Знамените місто стеклодувів, звідки походили велика частка майолікових ялинкових прикрас довоєнної Європи, перші зірки Кремля, ілюмінатори радянських літаків, ситаловий посуд, шампанські пляшки… на межі 1980 – 1990-х опинилося там, де і більшість населених пунктів зав’язаних на промисловій інфраструктурі з партійними апаратчиками замість професійних менеджерів на чолі підприємств — в економічній прірві.
Звичайно ж на цій хвилі активізувався та вийшов на світ раніше глибше захований від цікавих очей стороннього обивателя кримінальний світ при повному потуранні з боку правоохоронців (адже останні стали його невід’ємною частиною). Цому немало сприяло саме розташування містечка на півночі Донеччини, через який підприємливі московські ділки організували наркотрафік з Афганістану в Європу, головним перевалочним пунктом якого на початку 1990-х слугував розташований в півсотні кілометрів північніше Слов’янськ, а повновіддя цієї річки розплюскувалося у всі боки, змиваючи в небуття тисячі і тисячі українських життів.
Пісня, кожна нота, кожне слово якої торкається найпотаємніших глибин українського серця, піднімаючи з глибин споконвічної генетичної пам’яті ту гордість за свою країну та безмежну жагу волі, яку століття тортур, заборон та гонінь так і не змогли загасити в душі справжнього українця.
І це недивно, бо народилася вона на просторах козацької вольниці в далекому ХVII столітті, коли Запорізька Січ була на піку свого розквіту перед самим початком Хмельниччини, і піднесення національно-патріотичного сили духу українців відбилося в її словах. Причому текст пісні на стільки припав до душі народові, що її слова, хоч і в дещо зміненому вигляді, бережно передавалися з покоління в покоління, допоки в 1875-ому вперше не були надруковані в другому томі збірки «Историческія песни малорусскаго народа».
Широкому загалу Іван Франко відомий завдяки своєму виключному різноплановому літературному таланту, деякі з епістолярних шедеврів якого представлені в українській шкільній програмі, але за соціальними регаліями історичної постаті завжди ховається просто людина зі всім багажем її багатогранного особисто життя.
Зрідка хто згадує, що окрім іншого за Франком в українському суспільстві закріпилася слава не тільки талановитого різнобічного літератора, етнографа, перекладача, поліглота, громадського та політичного діяча, творчій спадок якого налічує близька ста томів, знання мов сягало семи, на пам’ять він дослівно міг переказати один раз почуту годинну лекцію, видавав власні чисельні газети, журнали, альманахи з різних сфер буття… а й законотворця тогочасної української міської чоловічої моди кінця XIX століття.
Постать Тараса Шевченка — це один з тих наріжних каменів, на якому тримається сучасна українська література. І хоча її суспільна подача змінювалася в дусі часу, самі високі регалії накладали той відтінок монументальності та напівбожественості, який так важко сприймається молодим поколінням та ще й в світлі освітнього примусу. Лише в останні часи ця практика, і то не скрізь, тенденційно почала змінюватися на краще, коли образ Кобзаря почали розглядати не стільки з точки зору його аксіомно-трагічної творчості, скільки в контексті життєвих чинників впливу на самого автора, шукати цікаві аспекти побудови історично-контекстних зв’язків.
Причому обмеженість та уривистість історичних фактів переплетені з літературно-художньою творчістю помножені на віддаленість часового проміжку його життя дають новітнім дослідникам шевченківської творчості неоране поле можливостей для припущень, здогадок та легенд. І звичайно Авророю над всім виблискує питання почуттєвих відносин Шевченка з жінками.
Десь в часи існування Кальміуської паланки запорожців та їхньої фортеці Домаха на правому березі в гирлі Кальміусу на лівобережжі існувала сторожа Війська Донського (яке ще в XVI столітті присягнуло на вірність Московській орді та її цареві), адже саме ця річка споконвіку слугувала природною межею-вододілом між сферами козацького впливу. За століття існування дозорно-спостережного пункту навколо нього, на невеликій відстані одне від одного з’явилися великі та малі селища з відставних козаків (накшталт запорізьких зимників) та приваблених річково-морським багатством рибалок. Офіційно Лівий берег увійшов на правах міського району до складу Маріуполя лише в 1939-ому, хоч номінально їм вважався з 1926-ого.
Так, трохи північніше за течією (приблизно на рівні Маріїнська на Правобережжі) вже в XVIIІ столітті існувала Успенівка (північний бік Таганрозької траси навпроти 6-ої дільниці). Глибоко врослі в землю мури з вапняку, а також залізні артефакти військового та побутового призначення викопували при будівельних роботах місцеві жителі на ділянках між вулицями Гур’ївською та Таганрозькою ще на початку 2020-х. Тому більшою частиною збереженні на Успенівці саманні будинки — надбання минулих століть (на даху одного з них під час заміни даху з черепиці на шифер в 1980-х поміж сволоків була знайдена скляна пляшка з історичним підтвердженням, що дах на тій будівлі зі стайнями перед тим офіційно міняли в 1864-ому), а до московської окупації Маріуполя 2022-ого по Гур’ївській в багатьох будинках проживали нащадки козака Сухова різного ступеню родинності. Сама ж Успенівка зберегла свою назву в прилеглому старому кладовищі та неофіційній назві парку, що колись був Азовстальським, а з передачею на баланс міста став ім. Лепорського.
Чарівні старі маріупольські топоніми. Їхні джерела варто шукати в минулому українського міста, де за правому березі Кальміусу, поруч з озером Домаха (колись була правою річковою притокою) з XV століття існувала однойменна фортеця Кальміуської паланки Запорізької Січи (ще відома як Адомаха чи Адомахія) з шістдесятьма одним зимником (офіційно). Її руїни височили на міському Базарному майдані, там де через пів-тисячоліття розташовувався сквер 500-річчя українського козацтва з однойменним пам’ятником (територія навколо ОСОУ (ДОСААФу) та кварталом південніше), ще в середині ХІХ століття.
Задля повного знищення українського козацького осередку в кальміуському гирлі після ліквідації Січи разом з усією розгалуженою мережею її сторож та дозорів московськими військами за наказом німкені-самозванки Катьки ІІ в 1780-ому сюди переселили кримських греків, виселивши споконвічних господарі, кальміуських запорожців, аж на річку Вовчу. Новоприбулі попри офіційну назву Маріуполь (Павловськом йому судилося пробути всього лише рік), вперто називали своє поселення Карасу-Базар, яке під впливом місцевих українців швидко трансформувалося в Карасівку, що стала в другій половині ХІХ столітті назвою району північніше Домахи на пагорбі (північна частина сучасної вулиці Торгової).
Війна своїх жертв не обирає, не жалкуючи ні старих, ні малих. Тим страшніший злочин коять ті, хто її розпочинає, але московським царям під царсько-ФСБним триколором чи криваво-червоним прапором на кількість своїх та чужих жертв завжди було байдуже…
Розв’язана москвою та Берліном Друга світова тривала вже другий рік, позаду були анексія Австрії та поділ Європи навпіл. Фактично ті, хто розпочав ту війну в якості союзників досягли всіх свої первинно поставлених цілей, зійшовшись на спільному кордоні. Ось тільки недомовленість, наче електричними розрядами, насичувала повітря, адже кожен з «найлютіших«друзів мав на меті, окрім запротокольованих Ріббентропом-Молотовим, свої власні цілі – стати одноосібним власником європейських теренів, тому пряма конфронтація між вчорашніми союзниками була лише питанням часу та можливостей.
… Попередня
Одне великокняже коріння і така різна доля у українських князівен — одним з них пощастило прожити довге щасливе життя, а їхня кров і досі в яких мінімальних відсотках тече по венах сучасних європейських вінценосців, а інші — пішли в небуття, не полишивши по собі навіть імені для історії.
Причому кількість відомих на сьогодні шлюбів між нащадками Рюріка різного ступеню родинних зв’язків налічується тридцять вісім, але існує імовірність, що їх більше через брак достатньої кількості документальних свідчень.
Скільки б московська бойова пропаганда в своїх істеричних претензіях на імперськість не намагалася переписати справжню українську історію, починаючи з прадавніх часів і до сьогодні, скільки б не витрачала грошей зі своєї державної казни на оплату безкінечних робочих годин папапіроманства своїх псевдонауковців, Україна (до якої дрімуча московія не має жодного відношення, як батьківщина людожерів-андрофагів) була, є і буде частиною освіченого цивілізованого європейського світу. І збережені архівах різних країн світу чисельні документи української дипломатії — найкращий тому доказ.
Не беручи до уваги скіфсько-сарматський період (коли ці праукраїнські племена вели активну зовнішню політику, вступаючи в війни та союзи в тому числі з давніми греками та римлянами), від першого офіційного візиту київського князя Кия до царгородського двору візантійського імператора Юстиніана І в 527 році, що вважається першим дипломатичним прецедентом в українській історії, і до сьогодні, попри всі складні обставини визначення юридичного статусу українських теренів, іноземні країни вважали за честь мати офіційні дипломатичні відносини з Руссю-Україною через посольські місії, військово-політичні договори та союзи та династичні шлюби, як один з тогочасних широко розповсюджених їх інструментів Середньовіччя (французька королева Анна Ярославна, британська Агата Київська, візантійська Ірина та ще десятки інших).
Як світ пізнає іншу країну і складає свою думку про народ, що її населяє? – це риторичне питання, бо цей шлях для кожного свій: хтось їде мандрівкою, хтось бачить її через призму подій минулого і сюжетів світових ЗМІ сьогодення з нею пов’язаних, а комусь достатньо маленької дрібнички накшталт келиха гарного вина чи промінця сонця відбитого у віконному вітражі старовинного палацу.., щоб пристрасно закохатися в іншу країну, її людей, її культуру назавжди.
1958 рік. Лютеранська кірха десь в передмісті Мюнхену. Випадково зав’язана розмова між пастором та завіталим до святині з цікавості на вогник співрозмовником. На привеликий подив останнього, який виявився одним з чисельних журналістів громадсько-політичного тижневика в екзилі «Шлях перемоги» (його авторським підписом були дві літери, «о.д.»), німецький священик виявив неабияку обізнаність в українських справах, та не за кліше нав’язаними через західні ЗМІ про-радянської пропаганди, а актуальних реаліях окупованої на той час радянським режимом країни по той бік «залізного занавесу».
…Початок
Історія примхлива пані і не любить припущень. Помахом руки її коханця-Часу назавжди зникають під порохом часу цілі країни, не кажучи вже про окремих особистостей. І благо, якщо останні встигли залишити на землі хоч якійсь помітний відбиток, будь то найменша згадка в документах чи славетні діяння закарбовані назавжди в людській пам’яті, інакше на них чекає доля мільйонів і мільйонів до них – вічне забуття без надії на воскресіння.
Як виявилося навіть статус спадкоємців легендарних правителів однієї з найвпливовіших країн Європи станом на кінець першого тисячоліття не гарантував беззаперечне місце в історії, годі вже і казати про нехай і високоосвічених та шляхетних жінок в темні патріархальні середньовічні часи.
Задля підтвердження правомірності поновленої влади в демократичних умовах існування Війська Запорізького, де гетьман обирався щорічно і за будь-яку провину перед козачим товариством міг бути усунутий з посади, Петру Конашевичу-Сагайдачному треба було проявити себе перед побратимами, перекривши, ще свіжі в пам’яті перемоги попередніх місяців за гетьманства Стрілковського (взяття турецьких Варни та Місіврі).
Звичайно, завдяки славі його минулорічного зухвалому походу на Константинопіль, коли околиці султанської столиці були вщент випалені козаками, як і половина турецького флоту поблизу Очакова надіслана Ахмедом I навздогін «Чайкам», тридцятичотирирічний гетьман отримав від свого війська деякий кредит довіри (незважаючи на провину у величезних козацьких втратах організованого ним походу 1614-ого на Трапезунд та Сіноп), але його треба було ще виправдати більш гучною акцією, як в фінансовому, так і суспільному сенсі.
Розкіш палаців наповнених шедеврами мистецтва та літератури в оточенні пишних паркі з екзотичними рослинами, по затишних алеях яких з парасольками від жарких сонячних променів в руках розгулюють витончені панянки в вишуканих сукнях і гарцюють на на тонконогих рисаках кавалери з витонченими манерами… От тільки весь той романтизм європейського Середньовіччя — сильно прикрашена картинка, намальована сучасниками крізь свою призму ідеальних уявлень і мало відповідаюча реальності, яка була геть інакшою.
Бруднющі вузенькі криві міських вулицьвулички залити нечистотами, в яких іноді за потужного дощу міг потонути вершник разом з конем, адже водогону, каналізації та зливних стоків в тодішніх європейських містах не існувало. Самі будинки, що стояли суцільною стіною обабіч, представляли собою непоказні споруди холодні взимку та перетворені на пекло жаркого літа, позбавлені будь-яких естетичних прикрас і здебільшого топлені «по чорному». Не далеко пішли від них і прославлені, сповнені протягів та холоду замки, підлогу яких хоч для якогось тепла вистеляли соломою (до весну вона вся спрівала). Тут же бігали чисельні вуличні собаки використані в якості живих грілок, бо каміни не давали і сотої дещиці потрібного тепла в зимові холоди. Саме тому верхній одяг та взуття жителі європейського Середньовіччя скидали лише в ліжку (в Англії досі існує закон, за яким чоловік має розлучитися з дружиною, якщо вона має холодні ноги). І це при затишних теплих оселях українців, де пічка з грубою опалювала одразу кілька кімнат, де підлогу підмітали та мили кілька разів на тиждень, де вуличне взуття залишали біля входу, перевзуваючись в домашні капці, а влітку бігали в хаті босоніж.
Невблаганний Час крізь віки і віки безкінечних війн, переворотів, пожеж, московських фальсифікацій та темного мракобісся залишив не так вже і багато розкиданих по всіх віддалених куточках Європи документальних джерел корисних для дослідження біографії історичних постатей тисячолітньої давнини, що помножене на різномаїття мов та відсутність в той час уніфікованого трансліту, перетворює дослідницьку працю істориків в цій сфері на довгий і заплутаний квест з доволі примарним результатом наприкінці.
Тому з навіть з тих ста трьох відомих на зараз українських князівен роду Рюріка доля лише вісімдесяти восьми з них має різний ступень документування. у решти – відсутні навіть власні імена, тому вони на зараз проходять лише тінню в сучасній історії, хоч були різного ступеню родинних зв’язків з тими, хто перетворив Русь-Україну на одну з провідних країн середньовічної Європи, породичатися з правителями якої вважали за честь королі, царі і імператори. І найкращим доказом цього служать ті династичні шлюби (інструмент зовнішньої політики), які мали місце бути і інформацію про які ще бережуть літописні сторінки. Вони офіційно носили титул правителек державних утворень в різні часи в різних країнах, часом не залишивши по собі окрім цього факту більше жодного документального сліду, тому логічніше розмістити імена українських князів за алфавітним ранжиром.
Українські землі були частиною мультикультурного європейського світу ще за часів, коли лише закладалися підвалини принципів його функціювання, що ґрунтувалися на принципах комерційної вигоди та впевненості в сталому майбутньому. І хоча перші німецькі торговці напевно відвідували Буковину задовго до Середньовіччя, з огляду на одиничність цих випадків їхня поява як малозначний факт навіть не була зафіксована в документальних джерелах.
На історичні сторінки краю представники цієї національності виходять в світлі XIV століття вже в якості діаспори поважних бюргерів, найбільші громади яких мешкали в сучасних Сучаві і Сереті (церква Святого Іоанна останнього навіть вважалася офіційною резиденцією опікаючого їх католицького єпископськопа). Однак ця хвиля німецької еміграції на Прикарпаття під тиском турецької експансії краю протягом століття зійшла нанівець.
Коли до появи засобів масової інформації та багатотиражних книжок були ще століття і століття, головними носіями мудрості минулого, актуальності сьогодення та надії майбутнього були ті, хто мандрував безкраїми українськими теренами, щоб під мелодійній спів доносити вісті до широкого загалу найвіддаленіших куточків країни. І хоча музичні інструменти в їхніх руках були різними, всі вони належали до одного таємного братства з суворим неписаним уставом.
Українські співці-мандрівники, як носії та глашатаї інформації, з’явилися ще наприкінці наприкінці І тисячоліття (мозаїкові зображення музик на стінах святої Софії , хоч перше писемне згадування про них відноситься до поета-пісенника Бояна, що творив в середині ХІ століття), хоч назвати їх кобзарями можна лише умовно, в узагальненому сенсі слова (адже в той час кобзи, бандури, колісної лютні як традиційних їхніх інструментім ще не існувало).
Між ними вісім століть, але різниці між тими давніми золотоординцями XIII століття та сучасними московитами немає. Весь лиск цивілізації вмить злетів з останніх, як тільки неоголошена війна Кремля проти України 2014 — 2023 років надала їм індульгенцію на порушення всіх морально-етичних писаних та неписаних законів.
В стратегічних цілях війни Батия та Путіна ніколи не значилося загарбання території задля подальшого їхнього розвитку та облагороджування, творення ніколи не було сильним боком варварів-східняків, адже парадигма первісного світогляду не дозволяє їм побачити довготривалі історичні перспективи вкладених зусиль. Тому окрім примітивного насильницького підкорення народів грубою чисельною силою та жорстокістю іншої мети очільники орди ніколи не переслідували. Наочним доказом слугують абсолютна ідентичність знищення захоплених міст та сіл, будь то зруйновані монголами Київ, Чернігів, Судак, Луцьк XIII століття чи Маріуполь, Бахмут та Северодонецьк 2022-ого (хоча вцілілі в майбутньому вони могли б приносити окупантам значний прибуток).
Четверте століття дика фіно-угорська Московія веде війну проти європейської слов’янської України за право загарбати та привласнити величну історію останньої з метою приховання своєї власної рабсько-підданської, де Залісся — всього лише улус Золотої Орди, який справно платив данину і виконував всі забаганки татаро-монгольських, а потім кримських ханів. Вона точиться на різних фронтах (від військового то культурного), з різною інтенсивністю, але не припиняється ні на долю секунди, і точитиметься допоки існує штучне утворення на 1/7 суші.
Московія веде свої військові дії, як гідна спадкоємиця своїх пращурів-андрофагів з нехтуванням будь-якими морально-етичними нормами та правилами, писаними і неписаними законами війни. І стільки разів завдавала поразки українцям не у відкритому двобої (бо якраз їх вона раз у раз програвала, бо воїнство її у всі часи було позбавлене доблесті і честі), а лише підступом, підкупом та диверсіями, що і не перерахувати.
Ще в Пізньому Середньовіччі українці намагалися перетворити Московський золотоординський улус на частину цивілізованого світу, але впровадження правових засад існування суспільства та централізація влади на земле споконвічних людожерів-андрофагів на стільки категорично не сприймалося та викликало відторгнення, що перша і остання спроба закінчилася тим чим і мала — спаленням Москви…
Хоча правителі Московського князівства від першого, Данила Олександровича, який обійняв престол в 1263-ому і походили від молодшої гілки київських Рюріковичів (Юр’євичи), але з часом європейська кров в їхніх жилах на стільки була розбавлена східною, що в ній майже не залишилось цивілізованості. Тому станом на початок XVI століття московський двір перетворився на жорстоку кланово-фаворитну клоаку, в якій більшість суперечок вирішувалися виключно вбивством опонента, а кількість палацевих переворотів на одиницю історичного часу була просто безпрецедентною.
Україна завжди була і буде частиною цивілізованого європейського світу, як би століттями силоміць не намагались московський дикуни втягти її землі в багнюку свого генетичного невігластва та звірячої люті татаро-монгольського та фіно-угорського спадку. В історії країни було безліч військово-політичних угод та конфліктів, союзів та війн з ближчими та далекими сусідами, але з плином часу вони поблякли, втративши свою актуальність через обабічні засади суспільного примирення та пробачення; єдиний виключенням з цих правил була і залишається Московія — найлютіший та найнепримириміший ворог та опонент всіх морально-етичних здобутків цивілізації.
Звичайно ж одна з наймасовіших європейських міждержавних акцій «Балтійський шлях», яка розпочалася 23 серпня 1989 року, як нагадування світові про точку неповернення найжахливішого злочину новітніх часів – підписання пакту Ріббентропа-Молотова з силовим поділом багатонаціональної Європи навпіл між Москвою та Берліном, не могла не привернути увагу українців, який разом зі своїми східно-європейськими братами боролася проти московсько-радянської окупації зразка післявоєнних реалій.
З часів біснуватого царя Петра Московія намагалася довести світові свою цивілізованість, але кожного разу в звірячий ординський оскал цієї сутності вилазив на зовні черговою імперією людожерів-андрофагів будь-то: божевільна монархія, радянський пролетаріат чи мафіозно-ФСБ-ний клан. Три сотні років продовжується цей дикий танець смерті, яку мокшане сіють щедрою рукою світом, розв’язуючи війни, щоб хоч в раз житті в такий дикий спосіб скористатися благами цивілізації від пральних машинок до ношеної нижньої білизни та дитячих іграшок вбитих ними жертв. Але головний стимул їх войовничих набігів був і залишається «ганебний» метал у всіх його проявах та конвертаціях (звідси й по два годинники на кожній руці радянських «визволителів» Європи 1945-го, і грона золотих прикрас у кишенях убитих і полонених московитів на Донбасі).
Адже не дарма ступень оцінки розвитку народів сучасної земної цивілізації поділяється на етапи згідно майстерності видобутку та обробки металу, як основного чинника що потребує століть накопичення та вдосконалення знань з техніки та технології (чого вартий лише втрачений секрет виготовлення дамаської сталі). Саме тому після озброєного захоплення українських теренів з огляду на примітивність мислення нащадків мокшанських андрофагів саме дорогоцінні метали були первинною ціллю пограбунку часто без урахування історико-культурної цінності об’єкта, тому ж Україна фактично за століття війн з Московією та окупації втратила переважну частину найцінніших артефактів історії свого минулого, частково вивезених загарбниками в той чи інший спосіб, а недрогоцінне — просто знищене в наставницькій люті до прадавності українського існування.
Непокаране зло завжди повертається. Можливо, в іншому обличчі, іншими діями, але повертається завжди в більш руйнівній та нелюдській формі, добре засвоївши урок свого попереднього провалу. Московія, що з завзятістю маніяка, століття за століттям прагнула підкорити Україну з мовчазної згоди миру і поки що не разу за це не була реально серйозно покарана, кожне нове своє пришестя поверталась на українські терени ще більшим злом — так було і так буде допоки бути існувати ця руйнівна сутність на землі.
