси, щоб падають неквапливо зі срібного павутиння. Ім’я їй Друга Пречиста, і відстоїть вона на двадцять чотири дні від першого в тріаді світлого свята щасливої жіночої долі та виконання найвищого свого призначення. Її іменини святкуються за народним календарем 8 вересня.
Традиційно в Україні ті нетривалі три з половиною тижні між першими двома Рожаницями були сповнені хвилювань, веселого гоміну та лихоманливого поспіху. Адже традиційно вони вважалися найкращим часом для сватання («прийшла Пречиста – принесла старостів нечиста») з майже стовідсотковою небесною гарантією заручин та щасливого шлюбу з чисельними розумними, здоровими та працьовитими нащадкам — то і квапляться парубки зробити пропозицію коханій з крилами благословення небесної покровительки за плечима («Благослови, Боже, Пречиста Госпоже»).
За прадавніми повір’ями прекрасні богині-Рожаниці ступають на українську землю 26 серпня, коли останній вівсяний колос зжатий, дбайливою господарською рукою обмолочений і надійно схований в затишній закоморі, очікуючи свого часу. Овес останнім із злакових залишався на українських полях, і завершення його збору означало закінчення всього сезону жнив. Це свято солодко-тепке на смак та густо-різнобарвне, як гарно вистояне вино, в якому перемішалися смуток за минулим літнім теплом, радість від закінчення виснажливого польового сезону.
Це було свято українського жіноцтва, адже починаючи ще з дня напередодні Рожаниць, які дарували людині її Долю, вся прекрасна стать перебувала в підготовчих турботах приготування обрядових калачів-бубліків та піднесеному настрої очікування святково-відпочивального дня сповненого містичним змістом єднання з силами, що породили всесвіт з його величезним різномаїттям сутностей і форм.
Радість закінчення другого етапу турбот сільськогосподарського періоду, коли позаду лишалися орання та сівба, виснажливе очікування сходів та лихоманкові жнива під палючим серпневим сонцем просто не могло лишатися в українському народному календарі пересічним, нічим не примітним днем – на самісеньку середину останнього місяця літньої радості в народі з давніх-давен в Україні святкували світле свято Лялі, закінчення жнив (дожинки).
Юна красуня, богиня Ляля, праукраїнський символ природної родючості — та, кому пращури дякували за допомогу в щасливому завершенні жнив, за зібрані врожаї, за духовну підтримку протягом клопіткого польового сезону. Том-то її свято було чи не найбільшим в літньому календарі зі своїми сталими традиціями плетіння спасової бороди та встановлення нового, прикрашеного стрічками і квітами дідуха в хаті на покутті.
Серпневе сонце вдень ще жарко палить своїми променями сади і поля в намаганні встигнути достигнути їхній останній, найсмачніший врожай овочів та фруктів, але ніч, коли захисні сили білого дня втрачають свою владу, в крихкому повітрі вже відчувається прохолодний подих осені. Це особливий час у циклі весняно-літніх робіт, коли остаточно завершується їхній перший, один з найважливіших його етапів — великий сінокіс, що «всю зиму годує». Так до 2 серпня, дня Степана-Сеновал, дня косіння та оберегів з лугових трав, поспішали зібрати останні покоси, щоб встигнути сховати їх від прийдешніх передосінніх дощів та буревіїв, які зазвичай своїми гімнами оспівують в Україні закінчення літа.
І хоча на початку останнього літного місяця в українських селах намагалися докосити траву-отаву (молодий трав’яний підріст після першого укосу), навіть як ця робота була повністю виконана, на Стефана вважалося необхідним скосити хоч пучок запашного сіна, що увібрало в себе все тепло літнього сонця. Саме з тих останніх найкращих стеблин родина плела собі обереговий віночок, в основу якого кожен з членів сім’ї повинен був вплести хоч кілька травинок, щоб жити наступний рік щасливо в мирі та злагоді.
Липень хилиться до другої половини, і небо дедалі частіше розтинають вогненні стріли. Це гостре нагадування: осінні холоди вже десь зовсім близенько, зовсім поруч з обрієм. 22 липня праукраїнці справляли особливе свято — Перуницю, або Блискавицю, прекрасну половинку Перуна-громовержця. Вона — не просто відблиск на небі, а жива сила, покровителька дощових спалахів, вогненна сестра бурі.
У цей день українці не виходили працювати в поле, не бралися за коси чи сапи, щоб не гнівити грізну богиню. Не дай Боже працювати в полі чи на городі, «бо Перун розсердиться!»— застерігали старі люди, особливо Перуного тижня, коли Громовик раз-у-раз крає небо блискавицями, полюючи на темні сили в хмарах. Його удари гримлять щосили, розбиваючи кудлаті громовиці, і хоч дощу буває небагато, вогняні спалахи нагадують про міць небесного закону — тоді-то в давнину і з’явилася приказка: «З великої хмари — малий дощ».
Липень. Самісенька середина літа дихає теплом і пахощами свіжого сіна. Але десь у глибині небес уже жевріє неприборкана лють здатна вмить зруйнувати спокій ланів й розшматувати хмари в усі боки… це – сила Стрибога, володаря повітряного простору, батька вітрів, якому 15 липня віддавали пошану та клали до земні поклони праукраїнці з незапам’ятних часів. Свято бога вітру (ще відомого як Вітрогон чи Вітродув) у реєстрі обрядових належало до громових, «сердитих» свят, адже він далеко не завжди був милостивий і перебував у добродушному настрої, даючи змогу належно визріти й бути зібраним врожаю, що слугував запорукою самого виживання сімейства на весь наступний рік. Тому його і боялися, перед ним благоволили, навіть поминати всує зайвий раз побоювалися.
У давніх піснях і легендах Стрибог постає величним і водночас неприборканим, як всебічне ототожнення підвладної йому одному стихії. Він, разом із богами вищого пантеону – Перуном, Дажбогом, Хорсом, Мокошею, Симарглом, править у верхньому світі, над земною твердю. Легендарне «Слово про полки Ігореві» малює його вбіленим сивиною старим, суворим родоначальником усіх вітрів: «Ось вітри, Стрибожі онуки, віють з моря стрілами на хоробрі полки Ігореві».
«На Фотія косовиці край, а пожинкам час», – казали старі люди, дивлячись на небо, де липневий сонях-сонце давно вже достиг лагідними турботами батька-всемогутнього Часу. Спрадавна в Україні 2 липня вважалося межею літа: ще вчора по луках бринів дзвінкий голос трудівниці-коси, а сьогодні вже готували серпи – час виходити в жнива. Якщо означеної дати сіно не складене, не висушене, та не сховане, то й знову роботу переробляти доведеться, бо « як до Фотія коси не докосиш – дощ косою докосить», – попереджали в селі (за народною прикметою цей день обов’язково був дощовим).
Саме 2 червня вважався порогом літа, до цього дня косарі на луках закінчували роботу. На Поліссі в цей час прикрашали косу польовими квітами, несли її додому й клали за образами «на щастя». На Поділлі господині варили обрядову кашу, пригощали косарів медом і узваром – щоб праця в полі не перевелася.
Коли Величне сонце вже котилося до обрію, заливаючи золотавим сяйвом луки, українське село гуділо, наче вулик, у передчутті прийдешнього світлого свята. 30 червня, день Полупетра (в інших варіантах на лущення, в перший понеділок Петрівського посту, цебто в тиждень по Святому Дусі), або, як ще його кликали «Петрова батька», завжди особливо шанувався в народі, бо це був день, коли земля прощалася з Ярилом, богом весни та літа, що дарував їй буйне цвітіння, а люди вшановували пастухів і худобу, дякуючи за їхню невтомну працю.
Від самого ранку в кожному українському селі панувала метушня. Жінки в білих сорочках, із вплетеними в коси квітами, готували обрядові страви. На подвір’ях господарі різали трьох півнів — на знак того, що святий Петро тричі відрікся від Христа. У трьох глиняних горщиках варився борщ, наповнюючи повітря густим ароматом буряка й кропу. Діти, радісні й безтурботні, гасали полями, адже цього дня пастушатам дозволялося не пасти худобу. «На Полупетра щаслива дітвора!» — лунало звідусіль, і сміх дзвенів, наче срібні дзвіночки.
Диво пізнання — чи не найбільший подарунок, зроблений великим Всесвітом людству? Тому з сивої давнини у пращурів покровитель творчого початку був в українському пантеоні богів на одному з найпочесніших місць в тілесному ототожненні мудрого старого Діда-Всевида чи писаного красеня Рода-Світовиду (його тотемне зображення ІХ століття, знане як Збруцький Світовид, знайдене на Тернопільщині в 1848 році, хоча його святилище доказано існувало на горі Богит ще з часів Скіфії).
Вшанування покровителя джерела творчого натхнення у всіх його проявах та захисника всіх людських чеснот від нечистого (знаного також під ім’ям Чорнобога) традиційно відбувалося в Україні 15 червня щорічно. В більш широкому сприйнятті він ототожнюється з безоднею таємничості зіркового неба, як і безкраїми просторами дива мудрості пізнання, де зорі — це ті крихти світу, які своїм світлом відсувають морок незнання.
Всесильний повелитель світу, який своєю милістю карає і милує, дарує та віднімає життя, радує та занурює в безпросвітну пітьму зневіри… Бог-Сонце, котрий править бал на українській землі півроку, а другу половину вона живе в його очікуванні. Не дивно, що на кожен місяць ярилиного цілковитого панування в українському народному календарі припадало мінімум одне свято, а то й більше. Не був виключенням і червень, 4 число якого було присвячене вшануванню літнього сонця чи Ярила Сильного, як його кликали в народі.
Традиція святкування Сонцева дня на самому початку літнього сезону, коли ярові сходи вже не тільки прокинулися, а й набрали достатньо сили, щоб господар зміг гідно оцінити свої перспективи на майбутнє, сягає сивої дохристиянської давнини.
Пересічний день, яких так багато в народному українському календарі. День як день, та не такий вже пересічний, бо, як здавна відомо з давнини, є у нього свій небесний покровитель, і неабиякий, а сам цар граду, блискавок та дощу, Мокій. Посвяченим в таємницю пращурової мудрості, що збереглася в епосі у вигляді прикмет та повір’їв, він підкаже підкаже прогноз погоди на майбутнє, разом з яким подарує можливість вправно керувати господарством так, щоб досягти максимального врожаю, а разом з ним забезпечити добробут своїй родини на майбутнє.
Мокій приходить на українську землю, як вісник закінчення першої декади останнього весняного місяця (11 травня), щоб нагадати всім вправним господарям, що до закінчення посівного сезону, а значить і не марно вкладень зусиль для отримання гарного майбутнього врожаю, залишилось не так вже і багато часу (адже «прийде іюнь, господарю, хоч плюнь, все одно нічого не виросте, тому варто поспішати»).
Коли весняне тепло остаточно виграє двобій з небуттям, щоб хоч на пів року земля могла перепочити від кайданів лютих холодів, на землю з небес спускається прекрасна богиня Жива, праматінка всього живого існуючого на землі, володарка Виру; здавна в народі вважали, що квіти — то її ніжні поцілунки, дощики — сльози радості, а сонце — грайлива посмішка. Том-то і стрічали українські пращури її сходження 2 травня з великою повагою.
Вважається, що радісну звістку про її пришестя людям приносить солодкоголосий соловейко, от і кличуть ще цей день Солов’їним Великоднем. Існує повір’я, що своїм співом цей сакральний для кожного українця птах відспівує души померлих, щоб вони навіть грішними могли повернутися до Виру. А бояк виводить він свої чарівні трелі зовсім недовго, лише зі свого свята і допоки ячмінь колоса не викине («з’явився колос, соловейко втратив голос»). Заважати йому в жодному випадку не можна було, ба більше — піднімати руку.
Весна вже в самому розпалі, морози, хоч з боями, але здали свої позиції привітному теплу, тому час змивати весь накопичені за довгі холодні місяці бруд-мотлох та причепуритися перед карколомним літнім періодом вибуху життя. Згідно традиційних народних вірувань, весь цей клопіт в природі зачинає Весняний Мартин 14 квітня.
Він проходить ледь помітною ходою сонячного променя, але одразу береться до справи потужним квітневим вітром видуваючи, кришталевими дощовими струменями вимиваючи кожен куточок української землі. Ніде не сховаєшся від Мартина, крізь угледить і в полі, і в лісі, і на подвір’ї… щоб навести красу на свій весняний лад.
3 квітня, вже сонце перевалило за екватор весняного рівнодення і день помітно став довшим за ніч. Cкоро час до пашні, яка годуватиме весь наступний рік, але є ще час на невеликі розваги, а часу, сил та наснаги ще вистачає на виконання обрядів та ритуалів для приманювання вдачі гарних врожаїв, свого здоров’я, високих надоїв.., як запоруки благоденства родини на рік вперед.
Головним лейтмотивом цього дня було качання, яке в давнину символізувало стале перекочення року через екватор весняного рівнодення чи скочування зерна в тугий колос. Саме тому чисельні традиційні обряди Качальника, як його кликали в народі, були пов’язані саме з цим дійством в різних інтерпретаціях в якості запоруки майбутніх принад.
Перший календарний місяць весни вже позаду, і день вже відчутно переважає за ніч, а з ним і справжнє тепло вже носиться в повітрі гомінкими пташини зграями та потужними поривчастими вітрами, що буцімто намагаються вимести геть весь зимовий непотріб та сміття, кажуть в народі, то — Іоан Ліствичник своєю мітлою розчищає 30 березня шлях для легкої ходи весни, а людям – до їхнього морального та фізичного самовдосконалення.
Адже саме на догматах духовного та тілесного просвітлення півтора тисячоліття тому святий чоловік, помини діянь якого традиційно припадає на передостанній день березня, побудував своє учення, закарбоване на сторінках його нетлінною «Ліствицею райською» («Духовні скрижалі») з її системою духовного очищення на підставі конкретних рекомендаційних викладок стосовно перемоги над кожним з восьми людських смертних гріхів (ненажерливість, розпуста, грошолюбство, гнів, печаль, нудьга, марнославство, гординя). Не дарма вистраждані, як їх ще звали, «сльози каяття» (хоча в чому було йому каятися, шістнадцятирічним юнаком ставшому послушником в Синайському монастирі, прийнявшому чернечий постриг в дев’ятнадцять та сорок років прожившему самітником в Толі) вважаються однією з найкращих християнських робіт, що доводить її включення в 88 тому «Грецької патрології».
Весна почала вступати в свої права, може поки лише календарно, але її хода вже ледь відчутна подихом огрійливого вітерця налетілим нізвідки, поцілунком сонячного промінчика, краплями лагідного дощу, які своїми теплими сльозами змивають весь смуток-печаль минулих місяців, чи дзвінкою тріллю пташиного співу, що зненацька розірве затишок погожого дня. Одними з перших пернатих вісників повернення тепла в Україну з давніх часів служили граки, зграї яких за повір’ями 4 березня прижинає з далекого Виру на рідну землю Герасим, сина Хара-Ярила, за що і отримав в народі прізвисько Граківника.
Разом з сином Арія в цей, буцімто зовсім пересічний за прадавнім народним календарем, день на українських теренах з’являються разом граками-шпаками й лелеки, які повертаються на рідну землю, та не з «порожніми руками», а несучи під своїми крилами українських «дитинчат». І хоча це — лише народна метафорична алегорія, насправді воно уособлює зачин нового кола життя як в людському царстві, так і в природному середовищі цвітінням дерев, народженням пташино-звірячого потомства, сходами засіяної ниви…
Останній зимовий бал під акомпанемент холодного подиху північних вітрів, який закриває сезон панування злих чар на українській землі аж до осені, за українським народним календарем традиційно припадає на 29 лютого (в деяких місцинах в невисокосний рік святкують в останній день зими) – час, коли з кожним днем Ярило-сонце все більше відвойовує доби у ночі, і тепло вже все помітніше відчувається в повітрі.
Господарем та упорядником цього свята темряви, за українськими канонами, виступає святий-несвятий Касіян (Кас’ян, Касян, Кась). Як його тільки не кличуть в народі: і Завидником, і Немилостивим, і Злопам’ятним, і Скупим, і Злостивий… хоч буває він на український землі всього-то один раз на чотири роки, але погана слава біжить поперед свого власника.
Коли ще сніги стелять під ноги крижану доріжку, а вітри женуть по небі хмари кольору сталі, і, здається, не буде кінця-краю цій лютій зимі, але в в повітрі десь між двох світів вже зароджується передчуття повернення тепла, коли за Стрітенням настає тиждень Комоєдиці. Це не просто свято млинців та гулянь, а ціла епоха, у якій зійшлися давні солярні культи, дохристиянські звичаї, сільськогосподарські ритми, глибока філософія примирення та передпочаток весни.
Традиційно центрам масляного святкування виступає Колодій, давнє сонячне божество, яке щовесни «воскресає» природу з зимового небуття. Саме його іменини, що традиційно святкуються в Україні після десяти обертів Сонця навколо себе та дев’ятого омолодження Місяця, вважається найсприятливішим для початку нового життя. З глибини сивих віків за цим богом в народі закріпилася слава головного миротворця та покровителя шлюбу, саме завдяки йому у природи та людини з’являються сили для для відродження самого себе і світу навколо себе після довгого-довгого зимового летаргічного сну, а разом з ним і нові надія, здоров’я, добробут, лад, врожай.
Коли найдовша ніч року поволі вмирає в перших променях нового світанку ледь жевріючої зарі — то народжується не просто новий день, то народжується новий Світ. З прадавніх часів в Україні глибоко вшановували 25 грудня, коли після довгих піврічного вмирання великого світла настає нарешті день Різдва нового божича-Сонця. І хоча прийшле християнство тисячоліттями намагалося його підмінити своїми символами, але народні традиції святкування Коляди так і залишилися з часів трипільщини майже незмінними, зберігши в строфах колядок, атрибутах та сценаріях самого дійства головну ідею — радість нового життєвого циклу одвічного Кола Сварожого, який сучасники звуть «роком».
Українські пращури, які за тисячоліття до приходу християнства мали надскладну пантеїстичну систему вірувань, відзначали подолання бар’єру зимового сонцестою з перемогою сонця над ніччю як свято Коляди, свято народження нового Світла, нового Сонця-Божича, нового Року і, зрештою, нового Життя. У гуцульських оповідях Юрія Федьковича про це так і написано: «Божеством наших праотец було світле Сонечко. Звали його Лад, і святкували йому тогди, коли день починав рости…»
Стоячи на порозі міжсезоння вона фактично відчиняє двері для майбутнього тепла, хоча холодний подих зими за її плечима ще клубами накриває українську землю, як помста від свого безсилля перед вже відчутною невпинною ходою весни. Служителька Чорнобога, донька Мари та дружина домовика, Кікімора, святкує свої іменини 16 лютого, до святкування яких з великою шаною здавна ставляться в народі представниці слабкої статі.
Щоб не погнівити сварливу духовну господиню хати цього дня україночки від малку до старку не виконували жодної суто жіночої роботи, даючи кікіморці змогу відпочити, а не стояти весь час у них за плечима, контролюючи правильність виконання роботи. Тому прядіння та ткацтво, шиття і вишивання… та, навіть, випікання хлібу були під суворою забороною. До того ж сама робота мала бути добре схованою по шухлядках та скринях, бо всі нитки та прядиво вона на помсту попплутає, що потім і не розбереш. Та й просто лиха може наробити в хаті: то посуд поб’є, то речі поховає, то дірку в бочці проколупає…
Наступний день після галасливого та метушливого Стрітення, коли весна за українським народним календарем починає свою нестримну ходу землею, з кожним днем відвойовуючи у зими своє царство, разом із великою радістю повернення тепла приходив легкий смуток від насування лихоманкового господарського сезону.
Вже з 3 лютого, під заступництвом небесного покровителя Симеона, починалася підготовка до майбутніх польово-городніх робіт. Цього пересічного дня навіть за відсутності жорстких правил на роботи чи проведення дозвілля (крім суворої заборони для всіх на сварки та недобрі думки-справи) за традиційними українським канонами господареві треба хоч ритуально трохи попоратися з конячою збруєю, боронами та плугами. А ще його цьогоденною турботою було проведення обряду поховання тарганів, бліх, клопів.., щоб ця нечисть не псувала худобу протягом всього наступного господарського року.
Він береже від лукавого українську землю в ту темну пору, коли сили зла під акомпанемент вию голодних вітрів, мороку білих заметілів правлять бал смерті, і все живе завмирає в летаргічному сні в надії на прийдешнє тепло і відродження життя. Саме тоді з прадавніх часів, сховавшись за саманними стінами своїх хатинок, ближче до вогню, українські пращури молили про порятунок та захист небесного Трифона-Перезимника.
Саме ім’ям цього небесного заступника чинили закляття від панівної волі вселенського зла, яке записане ще в старовиних «Чинів на нивах»: «Заклинаю вас, — отидіте на дивії гори, на неплодная древеса. Заклинаю вас, — ізидіте от міст наших на міста, яже предрік вам, непроходимая, і безводная, і неплодная». Читали ж молитву на Перезимника (як ще називали в народі цей день) тричі: в ніч на 1 лютого, опівдні та наступної опівночі на Сільвестра.
Звичай вшанування 25 січня того, хто цілий рік невсипущими турботами піклується про мир, злагоду та добробут родині всі інші 364 дні на рік, охоронця домашнього вівтаря-вогнища, найнадійнішого помічника у всіх хатніх клопотах… був заведений пращурами ще в далекі прадавні часи. Іменини домовика святкую, коли зима вже лютує, але і до весни з її господарськими клопотами — рукою подати, коли вся сім’я ще разом під одним дахом (адже разом – тепліше). Він, ангел-охоронець домівки та відданий шанувальник коней, домовик, цього дня влаштовує собі вихідний, щоб господарі, хоч раз на рік, самі попіклувалися про себе.
Але не тільки про себе варто потурбуватися родині в день домовикового свята, «хазяїну» (як його ще кликали в народі) теж треба влаштувати гідний відпочинок — напередодні господиня мала святково прибрати хату, підготувати дрова-вугілля, щоб вогонь в печі протягом всієї доби не згасав (адже домовик, як звісно, живе за пічкою і дуже полюбляє вогонь та тепло), наварити солодкої каші-кути для винуватця події та лишити на припічку зі шматочком хліба в ніч на 25 січня.
З прадавніх часів на українських теренах культ вогню був одним з найшанованіших, бо він міг карати і милували, дарувати життя теплом домашнього вогнища і забирати його руйнівними пожежами. Саме тому його вважали живою істотою, підкорити яку могли лише особливі непрості люди з їхніми зв’язками в потойбіччі.
Саме на 18 січня січня, коли за давніми віруваннями зима проходить пік своєї сили, щоб крок за кроком відступати в двобої з теплом, відуни, жриці та віщуни обох статей збиралися разом віддати шану священному дарованому самими богами вогню, який підтримує життя на землі протягом тривалого періоду холодів та надихає на продовження боротьби під час лихоманкових турбот господарського сезону. Місця їхніх щорічних зібрань вважались в народі замовленим, і шлях до них простим смертним був заборонений під страхом страшної покари порушникові і всьому його роду.
Рівно опівночі на восьмий день по Різдву під покровом ночі в примарному сяйві одних лише зірок на українські терени перша блискавка-вісниця весни, Маланка, приводить за руку свого молодшого братця, Василя, щоб провідати матінку Ладу-Землю, і в вечорі того ж дня піднестися до самих небес разом із своїм дядичком, Ярилом-Сонцем, подарувавши людям радість нового кола буття з його надією нового початку.
За довго до християнських часів (як мінімум в IV ст. до н.е.) українські пращури святкували 1 січня День народження красеня-Молодика, покровителя домашньої худоби, ототожнення працьовитості, відданості та кохання. Його рогатий символ, як оберіг від злих чар та магічний магніт для протилежної статі, носили в прикрасах-лунницях ще трипільці і скіфи, хоч і в сучасній культурі він займає свою ланку, як данина спадковості поколінь («Ти, Місяцю, ти, королю, і красна Маланка із тобою»).
Три з половиною тисячі разів великий Творець всесвіту кожного року запалював для людей нове сонце з тих далеких пір, коли Геродот в своїх нотатках закарбував назавжди історію Великої волелюбної Скіфії, що панувала на величезних теренах від Сяну до Дону. Багатенько століть майнуло з тієї пори… народжувались і йшли у небуття, змінюючи одне одного покоління господарів цієї землі, дбайливо передаючи від пращурів до нащадків свої вірування. З’являлися нові релігії, які в своїх намаганнях закріпитися, заборонами та підміною старих звичаїв намагалися викоренити минуле. Ось тільки кров — не водиця, генна пам’ять українців і нині ніжно плекає традиції і звичаї, що прадавні скіфи, сармати та інші праслов’яни залишили їм у спадок.
Перша Вечорка, що яскравим промінчиком прорізує ледь потемнілий небосхил в ніч на 25 грудня, несе із собою благу звістку всьому існуючому на землі про народження нового світу, а разом із ним Нового благодатного українського господарського року. Це свято Різдва світу з усіма його бездонними морями, високими горами, безкраїми степами та неосяжним різномаїттям живих істот під небесами, що зігрівають їх теплим сонячним промінням, поливають рясними дощами, вкривають пухкими снігами.