Перша світова війна, падіння царського дому, заколот на мокшанських болотах… нарешті подарували Україні на початку ХХ століття довгоочікуваний шанс на відновлення самостійності та незалежності. Але сили були нерівні, адже арсенал брехні завжди багатший за інструмент правди — Московія красивими обіцянками змусила частину «втомленого від війни» українського суспільства згодитися на капітуляцію в обмін на пусті обіцянки «миру».
Німеччину, Францію, Італію, Австрію… та ще чотири з половиною десятка країн по всьому світові зразка 1648 року об’єднувало одне — хвиля не зв’язаних між собою революцій викликаних загальною трансформацією суспільства. Всі вони мали свої власні історико-економічні передумови, але єдину мету — повалення існуючого монархічно-феодального ладу, перевід громадянського товариства на базові демократичні засади існування. Головною проблемою існування імперії Габсбургів після поділів Польщі була згуртованість та висока національна свідомість корінних народів на новоприєднаних землях.
Весна народів в Австрії почалася, як водиться, на віденських столичних вулицях велелюдними демонстраціями в березні 1848-ого. До східних ж околиць країни революційний рух докотився за лічені тижні тижнів, коли з 18 березня у Львові, а чотирма днями пізніше у Чернівцях почався народний рух з вимогою політичних змін, які з одного боку викликали шалений опір урядових воєнізованих, готових відкривати вогонь на ураження підрозділів, а з іншого — формування повсталими для власного захисту національної гвардії з числа найбільш підготованих та вмотивованих свої прибічників.
Якщо за кордоном твердження «всі жінки — відьми» доволі спірне, то в українському досі напів-язічницькому суспільстві, де християнські обряди тисячоліття мирно уживаються з чисельними народними забобонами та розгалуженою міфологією, воно відноситься до всього суспільства в цілому без поділу за гендерною ознакою. Причому вітчизняна класифікація магічних істот не обмежується самими лише відьмами, адже детально підрозділяє їх залежно від здібностей, навичок та сфери застосування дару (або прокляття, для кого — як).
Досі збережені в пильних українських архівах судові справи за звинуваченнями у відьомстві свідчать, що здебільшого вони носили побутовий характер і мали на меті з’ясування стосунків із залученням суду в такий спосіб з приводу майнових прав (встановлення межі ділянок, права на торгівлю, поділ спадку), сімейного права (з’ясування батьківства, адюльтер, усунення суперника(ці) чи небажаного законного шлюбного партнера) чи боротьбі за владу.
Коли під прикриттям фейкового «перемир’я» з поляками московські червоноармійці в кращих традиціях своїх золотоординських господарів вибили українські війська Симона Петлюри на лівобережжя Збруча 21 жовтня 1920-ого, почався останній трагічний акт драми визвольної війни 1917 — 1922 років. Здача європейськими союзниками інтересів України надогоду Кремлю була лише питанням часу. Тим більше, що кожна з сусідніх країн отримувала за це свій ласий шмат від понівеченої країни. Румунія, Польща, Чехословатчина – всі вони були не проти своєї частки українського пирога, відданого їм на відкуп Кремлем (хоч і не думали, що все це – тимчасово, поки останній накопичить сили та засоби для захоплення всього, і їх в тому числі).
Однім з наслідків тієї останньої битви стало фактичне оточення служками московського окупаційного режиму під червоними прапорами сорока тисяч українських повстанців на власній землі, адже левова частина України з мовчазної згоди світу на папері відійшла під контроль кремлівської комуністичної банди.
Півгодини… всього півгодини та поцілунок справжньої музи натхнення знадобилися Павлу Чубинському, щоб прості слова перетворилися на рушійну силу українського опору, яка століттями надихає душу в найтемніші дні та заколисує в часи рідкого затишшя, щоб за першим покликом бути готовою знов повстати проти «московських вошей та українських гнид».
Весела студентська інтернаціональна вечірка, абсолютна духовна свобода юності ще незатьмареної життєвими негараздами помноженими на реалії московської окупаційної диктатури з їхнім споконвічним переслідуванням українства — тільки в такій атмосфері вмить могли народитися геніальні слова, які торкаються найглибинніших струн українського серця. Це сталося восени 1862-ого, коли натхненний сербськими наспівами своїх друзяк по необтяжливому дозвіллю двадцятитрирічний юнак за ті самі півгодини під келих вина напише слова найвідомішої зараз в світі української пісні.
Кришталево-чистий фальсифікат, який Московія вперто називає своєю офіційною історією — всього лише продукт творчості німецьких спеціалістів другої половини XVIII століття, якій майже не має нічого спільного з реальними фактами та особистостями: одні події в ньому ніколи не відбувалися, масштаб інших – в рази перебільшені та гіпертрофовано прикрашені, особистості переписані до невпізнання… Взяти хоча б настирливо розповсюджуваний московський історичний наратив про впоконвічне пустельне Дике Поле (український Схід), яке залюднило лише «милості» німкені Софії-Августі-Фредеріці Ангальт-Цербст-Дорнбурзькій (в народі знаної як московська цариця Катька ІІ).
От тільки в цьому далекому від науки твердженні аж ніяк не розкрите питання пояснення реальної документально зафіксованої дати появи українських міст і сіл Донецької та Луганської областей, які на століття відстоять в глиб віків не тільки від «милості» московської цариці, а й від самої дати її появи на світ в далекому польському Щецині зразка 1729 року. Насправді на території Кальміуської паланки Війська Запорізького низового, що станом на 9 квітня 1582 року простягалася «з верхів’їв річки Орелі на верхів’я Кальміусу, а звідтіля на гирло ріки Дону» (грамота польського короля Стефана Баторі), вже тоді налічувала десятки козацьких поселень.
Непокаране московське зло завжди повертається, щоб вчинити ще більше зло — це сталий закон існування українського всесвіту, з багатостолітньої безвиході якого є лише єдиний шлях — повне знищення Московії федерації, як єдиної країни, денацифікація та обеззброювання всіх державницьких утворень, що з’являться на її уламках. Інакше вчорашній Батурин сьогодні стає Маріуполем.
Невеличке українське поселення, яке перетворилося в справжню вишукану перлину європейського зразка з появою, наче за помахом чаклунської палички, величних храмів, комфортабельних культурно-освітніх осередків, витончених кам’яниць гетьманської старшини… всього то і знадобилося перехід під владу Війська Запорізького в 1648-ому та кілька десятиліть невпинної праці.
Перший день весни, з яким на українську землю зазвичай повертаються сонце, тепло, життя і надія… зазвичай, але не 1 березня 1943-ого, яке стало останнім днем для тисяч українців знищених в невеличкому містечку Корюківка під час каральної операції угорських жандармів 105-ї легкої дивізії генерал-лейтенанта Золтана Йогана Алдя-Папа, які діяли пліч-о-пліч із німецькими захисними загонами (СС), що двома роками раніше розстрілювали євреїв в Бабиному Яру.
А завинило тоді ще селище перед окупаційною владою тим, що в його передмістях активно діяли радянські партизани, одним з ватажків яких, Феодосій Ступак, був родом з Корюківки і раніше, за московських окупантів, очолював місцевий колгосп. Саме дружину і дітей останнього поліції ув’язнили, взявши в заручники. Наступного дня після вбивства Ступчихи у в’язниці радянські партизани провели операцію помсти та визволення з-за грат її дітей та своїх поплічників, нападом 27 лютого 1943-ого на місцевий охоронний гарнізон, вбивши сімдесят вісім і полонивши вісім мадярів-нацистів.
Колоритна чорноморська перлина-Одеса, яку взимку 2022 — 2023 разом з іншими українськими містами і селами підступні московські окупанти у будь-який спосіб намагалися зломити і підкорити, порушивши всі писані і не писані міжнародні правила і закони ведення війни, в тому числі руйнуванням ракетними обстрілами критичної цивільної інфраструктури електро-, тепло-, водо- та газопостачання. От тільки Кремль не вивчив український урок; план не спрацював.
Масштабне тривале знеструмлення, а разом з ним і зупинка всіх інших комунікацій Одеси вже було в не такому далекому 1975-ому, коли крижаний дощ, мінусова температура та сильний вітер пообривали дроти, і армагеддону від того не сталося. В той листопадовий одеський апокаліпсис для живлення міста був вигаданий дотепний план заживити частину міста від двигунів пришвартованих в одеському порту кораблів. В числі яких був і лайнер «Росія» з шістьма дизель-генераторами МАН на борту. Цікаво, що судно з такою назвою тоді було одним з рятівників чорноморської перлини та її мешканців від холоду, в той час як країна з такою ж назвою через чотири десятиліття здіснить чисельні спроби зробити рівно протилежне. Можливо тому, що під фальшивою назвою ховається та сама людиноненависницька кровожерлива золотоординська Московія?
В сучасній історії ту сутичку в київській Лук’янівці 9 лютого 1923-ого багато хто називає останнім боєм холодноярців. Хоча насправді останній переможний визвольної війни у воїнів Холодного Яру ще попереду. Адже духовні нащадки тих, хто тоді століття тому взяв зброю до рук в боротьбі за українські суверенітет та незалежність, зараз у лавах ЗСУ закінчують їхню справу остаточного вирішення питання існування одвічного ворога людства.
Почалося відкрите безкомпромісне протистояння холодноярців з московитами в 1918 році на подвір’ї Мотронинського монастиря, де ж ще українська зброя могла отримати благословіння на свячену війну зі своїми одвічними гнобителями за власну землю, як не в рідній домівці Божій? – права справа, і за якісь лічені місці первинний повстанський загін в двадцять дві особи перетворився на цілу українську республіку серед суцільного мороку московської окупації, контролюючи чималу частину Черкащини.
Україна — не Московія, ніколи не була і не буде, про що наявно свідчать не тільки події новітніх днів, а й голос іноземців з минулого, які мовлять краще ніж чисельні ретельно сфальсифіковані за століття московської окупації документи.
Так згідно записаних зі слів очевидців «Lettera d’Alberto Campense» Альберто Кампензе столиця русинів Київ станом на 1534 рік була хоч і сильно пограбована і спустошена східняками, але залишалася «одним з найгарніших і найкультурніших міст Європи» з впорядкованою організацією, багатими домами та чистими вулицями, в той час як сама Україна того часу була високорозвиненою цивілізованою країною, половина населення якої жила в містах з Магдебурзьким правом загальною кількість близько тисячі, завдяки чому формувалося дев’яносто відсотків доходу (Іван Крип’якевич).
Німецькі спеціалісти за всіх часів новітньої історії цінувалися філігранністю своєї роботи на заздрість оточуючим прискіпливістю протекціонізму кожної найдрібнішої деталі. Тому не дивно, що для тотальної фальсифікації історії Московського улусу Золотої орди були обрано фахівців саме з німецьких земель, тим більше, що сама ініціатора цієї найграндіознішої афери в історії людства сама була звідти родом, що робило її добре обізнаною про рівень підготовки своїх одноплемінників та гарантованість кінцевого результату.
І дійсно, брудна робота була виконана, як на той час досить якісно – в середині XVIII століття рабська історія дрімучої Московії, яка до того лише в голові божевільного царя Петра І існувала як вигадана європейська «Росія», отримала фальшиво-документальне забарвлення. Німецькі спеціалісти відпрацювали свої брудні гроші: стародруки Русі-України були переважно знищені, а ті що лишилися — модифіковані згідно нової московської версії історії з вписанням вигаданих подій, яких ніколи не було, вилучанням і доданням цілих сторінок.
Ті самі українські літери «ї» та «ґ», які щодня кожен український школярик ретельно виводить своєю ще невпевненою рукою в зошитах в косу – що може бути більш нейтрально-миролюбним чи творчо-безпечним за звичайний правопис? Але це все лише на перший погляд, адже кожна літера, кожен знак загальноприйнятого, так званого «Харківського», правопису, що заклав основи сучасної української літературної мови та норм її орфографії, щільно политий кров’ю та стражданнями його авторі…
Перші роки радянської окупації, коли несподівано здобута влада в руках люмпену без будь-яких стратегічних політичних планів, подарували Україні тимчасове нетривале щастя на відродження та розвиток своєї самоідентифікації через скинення столітніх кайданів московського гноблення національної культури, мистецтва, традицій, мови. Причому саме остання, як підґрунтя існування самого українського народу, мала першочергове значення, що документально було закріплено постановою Ради від 23 липня 1925 року про створення комісії з розробки правил правопису української мови.
Одна назва «Чорний ліс»… і перед очима постає непролазні хащі старезних дерев, куди не має шляху жодному сонячному променю, а десь з глибин прадавньої пам’яті віє моторошним холодом чи-то справжніх, чи примаренних спогадів луни гарячих битв з металевим присмаком на вустах та грузьким запахом свіжої людської крові, від якого паморочиться голова. Дві місцини, розташовані одна від одної на сотні кілометрів і одна українська войовнича доля-назва для обох.
Мабуть щось-таки є містичне в поєднанні двох цих слів: Чорний ліс захищав праукраїнців-скіфів під час наступу персів 512 року до н.е., в Чорному лісі билося військо київського князя Мстислава II Ізяславича з половцями за Соляний шлях півтора тисячоліття по тому, ще через шість століть Чорний ліс був одним з осередків гайдамацького базування…
Загальні абриси сучасної цивілізації на мапі земної тверді почали малювати ще шумери в VII тисячолітті до нашої ери, коли на світ з’явилися Чатал-Гьоюк (зараз Туреччина) та Єрихон (Палестина), населення яких складало 6000 та 2000 осіб, що проживали на площі 13га та 4га відповідно. Вони вважаються першими протомістами (великі поселення з ознаками адміністративної організації) планети.
Цікаво, що їхні європейські послідовники розташовувалися саме в Україні, а точніше на території сучасних Кропивницької та Черкаської областей, трипільської доби, і існуючі досі в якості сіл Небелівка та Федірівка, населення яких в 4300 році до н.е. вже налічувало 3000 та 1800 осіб відповідно. На той час вони були найбільшими поселеннями Європи.
Разом з частиною Буковини, здобутою після першого поділу Річи Посполитої 1772 року, Габсбургська корона отримала дуже цікаву систему місцевого судочинства, в якій були відсутні основоположні чинники правосуддя як такого — справа розглядалася без попередньої реєстрації та ведення протоколу, а сам процес не передбачав наявності присяжних засідателів та захисника.
Хоч і судові нововведення першого намісника краю 1774 — 1778 років, генерала Габріеля фон Сплені, не додали до процесу значного адміністратративно-юридичного ладу, адже вони без усунення попередніх недоліків додали такі суперечливі тези, як ведення судочинства на підвладній йому території людьми без найменшої кваліфікації. Так розгляд селянських справ був довірений двірникам, міщанських — магістрату, а аристократичних-духовенських — безпосередньо наміснику. При цьому самі виконуючі суддівські обов’язки не позбавлялися від своїх безпосередніх обов’язків, що призвело до безкінечності судових процесів, які так і залишились без будь-якого регламентування.
Пружне худорляве тіло, довгі невтомні лапи, висока швидкість, цілеспрямований характер, гладка шерсть, подовжена висловуха морда з величезними мигдалеподібними очима — ідеальна фізично-естетичному сенсі машина для перегонів за здобиччю на далекі відстані створена самою природою. Зображення Цих граціозних священних створінь науковці знаходять ще на скіфських золотих прикрасах IV століття до н.е., але вони так і не зареєстровані в офіційному каталозі FCI (Federation Cynologique Internationale) як українська порода собак. Український хорт.
Фактично існуючі зараз українські борзі — це нащадки зниклих кримської та гірської собачих порід, які зберігалися крізь тисячоліття завдяки ізольованості Кримського півострова, а потім знайшли широкого розповсюдження українськими теренами завдяки своїм мисливським якостям. Так існує чимала кількість документальних свідчень вітчизняних та іноземних джерел про наявність певної кількості хортів на Січи.
Примхлива пані Мода, вона підкорює розум і волю, випалюючи серце ненаситною жагою володіння, яку не може приборкати тверезий голос здорового глузду та сумірності витрат. Її історія почалася задовго до винаходу шовків та оксамиту, коли в прадавні часи голкою з риб’ячого зуба була зшита перша сукня з мамонтових шкір, відшліфований перший самоцвіт, виплавлена перша гривня.
Український традиційний одяг ниточка до ниточки, стібочок до стібочка складалася століттями в яскравих власноруч створених вишиванках, платках, кожушках-кептариках, малюнок яких обмежувався лише фантазією та працьовитістю майстрині з деяким регіональним стильовим впливом на вибір мотиву та кольору ниток.
Шляхетно-вишуканий Львів, яким його знав і любив Старий Світ за колоритну атмосферу з затишними кав’ярнями, смачнючими тістечками, неквапливим розміреним буттям та мелодійною говіркою, в задушливо-смертоносних обіймах московської окупації Другої світової; створюваний по крихтах протягом тисячоліття багатонаціональний мультикультурний центр нова влада всіма силами намагалася довести до власних стандартів сірого уніфікованого буття безликого натовпу.
Радянські «визволителі», як вони самі себе люблять називати до навпаки спотворюючи свою дійсну роль окупантів, згідно своєї завжденної практики почали панування в 1939-ому з того, що звільнили столицю Галичини від її мешканців, без огляду на національно-релігійну приналежність та політичні погляди. Масові розстріли мирних жителів за будь-який прояв непокори, переслідування релігійних діячів та активістів громад, заслання етничних мешканців до північних радянських концтаборів, депортація поляків, відйом приватного майна в обгортці експропріації і бойові дії, під час яких Смерть завжди збирає щедрі жнива, призвели до страшних втрат — станом на 1945-й у Львові залишилося лише 9% довоєнного корінного населення.
Мародерство у московитів в крові, адже за відсутності цивілізованого коріння у витоків випадкової появи цього об’єднання диких племен, неспроможних до мінімальних проявів творення, вони за першої ліпшої нагоди крадуть в цивілізованих країнах все, до чого взмозі дотягтися від унітазів в українських селах та халатів турецьких готелей до самої історії і назви своєї країни.
Фактично сучасна Російська федерація — країна фальшивка, примара створена за триста років найнятими іноземними спеціалістами-фальсифікаторами. Навіть два слова її назви не мають до неї жодного відношення: «російська» є вигадкою хворої фантазії чергового московського царя-сатрапа Петра І, як похідне від стародавньої назви Русі-України в грецький вимові «Рось» на мокшанський манер, а про нормативно-правове регулювання федерації, що передбачає наявність суб’єктивної самостійності окремих її частин, на Московії — взагалі і мови не йде.
Сіре ніщо карельської глибинки, відоме як урочище Сандармах, так і залишилось би всього лише цяткою на мапі чергової московської імперії в кольорах крові, якщо б цю землю кати з НКВС без суду і слідства (бо той фарс з розстрільними трійками, які виносили смертні вироки тисячами на день не можна було навіть віддалено назвати правосуддям) так рясно не усіяли тілами своїх жертв, що і через десятиліття старанно похований в КДБшних архівах жахливий злочин не стерся з людської пам’яті.
Пазл передумов тих трагічних подій почав складатися ще з московської окупації та встановлення диктатури пролетаріату на захоплених голодним та злобним червоним люмпеном українських теренах в 1922-ому. Ні, перше десятиліття радянщина доволі спокійно відносилася до української мови, культури, традицій і їх уособленню в яскравих постатях тогочасних митців, науковців, політиків, військовиків, священнослужителів. Бо за наявності великої кількості залишеної на руках зброї після визвольної війни 1918 – 1920 років та ще не охололий дух українського опору (на початку 1920-х одночасно в Україні палали більше півтори тисячі повстань проти більшовиків та їхнього режиму) утиски місцевої інтелігенції могли послужити тригером до поновлення війни з неясним результатом для червоних.
Треба бути насправді великим філософом, безмежним альтруїстом та натхненним романтиком, щоб сіяти зерна волі, гідності та самоповаги в людські души в сподіванні на сильну парость, яка втримає націю на краю прірви кордону з кривавим, позбавленим будь-яких морально-етичних нори сусідом-загарбником. І хто ж ще міг бути цією совістю нації та втіленням всіх вищеназваних якостей найвищого ступеню, як не український пророк, Тарас Шевченко.
Так, саме великому і геніальному Кобзареві належить поєднання двох слів, Слава України, які століттями надихають українців на боротьбу за свободу рідної землі, наповнюючи піднесеним патріотизмом та нескореною волею душу. Досі в архівах зберігається власноруч написаний Шевченком в грудні 1839 року текст вірша «До Основ’яненка» (вперше опублікований в 1860-ому):
Відношення окупаційної влади до архітектурних пам’яток, як однієї зі складових формування національної пам’яті, іноді дарують дослідникам дивовижні сюрпризи, якщо абстрагуватися від жахливого контексту самої окупації та спиратися на задокументовані факти, а не вигадані міфи псевдонауковців, слова очевидців, а не наглу пропаганду. Взяти хоча б за приклад одну стародавню дерев’яну храмову перлину Свято-Микільського Вінниці.
Період московської окупації під червоними прапорами з 1923 по 1941 роки для святині відзначився перманентними переслідуваннями та утисками (бо саме в релігії червоні вбачали основного свого конкурента за уми і серця людей на новоокупованих земелях) з періодичним зачиненням дверей храму для парафіян та арештом її пароха, секретаря місцевої єпархії, протоєрея Хоми Мефодовського. Розв’язка ж і зовсім була жахливою: церкву остаточно зачинили, її дзвін — скинули, все більш-менш цінне начиння ради розграбували (прикривши все актом про згорілий іконостас з іконами в дорогоцінних шатах, який нібито став єдиною жертвою пожежі в цих дерев’яних стінах), приміщення віддали під склад, а її настоятеля московські карателі забрали просто з Літургії і розстріляли 5 грудня 1937 року.
Всі військово-імперські замашки Московії, в тому числі останніх трьох десятиліть, значною мірою ґрунтуються на трьох основних видуманих в XVIII столітті міфах німецьких псевдоісториків, на запрошення прусачки Софії Ангальт-Цербст (знаної на Росії, як цариця Катерина ІІ) переписавших історію Московського золотоординського улусу в бік облагороджування.