Три іпостасі однієї священної сутності, щедрості душі та всепрощення якої вистачає на всіх без винятку: дітей і злочинців, іграшкових майстрів та повій, самотніх та подорожніх, а ще бондарів, моряків, купців, рибалок, мовознавців, пивоварів, фармацевтів, лучників, лихварів… Прадавнє свято Велеса, що за тисячоліття до появи християнства, праслов’яни святкували на українській землі 6 грудня, а прийшлі адепти нової віри перейменують на честь свого святого Миколая, склавши йому красиву легенду в якості підґрунтя.
Ось тільки українці, як і їхні нащадки — традиціоналісти до останньої гени та мозку кісток, тому, не дивлячись на всі намагання церковників століттями забороняти святкування сходження Велеса по сонячному променю на землю цього дня з повним мішком дарунків багатству, врожаю, родючості.., вони і зараз святкую його, як це робили багато-багато поколінь їхніх пращурів.
Вона – символ незайманої чистоти та високої мети, перед яким тьмяніє вся людська метушня. Всепробачаюча душа виплакана крапельками кришталевої роси, що дарують здоров’я та красу всьому існуючому на землі. Натхненною працею її чарівних ручок виблискують золотом ризи самого верховного небесного Володаря. Варвара-краса, довга коса, що благодаттю приходить на українську землю, щоб дарувати нове життя в фізичному та метафізичному сенсі («діти — то божа роса» та «без роси і трава не росте»).
Варварин (Барбарин) культ виник з легкої руки пеласгів-трипільців десь на просторах Дикого Поля»:/uk/4547/ukrayinske-dike-pole ще IV тисячолітті до н.е. (згодом він мігрував до Вавилону, де перетворився на жорстку релігію вшанування бога сонця — Бар-Бара чи Варр-Вара). За давньою традицією днем її вшанування було 4 грудня, коли зима хоч тільки-но набувала своєї сили, але вже відчувала неминучість свого програшу тріумфу сонця і тепла; недарма ж в народі кажуть: «Варвара ночі урвала, до дня притачала», хоча до зимового сонцестою від її дня попереду – ще цілих три тижні. Може, завдяки саме цьому містичному ореолу небесної покровительки райської благодаті здатної чинити диво всупереч усім фізичним законам природи, наділив її в народі легендарною можливістю вберегти людину від наглої смерті.
Знане з прадавніх часів Вовче свято, якого українські пращури просили небесного Урая, повелителя лісових хижаків, вберегти худобу та свійського птаха від вовчих зубів, мало глибинний сакральний зміст, що полягав у визнані безмежної сили дикої природи, священного трепету та преклоніння перед нею, адже пошук балансу гармонійного співіснування з нею людству доводилося шукати через все життя, вигадуючи магічно-містичні ритуали здатні забезпечити хоч якийсь стійкий результат в цьому мінливому світі.
Фактично Урай (він же перехрещений прийшлим християнством на святого Юрія – Георгія – Єгорія, котре для укорінення цією датою святило столичний храм перед Софійським собором на честь святого) вважався покровителем не тільки диких, а й свійських тварин, бо саме йому належало право вирішувати кому з них жити, а кому — померти (недарма ж казали «у вовка в зубах, що Єгорій дав»). Просто вовк в Україні був найразповсюдженішим та найлютішим хижаком, тому небесний покровителем звірів ототожнювався саме з ватажком його зграї.
Один з наймістичніших днів в українському народному календарі, десь між осіннім рівноденням позаду та зимовим сонцестоєм попереду. Українській дуалізм об’ємного сприйняття світу у всій красі, адже з одного боку 21 листопада — день Світанкової Зорі (Рожаниці-Матері), а з іншої — віха офіційного відліку Введення зими у всьому її повноправ’ї, як символ завмиранням природи з вогником життя, що б’ється десь глибоко всередині в очікуванні моменту воскресіння на всю силу під теплими сонячними променями. Введення зими слугувало своєрідним перезапуском нового витку життєвого коловороту, де кожний кінець є новим початком, а початок – кінцем.
Саме до давньослов’янської богині світанку зверталися україночки з прадавніх часів на світанку Третьої Пречистої, щоб отримати її захист: «Покрий ти, Велика Діво, мене своєю фатою від ворожих сил, від пищалі і стріл; твоя фата міцна, як горючий камінь-алатирь» та фізичну вроду: «Зоре, Зоре, Зорянице, моя красная дівице-полуношниця! Покрий мої скорботні зуби своєю фатою; за личко вродою!», в яких ефемерна «фата» виступала в якості нетлінного пологу вічності і чистоти.
Суворий статний красень на білому, як сніг, коні… він сходить з небес на грішну землю, і велична хода його потріскуваннями перших паморозків, шурхотом останнього опалого листя, виттям вітрів, пронизливим воронячим криками чутна у всіх найвіддаленіших куточках української землі – це на землю прямо з небес 8 листопада сходить сам Миха, величний янгол-переможець Сатаніїла, головний покровитель-захисник Русі-України (недарма ж на столичному гербі він зображений в момент своєї вищої слави).
Та не сам чільник небесного воїнства їде на чатування ввіреної території цього дня, разом з ним вірні супутники: божий посланець Гаврило та цілитель Рафаїл. Бо нечисті на українській землі — без ліку, і допоки Перун спить, небесне воїнство має добре пильнувати порядок на землі. Саме для цього у них є все необхідне: вогняні мечі, сила та рішучість в боротьбі зі вселенським злом, любов до української землі (недарма Михайлівський Золотоверхий зведений в Києві на його честь ще в ХІІ столітті зараз вважається кафедральним).
Осіннє вмирання природи… хтось бачить в ньому кінець життєвого циклу, а хтось — новий початок. Недарма ж на 1 листопада випадає свято Сварога, творця всесвіту та покровителя коловороту буття. В українську давнину вважалося, що саме цього дня Великий небесний коваль починає кувати для українців Золотий плуг, символ відродження життя та майбутнього врожаю, який скине на землю на Різдво, як сигнал селянам до початку підготовки до нового польового сезону.
Золота обручка, шлюбна вірність, хліборобство та млинарство — теж дарунки Праотця всіх богів, том-то в його свято українці підносили йому щирі молитви накшталт: «Хвалимо Сварога, який цьому Роду Божеському є началом, і всенькому роду криниця вічна, яка витікає влітку від джерела свого, і взимку ніколи не замерзає».
Вона, слов’янська праматінка сонця і води – «віща пряля», що тисячоліттями старанно пряде нитку життя кожної живої істоти на цій землі і опікується душами тих, хто покинув цей тлінний світ. Мокоша, дружина всесильного Громовика, кожної п’ятниці сходить з небес на землю, щоб в одній з п’ятдесяти двох личин пильнувати дотримання жінками своїх заповітів та вищого призначення. Дванадцять з тих П’ятниць – особливі, а дві з тої дюжини — святі, а головна з поміж них – День народження богині, 28 жовтня або Мокошина п’ятниця.
Мокоша — то юна сміхотлива красуня, що з легкої руки «накидає прялі 100 веретен прясти» , іноді — статна худорлява жінка-помічниця з розпущеними косами до п’ят, яка крутить веретено, коки втомлена пряля спить («З Богом, Параню!»), а то обертається на кістляву стару зі покрученими пальцями, як треба за чиїмсь життям на землю (тому часом в українському фольклорі ототожнюють з маскою самої смерті). На своє ж головне свято небесна богиня відвідує землю у вигляді страшно посвердленої веретенами пряль, порізаної ножицями та поколотої голками швачок, що не дотримувались її заборони на роботу по п’ятницях протягом року.
Всі осінні землеробські справи нарешті закінчені, сіно-солома сховані на токах, озимка посіяна, льохи повні овочів-фруктів, закомори — борошна та всіляких солінь-мочінь і варень-джемів… Фактично українське село переходить в фазу від заготовлення різноманітних наїдків на сезон холодів, коли земля завмира на довгі місяці, до активного споживання накопиченого. Ця зміна життєвих ритмів, згідно традиційної часової прив’язки до небесних світил, отримала назву на честь Осіннього Місяця-Молодика.
При чому свято було жорстко прив’язане до 26 жовтня, і фактична фізична фаза самого місяця на дату аж ніяк не впливала. Метафорично его роль сформульована приказкою: «нічний володар землю до весни замикає і ключі від неї півроку, до Ярили Вишнего, міцно тримає». З цього дня худобу більше не ганяли на пасовище, бо вовки геть скаженіли і спокою їй вже не давали.
В світі є чимало країн, в фольклорі яких з прадавніх часів живе повір’я: хто забуде звичаї предків своїх, не матиме щастя щастя на землі, а душа його після смерті приречена на вічні поневіряння між світів, не знаходячи ані притулку, ані спокою, їх каратимуть і люди, і боги. Людина без коріння, як перекотиполе – серце розгублене, душа заблукала, бо чужа вона і своїм, і не своїм. Тому в Україні культ вшанування пращурів та їхнього покровителя Діда 13 жовтня – одна з фундаментальних традицій, на якій тисячоліттями зиджиться українство.
В прадавні слов’янські часи цей день також кликали Сварожинами-Зворожинами, як цілісне прийняття коловороту життя і усвідомлення скорого невідворотнього наближення часу відправлення кожного на Луки Сварожі. Традиційно в цей день без огляду на примхи природи українці родинним колом готували обрядову кулешу обов’язково на багатті, щоб пара з її казанку сягала самих небес і дісталася кожного з пращурів. Члени ж родини, отримавши свою порцію, розсаджувалися колом навколо багаття простоземлю і в мовчазній злагоді насолоджувалися смачнючою кашею за себе і за тих, кого вже ніколи не буде поруч.
Особливий день в українському народному календарі, що припадає на час, коли в криштализована боротьба літа з зимою наближається до свого апогею і тепло відчутно починає здавати свої позиції. 4 жовтня з давніх-давен називали Лісогоном, бо перед довгою зимовою сплячкою господар лісу наостанок влаштовує справжні ігрища-забавки, який майже ілюзорно відчуваються в завмерлому передчутті недобрих часів.
Важкі вздихи та пронизливий свист, нізвідки закрути опалого листя та трескіт ламаного гілля, раптовий гін звірини та скрежит схожий на регіт.., які луна розносить на всю округу серед абсолютної тиші глухих хащів змушують холоти в жилах кров та завмирати серце. Не дивно, що зустріч з лісовиком віч-на-віч, ба більше — прямий погляд очі-в-очі, як кажуть, зводить людину з розуму.
За минулі тисячоліття українські пращури дали цьому, одному з чотирьох найзначніших астрономічних явищ року, чимало імен: Світовід, Сонцестій, Осінній Рівнодень, Іони, Фоки, Федіра-Федори намочи хвоста… це містичний час, коли старі язичницькі боги вступають у свої права, щоб повернути людські душі до природних витоків всього сущого. 23 вересня – день рівнодення, коли світло і темрява рівноважні, мить істини, повної гармонії души та тіла зі всесвітом.
За українськими легендами, колись давно Троян, брат великого Даджьбога, покровитель неба (майбутнього), землі (теперішнього) та підземного царства (минулого), наказав царевичу-Світовиду захистити світ у день осіннього рівнодення і впродовж усього зимового сутінкового періоду, коли балом на землі править темрява, берегти його і боротися за місце під Небесами. Саме тому в перший день панування, на Сонцестій, сила Божича особливо потужна, відчутна майже фізично, адже вона приносить світові очищення, а серця людей налаштовує на шлях істини. На вістрі спису могутній витязь на білому коні приносить на землю світанок нового дня, а разом з тим – і нове життя. Тому традиційно в Україні всі городньо-ланові клопоти мали закінчитися до Осіннього рівнодення, щоб розчистити поле для боротьби світла з пітьмою.
Прощання з птахами та сонячним світлом, прощання з теплом – так настає свято Вирію, свято Осені. Здвиження, Воздвиження, 14 вересня – час, коли сама природа, здається, починає свої приготування до довгого зимового сну, все починає «рухатися» до приходу холодів: хліб переходить з поля на тік, сіно збирається в стодоли, люди готуються до осені, а птахи, відчувши поклик далекого краю, летять у вирій. Їх проводжають з молитвами в надії, що вони донесуть звістку від живих пращурам, які з нетерпінням чекають її за межами Яви, в інших світах.
Воздвиження чесного і животворного Хреста Господнього, обретіння його святою рівноапостольною Оленою та перемога римського імператора Костянтина над правителем Максенцієм – це не просто день в християнському календарі, коли хрести в церквах прикрашали волошками, це межа, за якою літо зникає остаточно, поступаючись місцем осені. Господарі домолочували хліб, закінчували свої польові роботи, бо знали: хто не завершить їх до цього дня, той опиниться перед суворою зимою з порожніми закоморами і бездонними очима лютого голоду, який як звісно – «не тітка, пиріжків не піднесе».
Мудрість українських пращурів, що попри всі століття випробувань долі та невпинних намагань ворогів назавжди стерти цей народ з обличчя землі, недарма обрала саме 9 вересня за головне жіноче свято закінчення збору врожаю та вдячності Матінці-Землі (Рожаниці чи Діванни, Мокоши), яка дев’ять місяців своїми невсипущими турботами піклувалася про майбутнє своїх дітей, щоб забезпечити їх на цілу зиму безбідного ситого існування.
Дев’яте число дев’ятого місяця подвійно нумерологічно співпадає з природнім циклом вагітності, як основного природного призначення жінки-продовжувачки роду. Тому Рожаниці в глобальному сенсі традиційно в Україні сприймалися як суто жіноче свято, які відмічалося у вузькому колі: на світанку всі покоління жіночої статі громади йшли разом на берег водойми, щоб вознести на схід сонця молитву Землі: «Жертву Тобі правим – вівсяне борошно, і так співаємо славу і велич твою!», спускаючи на воду спечені з вечора, прибрани квітами обрядові бублики чи калачі (кожна по одному), а по поверненні домів на порозі старша жінка роду мала вмити через поріг молодшу, щоб була жива, здорова та щаслива весь наступний рік.
Вона приходить з повним кошиком щедрих дарів світанковим прохолодним подихом, срібним павутинням з крапелькою роси на гіллі, лінощами сивих туманів, зміною забарвлення листочок за листочком дерев, квітів, трав… Жадають її приходу, як мани небесної, спекотними літніми польовими днями, щоб нарешті відпочити від праведної праці, що триває від світанку до захід-сонця день за днем, місяць за місяцем. Вдягнена у синє чарівниця-Осінь, найщедріша та найулюбленіша з чотирьох українських сезонів.
Рука в руці з Світовидом (Овсеяня), богом осіннього рівнодення, опікуном Сонця-Даждьбога, яблучним ароматом вона вітає українців з стародавнім Новим роком (традиційно святкувався з 1492-ого, і зараз починає літочислення нового шкільного та церковного циклів) повними закоморами багатого врожаю, який мав забезпечити добробут родині на наступні дванадцять місяців, адже його має вистачити не тільки на тривалий сезон холодів, а й на посадку та період визрівання нового врожаю. Недарма ж традиційне українське побажання звучало: «Щоб був(-ла) сита, як осінь, а багата, як земля!».
За доби Київської Русі Новий рік наставав на українській землі 1 вересня разом із княжичем-сонцем, що приходить на світанку немовлям і іде в вечорі старим дідом, якого пришле християнство перехрестило на Семена-Стовпника чи Симеона-Стовиника (прізвисько отримане саме за віху (стовп), яка відлічує повне річне коло). Церква і зараз вважає його початком року за грецько-візантійським стилем.
В українському Пізньому Середньовіччі ті давні слов’янські традиції були офіційно закріплені календарно указом митрополита Феогностія разом із встановленням офіційного святкування Нового 1342 року і діяли впритул до 1699-ого. Яскравим нагадуванням про те є свято шкільного Першого дзвоника і відлік шкільного року саме з 1 вересня і сьогодні.
За народним календарем 16 серпня в давнину вважалося останнім днем українського літа, коли брати-боги Спаси поверталися до Виру разом з гостилими у рідні душами пращурів, залишивши по собі на землі дорогу вислану природними щедротами та повними закоморами, клунями, льохами. Разом із собою вони забирали всі заборони на споживання дарів нового врожаю. Третій, Горіховий, Хлібний Спас, Післяуспіння, Треті стріни осені, свято Лісовика.
Свято Горіхового спасу, що традиційно відзначається в Україні 16 серпня, знаменує собою фактичне завершення гарячої пори збору врожаю, як вінець важкої багатомісячної праці весняно-літнього садово-польового сезону. Цей довгоочікуваний в будь-якому селищі день був великою радістю з легким муаром смутку про минаюче літо з його теплом, радістю різнобарв’я та фруктово-овочевим різномаїттям. Хоч і в цьому муарі були свої перлинки накшталт зникнення найненависніших комах сезону, комарів («як прийде Другий спас – комарям урветься бас, а як прийде Пречиста (15 серпня) — забере їх нечиста»).
Другий та найшанованіший із всіх дішовший з глибин віків тридцяти братів-богів Спасів, яким люди завдячували за кожен вид врожаю дарованих ними українцям-господарям в поточному сільськогосподарському році. Час царства небесного на землі. Третє після Страсного четверга та Зелених свят гостювання духів пращурів пришестя на землю з Виру. Другі стріни осені, Яблучний, Великий чи Спас на горі.
Головні приготуванням до свята складалися з ретельного збирання «снопу-Раю» чи просто «Спасу», який в’язався з найкращих колосків вийнятих з кожної своєї копи дбайливою рукою ґаздинь, щоб освяченим 6 серпня зберігатися в коморі чи на горищі до Святвечіра, коли господар встановлював його на покутті «на гарний врожай» в наступному році, та випікання святкового короваю з зерна нового врожаю, бо цього дня «сам Бог тісто місить».
Останній місяць справжнього тепла, та господар-літо вже на порозі прощається з українською землею до наступного року. Ну, коли ж ще буде така нагода дякувати богам-Спасам за їхню милість, за щедрі врожайні дари та допомогу під час важкого польового сезону? Час обжинків та багатого столу оповитого дурманним ароматом свіжих ягід, фруктів, овочів, хлібу та золота меду… Гедзень, годувальник, густинь, ильовиць, илевій, елевей, жнивець, зарень, зорянчик, кивень, кивень, копень, припасень, спасівець, травник, хлібосол, хлібочол.., хоча офіційно в Україні він знаний під іменем Серпень.
Цікаво, але сама назва місяця в українському народному календарі передбачає наявність в ньому серпа, але природні умови в Україні таки, що сезон жнив вже закінчується до його початку, а останній сніп зжатий та належним чином вшанований (чи як казали в народі, «косу залиши в червні, а серп — в липні»). Ймовірно, своє ім’я останній місяць літа отримав на знак пошани та вдячності головному знаряддю-годувальнику, коли його з почестями проводжали «з ниви» після гідного виконання своєї важкої роботи в поточному році.
Він — син самого Перуна, брат Іллі-Громовика та Вогневій Марії. Він — надійний вартовий святкових днів та українських традицій з батьківською зброєю в руках та стараний помічник господиням в їхніх капустяних клопотах. У нього багато імен в різних регіонах України, хоч одна духовна сутність та небесний обов’язок. Паликопа, Палій, Чур / Нур (давньослов’янською – палити), Пращур, Балій, Капустяник, в православ’ї перехрещений на Пантелія, Пантелеймона, свято якого відмічається 27 липня.
Головною місією Паликопа, яку делегував йому батько-Перун, навіть для цих цілей довіривши свою зброю, було пильнування дотримання українцями родових канонів, які тисячоліттями трималися з покоління в покоління їхніми пращурами; і святкових традицій зокрема з їхнім неробством, чисельними ритуалами, забобонами та заборонами, недарма ж кажуть: «Палій — вартовий святкових днів».
Найжаданіший, найочікуваніший, найплідніший день року, який годує хлібом всю родину всі наступні дванадцять місців. І разом з тим – один з найважчих фізично з усього польового сезону, але ж того варті запашні паляниці, булочки, вареники, млинці, мандрики… один духм’яний запах яких — неодмінний атрибут будь-якої української домівки в будні і звичайно ж свята. Хлібів день, що рік зачинає.
І хоча зажинки вже місяць, як відсвятковані, а перше жито зняли з ниви ще на Прокопа, саме 24 липня (день урочистого початку жнив пшениці) здавна в Україні вважалося Хлібовим святом. Пришле значно пізніше на ці землі християнство перехрестило його на честь своїх святих Бориса та Гліба, але попри всі намагання церковників викорінити слов’янські традиції, пластична народна мудрість просто об’єднала ці два свята, зберігши прадавні ритуали та вірування, але додавши до назви ім’я першого з тандему призначених святих — так з’явився Борис-Хлібник.
Він розпочинає ту водночас довгоочікувану та виснажливу, хоч і швидкоплинну пору українського народного календаря, коли кожна хвилина буквально на вагу золота, бо це – хліб і стіл української родини на весь наступний рік. Адже хоч на Петра та Павла зазвичай зажинався перший сніп, але він носив скоріше ритуальний характер. Справжні ж жнива розпочиналися з Прокопа-Жниваря, 8 липня (ці півтора тижня між святами народного календаря вважалися найсприятливішими для достигання колосся, яке встигало «дійти», але не втратити зернину).
Бояк цей день був повністю робочим, то з традиційних обрядів існували лише: неодмінний доземний уклін колосу на самісінькому світанку з першим промінчиком сонця («Прокіп, зав’яжи тугий сніп») та чистий білий одяг для всіх робітників в полі (колір сонця та добра, щоб відлякувати нечистого). В важкій жниварській справі брали участь як жінки, так і чоловіки — перші зрізали колосся серпами та складали в доріжки, а другі – мали в’язати та носити снопи. І хоча ця робота тривала не один день, за-те, як казали в народі: «В літку — з потом, взимку — з повним ротом».
Найспекотніший місяць українського року у всіх сенсах, адже зеніт сонця досяг свого апогею та огортає землю пекельною ковдрою від світанку до заходу сонця. А тим часом золото українських садів вже зачекалося на своїх господинь, а на господарів – запашні трави луків; не дарма ж каменем середнього сина Літа вважається криваво-червоний рубіновий жар. Але найкращими характеристиками другого місяця літа є його народні імена-прізвиська широко використані в українському фольклорі: білень, громовик, грозівник, дощовик, Іллев-місяць, ільовиць, іллюх, елевей, кивач, кивень, косень, липець, сінокіс, страдник.
Так під духмяний запах липового цвіту від сходу сонця до заходу українські панянки, як бджоли, збирають та перетворюють своєю кухонною магією вишні та абрикоси, яблука та малину, груші та сливи на запашні смаколики (варення, компоти, наливки…), щоб було чим підсоложувати гіркоту довгих холодних осінньо-зимових днів, запиваючи чаєм з сушеного липневого цвіту лип, ромашки, м’яти, цикорію, чебрецю… А ще настання липня слугувало сигналом для початку біління полотен.
Як мить над українською землею пронеслися всі веселощі карколомно-швидкоплинного весняного періоду відродження та буяння природи, позаду разом з солодко-дурманним ароматом квітів та трав, пташиними оркестрами, бджолиним дзижчанням в невсипущих трудах, магією Купальської ночі в якості його апогею, в якому день і ніч, літо та зима, життя та небуття міняються ролями, щоб на пів року поступитися дорогою в вічному циклі буття. Літо в самому розпалі, але тихе крокування холодів вже відчувається десь за обрієм, і їхня хода стає дедалі впевненіше з кожним днем, починаючи з Петра і Павла, котрі «день відріжуть» (29 червня).
До Петра в Україні готувалися, як до великого свята з оновленням побілки, святковими рушниками, оновленим духмяним зіллям, свіжими квітами, прибраною хатою та подвір’ям. І хоч день і був цілком не робочим, мав бути зжатий перший сніп.
Найкоротша ніч року, яка своїм магічним крилом, ледь торкнувшись української землі, знов перевертає коловорот року з літа на зиму — чи це не справжня магія, яка стирає кордони між світами і робить неможливе можливим. Саме тому з давніх-давен в Україні Купальська ніч з вечора 23 червня була оповита магією легенд, обрядів, пророцтв та традицій, які через містичний потойбіччя торує шлях майбутньому.
Давньослов’янський Купало (назва імовірно семантично пов’язана з дозволом на купання в річках з цієї дати). В християнстві слов’янського Купалу перехрестили на Івана Хрестителя — так у свята літнього сонцестою з’явилося подвійне ім’я: Купайло, Купальниця, Купа, Іван Купала, Зільний Іван, Іван Відьомський, Іван-Відьмак, Іван-Квітник, Іван-Лопушник.., но не дивлячись на тисячоліття церковних заборон українці так і не відмовилися ні від віри своїх пращурів, ні від традицій цього дня. За повір’ями Купало благословляє єднання бога вогню Семиярила з богинею води Даною (Мареною, Ладою), шлюб яких дає життя всьому існуючому на Землі. Він – покровитель родючості у всіх її проявах, тому вшанування священного союзу було одним з найбільших свят року українських пращурів, з яким пришле християнство намагається марно боротися ось вже трете тисячоліття, але традиції його живуть і донині.
Коли нарешті на українські терени ступає довгоочікуваній і такий жаданий гість з цілим кошиком щедрих дарунків — це справжнє свято для землі та людей, які живуть на ній. Адже в козубі тім і справжнє тепло, і щедрі врожаї, і веселий пташиний спів.., які знаменують собою відродження життя та набуття силою всього сущого на рік вперед. Саме тому прихід літа так чекали та радо стрічали Русаліями, які святкувалися цілий тиждень і закінчувалися магією Купали.