Перший міф: «Москва — колиска слов’янського світу». Ось тільки в античних хроніках Геродота прабатьки українців, скіфи, як господарі землі в ареалі Ельба — Карпати — Дніпро — Дон, згадуються ще в V столітті до н.е. Їхня кров в асиміляції з сарматами з тією ж зоною господарювання породила на світанку нашої ери венедів, як називали слов’ян тогочасні хронографи Клавдій Птолемей, Пліній Старший, Тацит. Причому вже в IV столітті існував поділ на східних (українські пращури, склави і анти) та західних (прабатьки поляків, венеди) слов’ян. А два наступних століття «склавини» розселилися теренами сучасної Чехії та Словатчини. І Київ на високих кручах над Дніпром на той час вже існував не перше століття.
Московія = війна. Так було, і так буде у всі часи доки це злобне штучне утворення уражене імперським вірусом існує на планеті земля, бо агресія для його влади — це єдиний спосіб тримати купи своє малоосвічене та боягузливе, позбавлене будь-яких проявів гуманізму населення з рабською психологією. І перший етап війни з Грузією 1992 — 1993 років, яке московські пропагандисти досі сором’язливо називають «грузино-абхазьким конфліктом», не визнаючи ключової ролі Російської федерація, як агресора — зайвий тому доказ.
Це була друга після Придністров’я військова «проба пера» Москви на пострадянському просторі. Підбурювана, фінансована, озброєна та укомплектована Москвою Абхазія (чисельність грузинів якої на той час складала абсолютну більшість — 45,7% від загальної кількості громадян цього регіону) почала озброєне протистояння за відокремлення від суверенної стародавньої Іберії. При чому в «кращих» традиціях своїх російських кермачів абхазькі повстанці та кадрові російські військові, що діяли під їхнім прикриттям, не обмежувалися лише бойовими діями — нищилася вся інфраструктура (яка до сьогодні так і не відновлена), а мирні мешканці просто знищувалися за одну приналежність до грузинської національності.
Прізвище людини — це ототожнення родинного зв’язку з багатьма поколіннями її пращурів, як приналежності до певного соціально-культурного осередку суспільства з власними, століттями виплеканими сталими традиціями, що визначають місце та позиціювання особистості в цьому світі. Саме тому прізвище — це предмет особливої гордість людини, її тотемного духовного оберегу, який коштовною дорогоцінністю передають від батька до сина (родова спадковість), від чоловіка до дружини (як символ переходу офіційної приналежності жінки з одного роду в інший).
Причому фактично прізвища у українців з’явилися з легкої руки Київського митрополита Петра Могили в 1632 році, наказом якого священикам всіх церков країни приписувалося вести метричні книги своїх парафіян з обліком дат їхнього народження, одруження та смерті. Так для більш точної ідентифікації парафіян від народних прізвиськ (використання яких документально зафіксоване в Україні ще княжої доби) були офіційно утворені прізвища, часто трансформовані просто з по батькові: Борисюк, Василенко, Іваненко, Петренко, Панасюк, Матвієнко, Юденко.
Все що колись було, повториться знов. При цьому часовий спіральний виток стає дедалі меншим — всього сім десятиліть, і чергова повномасштабна війна збирає свої криваві жнива в самому серці Європи. А все тому, що з двох країн-агресоріві була покарана лише одна (Московія не тільки отримала репарації після Другої світової, а ще й цивілізація дозволила поділити світ на сфери впливу, залишивши під її окупацією десятки-сотні народів).
Так якщо взяти початок Другої світової війни та поточний напад Московії на Україну, то можна чітко провести паралелі та методом екстраполяції (з поправкою на сучасні досягнення військових техніки та технологій) передбачити можливий подальший розвиток подій.
Все це вже було: і ця війна з Московією, і звірства її катів під оманливою личиною армійського мундиру, і інформаційно-психологічна операція, і стерті з обличчя землі міста, і десятки тисяч закатованих просто за те, що вони — українці… А все тому що історія вчить, що нічому не вчить. Московити за весь час свого існування аж ні крапельки не змінилися; від буття золотоорднськими васалами до сьогодення — це лише звіряча ненависть до всього живого замішана на гримучій суміші гіперболізму імперських ідей про титульність московської нації (якої і на світі-то не існує), відсутності зачатків причинно-наслідкового аналізу, рабській покірності черговому самопроголошеному царьку-нікчемі, без будь-яких ознак прагнення свободи.
Однак, якщо з часів Середньовіччя звірства московитів дійшли лише у вигляді легенд та переказів з епізодичними згадуваннями у нечисельних документальних джерелах, то чим ближче до сучасності, тим більш детально зафіксована їхня звичайна ганебна практика ведення війни проти України з порушенням всіх етично-правових догм (цікаво, що вони абсолютно не змінилися до сьогодні).
Московські танкові полки минулого називалися кіннотою; і за задумом кремлівських очільників масовість цієї грізної (на їхню ж думку) сили мала б змітати зі свого шляху все живе, а непокірних – змусити тріпотіти та падати ніц. Але українським воякам і тоді, і зараз, відверто кажучи, було плювати на мрії сидельців з мокшанських багнюк…
Гадяцький трактат, укладений гетьманом Іваном Виговським в 1658-ому, мав вже в той час створити повноцінний Балто-Черноморський союз з повноправним членством України, як однієї з сторін для спільного з Польшою та Литвою захисту від московської орди, яка у всі часи ставила єдине собі на меті – знищення та закріпачення інших народів.
Країна починається з громадянського суспільства, тому-то про культуру нації судять по кожному окремому її представнику. В же епоху глобалізації, коли носіїв різних етно-культурних традицій розпорошені світом, загальна роль кожного індивіда як уособлення народу, що знаходиться за сотні-тисячі кілометрів, зростає в багато разів. Історичний контекст колишніх відносин між народами відходить на другий план, і з’являється нова реальність. Одним з наочних прикладів побудови нових відносин — це хасиди і Україна.
Історичне підґрунтя цих взаємовідносин губиться в глибинах часів Коліївщини 1768 — 1769 років з тисячами жертв серед українського єврейства та народжені трьома роками пізніше в сусідньому з епіцентром тих страшних подій Меджибожі в сім’ї онука засновника хасидизму, Ісраеля Баал Шем Това, хлопчика названного Нахманом. Він став гідним духовним спадкоємцем свого пращура в епоху формування різних течій хасидизму на підставі різночитань Талмуду, як основи автономії рабинів і цадиків іудаїзму, на межі XVIII – XIX століть.
І кількох місяців не минуло з моменту закінчення на українській землі бойових дій найжахливішої війни ХХ століття, а СРСР продовжував на окупованих теренах воювати проти українського народу за сприяння прокомуністичного польського режиму. Цивілізований світ на це відводив сором’язливо свій погляд, хоч на руках червоних катів вже був геноцид киримли 1944-ого, наслідком якого стало знищення за різними оцінками від третини до половини цілого народу. Непокаране зло завжди повертається, і тому наступним були лемки, надсянці, холмці, підляшці, любачі, бойки.
Юридичним підґрунтям чергового злочину червоних окупантів стала підписана 9 вересня 1944-ого «Угода між Урядом Української РСР і Польським Комітетом Національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі та польських громадян з території УРСР» підписана Осубка-Моравським та Хрущовим, імплементована в договорі між СРСР і Польщею 16 серпня 1945 року. Хоча підвалини його почали закладатися ще на Тигеранській конференції з розподілу Світу на сфери впливу з кордоном між Польщею та радянською Україною за лінією розмежування станом на вересень 1939 року (так званої «Керзона»). Разом це відкрило шлях до масової депортації українців з їхніх споконвічних етнічних земель, які опинилися за позалюдськими політичними домовленостями на території Польської республіки.
Лайка існує майже у кожній мові світу, хоча в цивілізованому суспільстві її вживання вважається ознакою чи-то неосвіченості (як наслідок вкрай обмеженого словникового запасу), диктаторського домінування (уявного приниження співрозмовника через образливий зміст) або кічу (спосіб відзначитися серед інших за допомогою епатажу в гонитві за моментом слави).
Цікаво, що в українських етнічних традиціях сучасне трактування не відповідає історичній дійсності – лайка (в тому числі брудна, яку сучасне суспільство називає нецензурною) служила засобом захисту від зла. Загалом культура національної лайки існувала на українській землі з давніх-давен, що підтверджують висновки досліджень сучасних етноекспедицій Подніпров’я (Дніпропетровська, Запорізька, Херсонська області).
22 серпня 1992 року — незаслужено підзабута сучасниками дата, але ж саме тоді в залі Верховної Ради відбувся останній акт з формалізації офіційного правонаступництва Незалежності від Української Народної Республіки (УНР) до соборної України. Але трошки передісторії…
Новітній етап історії України почалася з проголошення 7 листопада 1917 року автономії в складі Московії, але з оголошенням війни Україні два з половиною місяці по тому (22 січня 1918 року) від квазі державного утворення під назвою «Українська Народна Республіка Рад» під абсолютною владою та керівництвом Кремля, шлях до офіційного визнання світом незалежності УНР був відкритий — в найкоротший термін дипломатичні відносини були налагоджені з двадцятьма країнами.
Одна з найчорніших сторінок в українській історії Другої світової війни, найстрашніша трагедія вчинена окупаційною московською владою на українській землі, геноцид українського народу.., як не називай, а вмить обірвані одним розчерком пера командування радянських терористів тисячі людських життів — чи це не великий злочин, за який московити так і не понесли покарання? А як відомо, не покаране зло завжди повертається, що Україна відчуває зараз на собі 24/7.
Хроніка подій: в чверть на дев’яту вечора 18 серпня 1941 року гребля ДніпроГЕС була підірвана, в результаті чого в утворений пролам завдовжки 175,5 метрів хлинули тони води, які утворили шестиметрову хвилю з ефектом цунамі, що ринулася вниз за течією, знищуючи все на своєму шляху. Подробиці цього жахливого злочину довгий час московська влада намагалася замовчати знищенням і залякуванням свідків, приховуванням документів під грифом «надсекретно» в сподіваннях, що війна все спише, а час зітре людську пам’ять. Але НІ! Навіть через вісімдесят років українці пам’ятають і намагаються відновити всі деталі тієї масштабної рукотворної драми.
Ідея індивідуального захисту воїнів та осіб із підвищеним ризиком замаху на їхнє життя аж ніяк не нова. Вона налічує тисячоліття і тисячоліття з часів стародавньої Греції та Середньовіччя з їхніми металевими кірасами, шкіряними нагрудниками, лицарськими панцирами.
Новітня ж історія сучасного броніка після двохсотлітнього забуття почалася низки випадковостей, першою з яких став значний стримувальний ефект на шляху кулі до тіла людини звичайного шовкового носовичка, який помітив лікар Джордж Гудфеллоу з аризонського Тумстоуну у однієї з жертв збройних розбірокна на своєму операційному столі в 1881-ому. На підставі цього спостереження лікар почав свої експерименти з шовковою тканиною як замінником металевих пластин, хоч вони і мали лише наукову складову, бо вагові та гнучкі якості жилету з тридцяти шовкових шарів (пізніше в ході досліджень їхня кількість ним була знижена до вісімнадцяти) були не набагато ліпшими за свої металеві аналоги.
Як найпрадавніший історичний твір, що подає нехай і в художньому контексті греко-перської війни V століття до нашої ери події, географічні місця та персоналії, «Історія» Геродота як мінімум заслуговує на ознайомлення широким загалом громадськості в якості основоположного науково-популярного опусу тих часів. І тут постає питання вибірковості та обмеженості її передруку на теренах «освідченої» Московії.
Ні, повністю оминути своєю увагою таку фундаментальну історичну працю навіть безпринципна московська влада хоч під радянським, хоч під царським прапорами не могла, але видавала її переклад в значно скороченому вигляді, окремими цензурованими частинами, з перекручуваннями і маніпулюванням, чи дуже обмеженим тиражем (п’ять тисяч екземплярів на всю наукову середу із забороною до публічного обігу). Так було в 1888, 1908, 1947, 1972, 1982.., хоча існували повні переклади Нартова, Мищенко и Стратановского.
Найбільша та найвпливовіша країна Європи початку другого тисячоліття, Русь-Україна дала Старому Світові не тільки зачатки демократичних принципів існування суспільства та релігійних канонів, а й королівську кров тих, хто тисячоліття буде визначати долю його країн і народів (до речі: ці події мали місце, коли на мокшанських болотах ще жаби кумкали і до появи першого поселення на них ще було ціле століття). За право породичатися з династією Київських князів суперничали всі правлячі роди Західного світу; Ярославу ж Володимировичу, ідейному натхненнику державної політики династичних шлюбів, залишалося лише вибирати для своїх дітей найвигідніші партії. І він з цією задачею впорався на «відмінно», недарма ж сучасники прозвали його Мудрим.
Сам князь Київський через два свої шлюби, з Анною (чи-то норвезькою, чи-то шведською принцесою) та після її смерті — Інгігердою, донькою шведського короля Улофа Шетконунга, став тим, чия кров через нащадків назавжди пов’язала Київ з Європою (на зараз достеменно відомо про українське коріння ста п’ятдесяти восьми правителів та правителек Старого Світу).
Золото та срібло — одвічні супутники людства протягом всієї історії цивілізації, засіб всіх добрих справ, причина всіх бід. Ними століттями вимірюються рівень заможності країни, міста, роду, особистості, і актуальність їхня з часом ніц не змінилася, продовжуючи свою високу місію в третьому технологічному тисячолітті електронних грошей та безконтактних платежів. Адже економіка будь-якої країни світу продовжує ґрунтуватися на золото-валютному запасі, який зберігається в глибоких підземних, добре захищених банківських сейфах, до яких мають доступ лише обрані. Ототожнення всього багатства України міститься в єдиному слові “гривня”, національна валюта з глибокими історичним корінням.
На величезних прадавніх українських теренах в той час, коли більшості європейських країн взагалі ще не існувало на мапі світу, гривня виступала синонімом кількісного виміру добробуту, як вагова одиниці міри в розрахунках як між всередині суспільства, так і за його межами (основними торгівельними партнерами були країни Сходу).
Барвиста історія країни сплетена з різнокольорових ниток подій, особистостей, мовних діалектів, традицій, звичаїв, обрядів… Деякі з них лише маленькою, ледь помітною цяточкою виблискують на її оксамиті, інші – складають саму її канву, в яку кожної миті додаються нові перлини, збагачуючи новими відтінками та красою. Адже історія пишеться кожної миті існування, бо історія – це і є народ. Саме тому і точаться такі запеклі бої в історичних колах за право якнайдавнішого датування точки відліку існування будь-якої країни, як доказ шляхетності її походження та права на існування закріплене історичним контекстом.
Відлік історії України традиційно відраховується з моменту появи на мапі світу Києва, як столиці незалежної суверенної держави. Ось тільки питання в тому, що вік красеня на дніпровських пагорбах і досі, після двох століть ретельного вивчення наявних артефактів та документальних згадок, так достеменно і не визначений остаточно.
В глибинці житлової забудови всього в кількох кварталах від нарочито-пишного чернівецького центру захована середньовічна єзуїтська храмова перлина, хоча вона є такою скоріше по духу ніж за сутністю, адже всемогутній Час не відлічив і двох століть з моменту її появи на світ. Можливо, відносно молодий як на релігійну споруду, вік і врятував її від знищення в темні часи радянської окупації з її атеїстичною боротьбою.
І були у костелу і дві власні невеличкі каплички – одна під основним храмом, інша – ліворуч від нього. Дві каплиці, а така різна доля…
Після того, як Світ, що називав себе демократичним, в 1945-ому згодився з окупацією України московськими варварами, він фактично свідомо віддав багатостолітню жертву на поталу одвічному кату заради збереження свого спокою, і це незважаючи на влаштований московитами геноцид, жертвами якого лише протягом двох попередніх десятиліть (Голодомор 1932 – 1933 років, Великий Терор 1937 – 1941, найбільша кількість загиблих у Другій світовій) стали до двадцяти мільйонів українців.
Наслідки цього вчинку були жахливі в своїй передбачуваності навіть з позиції лінійної екстраполяції – продовження знищення українців як самостійної нації через «русифікацію» та «асиміляцію» з іншими народами, землі яких мокшане окупували, а їх самих позбавили національної ідентичності знеособленням своїм «руським» тавром. Тим більше, що саме існування цього колишнього золотоординського улусу ґрунтується саме на образі Русі-України, історію та назву якої він вкрав безсовісно вкрав та нахабно привласнив.
Сто тисяч багато це чи мало? Все залежить від куту зору та одиниці виміру.
Сто тисяч людських доль – це жахлива цифра, яку відмовляється сприймати розум, бо за кожною одиницею не тільки плоть і кров, за нею життєвий шлях з досягненнями, вчинками, зв’язками, зустрічами, розлуками минулого та мрії-сподівання майбутнього, майбутнього право на яке для мільйонів українців безжальною рукою знищили кати московських окупантів тільки за те, що вони були вільні душею, непідкоренні тілом.
Символ і гордість московської олімпіади 1980 року – олімпійський Мішка, яким так захоплювалася вся країна балалаєк та кокошників, адже образ їхнього національного символу, нахабного кровожерливого ведмедя, рукою московського художника Віктора Чижикова перетворився на симпатичне миролюбне звірятко з різнокольоровим перезом в кольорах континентів та п’ятьма переплетеними золотими кільцями у вигляді пряжки. Ось тільки облагороджена личина аж не скільки не змінила сутності, його історія стала справжнім ототожненням країни, яку він представляв…
Все починалося доволі гарно – підготовка в ейфорії передчуття великого дійства олімпіади. Затверджений 19 грудня 1977 проект головного символу авторства Чижикова (за роботу він отримав лише дві тисячі карбованців). Дві моделі на випадок позаштатних ситуацій з гуми та хутра, виготовлені Науково-дослідницьким інститутом гумової промисловості з використанням продукції української хутряної фабрики в Жовтих Водах. Величезний ведмідь Мішка з гелієм всередині навіть літав завдяки зусиллям вітчизняних спеціалістів з аеростатики.
Переяславська угода від 18 січня 1654 року, на яку у своїх зазіханнях на «братерство», а разом з ним і агресивно-загарбницьку політику по відношенню до України, ось вже котре століття посилається Московія був лише пересічним нетривалим союзом за інтересами. Цей документ був лише однією з численних спроб Богдана Хмельницького легітимізувати та закріпити на міжнародній арені відроджену самостійну Русь-Україну. Саме цікаве, що сама країна-агресор знищила всі примірники цього документу, щоб маніпулювали його вмістом на свою користь, розповсюджуючи брехливі наративи про буцімто «єднання України з Московією» та «продаж Хмельницьким України в підданство Московії».
От тільки, як доводить нещодавно знайдені доктором наук Тарасом Чухлібом в офіційних польських архівах (АГАД, Варшава) оригінал листа від турецького султана Мегмеда IV Гірея до польського короля Яна ІІ, скасована Переяславська угода була вже наступного року. Тобто станом на 5 серпня 1655-ого (дата листа) військово-політичний союз між Україною та Московією був розірваний самим Богданом Хмельницьким через укладання нового військово-політичного договору з очільником Османської імперії проти Московії та Річи Посполитої.
Неочікувано для радянського диктатора Сталіна Друга світова війна, яку він разом з Гітлером так вдало з мінімальними жертвами розпочав в 1939-ому, перетнула кордон зони його контролю в ніч на 22 червня 1941 року. Це було тим несподіваніше, бо радянський ватажок сам готував атаку на німецьку територію трохи згодом.
Окрім інших проблем швидкого німецького наступу була наявність переповнених політичними в’язнями катівень НКВС та в’язниць, адже за рік та дев’ять місяців окупації західноукраїнських земель більшовицькі карателі встигли запроторити за грати десятки тисяч незгодних з їхнім режимом українців. Залишити німцям – означало збільшення чисельності стану ворогів (на окупованій території вже активно діяло широке підпілля ОУН та УПА), а для вивозу їх в евакуацію та подальшого утримання – банально не вистачало ані сил, ані засобів.
Радянський летючий металобрухт, яким Московія і досі намагається лякати світ (кількість його розбитого лише за минулий рік обчислюється десятками) зазвичай або погано скопійована підробка закордонного зразка, або погана саморобка з купою проблем та технічними помилками, які зазвичай коштують комусь життя…
14 лютого 1989 року. В останню мить на злітну смугу, звідки мала стартувати група з шести літаків для здійснення тренувальних бомбометань на авіаційному полігоні «Калинівка» (Крим, Україна) заїхала машина гвардії-полковника Василя Івановича Лабунова, який наказав заглушити правий двигун літака ТУ-22м2 гвардії-капітана Генадія Карпенко і вийти правого льотчика екіпажу, Сергія Кулеша. Місце того, хто залишився на землі зайняв сам Василь Іванович, льотчик-інструкто, заступник командира 13 важкої бомбардувально-авіаційної дивізії.
Вся пропаганда останньої, розпочатої Московією в 2014 році війни проти України базується на брехливій пропагандистській тезі про «руський Донбас», все правильно він таким і був з поконвіків, ось тільки одна проблема – рабська та неосвічена монголо-фіно-угорська Московія ніколи не мала відношення до тієї славетної Русі-України, назву та історію яких вона вже три століття намагається привласнити, спаливши українські літописи та стародруки, влаштувавши три геноциди-Голодомори, вбивши у Другій світовій мільйони українців, щоб заселити їхні спустілі хати вихідцями зі своїх мокшанських багнюк. Ще до 1970-х Донбас був повністю україномовний (і це попри активну русифікацію).
Під час першого відновлення суверенітету України на Установчих зборах 1917-ого в керівних органах Бахмуту, Дружківки, Костянтинівки, Лисичанська, Маріуполя, Сватове, Слов’яносербська, Слов’янська, Троїцького левову долю міст взяли українці та національно орієнтовані партії, бо місцеве населення переважною більшістю походило з вільних козаків Запорізької Січи. Тут ж діяли потужні центри «Просвіти» (до 1923 року), виходила україномовна періодика («Маріупольське життя», «Вільне слово», «Слов’яносербський хлібороб»), а чисельна православна релігійна громада належала до Української автокефальної православної церкви.
Вишуканий митрополитський палацевий комплекс, в тиші саду-парку якого бесіди про духовне чулися частіше, ніж про мирське… правда не довго – незмовкаючий гомін молодого голосу студентства дуже швидко заглушив тихі неспішні богословські дискусії.