В персоніфікованому образі літа проявився весь дуалізм давньослов’янських вірувань та мудрість цілісності сприйняття світу українськими пращурам, може саме тому слово «літо» в українській мові — середнього роду. Адже з одного боку він представлявся рум’яним молодиком-господарем в золотому каптані, сином Дарджьбога-сонца. А з іншого – молодицею в віночку з барвистих квітів та зеленій довгій сукні, матінкою Білобога, що невтомно порається по господарству від світанку до заходу. І обоє вони допомагають працьовитим людям в їхніх невсипущих трудах, яких так багато влітку.
Найщедріший на ягоди та м’яке сонячне тепло, самий старший син господаря-Літа, який своєю щедрою рукою «весь рік годує». Традиційно в Україні його звали Червнем, Гедзнем, Першолітом, Полуднем, Рум’янцем, Різноцвітом, Сінокосом, Світозіром, Сонцехрестом, Хліборостом чи Червенцем, з менш розповсюдженого: Ізок, Іюнь, Кресни, Петройки, Бидзень перший чи гнилець.
Його слов’янським покровителем був Купала, бог кохання та родючості народженого від священного шлюбу води та вогню. Він оберігає, сприяє та благословляє все те, що пов’язане з життям та продовженням одвічного циклу буття. Адже саме на червень припадає літне сонцестояння з його найдовшим днем, який фактично запускає новий цикл згасання та подальшого відродження, що триватиме весь наступний рік. Недарма ж його каменем-оберегом вважається багатоликий агат всіх кольорів червоного від блідо-рожевого до темного багрянцю.
Наприкінці травня, коли тепло повністю увійшло в свою силу та холоди гонимі безжальними мечами-променями вже не наважуються повертатися, городина вже досаджена і поля засіяні, сонце виходить на пік своєї активності (місяць до та місяць після літнього сонцестояння), початок якої традиційно припадає на 22 травня.
Недарма цього дня українські пращури святкували стріни Ярили Сильного, який дарує життя всьому сущому на землі, і разом з тим закликали в гості Ярилу Мокрого, щоб він допоміг піднятися та набутися всієї повноти життєвих соків всьому посіяному-посадженому, і восени на землеробів чекав багатий врожай.
Весняне тепло повністю вступило в свої права, і матінка-земля щедрою рукою роздала всі свої накопичені протягом довгого осінньо-зимового періоду відпочинку-сну скарби першим травам та квітам, що встеляють її. Традиційно в Україні вважається, що своєї найбільшої сили Флора набирає саме 10 травня, тому цей день цілком присвячується збору лікарських та обрядових трав та коріння(зілля, зела) на весь наступний рік для здоров’я, сили, краси, молодості, радості від роботи, чистоти душі і тіла.
Саме тому в народі кажуть, що на Зільника (Зилоту, Духів день, Миколиного батька чи Семена-Орача) Земля — іменинниця, адже за уявленнями праслов’ян вона представала у вигляді вродливої жінки, тіло якої складається з каменів, кістками виступають корені, жилами — дерева. Християнство перехрестило свято 10 травня на честь апостола Симона, хоч з огляду на ґрунтовність дохристиянських вірувань українського народу залишило найменування свята «Зільник» у вигляді своєрідного прізвиська свого святого, пов’язавши його з іудаїстською сектою «зілотів»-ревнителів.
ККрасень травень, молодшенький син матінки-Весни, найчеканіший зі своїм справжнім ярим теплом, запашним квітненням різнотрав’я, першими ягідками, столовою зеленню, теплими рясними дощами, пташиним співом, бурштином меду («буває май – під кущиком рай, а то розмай – коню сіна дай, а сам на піч залягай»). Недарма ж він ще звався Квітнем, Маєм, Муром, Майосом, Розмаєм, місяцем-Громовиком, Пісенником, Травником, Пролітнем, Ярецем, Росянником, Листоруком…
У праслов’ян травень був місяцем вшанування богині родючості Живи під покровительством Даждьбога (на землі вона ототожнюється із зозулею, а християнство перехрестило її образ на Богородицю), яка щедротами своєї душі дарує життя всьому сущому на землі попри волю верховного божества. І вона ж зустрічає з Пекланцем-господарем пекла душі померлих біля райської брами, проводжаючи душі праведників одразу до благодатних садів Вирію, а грішників після чистилища у вигляді божих іскор повертає на землю в тіла новонароджених немовлят. Живим, які гідно її шанують та приносять богині цього місяця жертви — вона дарує за повір’ями пророчі сни.
Перший день довгоочікуваного травня-місяця в сподіваннях, що зимові холоди остаточно пішли геть і не повернуться в найближчому майбутньому, давши можливість всьому живому пройти свій шлях відродження та продовження життя в променях всесильного Ярила, свято якого цього дня так і називали Яремником-запрягальнтиком, що сівбу починає, чи Боди-захисниці и Майі-берегині.
Традиційно свято Єремеї в українських селах стрічали з солом’яним опудалом (ототожнення темних сил холодів смерті) встановленим на найвищій горі-пагорбі в окрузі, довкола якого танцювали танки, співали веселих пісень, виконували обрядові ігри. З настанням вечора в присутності і старих і малих опудало спалювали. У вогонь той кидали всілякий непотріб та лахмітття, підтримуючи багаття всю ніч, щоб справжне літне тепло не загубилося в темряві прямуючи до українських теренів.
Бог сонця та палкого кохання, який приходить на українську землю разом зі справжнім теплом та першими квітами. Він паморочить голову запахом свіжих трав, веселим співом птахів, теплом сонячних променів, відчуттям, що холоди вже минули і не повернуться скоро. Саме тому вважається, що на весеннего Юрия 23 квітня (прадавні назви Вишнего Ярила Джуджревчик, Джурилин) парубки можуть обрати собі найкращу супутницю життя, адже сам Ярило благословляє пари цього дня. Хоча в праслов’янські часи вважалося, що небесне благословіння (його ще звали «Ярилковими гуляннями») триватиме аж до Купала.
Традиційно українці святкують його на природі, десь біля гаю чи річки під теплими сонячними променями з піснями, танками та іграми («Юрій на поріг весну приволік»). Це своєрідне вшанування сонця, як головного будителя землі, створення її зароду та народження пліду їхнього кохання. Народною уявою міфічне ототожнення небесного світила, весняний Ярило, органічно вплетений в реалії буття, як молодий станний красень сам білий, вдягнений в біле, на білому коні, зі свитою о трьох білих вовках, який закохує у себе все живе і навіть саму чарівну богиню кохання, молодості і краси Лелю.
Він входить в касту золотих страв світу, адже і через дві тисячі років не втрачає ані краплинки своїх цілющих властивостей запечатанних рукою Матінки-Природи в своєму золотому бурштині. Мед — найсмачніший, найпоживніший та найцілючіший з усіх відомих відомих людству продуктів, дбайливо зібраний тисячами невтомних працівниць, крихітних бджілок.
Звічайно ж така чарівна річ за уявленнями слов’янських пращурів просто не могла з’явитися на світ без участі всемогутнього божества — так в український фольклор багато тисячоліть тому увійшли дух охоронець рою, Бортник, та його Бджодине свято (Бджолярник), яке традиційно святкується 17 квітня (бо цього дня «бджола літає до моря та приносить золоті ключі від літа»).
Оспівана веснянками та наспівами перших птахів, зігріта сонячними променями, овіяна теплими вітрами, уквітчана запашними квітами,прекрасна та живіша за саме життя, вона легкою ходою крокує українською землею, і під її тендітними ніжками розквітають квіти і трави в радісному поверненні до буття після тривалого зимового сну смерті. Слов’янська Леля — донька покровительниці всесвіту Лади.
Її вітали на Красну Горку 22 квітня перед Ярилком Вишім, та ще кликали Лельником, Ляльником, Великою Ладою чи Дівою, що зафіксоване на слов’янських теренах ще в VI — V тис. до н.е. В народній уяві цього дня Лада ставала на пагорбок, озирала все навколо і починала наводити лад після бешкету норовливої зими та її синів протягом тривалого сезону холодів, поки її чарівна донечка Леля бігає-веселиться по тільки-но позеленілим ланам та садам, радіючи поверненню на українську землю.
Він за руку приводить справжнє тепло на українську землю, хоч останні подихи зимової люті ще іноді дають по собі знати інеєм на молодій травиці та пелюстках першоцвітів, зненацька завислій в повітрі сніжно-дощовою мгичкою, тонкою кригою на калюжах… Середній син красуні-Весни, обласканий променями сонця-Даждьбога, вінчаний з прекрасною богинею кохання Лелеєю, він – мальовничий Квітень, якого українці поміж собою ще звуть Вередник, Вередун, Водолій, Дзюрчальник, Крапельник, Краснець, Крутий, Лелечник, Обманщик, Переплетень, Пустун, Сонячний, Цвітень…
Другий місяць весни — один з найшанованіших серед хліборобів, бо «весь рік годує» разом з покровителькою врожаїв Ладою. Хоч сівачам треба бути обачними — розлютиш його, і квітень жорстоко помститься, видме все насіяне буревіями чи випалить ледь розквітле останніми паморозками. Том-то до Вередуна треба ставитися з усією повагою, щоб він вчасно закликав сонце-Ярила і покровительку дощів Дану, та не їздив на санчатах до старшого брата Березня, а рядився в зелені шати, вигоняв на пасовище худобу-коней і запрягав волів у віз в довгу дорогу чумацьким шляхом, «бо соловейко вже співає».
Вона приходить перед Великоднем, з першим березневим промінцем вранішнього сонця щоб нагадати живим про тих, завдяки кому вони існують на цій планеті, поколіннях і поколіннях їхніх померлих пращурів, які колись жили, кохали, працювали на землі, яку вони вважали своєю. Згідно староукраїнських вірувань вважається, що саме на Радуницю, 19 березня, душі повертаються на один день з райських хащів Вирію, щоб провідати своїх нащадків та перевірити дотримання ними споконвічних традицій.
Цього дня (його в народі ще звали Жилавим чи Провідним понеділком) з пасочками та крашанками українці йшли після сходу сонця на могили своїх родичів, де залишали свої дари на помин рідних душ («Хай відпочивають та радіють на Луках Сварожих та нас не тривожать!»), а по поверненні всією родиною сідали за поминальний стіл з тією ж обрядовою їжею та коржиками-жилянниками. При чому на столі мали бути присутні виключно холодні страви («щоб души пращурів не обпеклися»).
Витоки традицій свята, яке в Україні відзначається 25 березня і за канонами називається Благовіщенням, лежать за багато тисячоліть до виникнення самої християнської релігії, в скіфському праслав’янстві з його культом вогню (до нього також відносяться Різдво та Купали) та не має жодного відношення до Богородиці в її християнському значенні.
Адже з давніх-давен Благовіщення — це остаточна перемога весняного тепла над зимовими холодами смерті, і пов’язане воно було з богинею землі та покровителькою літніх дощів Ладою, тому свято ще мало неофіційну назву «Громовиця». Згідно прадавнім українськими народними віруваннями богиня відпочиває на алтирь-камені, що знаходиться на острові Буяні (за іншою версією замість каменя — береза, яка росте там ж догори дригом: корені вгорі, гілля — під землею), прокидається 25 березня, щоб разом з Ярилом-Сонцем повернутися на землю та обдарувати людей дощами-врожаями — бог веде золотий плуг, а Лада засіває. Та й ластівки-птиці щастя повертаються з Вирію їм на допомогу саме цього дня («Щедрик-щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка. З Благовіщенням світла Дажбожого!»).
Коли день дорівнює ночі, і тепло вже не тільки відчувається в повітрі, воно перечікує останні нічні морозні подихи вмираючої зими по затишних закутках, щоб з першим променем сонця знов вступити в свої права, женучи холоди геть. Тріумф життя та кохання. Нічого з таким нетерпінням українці так не чекали, як настання 22 березня під прапором бога сонця Ярила (християнський варіант — Василя Сонячника чи Парника), «день і ніч міряються» (весняне рівнодення).
В цей день Морозу киселем дорогу на вихід мостили: «Мороз, Мороз, іди їсти кисіль! Не бий жито, бий кукіль!» Тому варили кисіль в неймовірній кількості всіх видів, консистенції та смаків. До нього пекли млинці-символи сонця (зрідка короваї, до борошна минулого врожаю залишалося на той час не так вже і багато). А також заготовлювали багацько ритуальних печивок в формі рівнобічних хрестиків знаних на українських теренах з періоду Тріпілля, за три тисячі років до появи християнства. По одному захисному «хрестику» в слов’янський Великдень з’їдав кожен член родини, частину кришили до зерна і брали із собою в поле для підживлення сил у перший день сіву ярих, залишок по одному згодовували худобі на першому весняному вигоні.
Офіційне пробудження Матінки-Природи від зимового сну українці традиційно святкують 9 березня під офіційною назвою Сорочини, що пов’язано з прадавніми віруваннями, що цього дня в країну з теплих країв повертаються сорок різних видів птахів — тому-то його ще кличуть Пташиним святом, і якщо жайворонки не встигли прилетіти домів до цієї дати, їх своїм співом підміняють посмітюхи.Також вважається що саме цього дня сорока кладе перші сорок гілочок свого гнізда.
Християнська ж церква перехрестила веселе свято зустрічі тепла праслов’янського народного календаря на печальні помини Сорок мучеників, що загинули за свою віру в Севастії часи Лікінія, соправителя імператора Костянтина (320 рік).
У нього так багато офіційних та неофіційних звань і регалій зі словом «перший», що й годі рахувати… перший місяць українського року, перший син-місяць Матінки-Весни, перший вісник тепла, перелітних птахів, польових робіт… Не дарма ж за прадавніми віруваннями саме в березні серед величного простору вирію Ора зародився з вогняного Яйця-райця всесвіт з його Деревом життя та прабатьками всього сущого, богом-творцем Ладо та дружиною його, богинею-берегинею Ладою, які породили першу людину.
Березень з легким першим юнацьким пушком на щоках — хлопчина хоч куди, бо сам крізь встигає, та іншим братам-місяцям роботи на рік вперед задає. Саме тому його тотемні дерева-обереги (перша декада — верба, друга — липа, третя — дуб) є одним з найшанованіших в українській культурі. За довгі тисячоліття у нього з’явилося чимало народних прізвиськ: Березоль, Сухій, Зимобор, Крапельник, Марець, Протальник, Свистун, Весновій, Новачок, Красовик, Первісток…
Вона приходить через небесну браму з Вирію, щоб пробудити від зимового летаргічного сну на українській землі все живе і не живе. Скована довгими місяцями холодів природа вже з Василя починає зворотній відлік до жаданого тепла та прийдешнього з ним відродження, в кожному сонячному промінці, в кожній краплі відлиги намагаючись розгледіти наближення весняної пори.
В прадавніх українських віруваннях Весна ототожнювалася в прекрасною царицею Лелеєю, неодмінною супутницею бога сонця Ярила, які парою приходили на землю, і разом поверталися до Виру восени. Їхні образи були настільки тісно переплетені, що весну ще кликали Яром («Яр (весна) – наш отець і мати, хто не посіє, не буде збирати»). Вони – покровителі кохання та продовження роду у всіх їхніх природних іпостасях.
Вона запускає новий, в 2024-ому — 7532, оберт Кола Сварожого в ніч на 1 березня з його тринадцятьма місяцями та старослов’янським укладом зустріччю прекрасної красуні-цариці Лилії, яка приносить нове життя сонячними промінчиками в своїх розплетених косах, крапельками роси на подолі своєї легкої суконьки, крихтами пилка на пелюстках лілеї в руках. Явдоха (прадавня богиня Яра) — та, хто відчиняє українську землю легкій ході тої прекрасної цариці відродження, що йде рука в руці разом з великим Ярилом, бо вона і є весна.
Причому в прадавні часи саме 1 березня, як свято першого дня Нового року (до 1348 року, а зі зміною офіційного календаря — Нового хліборобського сезону), в українських великих та малих поселеннях широко відмічалося свято Коляди (похідне від Кола), а співання колядок гармонійно єдналося з закличними веснянками. Адже вважається, що священна для українців щука-риба, що живе в колисці світу-воді, саме цього дня своїм хвостом розбиває на річках, озерах та ставах кригу, звільняючи живильну вологу з зимових кайданів. Саме тому цього ж дня вшановують Марену, богиню українських водойм, топлячи її опудало (або вербове гілля, як її уособлення) в місцевій річці. Вода цього дня вважається особливо цілющою, тому нею кропили все навколо в хаті і на подвір’ї, поїли худобу, поливали квіти, вмивали всю родину.
Довгоочікувана весна менше ніж за тиждень почне свою переможну ходу скучилою за довгі холоди українською землею. Її скорий прихід вже відчувається в зненацька налетілому дмиху теплого вітерця, ледь помітно набряклих бруньках, височині небесної блакиті. Але офіційними глашатаями весни у всі часи в українській культурі вважалися птахи, що повернулися з Виру.
Хоча історично веселе свято Обретіння походить з праслов’янських часів, прийдешнє християнство перехрестило його на власний лад, призначивши на 24 лютого власну поминальну дату, нібито першого знайдення голови Іоанна Хрестителя, місце знаходження якої було приховано за наказом царя Ірода і про яке дух страченого святого розповів своїм послідовникам.
Вшанування праслов’янського покровителя багатства матеріального та духовного, Велеса (Волоса), культ якого зародився на українських теренах, як вважають сучасні науковці, ще за три тисячі років до Різдва Христового — традиція, яку і донині ніжно бережуть українські обрядовість та народний фольклор. Як гарно витримане вино, випробовування п’яти тисячоліть руйнівних війн, етономіграцій, епідемій лише надійно закарбували його лик в українських генах, хоч прийдешнє християнство і намагалося перехрестити його образ на святого Власія та нівелювати багатство Велесівсого образу до простого покровительства худобі з прізвиськом «скотний бог», якого вшановували заганянням тварин до храму та кропінням їх святою водою 11 лютого.
Але, не дивлячись на відчайдушні спроби церковників, ставлення до образу творчого та вседопоміжного Сивого Яра (інше ім’я зимового Волоса, чий поклінний тотем височив в дохристиянські часи на київському Подолі на сучасній Волоській, де після його зносу був збудований православний храм святого Власія) в народі залишилось на стільки шанобливим, що свята на його честь тривають цілий тиждень, починаючи з 11 лютого, яке є найсвятішим днем Велесового тижня. Адже окрім іншого він покровительствував непростим людям, пророкам та митцям, з якими в цей світ приходили знання про минуле, майбутнє та світоустрій як такий.
Безжальний та доленосний двобій зими з літом (в календарі українських пращурів існували лише два сезони, Коляди та Купала), Зимобор — одна з найголовніших подій року. Адже вважається, що саме цього дня земля перетинає міфічну межу, за якою починається сезон тепла, а разом з ним відродження життя у всіх його проявах після тривалих холодів.
Здавна як могли українки допомагали весні і надії перемогли в боротьбі із лютим холодом смерті, тому ще напередодні 2 лютого починали готуватися до виконання старовинних українських магічних обрядів, головним з яких було випікання «жайворонків» (ритуального печива у вигляді птахів). Їх роздавали Срітенського ранку після церкви всім зустрічним дітлахам, щоб малеча, що чиста душею і тому ближче до Бога, допомагала закликати скоріший прихід весни.
«Вовчий час» в прямому та переносному сенсі, коли всі зимові запаси з минулого літа в людському і тваринному світах добігають свого кінця, залишається лише невпевненість та промінь надії на скоріший прихід жаданого весняного тепла, яке звільнить і землю, і річки, і тіло, і души від льодяних оков холоду. «Лютий той, що гострокутий» намагається час від часу задобрити людей відлигою та мінливим теплом, але Зима разом зі своїми морозами та хурделицями ще править свій останній бал («Лютий корові вдень бік нагріє, а вночі – морозом ріг зіб’є»).
Сердиться молодшенький зимовий син, що люди бажають йому якнайшвидшого закінчення, не дивлячись на подаровані ним сонце і толіку тепла, «лютує бо весну чує» (від того і ім’я своє отримав). А ще українці його звуть Бокогрієм («один бік зігріє, інший – заморозить»), Казидоріг чи просто Казо (через погані дороги, «питає лютий, чи добрий ти взутий»), Стречення (за релігійним святом), Зимобор чи Межень (ним закінчується календарна зима, межуюча з весною), Сніговий (бо снігом мете) чи Скажений (тому ж, що і лютий).
Побудований на спогляданнях зоряного неба український народний календар за уявленнями пращурів предметно був матеріалізований у вигляді дуба-національного дерева життя, що своїм корінням уходило в далеке минуле, а кроною торкалося небесного склепіння майбутнього всередині яйця-всесвіту, недарма ж дубовим листям розшивали українські жінки сорочки своїм коханим, його ставили на покутті для магічного захисту оселі від зла, його відварами лікувалися.
За багацько століть до появи християнства дуб той з із дванадцятьма гілками (місяцями), на кожній з яких по шість простих яєць (будні дні та субота) та одне «червоне» (неділя), у більш розширеній версії на гілці по чотири гнізда (тижня на місяць), у кожному з яких по сім яєць (днів), був стовпом народного буття. Хоча у більш піднесеному сприйнятті дерево життя замінював летючий над землею птах-рік о дванадцяти ногах-місяцях, який зносить щодня по яєчку сьогодення. Причому сам рік в Україні в давнину починався від Явдохи або весняного рівнодення, а після введення Грецького церковного календаря в 1492 році — з 1 вересня (українські шкільні традиції бережуть спогади про ці і донині).
Двері року, він ділить рік навпіл, залишаючи за зачиненими всі накопичену за минулі місяці від’ємну енергетику з її негараздами, печалями, турботами, все лихе та недобре, чому нема місця в прийдешньому світанку майбутнього. Недарма його другим ім’ям було «Януаріус», адже в давні часи його опікуном та захисником виступав давньоримський дволикий Янус, головний бог-ключник обох світів та брами між ними.
Традиційно українською – Січень, бо «снігом щоки січе, морозом вуха пече» як середина зими виступає концентрованим ототожненням холоду («Січень січися, а сім’я до печі тісниться» чи «Січень січе та морозить, газда з лісу дрова возить»), хоч у порівнянні з Груднем сонце все частіше проглядає крізь димчасто-сірий муар небесного покривала. Тому українці його охрестили ще Василь-місяцем, Вогневиком, Льодовиком, Першим, Колядієм, Прозимецем, Скріпуном, Сніговиком, Сніженем, Царем морозів, Ясень-місяцем…
5 січня має так багато імен Передйордана, Другий Святвечір, Канун Богоявлення, Хрещенський вечір, Голодна кутя… і один сакральний зміст: в глобальному сенсі – знамення закінчення тривалого періоду різдвяно-новорічних свят-гулянь та початок підготовки до скорого приходу весняних турбот («Геть, кутя, з покуття, а ти, узвар, йди на базар! Кури – на яйця, Паляниці, лишайтесь на полиці, Дідух – на теплий дух, щоб покинути кожух!»), а в локальному – підготовка тіла та душі до завтрашньої святої Водохрещі.
Народна назва свята, Голодна кутя, як найкраще відбиває суть нього дня — суворий денний піст перед Йордана (протягом дня можна було споживати лише свячену воду) для підготовки тіла до випробувань Водохрещею. З церковної вечірньої служби поверталися зі новоосвяченою водою, якою за допомогою зробленого з колосся минулорічного врожаю чи букетику різнотрав’я кропила господар обрискував всю свою родину, хату, худобу, подвір’я, щоб в прийдешньому році було живе-здорове-родюче.
«Субота — не робота» – всі тисячоліття накопиченого українського досвіду народна мудрість уклала в цю лаконічну фразу, яка в іншій інтерпретації залежно від регіону ще звучала, як «Субота — робити знеохота» чи більш розлоге «Субота — робити не охота: помий, помаж та й спати ляж». Хоча лінгвісти поводять її традиції та ім’я від єврейського «шабат» чи «сабат» (сьомий день в Торі, протягом якого пророк Мойсей не велів працювати).
Українські вірування твердять, що навіть матінка-Природа по суботах відпочиває, тому буцімто діти народжені цього дня не будуть мати продовження роду чи-то через безпліддя, чи — перешкоди долі, яка «полінується» промальовувати їхній життєвий шлях крізь всі терени обставин. Хоч шлюби, укладені в шостий день тижня вважаються дуже вдалими (бо «укладаються на Небесах»), тому традиційно урочисті церемонії (розпис, вінчання) українські пари намагаються призначати саме на суботу, бо цей день під особливим захистом пращурів роду.
Ніч року, адже грудень має найкоротший світовий день з усіх місяців, триває всього тридцять один календарний день, а здається – цілу вічність. Ніч міняє ніч з нетривалими проміжками сірих сутінок за вікном, де світанок непомітно переходить в захід, і все це під акомпанемент завивання холодного вітру та тріскіту лютого морозу за вікном. Недарма ж українські пращури наділили його такою великою кількістю барвистих призвіськ в різній вимові, накшталт: Вітрозим, Зимник, Казидорога, Мостовик, Мочарець Просинець, Річкостав, Студень, Тріскун, Трусим, Хмурень, Щипун… Офіційна ж сучасна назва «Грудень» походить від чисельних грудок снігу, що з’являлися по всіх полях та вісях («Грудень рік кінчає, а зиму починає», «Грудень око снігом радує, а вухо морозом рве», «Прийшов грудень, приніс студінь», «Грудень землю гудить, а хату студить»).