І все було б нічого, але два скажених імперця (один з Московії, інший – з Німеччини) вирішили, що мають право поділити Європу навпіл – так буковинський науково-освітній центр на північно-західній околиці міста спочатку зазнав нищівного фізичного удару від бойових дій, коли тирани зійшлися у двобої, а потім – гніт радянської окупації з мовчазної згоди світу.
Яке найнагальніше питання під час війни, коли ворог майже дістався столиці: посилення оборони, покращення забезпечення армії чи пошук додаткових людських резервів? А от і – ні! Для московитів завжди, за будь-яких обставин першим питанням ішла Україна, чи скоріше її розчинення у «великому російському» народові, якого ніколи не існувало (це штучний конгломерат з фіно-угорським ядром мокши – ерзя – меря), задля облагороджування останнього. Таке становище речей вже багато-багато століть, іноді навіть здається, що це і є єдина мета існування країни на мокшанських багнюках.
Саме тому робота по «зближенню» російської і української мови почалася за вказівкою Москви одразу після радянської окупації України. Так першою віхою в рамках «лагідної» русифікації стало затвердження наркомом освіти 6 вересня 1928 року складених Григорієм Галаскевичем та схвалених харківською Всеукраїнською правописною конференцією правил правопису та орфографії української мови, де ще були враховані українські національні традиції вимови та існувала літера «Ґ».
Московити з моменту заснування свого золотоординського улусу в 1339 році за всі століття свого існування так і не спромоглися поставити на чолі держави хоч одного цивілізованого лідера, який би мав гідну репутацію в світі – де ж їм було взятися, якщо всі його «еліти» походили з тих самих неосвічених забитих злобних фіно-угрів, які споконвіку жили на мокшанських багнюках. Так і проводять вони все життя у пошуках заморського «рятівника».
Ні, вони обирали «на царствіє» кращих з найкращих зі своїх лав, але ті всі виходили або кволими безвольними статистами, або самодурами деспотами на межі божевілля. Тому поява залітної німкені з Ангальт-Цербстів московити прийняли за «ману небесну». Самозванка-Катерина ІІ, як і її попередниця, опинилася на вершині влади через ліжко з сильними московського світу, але зовсім не хотіла увійти в історію царицею якогось напівдикого мокшанського племені, тому вихід був єдиним – продовжити брехливу політику царя-сатрапа Петра І з підміною історії Московії на стародавню благородну історію сусідньої Русі-України.
Пройшло півтисячоліття, а світ геть не змінився – європейська цивілізація протистоїть ординській навалі східняків на чолі з безумним московським царем, нехай він ще не вдяг корону і обіймає лише президентську посаду. Колишні багатосторічні васали, а зараз достойні спадкоємці методів Золотої Орди, московити використовують для досягнення своєї мети всі самі підступні та брудні методи війни покладаючись на толерантність-джентельменство своїх опонентів, не визнаючи своєї очевидної участі в ній, порушуючи всі існуючи закони, домовленості, угоди…
Ту війну в Східній Європі, як і більшість за останні п’ятсот років, розпочала Московія спонукана імперськими амбіціями свого чергового царька (тоді Василя ІІІ), який наприкінці XV століття почав компанію, яку сучасні його спадкоємці по посаді ніяк не припинять, «збирання земель руських», до яких Московія ніколи не мала відношення – так була окупована українська Сівирщина з мріями про Київ, Полоцьк, Вітебск.
Цікавим лишається факт, що в сучасному світі старошведською розмовляють лише в невеличкому українському селі на Херсонщині. Причому не тільки розмовляють, а й активно популяризують серед чисельних іноземних туристів, які приїздять сюди в пошуках свого коріння, з науковими дослідженнями чи просто з цікавості. Колись воно називалося Gammalsvenskby (укр. Старошведське), а зараз, після об’єднання з трьома сусідніми колишніми німецьким, стало східною частиною села Зміївка.
Нащадки тих шведів, яких влада цариці-самозванки Катерини ІІ в добровільно-примусовому порядку переселила в 1782-ому з їхніх затишних домівок на острові Дагьо (окуповані Московією за Ништадтською угодою) до безкраїх українських степів. При цьому в якості одного зі стимулів царськими глашатаями розписувалися ті нові прекрасні будиночки на мальовничому березі повноводного Дніпра, які їх буцімто очікували…
Йшов 1618 рік на Московії одночасно існувало два царя: ніколи не бувалий на мокшанських болотах спадкоємець польського трону Владислав Ваза (обраний семибоярщиною в 1610-ому) та місцевий кволий нікчема Михайло Романов – ставленик Земського собору обраний трьома роками пізніше.
Дипломатичний польсько-московитський двобій тривав чотири роки, аж коли склався відносний паритет – Романов із своїми військами забарикадувався в Москві, поляки військовим табором стали під Вязьмою, не одна із сторін не мала переваги задля отримання перемоги чи вагомих аргументів для злому ситуації на свою користь.
Тисячоліттями ці очі кольору небесного бездоння пильнували мир та злагоду на благословенній індійській землі. Один їхній погляд зміряв найлютіших ворогів чи народжував взаємне кохання, вгамовував до скромності пиху і дарував жадане щастя материнства, втихомирював буйні голови та посилав душі небесне просвітлення, хоча їхній власник колись був всього лише плодом кохання земних чоловіка і жінки, народженим в Айодхї в понеділок місяця Чайтра. Адже згідно індуїстських вірувань після смерті такої крихкої фізичної оболонки душа всесвіту великого Рами оселилася саме в тій статуї з очима кольору його шкіри – синіми, як два безкінечних вирії, між якими саме і існує людське життя, безцінними алмазами.
Ось тільки після всіх тисячоліття віра в могутню силу великого Рами з кожним роком англійської колонізації ставала дедалі слабшою, поки одного дня зовсім не зникла, відкриваючи шлях для невгамовної людської жаги легкої наживи – так статуя бого-людини за легендою злодійською рукою була позбавлена дорогоцінних всевидючих очей. Їх надтаємно продали на чорному ринку. І хоча статуя лишилася очей, але не позбулася своєї сили бачити і діяти крізь простір-час у вчиненні небесного правосуддя через покарання осквернителів, які зберігають священні реліквії…
Одним з яскравих прикладів типової поведінки московських татар-грабіжників, домовленості з якими у всі часи не вартували і ламаного гроша – після захоплення Конотопу в 1658-ому та спільної молитви разом з жителями князь окупантів Ромодановський віддав місто на розграбунок своїм опрічнікам із звичайною татарською аргументацією: «винуватого Бог знайде, а війська треба потішити і нагородити за праці, в поході понесені».
Недивно, що і так не лояльне до московитів населення українських теренів від краю і до краю почало стікатися під прапори Івана Виговського, який очолив згасаючий після смерті Богдана Хмельницького рух опору загарбникам за відновлення незалежності України. З огляду на це на допомогу Ромодановському з Московії, порушивши український кордон, почала сунути 150 000 навала на чолі з татарином Олексієм Трубецьким.
Барвиста, мелодійна, веселкова, щебетлива, велична… епітетів найвищого ступеню для української мови не злічити. Вона єдина століттями берегла душу свого народу крізь всі утиски чисельних хвиль поневолителів, щоб одного разу на праху їхнього небуття розквітла прекрасна нація вільних ментально та духовно людей.
Міжнародні науковці зійшлися в думці, що сучасна українська є головною похідною (зберегла більшу частину лексичного фонду з особливостями морфології та граматичних конструкцій) від єдиної праслов’янської мови, яка остаточно сформувалася приблизно в VI столітті до н.е.
Важкі часи завжди піднімають з найпотаємніших глибин души всі найницніші та найвисокіши інстинкти, пред’являючи світові людину в кришталево чистому образі без лицемірства та нашарування цивілізації. А що ще окрім війни можна назвати найбільш екстремальною ситуацією, яка торкається всіх і тотально впливає на всі сфери життя, тим більше, якщо вона – світова?
24 червня 1941-ого розмірене життя українського Любомлю назавжди змінила розпочата Москвою та Берліном за два роки до того Друга світова війна. Вже за тиждень вийшов наказ німецької окупаційної влади про обов’язкове носіння євреями всіх статей та віку на рукаві білої пов’язки із «зіркою Давида» та обов’язкову (під страхом страти) явку всього чоловічого іудейського населення міста від 14 до 64 до кінотеатру, на площі перед яким п’ятьох випадково обраних з їхнього строю німці розстріляли для приборкання через острах можливого опору.
Чи був той «хлопчик» (насправді оспівана сучасними істориками міфічна Давня Греція)? Адже чимало давніх та сучасних науковців з наявних фактів роблять логічний висновок, що її просто придумали не так вже і давно (в XVIII столітті) германські історики для обґрунтовування існування вигаданої ними західно-римської цивілізації в якості єднальної ланки між Римською імперією та сучасними німцями, щоб довести прадавнє коріння та арійське походження своєї нації.
По-перше, автор монументальної історії Риму «Історія від заснування міста» Тит Лівій називає пращурами римлян праукраїнські племена теукрів. Це підтверджує і Плутарх – теукри, пелазгі (причому перші старші за других), дорійці, лелегі, карійці кількома хвилями мігрували з території нинішньої України, заселяючи пустинне узбережжя Середземномор’я (це ж стосується острова Кріт за відомостями Діодора Сицилійського).
Найбільш прихованою таємницею Московії є її справжня історія, тому кожен черговий диктатор-цар своїм найголовнішим обов’язком вважає збереження цієї таємниці: засекречені державні архіви на пів століття наперед (термін кожного разу продовжується), строго обмежений доступ міжнародних експертів до вивчення та дослідження офіційних документів, жорсткий контроль дій вітчізняних істориків, вкид замовних пропагандистських статей в закордонній пресі…
Фальсифікувати свою історію Московія документально підтверджено почала ще за царювання Івана Грозного, коли задля виправдання жорстокості правителя до «Лицевого литописного зводу» був вписаний придуманий боярський заколот 1533 року не згаданий в жодному іншому документі тих часів, а також до біографії неугодних бояр були зроблені дописи про їхні різні погані вчинки з метою почорніння їхньої репутації.
Вкрасти та перебрехати аж до деаметральнопротилежного перекручування істини – стародавня московська традиція, яка існує від моменту отримання в 1277 році Данилом Олександровичем Невським ярлику (дозвіл від господаря своєму васалові) від золотоординського хана Менгу-Тимура правити Московським улусом на мокшанських багнюках.
От і розпіареної Москвою «знаменитої» Куликовської битви попросту не було, бо на її місці після чисельних ретельних пошуків ніяких, хоча б дрібних, підтверджувальних артефактів чи їхніх слідів істориками не було знайдено (ані кісток людей чи коней, ані зброї, ані частин амуніції). Цей «героїчний» фейк в типовому для московитів стилі був потрібен в якості операції прикриття нищівного розгрому українцями московських татар в Синьоводській битві 1362 року (за що в тому числі Дмитро Донський в кінці кінців був страчений).
Легендарне плем’я, своє коріння в якому шукали всі більш-менш великі диктатори задля обґрунтування свого чи своєї нації домінуючого положення в всесвітньому суспільстві та виправдання жорстокості своїх дій з утримання влади (найбільш руйнівні наслідки в новітній історії цього лишив Гітлер). Ось тільки нікому з них це так і не вдалося попри величезну кількість витрачених зусиль, енергії та коштів. Арії так і залишилися згідно з одної зі своїх назв – «напівбогами».
Аріїв або арійців (самі себе вони називали «турам» або «дхаса») з давніх часів наділяли епітетами лише вищої форми, які могли передати весь рівень їхньої виключності та описати благоговійне поклоніння перед ними всіх інших, які вважали їх за надлюдей: діти сонця, люди не тутешніх знань, посланці богів, царі, люди холоду, шляхтичі, люди п’ятої раси, мудреці…
Страх діє краще за будь-яку надсучасну зброю, руйнуючи боєздатність армії з середини. Саме він змушує схиляти голову перед ворогом. Через нього серце воїна перетворюється з каменя на воду, нездатне йти крізь пекло, адже як кажуть в народі: «Вогонь запеклих не пече». Чимало знайдеться в давній та сучасній історії прикладів, коли лише острахом перемагалася більш чисельна та краще оснащена армія. Але саме «турецький страх» став синонімом фізичної покори та непротидії через призму емоційно-психологічної зневіри.
А починалася ця історія в далекому 1453-ому, коли під ударом армії Мехмеда ІІ Завойовника пав Константинополь, що поселило в серцях європейців острах перед силою армії східного володаря. І з кожним роком ці занепадницькі настрої все більше захоплювали всі шари суспільства. Європу скував «турецький страх».
Войовниче плем’я з посушливого іранського високогір’я, що одним махом своєї навали змело з північних понтійсько-причернопорських степів скіфів, які століттями господарювали на цій землі. Привабливий праукраїнський клімат з багатими природними дарами змусив сарматів (за іншою версією – савроматів) завзято битися за нову батьківщину, тим більш їм належало жити на цій землі вічно (сармат від латини «sarmatae» – вічний, безкінечний, безсмертний).
Хоча за романтизованими переказами Геродота V століття до н.е. сармати походили від тих самих скіфів-воїнів, а матерями їхніми були міфічні амазонки, які виходили заміж лише після першого вбитого власноруч ворога і пліч-о-пліч зі своїми чоловіками билися у кінних баталіях… але так і не змогли опанувати скіфську мову, тому їхні діти розмовляли спотвореною скіфською.
1635-ий (рік закінчення Альтмаркського перемир’я, котре ознаменувало шестирічну передишку у виснажливій шведсько-польській війні триваючій з невеличкими проміжками затишшя вже майже три десятиліття) Річ Посполита стріла у повній бойовій готовності, плекаючи надію на реванш за втрачені раніше Ліфляндію та Ригу, адже трон супротивника після загибелі короля Густава Адольфа офіційно посідала всього лише дванадцятирічна Христина І.
Однак перемога все одно була лише примарою, адже перевагу поляки мали на суші, розгубивши майже весь свій нечисленний флот на Балтиці в попередніх морських сутичках з більш досвідченими і численними шведськими кораблями.
Ким ще їм ще було стати, якщо на роду було написано народитися в самому серці войовничого Холодного Яру, що століттями слугував притулком для нескорених українців від Байди Вишнивецького до Максима Залізняка; де за довгий час супротиву з’явився велетенський самодостатній укріплений район з цілим підземним містом, в якому були і п’ятнадцатикілометрові ходи, і освячені церкви, і надійні схорони. Звичайна українська селянська сім’я Чучупаків з села Мельники на Черкащині примудрилася не тільки вивчити всіх п’ятьох своїх синів, а й виховати їх патріотами рідної землі.
Старшому, Петрові, після церковно-парафіяльної чотирирічки, дворічної учительської та Київської консерваторії було забезпечене «тепле» місце наглядача столичного двокласного та № 11 міського училищ. Життя обіцяло бути тихою гаванню: освічені брати, гарні перспективи на чиновницькій ниві в Києві, затишна оселя… якби не черговий мілітаристський угар московської влади, що втягнула окуповані українські землі в чергову, тоді ще Першу світову, війну.
Три голодомори, репресії та війна влаштовані окупаційною радянською владою на захоплених із зброєю в руках українських землях стали справжнім геноцидом задля ламання духу опору та знищення цілої нації прийшло без будь-якої помітної реакції світової спільноти, бо її цілком влаштовувала повноводна ріка золота українських полів, яку червоні під дулами своїх вірних псів режиму відбирали до останнього колоска у українських селян, прирікаючи останніх на голодну смерть, та за безцінь продавали за кордон.
А тим часом кількість голодуючих під час першого штучного голодомору 1921 – 1923 років сягнула страшної цифри в вісім мільйонів людей, з них пів мільйони – померло. Адже кривавий кат Ленін ще в травні 1921-ого підписав телеграму з вказівками своїм місцевим призначенням про вилучення у українських селян та відправку мільйона пудів зерна до центральних регіонів Московії, а ще була діюча з 1917-ого програма «продразверстки», згідно якої окуповані мали годувати армію окупанта.
Скільки б Угорщина, діючи за стародавньою традицією поневолювачів – «вбивай та заселяй», не розказувала про угорське Закарпаття, їхні ж історичні хроніки стверджують зворотне – ці землі були заселені прабатьків русічів-українців ще з V століття, які ділили ці землі з аварами. Доречі саме тут виникло перше об’єднання слов’янських племен Само для боротьби з тюрками в 623 році.
А угри… угри завжди були кочівниками, місцем проживання яких були заволзькі степи Південного Уралу і Башкирії, а головним джерелом існування – грабунок та продаж до грецького рабства представників сусідніх східнослов’янських племен. Зчасом окремі їхні ватаги поширили територію своїх набігів на Дунай та Західну Європу, багатство якої так зачарувало їхніх ватажків, що в 896-ому 108 угорських родів на чолі з вождем Альмошем і сином його Арпадом вирішили остаточно переселитися до Закарпаття та осісти в пониззі Тиси та Подунав’я.
Древние соленые Торские (ныне Славянские) озера, как один из интересных туристических объектов, стал местом паломничества задолго до того, как эта традиция стала повсеместной. Ведь их чистый воздух, хрустальная вода (самые удаленные от моря озера Украины с таким высоким уровнем солености) и лечебные грязи возродили к жизни немало человеческих тел и душ.
Главной достопримечательностью того зеркального кружева в четырех километрах от реки Казенный Торец (ранее просто Тор) конечно же является самое большое и самое соленое из них, ведь именно на его берегах начиналась история местных солеварен, города и, собственно, самого широко известной грязелечебницы Славкурорт. Озеро единственное, а названий у него – не каждой сановной персоне при рождении достанется, хотя все и созвучны: Рапное, Репное, Ропное, Рипное или просто Соленое… И если с последним все ясно (химическая характеристика), то вот этимологию каждого из созвучных в народе обосновывают по-разному.
Чотири літери абревіатури Головного управління виправно-трудових таборів (ГУЛАГ), за якими стоять десятиліття страху, скаліченні життя та мільйони жертв. Фактично московський режим червоних рад зміг так довго проіснувати в тому числі за рахунок в’язнів на положенні рабів, які в надважких кліматичних умовах виконували саму важку роботу без будь-яких достойних умов життя за мізерну пайку хлібу. В ряди фактичних смертників пересічні люди потрапляти за найменшу провину без чесного суду-слідства, а часто і без неї – просто за необґрунтованим наклепом. Саме тому цифри жертв катівень ГУЛАГу настільки страшні: 18 мільйонів ув’язнених, 1,7 мільйони померлих, 800 тисяч страчених… причому п’ята частина – це суто українці.
Система використання рабів в арештантських робах під контролем автоматів катів з НКВС, яка була створена спеціально для вилучення із суспільства ідеологічних супротивників радянської влади та простих думаючих громадян, офіційно запрацювала 10 липня 1934 року, хоча більшовицькі північні табори примусових робіт існували ще з 1919-ого в Архангельську, Пертомінську, Холмогорах, на Соловках…
Чоловік та дві гарні пані – вони стали справжнім відкриттям 1978 року, їхнє тріо закохало в українському найвіддаленіші куточки Європи, аранжуванню та виконанню Маренич заздрили найталановитіші, а небажання виконувати забаганки окупаційної радянської влади занурило у безодню забуття назавжди.
Їхній співочий, тоді ще дует, фактично відбувся в Луцьку зразка 1971-ого. Анна Сухорукова з Куйбишева (Московія) та Валерій Маренич з Кривого Рогу якраз потрапили на хвилю відродження цікавості широкої публіки до фольклору, тому колектив для надання своїй музиці більш повного і багатогранного справжнього українського звучання швидко поповнився третьою – Антониною, сестрою першої та дружиною другого.
Історія полюбляє жарти над самовпевненими імперіями, які вкрай загубили береги реальності, і карає їх з особливою жорстокістю. Так сталося і тоді, коли Московія чергового разу рухома власним вигадкою про удавану велич та непереможність розпочала свою чергову війну в 1914-ому, і закономірно те що мало стати перемогою закінчилося її знищенням та переходом влади до рук скаженого люмпену.
Саме ця подія дала нарешті Україні реальний шанс на повернення своєї незалежності, яку московські імперці намагалися поховати назавжди разом з національною самоідентифікацією, гордістю, культурою та мовою, що здійснити свою давню мрію з легалізації крадіжки української прадавньої історії разом із назвою країни. Але не сталося, як гадалося – лютневий переворот 1917-ого позбавив Романових влади, яку вже 16 березня на українських теренах взяли до свої рук представницькі збори політичних, громадських, культурних та професійних організацій, скликані Товариством українських поступовців і Української соціал-демократичної робітничою партією.
Його боялися, ним лякали дітлахів, про нього склали безліч легенд… хоча Соловій з’явився в українському літературному епосі наприкінці XVI століття в позитивному антуражі поплічника українських богатирів, і лише пізніше його образ, як одного з найлютіших розбійників минулого, почала активно розповсюджували московська пропаганда через свої підроблені «стародавні билини» (в сучасній українській школі ці псевдо фольклорні твори недарма проходять на уроках іноземної літератури).
У творах північних сусідів він виступає головним уособленням жорстокості кочівників-грабіжників (особливо акцентується увага на його ставленні до племені «голядь», як самого агресивного і небезпечного з них) для створення більш негативного контексту. В цих московських «билинах» Соловій-Розбійник постає, як страшний на обличчя з вибитим зубом чоловік невизначеного віку з-за свого давно нечесаного волосся, брудного лахміття замість одягу та чорного від засмаги обличчя. Його основним зайняттям був грабунок всіх подорожніх незалежно від статків та рангів («…на семи дубах, на миль тридцять ні кінному, ні пішому пропуску немає…»), а переможцем його став богатир Ілля-Муромець буцімто з московитського Мурома, а насправді – чернігівського Морівська.
Все починалося з благородних спонукань – зміна на султанському престолі більш-меньш передбачуваного Баязида II на войовничого Селіма І Грізного, який прийшов до влади на яничаських піках, а потім почав знищення всіх потенційних претендентів на трон разом, не виключаючи власного батька, стало справжнім випробовуванням для Східної Європи, бо спустошливі напади турецької армії на Сербію, Харватію, Угорщину… почали відбуватися із завидною регулярністю, а загроза наступу вглиб континенту дедалі ставала більш реальною.
Першою на захист своїх вірян виступила католицька церква на чолі із папою римським Юлієм ІІ, почавши в 1512 року організацію нового хрестового походу проти Османької імперії за звільнення Гробу Господнього. Керування підготовкою було доручене єпископу Томашу Бакоці. За два роки вже новий папа римський Лев Х булою проголосив офіційний початок військової операції.
Тригером запуску початку земного кінця самобутнього письменника-містика українця Миколи Гоголя стала смерть 26 січня 1852 року його, не сказати що дуже близької, подруги Катерини Хомякової, сестри поета Миколи Язикова. Які знаки угледів нащадок старовинного старшинсько-козацького роду запорожців (існує припущення – характерників) на обличчі померлої від чорного тифу вагітної жінки на панахиді – він так нікому і не сказав, але за словами чоловіка небіжчиці вже виніс собі вирок: «Все для мене закінчено…», і на її похорон вже не прийшов, пославшись на нервову недугу (хоча як попівський нащадок сам відслужив заупокійну у церкві та поставив за неї свічку перед Богом).
Він сам собі ще дав час для закінчення всіх земних справ, найбільшого розголосу з яких набуло спалення свого рукопису продовження роману «Мертві душі», виходу якого очікувала вся Московія в надії таки дізнатися про мету існування свого народу та майбутнє своєї землі. Але хитрий українець, ведений голосами небесними, назавжди забрав цю таємницю із собою в могилу, хоча тамтешні лікарі обґрунтували цей його вчинок душевною хворобою та затьмаренням розуму. А Бог після цього дав йому ще десять днів, щоб попрощатися з білим світом.
Українська праісторія книгодрукування офіційно бере свій початок з часів княжиння Ізяслава сина Ярославича, коли в 1056 року побачило світ рукописне «Остромирове Євангеліє» з повсякденними релігійними читаннями авторства отця-диякона Григорія. Хоча багатостолітні старання московських окупантів по знищенню документальних свідків славного українського минулого ставить і цю дату під сумнів (можливо книжки писалися в Київській Русі і раніше).
До речі, саме намаганнями московитів, які просто вкрали руками свого малоосвіченого царя Петра І стародавню назву іншої країни в намаганнях позбутися свого рабського золотоординського минулого, офіційною датою виникнення книгодрукування в Україні став 1574 рік, коли у Львові побачив світ «Апостол» (тираж тисячу примірників) московського вигнанця Івана Федоровича (змінив прізвище ховаючись від переслідувань царської влади).
Сім років будівництва – радянський довгобуд в глибинному серці сивого Києва. Відкриття станції метро «Золоті Ворота» було заплановане на кінець 1989-ого із запізненням на чотири роки з-за глобальних фінансово-економічними проблемами «процвітаючої» країни рад, яка вже стояла однією ногою в своїй могили. Декор нової станції мав стати класичним для того часу будівництва – масивні пілони в стилі «сталінського ампіру», які в своїй беликості спотворили чимало архітектурних об’єктів.
Мабуть, все йшло б за планом, якщо б не втручання головного на той час архітектора будівництва Миколи Жарікова, на думку якого проект не розкривав глибинний історичний зміст Золотих Воріт, як головної брами стародавнього стольного княжого граду. Його рішення про зупинку реалізації проекту та залучення Вадима та Бориса Жежеріних подарувало Київу те, що невдовзі буде визнане пам’яткою архітектури України та увійде до переліку найкращих метростанцій Європи (за версією «The Daily Telegraph» від 2013 року) та світу – туристичного видання BootsnAll 2011-ого.
Одна з сімнадцяти тисяч курганних пам’яток Дніпровщини, яку дбайливо зберегла під своїм м’яким пологом матінка-земля, схованний праукраїнцями задля захисту від нищівних ударів бешкетника-часу. В квітні 2021-ого на околиці Новоолександрівки науковці-археологи почали розкопки пагорбу, під яким мало знаходитися давнє поховання.
Але знахідка перебільшила всілякі очікування шукачів – з-під землі на світ з’явилися обриси кругу з великих кам’яних брил двометрової висоти, порівняного за контуром та віком з всесвітньо відомим британським Стоунхенджем. Як пізніше з’ясувалося за дві тисячі років до Різдва Христового хтось з індо-арійських племен вирішив зберегти для нащадків під шаром землі сакральне місце поховання прадавніх господарів безкраїх степів, представників ямної культури (3600 – 2300 роки до н.е.), бо вже на той час кілька брил було вилучено з кремлеху, а інші стояли похилені в намаганнях їх вирити, не дивлячись на вагу кожної в понад тону.
Найпростіший та один з найдешевших смаколиків, який не зникав з прилавків продуктових крамниць Московії навіть в найскрутніші роки пострадянської руїни, коли нащадки Золотої Орди не померли з голоду лише завдяки милості Сполучених штатів Америки та їхній гуманітарній допомозі у вигляді курячих «ніжок Буша» – пряники з начинкою та без, глазуровані та ні, різних форм та розмірів лишаються чи не єдиною традиційною солодкою стравою росіян, яку вони не вкрали-запозичили у інших народів.
Ось тільки і тут не обійшлося без так «гарячолюбимих» ними українців, з якими північний сусід веде війну вже котре століття поспіль за кожний найменьший шматочок української історії-культури-традицій, починаючи від переінакшеної назви країни до останньої тарілки борщу, хоча готувати його так і не навчились. Правда факт, що коріння їхнього пряника лежать на просторах Київської Русі, московити сором’язливо замовчують і ось чому.
Московія дуже любить вихвалятися, що один з її попередників, царський режим Романових, добровільно відмінив кріпосне право в 1861 році, сором’язливо замовчуючи, що це сталося не зовсім добровільно (народ чинив шалений тиск при послаблених позиціях влади в наслідок поразки в Кримській війні), до того ж країна останньою в Європі за часом скасування рабства. Хоча перший час це мало позначилося на долі селян, які без власного наділу все одно не могли прогодувати свої сім’ї, а разом з волею земля не надавалася.
Після більшовицького перевороту 1917 року та озброєної окупації українських теренів за голосного декларування радянських принципів «землю – селянам, заводи – робітникам» положення трудового народу знов почало повертатися до фактичного кріпосництва. Так нова влада «від народу» почала із введення в 1918 році так званих «трудових книжок» замість посвідчення особи керуючись обов’язком (а не бажанням) своїх громадян на працю, які поруч із наданням пільг у вигляді «продуктових карток» закріплювали робітника за підприємством, не даючи змогу самому обирати свою долю. Її відсутність загрожувала штрафом в тисячу карбованців або півроком за гратами.
Їх, суперменів, від яких залежали життя мільйонів, було всього троє: Олексій Ананенко, Валерій Беспалов та Борис Баранов. Правда про їхній подвиг мало хто з тих мільйонів знає, адже чого варта трагедія, якщо вона не відбулася – людство не вдячне, хоча той другий вибух під четвертим реактором Чорнобильської атомної міг на століття поховати майбутнє Східної Європи…
Вже п’ятий день в Україні вирувала найбільша техногенна катастрофа новітніх часів, а окупаційна радянська влада продовжувала гнати українців від мала до велика на вулиці для добровільно-примусового святкування «Дня праці» при повній інформаційній блокаді рівня небезпеки трагедії. От тоді небеса вирішили нагадати, про себе ще раз – в «світле» свято працюючи в Чорнобилі експерти помітили, що пляма ядерного синтезу продовжує розповзатися і повільно пожирає товсту бетонну плиту, яка відділяла аварійний четвертий реактор від резервуару з п’ятьма мільйонами галонів води під ним (остання призначалася для теплообміну на електростанції).
Злочин з неясними мотивами та нез’ясованими замовниками, слухання справи за яким тривало одинадцять місяців, але так і не дало жодної обґрунтованої відповіді на ключові запитання, окрім імен безпосереднього виконавця та його напарника…
В реєстрі головних життєвих досягнень Вадима Гетьмана були: участь у розробки та прийнятті Конституції України, посада заступник голови постійного Комітету Верховної Ради з питань фінансів та банківської діяльності, академічний науковий ступень Міжнародної академії інформатизації, керування Національним банком України, за його підписом в обіг вийшли перші гривні…
22 вересня 1939 року Польща здала Львів на поталу московським окупантам, стара Європа знов віддавала землі своїх союзників в марних сподіваннях на замирення одночасно двох агресорів, які вже поділили її навпіл. Того осіннього дня до столиці Галичини зайшли переможці – типові росіяне з монгольсько-калмицькими обличчями, не чесані, не голені, в брудній різноплановій м’ятій формі… Вони викликали скоріше огиду, а ніж страх.
Всі окуповані українські села і міста перетворилися для радянської еліти на місце паломництва для грабунку. Малоосвічені представники країни «робітників і селян», які хлинули на західноукраїнські землі в пошуках наживи та ексклюзиву, дуже швидко перетворилися на невичерпне джерело жартів та глузу для місцевих від мала до велика. Ну що ще залишалося, не плакати ж? А приводів радянська «еліта» давала, хоч відбавляй.
Здавалось би, тільки на світанку третього тисячоліття прогрес цивілізованого світу дійшов до рівноправ’я статей та феменізму, як нам розповідають офіційні глашатаї соціальних правил, норм та етикету. Але на прикладі однієї відомої сім’ї Косач-Драгомановіх цей міф розбивається вщент об сувору реальність історичних фактів другої половини ХІХ століття.
Цікавинки почалися одразу після народження Лариси – її молода матся Ольга (на момент народження їй було лише двадцять один), родом з дрібнопомісного полтавського дворянства, на півроку юркнула в Європу (офіційна причина – лікування від анемії та післяродової депресії), залишивши на руках чоловіка немовля разом із півторарічним сином Михайликом. Старшому за неї на вісім років Петрові, дійсному члену Київського відділу Географічного товариства та мировому посереднику у місті Луцьк, довелося брати на роботі декретну відпустку на час відсутності дружини, щоб вигодовувати малечу коров’ячим молоком та дивитися за господарством.
Радянський режим, як одне з багатьох перевтілень кривавої Московії, що століттями сіє кров і хаос по всій планеті, вже десятиліття як помер, а його достойний нащадок – путінська Росія – ще тільки зароджувалась, але справа червоної пропаганди жила в її годованцях, часом сильно впливаючи на світову політику для дискридитації України через призму брехні сто разово повтореної в намаганні перетворити її на правду. Тим гірше, якщо до цього підключається весь дипломатичний корпус іншої країни, причому країни, яка весь цей час сама бореться з сусідами за само право свого існування.
Однією з головних цілей московських режимів будь-яких толків у всі часи була і залишається спотворення правди про українську історію, українські стародавні культурні традиції, українську мову, українських героїв. Багато вихованців каральної школи КДБ (НКВС, ФСБ), які після розвалу союзу та відкриття кордонів розлетілися всією земною кулею та осіло в багатьох країнах (в тому числі Ізраїлі), продовжують робити свідомо чи ні за московитів їхню брудну пропагандиську справу (чого варто лише невизнання Іудейською державою штучного Голодомору українського народу, ідейними натхненниками та виконавцями якого, були в тому числі представники саме цієї національності (Лаврентій Берія, Лев Троцький, Мендель Хатаєвич, Лазарь Каганович, Абрам Слуцький, Олександр Хайт, Абрам Розенбрандт … – ім’я їм легіон, бо за статистикою 56% керівників радянських каральних органів того часу за національністю були євреями).
Ця історія почалася за кілька століть до того, як народилася, набрала сили і впала під ударом східняків, які і зараз не дають українцям мирно орати свої поля та ростити дітей, Велика Київська Русь, в ті давні часи, коли країна ще не прийняла християнство, а на цих теренах безроздільно панували праслов’янські племена VII – VIII століть. Як мить промайнуть роки і роки, що складуться в тисячоліття, і вона отримає своє продовження, коли українську землю вкотре окупує московська орда під червоними прапорами після двох найстрашніших світових війн сучасності, 9 червня 1961 року.
Кажуть: будь-який скарб відкривається тільки тому і в той час, що призначені долею. От як ще пояснити факт, що століттями оране, саджене та збиране поле в самому серці України на стику трьох історичних регіонів (село Глодоси) без будь-яких зусиль віддало незліченні коштовності в руки простого сільського парубка лише в другій половині ХХ століття? Та й обставини знахідки дещо віддають містикою.
Він тільки-но випустив свою абетку для українських недільних шкіл, вперше в житті купив собі на подарунок золотий годинник, в грандіозних планах мріяв продовжити свою меценатсько-освітню справу випуском за зразком лічби, географії та етнографії, повернутися в Україну, одружитися… Але доля-злодійка вирішила інакше, обірвав життя українського Пророка наступного дня після його сорокасемиріччя о пів на шосту ранку – ніч на 10 березня 1861 року Тарас Шевченко зовсім не лягав, його сильно мучала задуха від водянки, що дісталася легенів (він міг лише сидіти на ліжку, впершись в нього руками), а на ранок, випивши склянку молока, віддавши наказ слузі прибрати та подати чаю, як завжди почав спускатися до своєї майстерні, щоб продовжити роботу над початим портретом, але впав сходинками замертво.
Три дні труна з його тілом, над яким троьма мовами читали молитви, стояла в петербурзькій церкві Академії мистецтв, а в день поховання проводжати його на Смоленський цвинтар зібралася велика траурна процесія шанувальників. Тихо падав лапатий сніг, вкриваючи білою ковдрою все навкруги. Епітафії, промови… найбільш вражаючою польського студента Хорошевського: «Ти не любив нас, – мовив він, звертаючись до покійного, – і ти мав право; якби було інакше, ти б не був гідний тієї любові, яку заслужив, і тієї слави, яка чекає на тебе як одного з найбільших поетів слов’янського світу».
Він став наріжним каменем, на якому і досі тримається весь здобуток української літератури та малярства за останні півтора століття, світочем свого таланту сорок сім років освітлюючи шлях для послідовників. Його люблять, його ненавидять, але лише одиниці залишаються байдужими до майстра сучасного українського слова Тараса Шевченка. Бо сама його творчість уходить коріннями не до азів епістолярних та художніх канонів, а проросла з народної мови та бачення навколишнього світу.
Можливо будь у Тараса якісна освіта окрім тих неповних двох класів церковно-парафіяльної школи, які він відвідував з благословіння батька в 1822 – 1823 роках, його літературний спадок був би геть іншим, і Шевченко не був би самим собою. Фактично його неповторний стиль сформувався з української народної говірки помноженої на самоосвіту через книжки та мандри (в тому числі закордонні) в якості кріпосного служки Павла Енгельгардта, в якості вікно у великий світ.
Катеринославщина, втім як і інші українські землі, в другій половині XIX століття стала повноцінною частиною світового суспільства, а разом з тим і привабливим ринком з швидко розвиваючимся платоспроможним попитом та широкими можливостями отримання швидкої вигоди завдяки багатим природним ресурсам. Найризикованіші іноземні бізнесмени один за одним потяглися сюди, щоб вхопити свою частку мінливої удачі.
Хтось їхав освоювати золото українських полів, комусь більше до вподоби було вугледобування, хтось вкладався в металовиробництво та будував кораблі, а у когось душа лежала до тендітного скла та фарфору. Німці, бельгійці, австріяки, американці, французи… всі вони шукали своє місце під українським сонцем.
Саме так, архітектурно сходи (офіційно стали Потьомкінськими лише в 1950 році), що з’єднали Одесу з її портом, дійсно уходять в небо (принаймні на такий візуальний ефект розраховував один з творців проекту, хоча хто саме, Авраам Мельніков, Франческо боффо чи Потьє з плином часу сказати важко), з боку міста ж вони ровною доріжкою поринали у блакитні води затоки. При цьому географічно з-за примх берегової лінії вони каскадом спускаються на північний схід, а не на південь згідно поширеній думці.
Фактично сходи були прорубані в черепашнику за наказом турецьких військових за довго до появи міста і вели з фортеці Єні-Дунья до порту та купален у підніжжя високого пагорбу. Пізніше її сходинки для надійності одягли в дерев’яні обладунки і лише в 1841-ому вони отримали прикраси з трієстського пісковику, який потрапляв до Одеси в якості баласту європейських суден, що приходили за золотом українських полів.
Ця історія почалася в зовсім іншому місці за сім десятиліть до того, як набула широкого розголосу і увійшла до скарбниці українських іартефактів – 1 вересня 1939 року Німеччина і Москва почали ділити Європу навпіл згідно підписаного тижнем раніше секретного пакту Ріббентропа-Молотова, запустивши маховик найкривавішої і найруйнівнішої війни в новітній історії.
Українські землі спіткала печальна доля – окупація одним режимом змінювалася іншим, а патріоти переслідувалися і вбивалися всіма. За результатами ж тієї страшної війни лицемірний «демократичний» світ погодився з повною окупацією України Московією, а більшість її захисників опинилася в кращому випадку за кордоном в якості військовополонених, а в гіршому – в’язнями радянських концтаборах чи знайшли свій останній земний притулок в безіменних могилах, розстріляні НКВСівцями.
Чорноокі чи сіроокі, темноволосі з миловидними обличчями, правда представники чоловічої статі виглядають трішки старшим за свій вік з-за суворої мужності, стрункі та граційні (бо саме це вважалося за еталон краси задовго до того, як стало всесвітнім трендом) красуні та красені не залежно від віку – такими побачив українців під час своєї етнографічної експедиції майбутній автор слів українського гімну Павло Чубинський в 1872 році.
Крізь сухі цифри статистики того дослідження (лише 17,5% мають блакитні очі, третина – карі, в основному – сіроокі; 28% мають світле волосся (з них 4% – руде), інші – темно-русяве чи чорне; часом зустрічається татарський тип обличчя, а у кримли – український) м’яким абрисом проступають особисті спостереження автора крізь призму великої любові до свого народу, коли він нотатує про прекрасні м’які і привітні риси обличчя українок з легким нальотом печалі.
Підприємливість та відкритість до нового століттями були одними з головних рис притаманних жителям Генуї, яких сама природа спонукала шукати щастя за тридев’ять земель, відгородивши від рідної Італії високими Апеннінами та постеливши оксамит Лігурійського моря під самі ноги. Тим більше, що українські простори були їм добре відомі – існуючи багатостолітні торговельні зв’язки з північним Причорномор’ям переривалися лишена нетривалий час під впливом історичних подій. Але родюча українська земля з працьовитими господарями та схожий клімат вабили до себе італійців.
В Маріуполі зразка ХІХ століття генуезці з’явилися десь в 1830-х, коли ситуація в колишньому Дикому Полі стабілізувалася і можна було без проблем вести комерцію. А торгувати тут було чим – безкраї луки ставали запашним золотом меду, а теплі азовські хвилі кишіли різноманітною рибою в тому числі коштовних червоних видів, але головна принада – століттями «гуляюча» земля давала надвисокі врожаї високоякісного зерна.
Ідея Балто-Чорнорського союзу, яка останнім часом все частіше виникає на порядку денному західної Європи зовсім не нова – вона з’явилася на світ ще в 1918-ому з подачі голови Польської республіки Юзефа Пілсудського, який одним з перших усвідомив всю небезпеку насування більшовицького режиму (а реально – чергової реінкарнації московського імперського шовінізму під червоними прапорами), тому готовий був вступити у військовий альянс з Україною, що тільки-но почала відвойовувати свою незалежність, правда з умовою відмови союзника від претензій на Східну Галичину та Західну Волинь (поступитися власними державницькими амбіціями пан не збирався).
Керівництву Дієвої армії, яка станом на кінець 1919-ого була фактично в оточені ворожих військ (червоні на півночі, білі – на сході і півдні, на заході -поляки) плюс тиф, фактично нічого не лишалося як погодитися на принизливі умови Польщі. А поки тривало юридично-правове оформлення договору, 6 грудня того ж року українські вояки виступили в Перший зимовий похід під проводом генерала Михайла Омеляновича-Павленка.
Коли простий джура на полі бою підставив свою спину «горбочком» під чобіт молдавського господаря Штефана Великого, то мабуть і не здогадувався, як одним вірнопідданицьким вчинком змінить долю свого роду і його пращури самі стануть правителями князівства, а також золотими літерами впишуть своє ім’я в українську історію, як один із найвидатніших меценатських родів.
А тоді… тоді він був лише блохою (саме це означало його прізвисько румунською), на яку не падало господареве око до моменту, коли кінь князя впав на полі битви, а свіжий – був зависокий для Штефана ІІІ. За цей щирий вчинок, який можливо врятував володареві життя, останній нагородив джуру маєтностями, титулом та новим прізвищем Мовила (рум. – «горбочок, пагорбок»).
Знаменитий римський собор святого Петра – найвеличніша та найвпізнаваніша споруда католицького світу. Хоча і для християн усіх інших конфесій він залишається найшанованішою реліквією, як існуючий з дорозкольних часів на місці, де прийняв свою мученицьку смерть за віру святий апостол Петро в садах нейронового цирку ще на зорі існування Християнства.
Головний храм Ватікану, де з другої половини IV століття проходили папські коронації, залишався серцем єдиної церкви аж до Великої схизми 1054 року, тому святі визнані до тієї трагічної дати фактично на зараз є єдиними для всіх християнських течій. Серед цього пантеону золотими літерами вписані і величні постаті українців, княгині Ольги та Володимира Хрестителя, ім’я яких моляться, заклинають, вірують та сподіваються.
Неоголошена війна Московії проти України йде вже четверте століття перманентно змінюючи фази від гарячої до холодної. Фактично цілеспрямоване знищення мокшанами українського етносу почалася з того самого моменту як малоосвічений ставленик Німеччини-Голландії Петро І, перейменував цю країну трясовин та багнюки на Росію, запозичивши цю дещо трансформовану назву у своїх західних сусідів в розрахунку на перспективу привласнення їхньої території разом із давньою історією, європейською культурою та світовою славою, щоб прикрити своє рабське походження.
Саме тому справжня історія Росії – це її сама страшна та охороняєма державна таємниця, розголоснику якої загрожує смерть (чому є немало історичних прикладів). Для підтримання легенди про слов’янське походження цих фіно-угрів за наказом їхньої цариці, до речі теж німкені Катерини ІІ, історики переписали сотні стародавніх літописів Русі-України. І кожен наступний спадкоємець московського престолу без урахування зміни державного устрою та лозунгів, за якими жила їхня країна, намагався всіма засобами знищити українську ідентичність через тотальну брехню, підміну понять, русифікацію, приниження історико-культурної спадщини та фізично стерти з лиця цілу націю через голодомори, бойові дії, вбивства…
Фактично 27 січня 1918 року за старим стилем стало офіційною датою відліку української незалежності ХХ століття – саме тоді був підписаний Брест-Литовська мирна угода, яка для країни поклала край Першій світовій війни, в котру вона була втягнута московською імперією Романових. Фактично Україну, як самостійну державу, де-факто цим документом визнали інші підписанти договору: Німеччина, Австро-Угорщина, Османська імперія та Болгарське царство – відлік пішов.