До речі Просинцем його прозвали, бо для гарного врожаю наступного року за народними прикметами в перший місяць зими на поля мав щільно лягти сніг, тому люди і просили у нього снігу, та побільше («Як в грудні сніг заляже, так і в серпні жито зляже», «Грудень сніжний — хліб буде пишний»). Ще з прикмет: сухий він віщує бездощові весну-літу, поява снігурів — до затяжної зими, як Грудень м’який — то Зима тверда, якщо в перший тиждень грудня погода стала — зима буде довготривала.
Хоч прадавній слов’янський епос поділяв рік лише на два сезони, перемежаючи час час холодів з з літнім теплом, як і три інших сезони Зима панує на українській землі три місяці. Але коли земля від краю та до краю вкрита білою ковдрою, дихання лютого холоду сковує душу і тіло, зачиняється льодом вода та сама брама до Вирію, здається — не буди їй кінця краю, хоча сонячні промені, що іноді пробиваються крізь щільну сіру ковдру хмар, не дають до кінця згаснути надії на повернення жаданого тепла.
Вона ступає на землю обережними кроками іноді в грудні, а часом і в жовтні (офіційно на Введення та Варвари «зима лягає»), коли за прадавніми віруваннями українських пращурів Білобог, покровитель сонця та всього сущого на землі, починає програвати в двобої з Чорнобогом, що намагається прикрити своїм плащем сну та смерті саме життя. Але бій продовжується, і триватиме він до скінчення віків. За поразкою приходить перемога і ласка Ярила своїм теплим поцілунком знов пробуджує природу до життя («Зима літо з’їдає, хоч перед ним утікає» або «Зима мине – літо буде; літо мине — зима буде»).
Коли на носі вже різдв’яно-новорічні свята, і час в передсвяткових клопотах пролітає як мить, дуже важко викроїти хоч хвилинку на підготовку домашніх прикрас. Тому в українській культурі здавна існував для прикрашання оселі спеціальний день, на Гната (19 грудня), в який серед цих турбот, з огляду на сувору заборону збиратися на Різдво та Новий рік суто жіночо-дівочим колом, у подружок-коліжанок була остання нагода в старому році провести час разом в веселих посиденьках за виготовленням новорічних прикрас.
Так традиційно 19 грудня дівчата та жінки таємно збиралися в гарно прибраній хаті однієї з господинь зі своїми, спеціально приготованими для цього матеріалами (стрічками, нитками, колосками, пір’я, житніми стеблинами) та власноруч приготованими для вечорниць смаколиками.
Довгоочікувана п’ятниця-красуня, що зваблює серце і розум солодкими обіцянками блаженного відпочинку, коли на два вихідних дня нарешті має зупинитися всесвітній поспіх та метушня «щурячих перегонів», щоб світ зміг насолодитися тем великим даром Небес, що зветься Життям. Прекрасна, як сама Доля, вона приносить в дім спокій благополучного завершення справ.
П’ятий день робочого тижня за українськими народними повір’ями не можна було після захід сонця мити посуд, бо недоброзичливці пліткуватимуть за спинами («язиками, як мисками-ложками гримати») та веселитися (старі казали: «Хто в п’ятницю веселиться, той в неділю плакатиме» чи «Ти, дівко, свою долю у п’ятінку проспівала»). Натомість вдалим будуть сватання («засватається навіть свинячий пастух») та зачинання будь-яких добрих справ, а сни проти п’ятниці, як кажуть – пророчі і неодмінно втіляться в життя до найменших дрібниць.
Найменший та найкоханіший, а від того найбалуваніший син матінки-Осіні. Він то плаче проливними дощами, то сміється всіма кольорами веселки сонячних променів в небесній блакиті. В українських селищах він ще знаний, як Братчик, Грудкотрус, Коваль (на Кузьми та Доміана їхнє професійне свято), Листогін, Напівзимник, Падолист, Сонцеворот.., а офіційне ім’я, Листопад, дано йому за улюблену забавку — зривати морозним подихом чи одним дотиком маленької краплини роси побільше листя з дерев і бавитися ним, ганяючи цю строкато-барвисту купу за вітром. В народі твердять, що він дорогу зимі прокладає, двері відчиняє і «хто в листопаді не мерзне, тому і в січні біда нічого не зробить».
Астрологічно останній місяць осені належить Меркурію, покровителю підприємницької діяльності та будь-якої чесної роботи. Тому топаз в жовто-коричневій чи біло-блакитній гамі він обрав собі за оберіг, як запоруку прозорої чистоти ясних днів та кришталевих крапель осіннього дощу, хоч останніх з них на порядок більше, бо «Листопад скоріше брат сивобородого Грудня, а ніж барвистого Жовтня». Тому осінь відправляє свого молодшенького на зустріч королеві-Зимі, яка бавить місць-розбишаку своїми першими сніжинками.
За українськими народними традиціями і віруваннями найпліднішим днем тижня з прадавніх часів вважається четвер (четвертий за рахунком робочій), може саме тому, що чоловіча сила наполегливого, відданого та духовного Юпітера гарантують будь-якому починанню легкий хід та тріумфальне завершення, особливо це стосується такого творного, як будівництво, відстоювання правди через юридичні інструменти, опанування всіх різновидів духовних практик, фізичного самоочищенням, наведення ладу в оселі, де разом з брудом-пилом вимітаються негаразди та безгрошів’я; з сільськогосподарських прикмет: посадити квочку на яйця – курчата будуть добрі.
Сили небесного покровителя вистачає навіть на боротьбу з всесильним нечистим, на якого не знайти управи у всі інші дні тижня, і лише в четвер можна зруйнувати його домівку в бузині, щоб він пішов назавжди геть з цієї місцини. За прадавніми віруваннями будь-якого дня корчувати цю диявольську рослину не можна, не дивлячись на її дурну славу (за повір’ям: де бузина, там діти народжуються каліками), бо параліч розіб’є чи взагалі помреш. Лише по четвергах її стеблини можна було до схід сонця перегинати у самого коріння, потім дочекатися, поки стовбур сам по собі відсохне, а тоді знов-таки в цей самий день до світанку назавжди викорчовувати щезбину хату. А ще в ніч проти п’ятниці дівчата уві сні могли побачити свого нареченого, якщо лягали спати з промовкою: «З четверга на п’ятницю я лягаю в м’ятницю, п’ятниця п’ятниця, хто любить – хай наснитися, поріг-ганок його станок».
Жнива вже давно закінчилися, ще на Іллі був зв’язаний останній сніп, але для закінчення хліборобського року господарям ще треба було обмолотити та змолоти врожай, що також потребувало чимало часу та зусиль, адже як то кажуть: «Не той хліб, що у полі, а той, що в стодолі». Але і цьому періоду турбот приходив кінець, який за століттями сформованими традиціями українських пращурів мав припасти на 18 жовтня, свято осіннього Луки («Як мине Луки, то стоять порожні луки»).
Чим цей праведний євангеліст так догодив українським пращурам, що саме з його ім’ям народна мудрість пов’язала одну з найшанованіших та найрадісніших дат народного календаря — про те місцеві легенди помовчують.., можливо, сумлінною працею по збору та впорядкуванню наявної інформації про земне життя Ісуса Христа чи докладними нотатками про справи апостольські, власноруч створеними ним чудотворними іконами-цілительками або своєю підтримкою нужденних в важкі хвилини.
Середина робочого тижня слугує тією психологічною межею максимальної концентрації життєвих сил, за якою людський мозок, тільки-но оговтавшись від попередніх вихідних і увійшовши в працьовий режим, підсвідомо скидає темп та починає свій відлік часу до наступної суботи, коли можна знов всі насущні справи відкласти до понеділка. Цей дуалізм став тим вирішальним фактором, який закріпив в народі за середою славу «важкого дня» («У кого середа, а у кого — вже п’ятниця»).
Щедрих мазків до негативної слави не пожалкували для середи і християнські каноніки, які соковитими барвами розписали зраду Іуди Іскаріота свого наставника та покровителя, сина Божого Ісуса Христа, саме цього дня. Хоча за прадавніми українськими віруваннями саме цього дня Бог створив сонце, місяць і зорі, які хоч на секунду проглянуть навіть крізь самі похмурі хмари цього дня.
Він, як натхнений модельєр, вбирає землю багатими строкатими шатами в золото-багряних кольорах, що разом з дарованим ним рум’янцем так пасують матінці-Осені на тлі залишеного Літом смарагдового оксамиту. Тому традиційно в українському календарі він носить ім’я Жовтня, хоч поряд з тим в народі існує безліч його дотепних прізвиськ накшталт: Листобій, Весільник (за кількість весільних урочистостей), Зазимник, Пазерник (костриця) (через час чистити льон і коноплі від костриць), Покрова, Грязень або Хмурень («Плаче осінь холодними сльозами»), Древопилець (активізація заготівлі дров до холодів), Костринчик (через спалювання опалого листя та жухлої трави), Птахогін («Ходить жовтень по краю, виганяє птахів з гаю»).
За прадавніми слов’янськими віруваннями (згідно тверджень ст. Ейнхорна, автора XVII століття) жовтень був місяцем під знаком Велесу, покровителя людських душ, сина Роду-творця всесвіту, що можливо було пов’язане з відповідністю осені в життєвому циклі пращурів із заходом життя, коли природа поступово вмирає (засинає), тому-то і пахне він по-стариковськи, капустою. За українськими віруваннями Велес приходив в кожну хату домовиком, душею одного з пращурів, щоб допомагати підтримувати в родині лад. Недарма ж Дідів день (12 жовтня), традиційний день останніх в поточному році відвідин могил своїх померлих, припадав саме на середній місяць осені.
Як одна мить пролетіли веселі вихідні, а за ними і важкий понеділок, залишивши по собі солодко-гіркий присмак недомовленості. Мозок нарешті скинув морок лінощів та готовий до підкорення нових вершин, хоч за час вихідних та першого дня байдикування піднакопичилося чимало поточної роботи та нових викликів: «На вівторок бід зібралось сорок».
Не дарма ж цей день знаходиться під покровительством войовничо-мужнього Марсу, адже даровані ним сили, енергія та натхнення могли спонукати будь-кого на великі ратні (військові та спортивні) чи ділові (як бог родючості) подвиги-досягнення, наприклад зведення нової хати, яка вийде міцною та простоїть багато-багато років. Підсилити духовний зв’язок з небесним покровителем цього дня можна за допомогою його улюбленого червоного кольору в одягу, взутті чи аксесуарах, а направити прикладання своїх зусиль слід на схід.
Красень в зеленій прикрашеній хризантемами сорочці з першим золотим листям на кашкеті залихвацьки заламаному на на одне вухо. Він танцює останні дні справжнього цьогорічного тепла на проліт, щоб промайнути як мить, залишившись останнім яскравим спогадом перед невблаганно сунучими холодами. Сучасне українське ім’я Вересень отримав від своєї найулюбленішої запашної квітки, яка майже останньою дарує бджолам свій золотий нектар перед лютою зимою («Скоро Божій мусі на відпочинок») — рожево-бузковій магії вересу.
Хоч насправді, з огляду на притаманні йому яскраві характеристики, в українському фольклорі існує безліч цікавих прізвиськ для першого осіннього місяця від старослов’янського Ревун (Руєн) від ревіння самців оленів під час вересневої активізації їхніх шлюбних ігор, Зарева (через перше золоте листя), Маїк (мають зійти озимі культури), Сівень чи Кивень (через другу хвилю засівання озимки, «Прийшов Варфоломій — жито на зиму сій») до Бабине літо (через тепло-ласку) та Друга Пречиста (за народною назвою релігійного свята).
Поминання того, хто пророкував появу Спасителя і власноруч хрестив його в йорданських водах заради врятування людства. В церковному календарі цей день припадає на дату його страшної страти римських тетрархом Галілеї, Іродом Антипою, за наклепом Іродіади (29 серпня), а в українському народному — чи не найчорніша дата з суворою забороною на будь-які прояви радості від танців-співів до добросусідських балачок та безліччю надсуворих заборон і обмежень. Усікновення (усічення) голови пророка Іоанна Предтечі чи Головосіка.
Визнаний самим Христом за Предтечею статусу найбільшого з пророків поставили його в християнській ієрархії всього на одну сходинку нижче за сина Божого. Разом з тим жахливі обставини його мученицької смерті, коли жертві (вся вина якої полягала у вірі та проповідуванні пришестя Спасителя) не тільки відтяли голову, але й блюзнірськи подали її на блюді замовниці – доньки Ірода додали мученику ореолу святості. Адже навіть після смерті тлінне тіло пророка не знало спокою – мучителька пронизала мертвому язика голками, а саму голову закопала в «нечистому» місці. Саме тому так шанують українці святого Іоанна, який віддав життя за свої переконання, що так близько українській душі.
Понеділок, перший день по неділі (після неділі), в народній уяві малювався таким собі сивим дідом, який виступав провідником душ померлих між світами, залежно від земного життя небіжчика – до вирію чи пекла – та мав виключне право відчиняти райську браму (що ототожнювало його з християнським святим Петром). День традиційно мав печально-мінорне забарвлення, тому переважна частина прикмет та забобонів з ним пов’язаних носить заборонний або обмежувальний характер.