При чому червоний люмпен, який на перемовинах представляв Московію, сам визнав незалежність Української народної республіки підписанням мирної угоди 3 березня 1918-ого, що було забезпечено в тому числі сумнозвісним боєм під Крутами, який зупинив просування військ російських загарбників в глибину української території.
Пошук засобів приборкання свободолюбного українського духу та знищення національної самоідентифікації окупаційна московська влада продовжувала з моменту крадіжки шляхетного імені та давньої історії Русі, здійснених за розпорядженням царя-сатрапа Петра І в 1721 році, коли золотоординський Московський улус розчерком пера став Росією. В хід йшли самі підступні методі: заборона української мови, спалювання книжок українською, закриття україномовних шкіл, арешт провідних діячів українського визвольного руху, примусове перевдягання в вишиванки «нічних метеликів»… царська охранка була здатна на все.
Але тільки хвороблива уява озвірілого московського люмпену, що дорвався до абсолютної влади на змощених кров’ю своїх та чужих штиках, могла вигадати геноцид української нації через голодомор – в 1921-1923 роках це була перша проба пера із кількістю жертв у кілька сотень тисяч (офіційна статистика того часу неповна і надає лише загальне уявлення про розмах трагедії). Отамани червоних (Ленін, Троцький, Дзержинський…) ще не могли до кінця повірити, що контроль над Україною в їхніх руках, тому намагалися награбувати якомога більше, щоб на випадок втечі персональні мільйонні рахунки в Швейцарії забезпечили їм розкішне життя за кордоном до кінця їхнього життя.
Пропаганду, як засобом масового керування людською свідомістю, московські «революціонери за розрахунком» досконало опанували за довго до гітлерівської Німеччини, і ще питання хто у кого навчався. Недарма ж лідер більшовицького перевороту 1917-ого, товариш знаний під партійною кличкою «Ленін» (він же Володимир Ульянов) казав, що головним з усіх мистецтв є кіно, як зброя масового ураження найбільш великої кількості людей незрілого, позбавленого критичного мислення розуму (правда останню частину фрази він опускав, щоб не бентежити народ незрозумілими словами).
До речі, цей «безсрібник» (що ховався від царської «охранки» не десь-там в країні Третього світу, а на розкішних курортах Швейцарії) станом вже на 1921 рік, по факту через рік-півтора після сталого встановлення червоної влади в тому числі на українських теренах включно Крим, мав на особистому рахунку в швейцарському банку величезну суму в сімдесят п’ять мільйонів франків «експропрійованих» в рамках грабунку та розпродажу приватної власності захоплених територій.
Цей портрет тендітної красуні з довгим темним волоссям на стіні Вінницького художнього музею, не дивлячись на домінування чорної гамми, заворожує своєю глибиною чи-то дівочих печальних очей, чи-то вишуканою скромністю постаті в темній сукні з білим мереживом комірця та манжетів. Недивно що Ізабеллу продовжували пристрасно любити та пам’ятати і після трагічної смерті в восемнадцать.
Народжена у фамільній резиденції Високо-Литовськ (нині містечко Високе Берестейської області Білорусі) через рік після свого старшого брата Якуба-Ксаверія-Олександра в щасливому шлюбі Марії Констанции Сапегі та Станіслава Потоцького вона була промінцем щастя для свого сорокарічного татуся та улюбленицею обох гілок могутніх магнатських родів батьків.
Цей фільм став другою після культового «В бій ідуть одні старі» і останньою самостійною режисерською роботою української легенди і звичайної людини на ім’я Леонід Биков, якого знала і любила вся країна, а жив він як і всі інші «прості смертні» в звичайній багатоповерхівці на київського Лівобережжя Туманяна 8 на десятому поверсі – влітку рятувався від нічної задухи на балконі, взимку – одягав дві кофти від холоду.
Перш ніж потрапити до рук митця сценарій фільму «Ати-бати, йшли солдати» спіткав тернистий шлях (жахлива рецензія одного радянських літературних грандів на одноіменну повість Бориса Васиьєва, спалення всіх примірників), кінець якого міг бути геть іншим, якби не Кирило Раппопорт – драматург та сценарист останній примірник рукопису витяг фактично зі сміттєвого відра, щоб разом з автором адаптував для знімального майданчика сюжет, в основі якого лежав танковий бій під Харковом на початку березня 1943-ого і всі герої якої покояться в братській могили села Таранівка.
Ця історія почалася зі страшної події в житті юнака, який сам себе в збережених документах називає Семерієм, а широкому колу українців більш відомий як Северин Наливайко – смерть батька після побиття шляхтичем Марціном Калиновським, приводом чого стало від’єм волею польського короля подільської землі української боярської сім’ї Наливайко та дарування їх польському магнату. Жалоби королю на безчинство та відібраний батьківський спадок не допомогли – польська шляхта наприкінці XVI століття активно розбудовувала свої маєтки за рахунок земель українського боярства.
За малолітства Семерія забрав до себе старший брат Дем’ян – духівник князя Острозького. Саме це зіграло в долі юнака ключову роль, адже окрім навчання в академії основним його зайняттям стало козакування проти татар. Помітивши не абиякі військові здібності Семерія, князь Костянтин Василь запропонував йому місце у власній дружині.
На пожовклих сторінках історії ця чи-то легенда, чи-то билина вперше з’явилась в 1039-ому, вписана рукою одного з літописців та двічі редагована за Ярослава Мудрого. Саме її передрук зараз фігурує у всіх шкільних підручниках та чисельних гідах столицею України. Тому кожний українець знає, що сивий Київ заснували три брати – Кий, Щек та Хорів, а з ними і сестра їхня Либідь, пам’ятник яким зараз прикрашає високий Дніпровський пагорб. Причому московські хроністи задля наближення віку стольного граду до умовної появи свого каганату Золотої орди століттями намагалися нав’язати думку, про 854-й, як рік заснування української столиці, в той час як європейські хроністи вважають її на кілька століть старшою, називаючи 482-й (згідно не збережених документів).
Фортечні укріплення Києва, який за легендою отримав ім’я старшого з братів, з часів Володимира Великого (а можливо і раніше) розташовувалися в периметрі трьох пагорбів – Старокиївської гори (Києвиці), Щековиці та Хоревиці, причому місце знаходження двох перших визначено доволі точно. Щековиця – це так звана «Олегова могила» з розташованим навпроти через вулицю Глубочицьку Кудрявським плато, а Києвицю звали гору поруч із Софійським та Михайлівськими соборами, раніше окреслену глибокими ярами, які були засипані наприкінці XVIII століття, тому зараз вона не є ізольованим останцем.
В українському селі вони були найзаможнішими, особливо шанованими та впливовими, але за цим стояли піт, кров та залізна воля – чумаки мирні воїни українських степів. Фактично собі в науку чумаки брали лише найміцнішим духом і тілом, найспритніших розумом та руками, найчесніші серцем та справами, тому що такі великі гроші спочатку треба було заробити та повернутися живим. Недарма ж етимологія слова «чумак» за різними трактуваннями означала візник (татарська), булава (турецька), силач (уйгурська), але поміж самих представників цієї професії її назву пов’язували із страшною хворобою, яку вони іноді привозили зі своїх далеких подорожей.
Важкий шлях через безкраї степи українського півдня, де небезпеки було хоч відбавляй – від злодіїв ласих до легкої наживи (ханська охорона супроводжувала лише частину шляху) до різноманітних плазунів різного ступеню отруйності. А ще сонце, пекельні промені якого випалювали вщент все живе на багато сотень кілометрів, пилові вихори з унеможливленням дихати та безводдя (криниці в чистому полі довго не трималися і першими знищувалися чи труїлися кочівниками, а річки знаходилися на великій відстані одна від одної).
Він з’явився на світ так давно, що ніхто і не пригадає хто був його засновником і кому б мала належати честь назвати його своїм ім’ям. Плутанина з назвою затишного узвозу в самому серці старого Маріуполя, який веде відлік свого існування з часів будівництва перших пристаней вздовж морської берегової лінії (можливо навіть козацької фортеці Домаха), мала у своєму підґрунті дві причини – давність часу та спалення міського архіву підчас Другої світової війни.
Забудову південного схилу маріупольського Правобережжя починали заїжджі комерсанти та моряки, як найбільш наближеного до морської брами з її складами, базарної площі (одним кварталом північніше) та адміністративного центру. Фактично узвіз був найшвидшим шляхом дістатися порту, тому вважався привілейованим районом забудови, де дозволити розкіш будівництва могли собі лише заможні містяне. Хоча то було в ті часи, коли впорядкуванню вулиць приділяли ще так мало уваги, що первинна назва не збереглася бо не була офіційно закріплена.
Чорний список злочинів Московії починається задовго до заснування самого каганату під владою Золотої орди – вже в той час як з’явилося Суздальське князівство (один з майбутніх наріжних каменів існування імперії) київський літопис «Временник» в 1093-ому ідентифікував його як значно більшу небезпечність, ніж одвічні вороги русинів-українців – половці.
Жахливе попередження втілилося в життя вже в 1061 році, коли володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський (пізніше канонізований московською церквою) захопив та пограбував столицю Київської Русі, причому руйнування були на стільки сильними, що місцеві літописці зазначали: «татаро-монгольській орді Батия мало що лишилося в 1240-ому». За два дні величне місто з його чотирма сотнями церков, яке було на той час більш заможним ніж Лондон та Париж, суздальці перетворили на ніщо, вкравши в тому числі з Вишгородського монастиря під Києвом привезену з Візантії чудотворну ікону Богородиці, яку вони і зараз видають за «Владимискую Богоматерь». Фактично то була перша війна Московії проти України.
Як абстрактний місток між німецькими колоністами зі сходу та цивілізацією на заході Вінниця кінця ХІХ – початку ХХ століття була набагато більше європейським містом ніж зараз., чисельні комерсанти з усіх куточків Старого Світу жили і працювали на її теренах. Головних конкуруючих неофіційних партій визначилось дві – про-германська та про-французька, які бачили майбутній розвиток міста крізь призму фінансово-політичних моделей цих развитих країн, хоча кожна з них мала свої принади та недоліки з урахуванням українських реалій.
Безкровні баталії між франко- та германофілів точилися майже на всіх соціально-побутових фронтах Вінниці. Причому партія останніх мала набагато більшу вагу завдяки негласному поручительству самої московської імператриці, уродженої принцеси Гессенської, та величезним інвестиціям бюргерів у вітчизняний агросектор, що забезпечувало їм підтримку чисельної місцевої єврейської громади, але й ряди прихильників республіки були щільні.
Починалось все дуже добре: ейфорія від перемоги диктатури пролетаріату під гаслами «Свобода, рівність, братерство», майбутнє в райдужних перспективах всесвітнього блага, життя на широку ногу на статки відняті у всіх верств населення під красивим словом «експропріація»… У кіноіндустрії ж взагалі мала бути щаслива доля, адже швейцарський відпочивальник Ленін назвав її головною серед інших видів мистецтва.
Так на базі реквізованих приватних кіностудій з’явилися Одеський та Київський знімальні майданчики під головуванням Всеукраїнського фотокіноуправління, але їхня обмеженість спонукала відомство шукати можливості для розширення свого впливу – так на світ з’явився договір від 31 грудня 1921 року з Кримським Наркомосом про оренду колишнього ялтинського ательє Єрмольєва та Ханжонкова.
В своїх жалюгідних потугах зазіхань на ототожнення з великою Руссю-Україною царі з мокшанських боліт зробили все можливе: і країну перейменували на співзвучну Росію, і правку стародавніх літописів німцям оплатили, і територію окупували, і заборону на українську мову вводили, і намагалися спаплюжити традиційну українську вишиванку через примусове вдягання в нього повій, і церкву підпорядкували світські владі, і геноцид українського народу влаштували через штучний голодомор та масове вбивство у концтаборах… – не допомогло. Гнила сутність московитів так і не здобула шляхетних українських рис, колективна народна пам’ять надійно зберігає код нації в своїх надрах.
Однією із основоположних складових будівництва московського міфу «про один народ» була православна церква. Не дарма ж навіть в часи жорсткого радянського атеїзму неканонічний московський патріархат продовжував свою діяльність на українських теренах (правда всі його попи мали світські офіцерські звання в каральних органах КДБ). Саме тому після неочікуваної української незалежності 1991-ого першим, що зробила російська влада – наклала свої лапи на головну українську святиню, Києво-Печерську лавру як власну, хоча вісімсот років не мала до неї жодного відношення.
В давні часи, коли сучасний світ ще не пізнав все жахіття двох світових воєн, місто Лева було майже таким самим – дурманячий голову аромат кави змішаний із солодкої ваніллю свіжою випічки огортав кам’яниці, пронизуючи їх до самого серця, веселий щебет коліжанок при зустрічі, шурхіт коліс по бруківці… Може лише плаття панянок були трохи довшими, а колеса належали екіпажам. Місто пристрасті, яке через призму часу відбиває минуле на сучасності. Але таке життя на піку емоцій часом доводить слабких духом до останньої межі -так було, і так є.
Хоча століття тому чи-то душевна організація львів’ян була тендітнішою, чи церковно-соціальні закони суворішими, випадки спроб самогубства через нещасливе кохання рахувалися десятками: пари які не могли бути разом (заборона батьків, один з закоханих був у шлюбі, нестача коштів на спільне життя), відсутність взаємності, сварки… Звичайно ж більш цим грішили представниці слабкої статі від гімназисток, до поважних домогосподинь. Наприклад якось дружина голови Галицького сейму випила отруту, але мабуть погано розрахувала дозу, доволі тривалий час лишаючись живою. Тому виникла суперечка з бійкою між викликаними ксьондзом та лікарем за право першому підійти до неї і тривала так довго, що в решті-решт вирішила все доля – бідна пані померла, тому переміг священник.
Вона була заборонена як не відповідна радянському реалізму з вето від «головного критика» країни рад товариша Сталіна. Її зреклися власні творці, намагаючись назавжди забути як страшний сон в білому мареві тіней. Вона стала символом творчого генію, назавжди лишивши за собою титул найекзистенціалістичнішої стрічки невибагливої радянської кыноындустрії.
Сценарій п’єси під назвою «Діскобол» вийшов з-під пера Юрія Олеши ще на початку 1930-х, а втілювати його в життя на київський кіностудії Українфільм взявся талановитий режисер Абрам Роом. Художній фільм про любовний трикутник з двох чоловікыв (студент, спортсмен Гріша Фокін та талановитий хірург, професор Юліан Степанов) та однієї жінки (дружина Степанова – Маша) мав стати екранізованими роздумами про радянське майбутнє стосунків через усунення перешкод у вигляді нерівностей.
Витоки сучасної української мови губляться десь в глибині віків на теренах Стародавньої Індії та її санскриту, що науково доказано згідно аналізу великої кількості сучасних українських слів (кохання, повітря, кінь) та топографічних назв, які збереглися з часів трипільської культури виниклої за п’ять з половиною століть до Різдва Христова. Фактично прабатьками нації були ті самі славетні індоєвропейські арії, коріння яких шукали в своїх генах всі європейські диктатори.
І головний закарпатський табір знаменитого гунського кагана Атілли, який побудував одну з найбільших імперій старого світу від Уралу до Рейну та від Дунаю до Балтики, в 448 році до нашої ери розмовляв праукраїнською, про що яскраво свідчить запис візантійського історика Пріска Панікійського, який перебуваючи тут з візитом записав слова «мед» та «страва».
Перша світова війна була розв’язана Москвою в надії зміцнити свої позиції в европейському товаристві, а вийшло як завжди у північної орди – царська імперія захиталася і впала, а її місце намагався зайняти червоний люмпен зі зброєю в руках, який грабував та знищував все, до чого могли дотягнутися його брудні руки.
Українській Юзовці випало чимало випробувань в ті часи, коли влада в місті мінялася з карколомною швидкістю, часом до чотирьох разів на місяць. Чи не єдиною розрадою для чоловіків робітничого містечка серед мороку розрухи, злиднів та безнадії був футбол. Звичаї були прості – у переважній більшості, як відмічалося на сторінках тодішньої газети «Диктатура труда», збиралися фанати і гравці не стільки з-за самої гри, скільки через після матчеві посиденьки в компанії однодумців з розпиттям міцних напоїв і бійок не рідко ними спровокованих.
Цей союз викликав чимало пліток серед вищого світу імперії та осуду місцевих, які належали до великих маєтностей нареченої – адже їй на момент укладання шлюбу було вже тридцять вісім та й вродою вона не відрізнялася, а обранець був на дванадцять років молодший, до того ж без дворянського титулу та особливих статків, зато лихий вояка з відзнакою за оборону Порт-Артура, а ще імпозантної зовнішності статного нащадка славної Еллади.
Графиня Катерина Левашова з її паризькою освітою вдома розмовляла виключно французькою (крім того знала німецьку), а український принципово ігнорувала, за що піддані володінь, яких в її приватній власності налічувалося близько семи тисяч гектарів землі з двадцятьма вісьмома поселеннями різного рангу та цукровим заводом, охрестили господиню глухонімою, до того ж після одруження через маргінальності союзу вона втратила право користуватися своїм титулом, що надавало особливої пікантністі цієї події.
Московська влада, який би режим там не панував, ніколи не переймалася проблемами окупованих територій – не два століття тому, ні зараз. Імперські амбіції помножені на великі суми награбованого у власних очах перетворювали її у власних очах майже на небожителів, а всіх інших – як мінімум на представників другого сорту. І червоні ради в цьому питанні були достойними послідовниками московських царів.
Минуло вже чотири дні від початку жахливої техногенної катастрофи, що сталася в ніч на 26 квітня 1986 року в українському місті атомних енергетиків Чорнобилі, яка за оцінками експертів у чотириста разів перевищила ефект від вибуху атомної бомби в Херосімі, а радянська влада тримала гробову тишу з цього приводу.
Перший в історії країни офіційний футбольний матч України відбувся на ігровому полі в рамках Галицької крайової виставки 14 липня 1894 року у Львові між командами Кракова та Львова, причому останній представляло патріотичне тіловиховне та руханкове товариство «Сокіл». Цікавий факт – українськими в тому матчі були лише місто проведення та якась частина глядачів.
А справа в тому, що на той момент в столиці Галичини існували два абсолютно незалежних один від одного патріотично-спортивних клуби «Сокіл» – український та польський, і саме останній грав в тому самому знаменному матчі.
Маніакальний намір Московії приєднати Кримський півострів – це скоріше з області психології аніж раціональної логіки, коли раб мріє зайняти господаря, але він так і лишається рабом, навіть здійснивши свою мрію. Мабуть витоки всієї імперської хвороби її правителів лежать на поверхні справжньої історії, яка є найганебнішою та найбільш охороняємою таємницею варварів з мокшанських боліт. А факт полягає в тому, що Московський каганат – всього лише улус Золотої Орди, який навіть після розпаду останньої два століття (аж до 1700 року) платив данину Кримському ханству як правонаступникові монгольських правителів.
Але бажання стати господарем і реальне перетворення на нього – то дві великі різниці, бо народжений з мілкою душонкою раба нездатний усвідомити всю широчинь прав та обов’язків свободи, а побудувати здатний лише каземат оснований ні силі. Мабуть саме тому раз-у-раз в своїх намаганнях приєднати півострів правителі Залісся, яке-то всі европейські літописи навіть не визнавали за Русь, терпіли нищівне фіаско.
Цікаво, але стараннями московських окупантів, які століттями методично працювали на знищення справжньої української історії, культури, мови, документальних відомостей про козаків лишилося на батьківщині значно менше, ніж в архівах іноземних держав. Тільки зараз з’являються на світ імена позабутих героїв,які вже багато століть тому зробили Україну легендою.
Так в італійських хроніках від 1628 рік “Relazione della conquista fatta della galera capitana d’Alessandria, nel Porto di Metelliono, per operadel capitano Marco Jakimovski, schiavo sn detta galera. Con liberazione di 220 schiavicristiani. – Roma, 1628” відкриває подробиці героїчної події, якою захоплювалася вся Європа. А саме – втечею з турецького морського полону козака Марка Якимовського із звільненням двох сотень християн.
Страшний сон всіх правителів Московії ще з часів кривавого ката Петра І і закінчуючи сьогоденням — вільна і незалежна Україна-Русь, історію якої вони поцупили, щоб облагородити своє рабське походження від улусу Золотої Орди десь на початку XIV століття. Адже сплачувана століттями татаро-монголам данина, а після їхнього зникнення — правонаступникам з Кримського ханства до початку XVIII століття, якось мало в’яжеться з імперськими претензіями на велич.
Півсотні обмежень та заборон української мови від офіційного використання до побуту, спалювання українських книжок, заслання української інтелігенції… і так рік за роком вже чотири століття, починаючи від наказу Михайла Романова про знищення всіх примірників надрукованого в Україні “Учительного Євангелія” Кирила Ставровецького.
Безпринципні та безжальні звірі, які за наказом готові знищити будь-кого, посередні особистості, щоб не дай Боже не перевершити чергового московського царька чи генсека (залежно від прапору над Кремлем) – тільки такі нелюди могли утриматися при владі при мовчазній згоді дрімучого народу, яким вони керують, обдираючи як липку від часів існування Московського каганату Золотої орди і до нині. Не був виключеннями улюбленець московського народу – маршал Жуков.
Чого варті лише його задокументовані фрази: «Солдат не шкодувати, баби ще народять» чи «Нахрена обмундировували і озброювати цих хохлів? Всі вони – зрадники! Чим більше в Дніпрі потопимо, тим менше доведеться в Сибір після війни засилати», – яскрава характеристика кривавого ката радянської влади, що в Ленінграді з плакатів закликала: «Товариш! Вступай до лав народного ополчення. Гвинтівку здобудеш в бою» (тобіш іди з голими руками на танки і здобувай собі зброю), чи не так? Недарма ж заочі сталінського ката самі солдати називали «М’ясником».
Одним з аргументів одвічного московського наративу про «один народ», який та поколіннями намагається проштовхнути в мізки звичайного обивателя, виступає знаменита Переяслівська рада. Головною передумовою її скликання стала стала успішна на початковому етапі боротьба українців під приводом Богдана Хмельницького за свою незалежність на власній землі від поляків, які використали політичний союз з Литвою від 1569 року задля фактичного привласнення всіх цих земель.
Тактичні перемоги військові операції обмеженою кількістю козацьких загонів при підтримці ненавчених селян, які брали більше кількістю ніж якістю, здебільшого пояснювалися ефектом неочікуваності. Тому перелом у протистоянні на користь професійної добре збройної, екіпірованої, організованої та оплаченої польської армії був лише питанням часу – для врятування ситуації треба було шукати нових союзників у боротьбі з сильним ворогом.
Звичайна сім’я полтавського візника Василя Павловича Петлюри — дружина Ольга Олексіївна, вісім діточок, два будинки (один по Загородній 20), до десятка робочих коней… Але доля не дуже балувала її своєю прихильністю, одне за одним збираючи безжальною рукою їхні життя в снопи своєї жниви.
Старший з синів, Федір Васильович, котрий приймав активну участь в Українській революційній партії, загинув за нез’ясованих обставин в 1907-ому, батько помер за два роки – це були перші жертви. Потім будуть Перша світова, більшовицький переворот, оскаженілий люмпен на українській землі — старша, Єфросинія, подалася в монастир в 1918-ому, де і загинула під час руйнування червоними атеїстами її обителі; мати померла через рік; за незрозумілих обставин померла сестра Тетяна, дружина власника свічкового заводу… Самого яркого представника роду, головного отамана Української народної республіки, Симона Васильовича Петлюру на замовлення чекістів вбив у Парижі єврей Самуїл Шварцбард.
Спори де в церкві закінчується віра і починаються меркантильні інтереси у всі часи лишалися актуальним, адже конфесія можновладців забезпечувала підтримку своєї віри на всі рівнях та безтурботне життя її служителів. І хоча з давніхдавен світська влада намагалася декларувати свою дистанційність від церкви, але весь час йшла з нею пліч-о-пліч, тому що вони – боки однієї медалі на ім’я державність, які забезпечували повний контроль над умами та серцями її громадян.
Не дивно, що з поступовим опануванням українських земель польська влада спочатку лагідно, а потім все наполегливіше намагалася латинізувати місцеве населення, особливо його представників з авторитетних православних заможних слов’янських родів, задля забезпечення міцності своєї влади на підконтрольних територіях. Одним із яскравих прикладів цього стала історія Івана IV Івановича Заславського з давнього роду поборників православ’я Острозьких.
Народ існує доки існує його мова — цей постулат добре засвоїли в Московії, яка в своїй одвічній імперській хворобі століття за століттям продовжує намагатися знищити Україну, щоб повністю привласнити собі її історію та досягнення. Не може ж “велікай” росіянин пишатися пращурами-неосвіченими вихідцями з мокшанських боліт, які жили на рівні первісних людей, поїдаючи кору дерев та коріння тоді, коли Київська Русь не тільки мала вже власну писемність, а і дипломатичні відносини з усіма країнами Європи в якості повноцінного та рівноправного члена останньої.
Татаро-монгольська пошесть з-за мочанських (етимологія слова Москва) драговин почала свій хрестовий похід проти українства фактично ще в 1241 році, коли навалою були розорені майже всі міста та села країни на чолі із стольним градом Києвом, а населення скоротилося на чверть. Недарма ж їхній “святий-герой” Олександр Невський носив шолом з написами арабською підданого орди, а Московський улус був у складі та платив данину Золотій Орді, згодом Кримському ханству аж до 1721-ого (майже п’ятсот років).
Уславлений в боях хоробрий потомним козак, який майже один врятував головний форпост імперії Габсбургів, вшанований багатьма почестями та званнями, але вписаний на сторінки історії як перший віденський бариста — доля часом буває великою пустункою, а вже в контексті цього згадуються його військові доблесті і заслуги.
Мабуть саме народження в галичанських Кульчицях, які подарували світові трьох гетьманів (Петра Конашевич-Сагайдачного, Марка Жмайло-Кульчицького, Павла Бута) передрікало Юрію славетну військово-політичну кар’єру. Хоча через брак інформації про початковий етап його життя та безліч легенд-слухів існує декілька суперечливих версій навіть його походження — так згідно головної він був потомним православним козаком, за іншою — родовим поляком, до того із вільного королівського Самбору, за третьою — взагалі серб із Замбору.
Вони вплітали в кінчики своїх кіс сталеві шипи, щоб в місцях удару ними ворогів розквітали українські маки. Вони зрізали своє розкішне волосся, перетворюючись з дівчат на юнаків, щоб легше було годинами лежати в засаді. Вони йшли на війну, щоб захистити своїх дітей і рідну домівку, коли в селах вже не лишалося чоловіків. Вони поневолені, але нескорені кидали своїх немовлят під копита незліченні полчища Московської орди, щоб їхні діти ніколи не стали рабами. Вони — берегині рідної землі, вони — українки.
Історія українок-воїнів почалася за довго до теперішньої російсько-української війни. Недарма ж де-які історики, базуючись на нотатках Геродота від V століття до н.е. про войовничих мешканок Понту та Меотиди, які майстерно володіли всіма відомими на той час видами бойової зброї від меча до луку зі стрілами, наполягають на праукраїнському походженні всесвітньовідомих амазонок. Вони мали власну, суто жіночу державу, хоча для продовження роду могли знаходитися у нетривалих стосунках із чоловіками сусідніх племен, і при цьому на рівних билися із добре зорганізованими військами фрагійців, коринфіців, ахейців.
Емський царський указ Олександра ІІ від 1876 рік і новий наступ московської влади на Україну з метою знищення національної самоідентифікації через заборону використовувати мову в церкві, книгодрукуванні, музиці, обмежившись лише побутовою сферою. На короткий термін черговий підступний крок від “братушек” дезорганізував рух супротиву російський окупації, але не повністю та не надовго. Свідома частина суспільства тільки ще міцніше об’єдналася перед новою загрозою — українська боротьба тривала. Кмітливі українці, якщо заборонили голос та письмо, швидко оговталися і знайшли свій спосіб відповіді варварам з Мокшанських боліт, причому на самому найвищому рівні у самій цинічній формі.
Ілля Ріпин, якого московити весь час завзято називають росіянином під прізвищем Репин, до кінця життя підписувався своїм справжнім українським ім’ям через транслітну в сучасній мові “і”. А як же ж могло бути інакше, коли він, народжений на харківській Чугуївщині в сім’ї спадкових козаків чугуївського полку, все життя із своїми українськими друзями, зокрема Дмитром Яворницьким, переписувався виключно українською (доказові письма і зараз зберігаються в музейних архівах).
Безкраїй український степ, що тягнеться до обрію на тисячу кілометрів із заходу на схід, з давніх-давен вабив людей обіцянням багатих пасовищ, чисельної дичини, а якщо добре постаратися — то і величезних врожаїв. Але на землі, яка так мало бачить опадів, влітку потерпає від спеки, взимку — від холоду та буревіїв, у ті давні часи вижити могли лише найсильніші та найсміливіші, хоча справжні імена тих давніх племен мабуть ніколи не будуть вписані на сторінки історії, по них залишилися лише археологічні знахідки чи географічні орієнтири, за якими вони і отримали свої назви.
Однією з перших визначених самостійних культур на території України історики називають середнестогівську (IV тис. до н.е.), за представниками якої закріпилося звання перших приручителів коней Східній Європі. Перші кінники, великий стан котрих знайдений під Кременчуком, із своїми довгими списами, простими луками та бойовими молотами являли грізну силу. На відміну від них плем’я вівчарів нижньомихайлівської культури, що заселяло Приазов’я та нижнє Придніпров’є, було абсолютно не войовничим.
Чорні ворони українських степів. Їх боялися, їх поважали, їм вклонялися, за них молилися… Однаково червоні і білі їх ненавиділи за нескореність та прагнення волі для рідної України понад усе. Вони — легенда першої визвольної війни за незалежність ХХ століття. Напів-люди, напів-духи — чорні запорожці. Вони виступали своєрідним дивізіоном спецназу 2-го Запорізького полку Запорізької дивізії Збройних Сил Української Держави, яку оголосив після ліквідування Центральної Ради 29 квітня 1918 року гетьман Павло Скоропадський.
Їхній одяг був утотожненням їхньої віри та ідеї – такий самий чорний від каракулевих (старшина) чи смушкових (бійці) шапок з довгими шликами до хромових чоботів, як і їхній прапор із черепом, перехрещеними кістками та гаслом “Україна або смерть!” Цікава сама історія обрання саме цього кольору, що не мала під собою будь-якого історичного чи ідеологічного підґрунтя, лише сліпий випадок…
Зараз це село-привид, в якому офіційно мешкає єдиний господар, сам більше схожий на духа з далекого-далекого минулого, коли українські пращури лише обирали своє місце на цій благодатній землі. Недарма ж його кличуть Скіфом (Олег Петрик) — він самоназваний хранитель цього великого музею під відкритим небом, який колись був другою козацькою столицею.
Саме так, на дніпровському півострові загубленому в гущавині прибережного лісочку доживають свій сумний вік свідки української історії, яка почалася ще в далекому VI столітті, коли було споруджене Трахтемирівське городище. Хоча насправді життя тут жевріло сотні тисяч років тому. Але один факт закарбував його ім’я в історії — передача міста із землями до самого Чигирину Стефаном Баторієм десь в другій половині XVI століття гетьманату для протистояння турецько-татарським навалам з силами не менше ніж шість тисяч вояків. Документально цей статус було закріплено королівським привілеєм 1578-ому.
Матеріальне підтвердження історії, застигле у вічності українських археологічних артефактів, завжди було потрібно Московії як повітря, щоб формалізувати свою вкрадену у України-Русі велику історію. Тому боротьба за них триває стільки, скільки продовжується намагання північних варварів підкорити і знищити тих, пращури кого споконвіку жили від Сяну до Дону.
Перший серйозний наступ на археологічному фронті почався, коли московити після розгрому Запорізької Січі (1775) привласнили всі здобуті генералом Текелі козачі атрибути (клейноди, прапори, зброя, документи), вивезені за наказом Катерини ІІ в Петербург. За цим був Третій поділ Речі Посполитої (1795), окупація більшої частини української землі та оголошення на весь світ себе спадкоємицею Київської Русі (1772). Ну звичайно ж, не можна було пишатися своїми пращурами з мокшанських боліт та річки Москви (із слов’янської — гниль, багнюка), котрих з первісного ладу фактично вивели полудикі кочівники Золотої Орди в другій половині XIII століття, заснувавши татаро-монгольський улус зі збору данини. І це в час, коли поріднитися з київськими князями вважали за честь королівські будинки Європи.
Романтика безкраїх українських степів під чорним покривалом зоряного неба з повним місяцем і величними істуканами-охоронцями на вершинах курганів, під котрими сплять великі воїни минулого. Її повною груддю вдихнули вони, перші місцеві підприємці минулого, завдяки яким країна розквітала рік за роком, відіграючи все більше вагому роль на міжнародній європейській арені завдяки зміцненню торговельно-економічних зв’язків і пожвавленню товарообігу.
Недивно, що з давніх-давен і аж до кінця XIX століття чумацькі вози були основними перевізниками товарів та пасажирів по українських теренах, не дивлячись на вкрай низьку швидкість (до 30км на день при швидкості 2-3км/год) — чого варті лише цифри до вісімдесяти мільйонів пудів щорічних перевезень, до половини з яких складало золото українських полів, перевозячи до півтори тони вантажу за раз. Тільки на щорічний маріупольський ярмарок, що лежав на Чумацькому шляху, збиралося до півтори тисячі возів.
Вони боролися за незалежну Україну на два фронти – проти московитів та фашистів, за що їх зненавиділи і ті, і інші. Саме за це очільника їхнього руху, Степана Бандеру, особистим наказом Гітлера було заарештовано вже через тринадцять днів після початку активної фази Другої світової (5 липня 1941 року), де він провів три з лишком років в німецьких катівнях. Вони ще десятиліття після закінчення війни успішно воювали проти регулярних частин червоної армії на всій території України. І зараз вони продовжують боронити рідну землю від російських терористів на Донбасі. Вони — українські націоналісти, страшний сон імперської Москви.
Коли імперія Романових змінила свою назву на радянський союз при збереженні тоталітарних правил існування із каральним підгрунтям силовиків, повальна насильницька русифікація крок за кроком почала захльостувати Східну Україну, усвідомлення направленості більшовицької політики на знищення національної самоідентифікації привело до ідеї збройного опору системі десятки тисяч патріотів, яких не зміг знищити навіть влаштований сталінським режимом штучний голодомор 1932 — 1933 років. Створення місцевих осередків українського визвольного руху було лише питанням часу.
Коли київський метрополітен було відкрито, він став окрасою та гордістю всієї країни не тільки завдяки світовому рекорду (найглибша станція «Арсенальна» – 105,5м під землею) та варіюванню висот (наступна за Арсенальною, «Дніпро» – вже наземна), а й красою оформлення інтер’єрів станцій, сім з яких мають статус пам’ятників архітектури місцевого значення.
Відзначені Державною нагородою в галузі архітектури 1991 року «Золоті ворота» – шедевр українського бароко на грані смертельного фолу радянських часів – будівельники наприкінці 1980-х коричневою смальтою виклали сміливе національне гасло супротиву «Слава Україні!» Стилізовані під княжу добу мозаїчні панно аркових проходів в світлі сотень електричних світильників-свічок зачаровують своєю казковістю. Окрім естетичних переваг вона має і практичні – з’єднана ескалаторним маршем із «Театральною».
Футбол з’явився в повітовому Дрогобичі під прапором Польської республіки в 1922-ому разом із філією львівської команди «Чарні», хоча своїм складом клуб був зобов’язаний не стільки основній команді, скільки українському патріотичному тіловиховному товариству «Сокіл». Саме з-за непрофесійної орієнтації на початковому відрізку існування команда вісім років грала на других ролях.
Після розриву відносин з Чарні, змінивши назву на Стшелєц, дрогобицький клуб в перший рік не показав скільки-небудь гідних результатів, бо чого можна було очікувати від гравців, для яких футбол був лише одним із видів гарного проведення дозвілля. Це спонукало її засновників в наступному році змінити назву на «Юнак» при значному оновленні складу, що принесло свої перші плоди вже сезону 1931 – 1932 років – команда зайняла в своїй групі «С» лідируюче положення.
Чудернацькі часом людські уявлення про прекрасне, і нетрадиційне зображення в мистецтві – породження зовсім не прогресивного ХХ століття. Тим паче, що для осмислення речей у тебе довга дорога крізь безкраї простори українських степів та безкінечний Чумацький Шлях над головою з їхнім натхненням під розмірений скрип колес та плавне похитування навантаженого возу з волами в упряжці.
Вони жили як кочівники, бо шлях від копалень українського білого золота до Кримського ханства був ой який не близький по безлюдній місцевості де гуляли лише вільний вітер та лихий люд. Зберегти своє життя та цінний вантаж від жадібних до легкої наживи розбійників було не легко. Сподіватися чумаки могли лише на свою силу, віддане плече товариша та заступництво Небес. Хан навіть запровадив в 1540-ом охорону для українських торгівельних караванів та відшкодування збитків, спричинених злодіями на своїй землі (всі витрати покривав подальший перепродаж товару та мита), але втрачене життя не компенсуєш.
Народись він в іншій країні, йому б були гарантований вищі нагороди за його таку реалістичну режисуру та блискучу акторську гру, але не в радянському союзі, де треба було відвойовувати право на існування свого дітища, створюючи його майже із нічого, на голому ентузіазмі при підтримці своїх прихильників. І це не дивлячись, на те що стрічка були про улюблену «гордість» країни рад – Другу світову війну.
Культовий фільм «В бій ідуть лише «старі»« з кошторисом всього 325 тисяча карбованців, де Леонід Биков одночасно був і режисером, і виконувачем головної ролі. Саме тоді він зміг здійснити свою дитячу мрію і хоч на коротку мить в півтори години кіноплівки стати пілотом (в юності він навіть вступив до льотної школи, але за місяць був відрахований з-за свого низького зросту в 163см). Сценарист, на знімальному майданчику командир ескадрильї Титаренко, а поза блиску софітів весь час стурбований голова картини – шалене фізичне і моральне навантаження, тим більше що за так вкрай необхідними для зйомок літаками довелося їхати в столицю на уклін до маршала Покришкіна при тихому саботажі знімального процесу директорами картини, яких за нетривалий час змінилось аж троє.
Непрямо підтверджено існування головного храму Кальміуської паланки в гирлі Кальміусу ще в першій половині XVIII століття запитом місцевого полковника Андрія Порохня до Кішу за наданням деревини для його ремонту від 1754 року, хоча від митрополита Тимофія Щербацького на його освячення надійшов лише похідний антимінс.
Загроза чергового збройного московсько-турецького протистояння, дії якого мали як завжди розгорнутися на українській землі, в 1774-ому змусила козаків сховати святі реліквії в Самарському монастирі, а потім перевезти до церкви села Кам’янка. Але вже за два роки, коли за наказом Катерині ІІ московське військо знищило Запорізьку Січ, Паланка стала повітом Катеринославської губернії, а старшина була замінена на прийшлих з лівобережжя Кальміусу донців, тодішній новоприбулий генерал-губернатор Чертков знайшов в захищеному фортечною стіною місті пустий храм, на той момент кам’яний на кам’яному фундаменті під очеретом, з ієромонахом київського Межигірського монастиря та багато православного люду. Тому за його клопотанням в 1777-ому козаки повернули своє церковне начиння до Кальміусу.
Доля однієї з найпривабливіших міських пам’яток для миколаївської малечі тих часів, Акваріум-зоосад, з приходом до влади люмпена під червоними стягами зависла фактично на волосині, бо заволодіти легко, але щоб діамант заблищав всіма гранями в нього треба вкласти душу. А яка там душа, коли все «народне» (читай нічийне).
Спочатку запеклу війну за виживання свого дітища з нової владою вів Микола Павлович Леонтович. Два десятиліття протистояння звичайної людини каральній машині величезної країни, перемінні успіхи і передбачуваний програш – 28 липня 1937-ого радянські КДБісти заарештували українського науковця по звинуваченню у контрреволюційній діяльності і подальші жахи його долі Історія приховала від очей людства.
Увесь час свого існування московських імперій під різними назвами здоровий глузд та економічні показники мало враховувалися, коли на кону стояло нагальне питання чогось «великого» на думку їхніх вождів. Яскравим прикладом цього твердження слугує факт, що кривавий Сталін віддав перевагу грандіозному проекту будівництва гідроелектростанції Олександрова, який втім був на третину більш затратніший, на третину менше виробляв електрики та хоронив під Дніпром значно більше заселених територій, перед більш привабливим його вчителя, Генріха Графтіо.
Треба віддати належне начальнику будівництва, Олександру Вінтеру, який на першому етапі робіт приділяв багато уваги створенню більш-менш нормальних умов для робітників, які мали втілити в життя ДніпроГЕС: громадська їдальня з пропускною можливістю вісім тисяч чоловік на день, шість робітничих селищ з 658 будинками, бараками, амбулаторіями, дитячими садочками, іншими необхідними об’єктами інфраструктури, включно навіть театр.
Щастя народитися під нещасливим для забобонних числом тринадцять в небідній сім’ї скарбника. Домашня освіта, пансіон Кряжева, здобуття докторського наукового ступеню в двадцять два, чотирма роками пізніше – професорського Дерптського університету та посада ректора Інституту практичної анатомії столичної медико-хірургічної академії разом із керуванням заснованою ним клінікою госпітальної хірургії. Завзяттю Миколая Івановича Пирогова не було меж.
Але всього цього виявилось замало для єдиної доньки його вчителя Йогана Мойера, Каті – веселої хохотушки дев’ятнадцяти років від народження. Вона не тільки відкинула всі його залицяння, а й жорстоко посміялася в прощальному слові, яке сказати в очі у неї не вистачило ані сміливості, ані такту: «Дружині Пирогова треба побоюватися, що він буде робити експерименти над нею».
Його слова про українську сучасність початку ХХ століття актуальні у всі часи: «Гірші за ніж московські воші можуть бути лише українські гніді» – кращій епіграф до сучасних владоможців. Його одіозно-неоднозначна постать і зараз, через майже століття, викликає палкі суперечки прихильників та ненависників. А його смерть, не дивлячись на широкий розголос так і залишається таємницею…
За своє бурхливе життя Симон Васильович Петлюка нажив чимало ворогів, які обгрунтовано чи ні вважали його головним злом на землі. Тут і прибічники гетьмана Скоропадського, і білі, і червоні, і євреї. Але такої смерті з виправдальним вироком вбивці не заслуговує ніхто, бо вбивство – є вбивство, і закон має карати всіх однаково, не залежно від мотивів – в інакшому випадку це – не не правосуддя (Феміда недаремно має зав’язані очі). Єврейська світова громада назвала його «вироком цивілізації«с в позитивному сенсі, а насправді – то був невивчений урок історії, який зараз поставив цивілізований світ з його демократичністю і справедливістю на межу існування.
Вся правда про цей жахливий радянський злочин вже багато десятиліть зберігається на самих далеких поличках в таємних льохах однієї в брудніших і безжальних організацій всіх часів і народів, яке на офіційних сторінках історії кров’ю мільйонів українців закарбувала своє ім’я під різними личинами: ЧК, НКВС, КДБ, ФСБ. Якщо б не Дмитро Романович Шупта, який сам потерпав через московські переслідування за свою українську національну свідомість, та його поема «Колимські дівчатка», то і зараз цей один з багатьох фактів червоного терору такі не побачив би світ.
На 1949 рік в радянських концентраційних таборах прибували мільйони українців, білорусів, прибалтійців, яки не хотіли коритися комуністичному режимові, а також члени їхніх родин, як головна їхня зв’язуюча ланка із зовнішнім світом та опора в засланні. В’язні без зважання на стать використовувалися як безкоштовна рабська сила в пекельних умовах північної Колими – дванадцятигодинний робочий день, п’ятдесятиградусний мороз, жалюгідний пайок баланди. Смертність була надвисокою, але для червоних рад недостатньо.
Радянському суспільству при всій його нарочито-«правильній» офіційній ідеології були притаманні всі ті ж пороки та недоліки, які існували у всі часи при будь-якому соціально-політичному устрої держави. Їх відрізняло лише пихаті заперечування офіційної влади, яка, прикривши очі офіційно-сфальсифікованою статистикою статистикою, сама потурала формуванню тіньового суспільства під опікою силовиків.