Він вважався невдалим для зачинання будь-якої нової справи, особливо вдягати нової сорочки, тим більше не варто було вирушати в дорогу (бо подорожнього спіткатимуть негаразди та неприємностей, а час шляху значно затягнеться), побілена в понеділок хата — до тарганів в оселі та коморі, винесена з пічки жужалка — до шуляка у курей, прати речі — піднімати гори старі негаразди, посадити квочку на яйця — вилупляться лише півники, щось комусь позичити — до злиднів, жінкам не можна було мити голову, прясти та шити-вишивати (бо долю змиєш чи зашиєш)… Взагалі понеділок за народними повір’ям — важкий на роботу, і якщо почнеться нещастями-негараздами, весь тиждень йтиме «важко».
Мед, мак, вода, квіти, винесення рештків Всечесного Хреста з константинопольського храму для спасіння від епідемії (українська неофіційна версія — хрещення в Почайні дванадцяти синів Володимирових), пам’ять дев’яти Макавійських мучеників, а за старовинними віруваннями ще й кінець теплого літа… в цей день, 1 серпня, зійшлося так багато знакових дат, що сам він в народній уяві перетворився на суцільне свято із суворою забороною на будь-яку роботу (що традиційно стосується лише надважливих подій українського календаря), не дивлячись на початок Успенського посту.
Світле свято останньої в поточному році качки меду, як символу тепла сонячних променів (вважається, що цього дня бджоли закінчують свій сезон збору нектару, прідготувавши стільники для зимівлі) в яскравих барвах останніх квітів минаючого літа під мелодійне брязкання стиглих макових коробочок тісно переплетене в українських традиціях з печальним поминами дев’яти апокрифних Макавійських мучеників та візантійським винесенням з храму Ісусова святого Хреста для захисту від лютуючих в Середньовіччі чисельних епідемій (хоч деякі науковці і заперечують його приналежність до Спасів).
Як безболісно замінити одну релігію іншою? Правильна відповідь: взяти прадавні традиції та вплести в новітні вірування. Так з легкої руки слов’янський бог-громовержець Перун перетворився на християнського пророка Іллю, який за Божим наказом ганяє у вирії своєю золотою колісницею, що гримає по небесних вибоїнах (на землі відлуння тих перегонів чується як грім) в пошуках бісових відступників, раз-у-раз наздоганяючи одного з них кидає в зрадника свої вогняні стріли-блискавки, хоч іноді промахується потрапляє в землю. Саме тому цей святий з коріннями з діда-прадіда на стільки шанований в українській традиційній культурі.
Так традиційно саме «на Іллю» (20 липня) на українському селі намагалися закінчити жнива та відмітити дожинки («Ілля в полі копи лічить»). І навіть якщо через негоду чи з інших обставин не вдавалося до цього дня зібрати весь врожай зернових, все одно він вважався святковим із забороною на працю (бо пророк того дня особливо придивляв за людьми і міг за ослуху вдарити блискавкою).
Таємницю про те, коли українські пращури обзавелися сталим тижневим календарем зберігає пам’ять віків, що сивим попелом тліну лягла на безкраї українські степи, верхівки струнких карпатських смерек, на самісіньке дно чорноморських глибин. Можливо, седмиця створення світу прийшла на українську землю разом із християнством, а, може – існувала за довго до його появи, ґрунтуючись на прадавніх знаннях про організацію всесвіту та сім відомих тоді планет (слов’яни користувалися сонячно-місячним календарем ще в IV тисячолітті до н.е.).
Цікавим залишається факт, що український тиждень раніше починався з неділі, в самій назві якої був закладений головний глибинний духовний зміст цього дня — не робити (нема діла, не діляти, не діяти) з особливо обумовленою забороною на використання колюче-різальних інструментів накшталт сокири, ножа. голки чи ножиць (бояк відрубане самозайметься та спалить все навкруги, а наколи чи порізи — нарвуть і довго не загоюютимеся). Християнство байдикування по неділях пов’язує з Христовим Воскресінням (друга назва дня), і закликають цей день присвятити праведній молитві во славу Господню.
Так багато різних днів в українському році, тим більш дивним є факт, як в одному конкретному з них сходяться купи всі народні легенди, прикмети, повір’я… За плином часу важко сказати чи прадавні українські вірування церква вплела в свої свята, чи релігійні віхи стали поштовхом для народження народних традицій… Чи не головною віхою літнього сезону для українського села з давніх-давен було 29 червня, коли закінчувався сінокіс, починалися жнива, відмічалося професійно свято стадників, а за церковним календарем — день припадав на помини святих Петра і Павла. Мабуть саме через таку кількість його відносять до Великих свят.
Підготовка «на Петра» (як скорочено в народі іменували 29 червня) починалася за два тижні до його фактичної дати, з початком однойменного посту, на який традиційно припадає Косінь. Саме за ці два тижні, коли трави українських степів та ярів набрали вже повної сили і їхній життєвий цикл почав рухатися на спад впритул до повного вмирання, треба було встигнути заготовити сіна для домашньої худоби на весь невблаганно наближаючийся затяжний період холодів (чи як казали в народі: «Щоб коса залишилася в червні»).
Святки на українській землі існували за довго до появи християнства. Тисячоліттями зимове сонцестояння, як символ народження нового циклу земного буття, слугувало праукраїнцям знаком до початку веселих святкувань з традиційним обрядовими заходами, колядковими співами, ігрищами та просовою кутею з медом і млинцями, які органічно впліталися в канву слов’янських вірувань про Даждь-бога сонця та душі пращурів-охоронців роду (недарма ж «календе», у різних інтерпретаціях вшанування нового року через призму поклоніння душам померлих пращурів, існувала майже у всіх давніх культурах світу).
Із відвоюванням релігійних позицій християнством, вікові українські зимові святкові традиції замість того, щоб зникнути у вирії буття, стали частиною різдвяних народних гулянь, що починалися зі Свят-вечора 24 грудня і закінчувалися Водохрещею 6 січня. Але відтворювалися вони вже в церковному контексті, що замінив собою культ старих богів. Кутя, ворожіння, ігри з машкарою («козою») та колядування так залишилися в українських святах (хоч час від часу християнські священнослужителі і намагалися їх заборонити як язичницькі); хоч Ісус в колядках замінив Даждь-бога (символ сонця), святі апостоли Петро і Павло — бога Велеса (покровителя домашньої худоби), а Діва Марія стала хранителькою домашнього вогнища Ладою.
Для український військової спільноти християнське свято Покрови Богородиці оповите своїм сакральним змістом — символ чудесного порятунку столиці Візантійського світу, Константинополя, від знищення сарацинами-магометянами в 910 році завдяки заступництву Діви Марії (взяття під свій покров), недарма ж на Січи головна церква завжди була освячена на його честь. В якості данини спадковості поколінь зараз 1 жовтня в країні офіційно відзначаються одразу три військових свята: День захисників і захисниць України, День українського козацтва та День створення Української повстанської армії (УПА).
Однак традиції святкування Покрови в Україні не обмежувалися лише релігійно-військовим спрямуванням, їхні глибинні основи торкалися тією чи іншою мірою всіх сфер українського життя, знаходячи своє втілення через народні прикмети, вірування та обряди.
Окрім статусу великого християнського свята, Різдва пресвятої Богородиці, день осіннього сонцестояння (21 вересня, «осениння» або «оспожинки») в українських народних традиціях знаменує собою повертання життя на низхід з його зимовою дрімотою біля новозапаленого в чисто прибраній хаті вогню (старий гасили два рази на рік в рівнодення), яке відзначалося пишним застіллям з купою м’ясних страв традиційної кухні та суцільним байдикуванням (хоч в православ’ї він припадає на піст із забороною порушувати його канони).
Загалом це свято вважалося датою остаточного закінчення городнього клопоту і збирання врожаю, недарма ж і досі в народі ходять приказки: «Пречиста – картопля чиста» чи «Пречиста — цибуля зібрана в намисто». Для бджолярів це була остання нагода підготувати вулики до зимівлі утепленням та хованням під дах, а для вівчарів — крайня дата другої стрижки овець, щоб нове хутро встигло нарости до перших морозів і тварини не загинули від холоду.
Витоки свята Калити (30 листопада) зберігаються десь в глибині українських до християнських часів, звідки ідуть його традиції ворожіння та веселих гулянь молоді з хлібом-сонцем. Хоча з розповсюдженням християнства українськими теренами він набув трохи іншого змісту, як данина пам’яті про того, хто передрік велике майбутнє місту на київських пагорбах, Андрію Первозваному, першому проповіднику християнства на українських землях.
Фактичне це свято парубоче, адже це був єдиний день року, коли хлопців не можна було сварити за будь-який бешкет, а тільки солодко годувати та пробачати всі пустки. Тому готуватися до свята дівчата починали заздалегідь – спочатку обиралася хата для вечорниць на Андрія, де вдень 12-ого збиралися всі вони разом зі своїми скарбами-смаколиками, щоб допомогти гостинній господині в приготувати смачної вечері для парубків.
З давніх-давен 24 листопада кожного року в Україну приходить свято великомучиниці Катерини. І хоча джерела його походження ховаються в православному святковому календарі, в народі цей день з його яскравим рукотворним традиційним забарвленням був суто дівочим, розрадою серед сірої похмурості зимового Різдвяного посту.
Офіційно ж Катерина в Україні вважається покровителькою студентства та академічного знання завдяки історичному контексту самої особистості святої, яка силою своїх знань з позиції аргументованості доказів за легендою змогла обернути в християнство двісті римських богословів-язичників, направлених до неї імператором Максиміаном з огляду на її високе аристократично-соціальне положення задля переконання зречення віри во Христі.
В українських народних традиціях тісно переплелись язицництво та християнство як гармонійний симбіоз та тріумф толерантності мирного співіснування та космополітизму нації завжди відкритої для нового та шануючої спадщину пращурів. Прекрасним прикладом цього твердження служить християнське свято Благовіщення пресвятої Діви Марії та одночасно язичницьке – третьої (після Стрітення та Сорока Мучеників) зустрічі весни 25 березня.
Саме останнє з прадавніх часів у українців знаменувало остаточну перемогу весни над зимою та дозвіл на початок польових робіт (до цього моменту землеробні клопоти вважалися великим гріхом). В цей день місцева громада збиралася разом на традиційне щорічне Віче з головним питанням про визначення порядку обробки полів чи городів сім’ям без годувальника (удовицям, сиротам та одиноким), землю яких орали і засівали гуртом, першочергово, безоплатно як запоруку злагоди та згуртованості всіх її членів.
Замикає довгу чергу зимових свят з розкішними застіллями, до яких українська сім’я готувалася фактично дві третини року, починаючи з Велекодня (консервація солодких компотів та варення розпочинало цей марафон). Хрещення Господня на річці Йордан, під час якого Ісус назвався сином Божим, за сучасним календарем припадає на 6 січня січня та широко святкується у всьому християнському світі.
Раніше свято Богоявлення було приводом знов зібратися широким сімейним колом (вважалося що не можна на Передйордана відбиватися від сім’ї) після дня посту, коли в небі засяє перша зірка ввечері 5 січня січня, за накритим пісними стравами столом (має бути непарна кількість). Царицею ж столу за традицією мала бути «голодна кутя», яку готували з пшениці чи ячменю із додаванням меду, товченого маку, волоських горіхів та родзинок чи зовсім без них. Вважалося доброю звісткою, якщо верх куті підходив, а якщо падав – до смерті в родині. Також в меню залежно від вибору господині могли бути присутні різновиди риби, вареники з капустою чи картоплею, гречані млинці на олії та узвар.
В магічний час між щедрим Різдвом та пісним Водохрещам з прадавніх давен приходить грайлива «Маланка» або Щедрий вечір, щоб веселими наспівами та барвистим вертепом проголосити про наближення народин прекрасного нового Місяця. Вона завітає до кожної української хати ароматних смачнючих страв, щедрими побажаннями співочих красунь, теплом родинного застілля вечорі 31 грудня. Переплетіння народних дохристиянських обрядів з тисячоліттями чудернацьких осучаснень породило на світ гримучу суміш дотепних жартів, веселих пісноспіви, щирих побажань.., які так урізноманітнить та прикрашають сіру буденність української зими.
А починалася Маланка звичайно ж з приготування доброю господинею багатого вечірнього столу, королевою якою була щедра кутя як символ родючості та багатства. Приготована на узварі з відбірних цільних пшеничних зерен чи ячменю із додаванням вершкового масла або смальцю та різноманітних сухофруктів вона була улюбленим смаколиком багатьох поколінь українських дітлахів та дорослих. Окрім того святковове меню в різних регіонах України включало і інші обов’язкові страви, які уособлювали собою Маланку: коровай чи кров’янка. Причому загальне меню не мало обмежень як по кількості, так і у виборі страв.