Це тільки відносно чесні громадяни країни рад жили на зарплатню в 120 карбованців, стояли в довжелезних чергах за їжею, роками збирали на меблевий гарнітур з-під поли та билися за виживання, невзмозі вийти за ці рамки. А в цей час в розкішних ресторанах під звуки інструментальної музики існував зовсім інший світ – справжні господарі життя з кримінальної еліти шикарно витрачали свої «кровно зароблені» в блиску кришталевих світильників .
Львів у всі часи був не тільки столицею Галичини, але й культурно-просвітницьким центром, поруч з чим його вулиці були повні всіляких ворожок, відьом, відунів, чаклунів та оракулів. Послуги останніх завжди користувалися великим попитом бо обіцянки здійснення будь-якої мрії за відносно невеликі гроші для недолугого містянина була цінніша за довгий кропіткий шлях зусиль над собою. Як кажуть «дурень думкою багатіє», а підприємливі ділки на цьому мали непогані гроші. На ситуацію не змогла навіть вплинути церква – люди молилися в костелі, а потім йшли до посередників з потойбічним світом для лікування хвороб, спілкування зі своїми померлими, отримання передбачення на майбутнє…
Протягом століть таке становище справ вважалося нормою, чому немалою мірою сприяла офіційна медична наука, яка не дуже-то далеко пішла від тих самих містиків, використовуючи методи і ліки з недоведеною або двоякою дією або і в загалі без неї при забороні на дослідження на звірах, що могло бути дорівняно чаклунству. А ще була ціла купа побічних проявів та узгодження способів лікування із церквою – чи не підпадає воно під Божу юрисдикцію, як наприклад заборона на Кесарів розтин, коли дитя і мати помирали. Воля Божа була хорошим аргументом, але не приносила полегшення.
Його дбайливо зберігали, на нього молилися, за нього боролися… а ще мандрував він більше, ніж деякі з смертних бережений небесами через всі негаразди трьох століть, в той час коли зникали і з’являлися країни, що номінально вважалися його господарями як фізичне втілення народної мудрості «життя минуче, а мистецтво – вічне».
Духовними пращурами його можна вважати настоятелів Манявського скиту Йова Княгинецького та отця Феодосія, перший з яких відродив обитель, а другий – заснував при ній школу малярів, під крилом якої в кінці XVII століття зійшла зірка Йова Кондзелевича. Чернець родом з львівської Жовкви очолив її на запрошення настоятеля на час роботи над великим новим іконостасом для Хрестовоздвиженського собору.
Ну звичайно ж головний пророк України повинен поставати в образі благородного старця, навченого довгими мандрами, сивочолого життєвою мудрістю, пройшовшого крізь біль і страждання тисяч випробувань, а не юним франтом в модному сюртуку за столом із доброю випивкою. Але молодість – є молодість, їй властиві крайнощі в усьому, і Тарас Шевченко не народився старцем з густими вусами і люлькою в зубах, яким його знає весь світ по нечисленних фотографіях.
Так, він виріс в українському селі, але крила вдачі та геніального таланту, та ще й не одного, швидко знімають провінційний наліт, коли сімнадцяти років від роду потрапляєш в блиск і шик столичного товариства, до того ж після дворічного закордонного вояжу до Вільню, нехай всього лише в якості слуги свого господаря Павла Енгельгардта. Тим більше тут на нього чекали оплачене чотирирічне навчання в художній майстерні Василя Ширяєва і гроші на кишенькові витрати від господаря.
Найпопулярніша спортивна гра в світі з’явилася в українському Луганську десь в перших десятиліттях ХХ століття, разом з шкіряним м’ячем, привезеним з Праги викладачем гімнастики місцевого міністерського училища паровозобудівного заводу, Генріхом Држевіковським.
Хоча за однією версією, що спирається на спогади Павла Максимовича Седашова, подарунок призначався для Товариства розумних розваг при заводі і був привезений на Луганщину в 1908-ому. Матчі проводилися на окопаному по периметру майданчику, а воротами служили прості стовпи з мотузкою замість поперечини. Апофеозом футбольного передвоєнного буму краю стало створення в Костянтинівці в 1913-ому футбольної ліги Донбасу, під егідою якої в тому ж році відбулася зустріч молодіжних команд Луганська та Алчевська, яка завершилася з рахунком 3:1 на користь перших.
Іноді диві зигзаги долі – тернистий шлях історії. Одні, на перший погляд позитивні події давно потонули в безодні часу, інші – залишаються в століттях, хоч і мають протилежний знак. Одним з яскравих прикладів може служити Катеринославська (тодішній Дніпро) заслання поета Олександра Пушкіна. Що може бути прозаїчніше? Ось тільки вільні звичаї тодішніх виправних методів дозволили залишити відбиток генія в літописах багатьох українських міст і селищ.
В Одесі перший раз він був лише проїздом до Кишиневу в 1821-ому, зате на зворотному шляху через два роки затримався аж на тринадцять місяців, щоб продовжити писати «Євгенія Онєгіна» не без меркантильного розрахунку – генерал-губернатори Бессарабії спочатку Інзов, потім Воронцов протегували його таланту, в замін компанія Пушкіна в такий далині від столичних салонів кілька урізноманітнила дозвілля місцевої громади.
Україна після розпаду союзу і приходу до влади в країні вихідців з партійної номенклатури нездатних керувати і адаптуватися до умов змінених реалій – це сміх крізь сльози для її громадян і страшилка для тих, хто в цей час тут не жив. Розвал торгово-економічних зв’язків, затримка зарплат у всіх галузях і всюдисущий бартер, коли товар міняли на товар.
Ось і заповзятливе керівництво Чернігівського об’єднаного авіазагону вирішило підзаробити на перегоні старого біплана «Ан-2» в місто Мерфрізборо, штат Теннессі (США), щоб використати величезну на той момент суму в 25 тисяч доларів на поліпшення житлових умов своїх співробітників.
Чорне золото Донбасу, за кожним грамом якого стоять життя і здоров’я тисяч людей. Його ціна була настільки високою не без бездіяльності влади, для якої негайний прибуток виявився важливішим за людський фактор в перспективі, а тому шахти довгих півтора століття фактично працювали в техніко-ергономічних умовах свого заснування в середині XIX століття.
Поступовий прогрес вуглевидобутку з переходом до електричної подачі повітря і вибухобезпечні лампи Деві «Бог в поміч» був зупинений після встановлення більшовицького режиму в 1920-х, який діяв під красивими гаслами «землю-селянам, заводи – робітникам», а за фактом націоналізував всю приватну власність і знецінивши людське життя в нуль.
Про жахи радянського геноциду українського народу 1932 – 1933 років, в якому за приблизними оцінками істориків загинуло до десяти мільйонів чоловік, знає весь світ. Але «Закон про три колоски» був лише одним боком операції по фактичному знищенню самого непокірного з «братніх» народів п’ятнадцяти республік. Були ще торгсини (торгівля з іноземцями), про яких мало хто пам’ятає, а тому нівелюють цю складову…
З’явилася ця контора в 1930-ому, але до України нове віяння докотилося акурат в січні 1932 року (офіційна постанова економічної наради при раді народних комісарів УРСР від 29 червня 1932 року), коли почався розроблятися план штучного голодомору для знищення українців і заселення їх спорожнілих будинків вихідцями з середньої смуги Московії для асиміляції і розведення бунтарської крові непокірної нації, яку так і не зміг зламати попередній імперський режим.
Про освіченість і аристократизм українського козацтва в Європі ходили легенди – дипломати-воїни знали по декілька іноземних мов, були присвячені в усі тонкощі європейської політики та етикету, які дотримувалися з педантичною пунктуальністю під час офіційних зустрічей. При обмірковуванні своїх справ, за оцінкою іноземних дипломатів, вони завжди мали на увазі загальне благо, за що посол імператора Рудольфа II в Запорізької Січі Еріх Лясота в 1594 році називає їх у своїй доповідній записці «європейськими лицарями».
При цьому козацька республіка, де погляди висловлювалися вільно і краща думка опонента приймалася без опору, народжуючи в суперечці діамант істини, могла б зрівнятися за своєю славою зі Спартанською за рівнем організованості, демократії і культури, якби не одне але (на думку посла Венеції А. Веміна «Relazione dell origine del costumi dei Cosacchi», 1650 рік), яким була любов до зеленого змія.
Питання дати появи футболу на українських просторах в усі часи стояло серед уболівальників досить гостро, тим більше що Великий Хронос постарався за бурхливе ХХ століття внести в нього якомога більше сум’яття. Фанати ведуть нескінченну суперечку за честь для їхньої команди вважатися першовідкривачами, в якій з кожним роком з’являються нові факти і свідчення, думки і оцінки, але до перемоги ще так далеко. І при цьому невизначена відповідь на питання, що вважати першою подією футболу – матч або створення команди?
Ось наприклад Чорноморська перлина має всі підстави претендувати на звання першовідкривача – літопис її футболу згідно даним колишнього футболіста-історика Бориса Галінського починається в 1878-ому зі створення Одеського британського атлетичного клубу (ОБАК), а документально підтверджена – з 23 січня 1887 року і знайденої замітки в «Одеському віснику» про матч з «foot-boll» на площі за Чумною горою, який організовували члени місцевої англійської колонії (без вказівки, що він перший).
Один з ключових вузлів оборони Закарпаття важкими працями господарів за сторіччя перетворився на неприступну твердиню, яку можна було підкорити лише тривалою облогою, і то не факт – завзятість захисників Паланка і готовність йти на жертви іноді так і не були зламані. Здавалося б факт відсутності біля керма оборони міцного і досвідченого чоловічого плеча міг би служити на руку нападникам, але завжди погано недооцінювати супротивника…
Йшов 1685 рік. Війська династії Габсбургів захоплювали місто за містом, селище за селищем. Ось уже і Ужгородський замок пав під ударом військ генерала Зігберта Гайстера. Наступним мала бути цитадель секстаполісу (Росвигів, Підмонастір’є, Паланкок, Підзамок, Підгород і власне Мукачеве).
З давніх-давен Україна-Русь вражала іноземців рівнем своєї цивілізації, освіченості, культури, відкритості та чистоти, зачаровуючи уяву втіленням легенд про народ-обранця, який змінить цей світ на краще. Десь ці сподівання справдилися (перша в світі Конституція Пилипа Орлика, перший Острозький ВНЗ Східної Європи, Революція Гідності), а десь завдяки століттям московських зусиль по знищенню українського народу через депортацію, голодомор, війни… – ні.
І хоча час стер більшість прогнозів для України від європейських істориків, але деякі з них все ж дійшли до наших днів і живлять справжню українську душу надією, що погляд з боку не помилився, і колись ці слова стануть пророчими.
Київська Русь як одна з найбільш освічених і цивілізованих країн Східної Європи з часів Раннього Середньовіччя манила іноземних мандрівників і дослідників, але жартівник-Хронос постарався в війнах, пожежах, повенях максимально стерти рукописні свідоцтва цього. Більш повна картина з документальних джерел опису Україна почала формуватися десь на початку XVI століття.
І якщо зараз у кого-то викликає сумніви стародавність історії України-Руси, то вона приймалася як незаперечний факт істориками кінця XIX століття. Так французький сенатор і редактор історичного журналу «La Patrie» К. Делямар акцентує увагу своїх читачів, що до підміни понять при Петрові I Росія називалася Московією, вкравши свою назву у руської землі зі стольним градом Києвом. Причому народ русинів (українців), чисельність яких в 1890-х роках становила дванадцять з половиною мільйонів під московською окупацією і два з половиною – австро-угорською, завжди мав свої власні відмінні від інших давні історію, мову, культуру, виразну індивідуальність.
Загальновідомим є факт, що майбутній прославлений володар останнього Кубка UEFA і багаторазовий чемпіон України починав свій шлях під ім’ям «Стахановець», хоча мало кому відомо про декілька передуючих цій знаменній події місцях, протягом яких Шахтар існувала як «Гірники» і представляв Горлівку.
У весняному чемпіонаті союзу 1936 роки після десятирічного періоду періодичної опали футболу вперше була допущена команда українських гірників. У зв’язку із відсутністю на просторах молодий столиці Донбасу власних стадіону та клубу відповідного рівня, в терміновому порядку з горлівського «Динамо» із залученням кількох гравців з однойменного сталінського клубу був сформована нова команда під ім’ям «Гірники» з припискою в місті Сталіно, але приймаючою домашні матчі на горлівському стадіоні ім. Балицького.
Генеалогія – цікава річ, яка часом підносить такі сюрпризи, що історикам доводиться переглядати свої встановленні століттями догми. Цьому чимало посприяв безжалісний жартівник-Хронос, у вихорі часу знищив більшу частину документальних свідчень. Саме тому хитросплетіння престоло-спадкових зв’язків помножених на родові імена та різні семантичні їхні трактування перетворюють дослідження на захоплюючий квест, де нагородою є діамант знання цілісної картини.
Спадкоємцю англійського престолу уессекської династії, Едуарду Вигнанцю, не поталанило народитися в страшний час данського вторгнення, а раптова смерть його молодого батька Едмунда II Залізнобокого (йому було лише двадцять шість) всього після шести місяців правління Англосаксонією та трьох виграних у окупантів битв фактично прославила хрест на його і так примарній перспективі зайняти британський престол, який захопив рідний дядько майбутньої київської княгині Ірини (Інгігерди), датський король Кнуд Великий.
Батярство – не професія і не рід діяльності, це стиль життя за неписаними законами вулиці проти діючої влади, що народився з нізвідки і пішов у нікуди, щоб залишити по собі легенди в романтичному ореолі борців за справедливість. Хоча починалося все далеко не так піднесено-культурно на львівських околицях середини XIX століття…
Замарстинів, Кульпарків, Байки і звичайно ж Личаків були рідною домівкою, що породила їх з чорної прірви нетрів. Вони були «королями» львівських вулиць, вирішуючи кому жити в страху, а кому вільно весело гуляти. Дрібний грабіж, розгульне життя, бійки і компанія прекрасних дам були їхнім кредо, адже не дарма саме слово «батяр», яким вони самі себе гордовито називали з подачі невдалих австрійських копів, означає волоцюга, хуліган, гульвіса. Мало хто б хотіли зустрітися з одним з їх числа на безлюдній вулиці в темний час доби – справа могла обійтися від втраченого гаманця до серйозних травм в разі опору.
Чорний день в історії мирної України, коли сотні тисяч опинилися під радіоактивним ударом, ціле місто фактично припинило існування, а земля виявилася зараженою на багато десятиліть. Страшне слово Чорнобиль у всьому світі стало синонімом апокаліпсису, а імена його жертв перетворилися на рокіт похоронного дзвону на покоління вперед, і ліквідатори катастрофи були в перших рядах.
Але список імен тих, хто першими був кинутий у вогняне пекло реактора міг би бути набагато довший, якби не сила волі в протистоянні державної доктрини і наполегливість однієї людини.
Заморська гра, що підкорила весь світ, з’явилася в гирлі Кальміуса десь на рубежі XIX і ХХ століть, хоча версії про її основоположників різняться – від моряків англійських торгових суден на циклодромі біля Міського саду до іноземних інженерів з «Нікополя» або «Руського Провідансу», а може правила гри шкіряним м’ячем почерпнув хтось з купленої за сорок копійок брошури Л.Н.Можаровского «Футбол. Керівництво та правила» надрукованої в Одесі в 1909-ому.
Хоча офіційною точною відліку існування маріупольського футболу вважається турнір п’яти портових міст (Бердянськ, Таганрог, Керч, Маріуполь, Феодосія), що проходив в останній 1912-ого, де команда на чолі з чехом Стефаном Красовським зайняла почесне третє місце по «коловій системі» як вказано в замітці від 4 серпня журналу «До спорту».
Звичайно ж більшої турботи, ніж зміна символу попередньої влади тоталітаризму на власний на кремлівських вежах у більшовиків на початку 1930-х не було, так що з убогої скарбниці для початку не пошкодували дев’яносто п’яти тисяч рублів (засідання секретаріату ЦВК союзу від 31 грудня 1931 року). Так подана ще «вождем світового пролетаріату» ідея про заміну царських орлів на Кремлі перейшла в матеріальну площину.
І звичайно ж питання вирішили «по-богатому» – каркас з високолегованої нержавіючої сталі і червоної міді в позолоті, а для прикраси величезних п’ятикутних зірок з серпами і молотами використовувалися аквамарини, олександрити, аметисти, гірський кришталь, топази кожен оправлений у позолочене срібло (на кожну з чотирьох зірок по 1300 напівкоштовних каменів вагою від 20 до 200 карат і ще 7000 – на емблеми).
Нелегким був тягар громадської роботи в швидко зростаючому металургійному центрі на березі Азовського моря на початку XХ століття – адже за цілий 1906 рік Маріупольська дума розглянула аж цілих 89 питань. По-іншому і не могло бути, якщо гласні могли виділити зі свого завантаженого чаюваннями та іншими важливими особистими справами для розгляду нагальних питань міста лише чотири годин (збори починалися в основному о шостій вечора) та й то не щодня. Причому одне і те ж питання могло розглядатися кілька засідань поспіль, а на одному засіданні їхня кількість не перевищувала п’яти-семи.
Звичайно ж головними проблемами на порядку денному влади вважалися пов’язані з забезпеченням продовольством і розвагами, що показувало відмінне знання голосними первородних насущних потреб обивательського електорату, для якого з часів стародавнього Риму на першому місці були вимоги «хліба і видовищ».
Безлике твердження «собака – друг людини» ніколи не передасть ту бурю позитивних емоцій, які приносить спілкування з цим дивом природи, завжди готовим підтримати в часи негод та посумувати в години смутку, а ще розсмішити, підзарядити своєю енергією, надихнути. Причини завести чотириногого друга у кожного свої – у когось страх самотності, комусь не вистачає фізичної активності, хтось шукає підвищення свого статусу в суспільстві або потребує надійного партнера для зайняття улюбленим хобі.
Стосовно двох останніх пунктів – у всьому світі еталонним була кількість мисливських собак на душу населення, і, як показує статистика на кінець XIX століття, найвищі показники в цьому питанні мали найбагатші країни (Франція – 75, Англія – 38, Німеччина – 31 собак на тисячу осіб). Галичина ж відносилася до самим відсталих в цьому питанні, адже перші дві виставки (1873 і 1885) фактично так і не відбулися, не дивлячись на підтримку ініціативи львівської елітою з Потоцьких, Цетнерів та Хорінських.
Своїм піднесенням в кінці XVI століття Почаївська лавра, вік якої тоді вже налічував сто п’ятдесят років, не в останню чергу зобов’язана щедрому дару своєї меценатки, власниці містечка Анни Гойської – чудотворної ікони Божої Матері.
Історія християнської реліквії на українській землі почалася із зупинки стомленого довгою дорогою зі свята святих християнського світу в далеку Волинь грецького митрополита Неофіта для залагодження церковних справ пов’язаних з підготовкою прийняття Брестської Унії в 1559 році. На знак подяки за які милості духовний наставник залишив в будинку Анни ікону Богородиці, писану по канонам «Розчулення» темперою на липовій дошці в срібному окладі, не відомо.
Свою першу відому серію малюнків він почав створювати ще у восьмирічному віці, але пустунка-доля визначила народиться йому кріпаком, та ще й мама померла, коли Тарасику ледь виповнилося дев’ять, а через місяць його батько вдруге одружився з жорстокою і деспотичною Оксаною Терещенко, яка мала своїх трьох дітей. Ще через два роки не стало і захисника-батька. Дядько-опіун був не кращий за мачухи – діти весь час пасли свиней і працювали разом з наймитами по господарству. І при цьому юне дарування розвивало свій талант як могло, малюючи тварин, хати, селян на всьому, що трапиться під руку.
Виходом для себе підростаючий Тарас обрав світло знань, яке матеріально втілилося в служіння місцевому дяку Петру Богорському школярем-служкою з надією на навчання малюванню. Наука виявилася короткою – три дня Шевченко старанно тер мідянку і носив відрами воду з Тікича, а на четвертий втік в сусідню Тарасівку до іншого дяка-маляра, що прославився завдяки своїм роботам «Великомученик Микита» і «Іван-воїн».
Органних справ майстри – особлива каста в музичному світі, адже вони створюють найбільші інструменти в світі, від звучання яких залежать духовний спокій цілих міст, адже без них не обходилася жодна більш-менш поважаюча себе громада костелу. Їм поклонялися як богам, їх імена знали всі, з ними спілкувалися великі світу цього.
На рубежі XIX і ХХ століть головним постачальником органобудівників на ринок Східної Європи була майстерня Яна Сливинського, кращі з кращих учнів якого, придбавши достатню кваліфікацію і майстерність, відкривали власну справу, щоб величні музичні інструменти таврувати власним ім’ям. Так було з Ігнацієм Жебровським, Броніславом Маркевичем, Вацлавом Бернацьким…
Довоєнний Львів – витончена перлина Галицької корони, по вулицях якої літають духи минулого і ваблячи аромати кави. Тут життя тече неспішно-розслаблено серед затишку вишуканих цукерень і кав’ярень. До речі перші відрізнялися від інших коротким робочим днем, подачею виключно кулінарних шедеврів з кавою або чаєм і роботою під іменем своїх власників. Кав’ярні ж були з претензією на європейський стиль: від назви («De la Paix», «Grand», «Європейська») до подачі легких закусок і спиртного (станом на початок 1930-х в місті їх налічувалося шістнадцять). Причому і в тих, і в інших відвідувачі могли замовити кілька видів кави: по-варшавськи (половинна наповнення чашки), по-віденськи (приготована в спеціальній посудині), капучино або кава зі сметанкою (вершки). А ще були молочні кафе.
Для більш невибагливої публіки існували трактири, самим представницьким у Львові з яких вважався «Атлас». Тут подавали холодні і гарячі страви та алкоголь в необмеженій кількості. «Під трьома коронами» славилася різноманітністю страв, що забезпечило йому популярність і завсідників від мистецтва таких, як Стефаник, Франко, Самійленко. Однак були і заклади, в яких від «великого» довіри до клієнтів питні кухелі приковували до столів ланцюгами.
Можновладці «від народу» завжди мало спільного мали з цим самим народом за винятком громадського блага, яким перші розпоряджалися у всю повноту своїх можливостей без докорів сумління як особистим, а останній – задовольнявся лишешими після господарів комуністичної життя кріхтами. Але часом бажання партократичної верхівки і зовсім переходили в категорію «майже не можливо», але в союзі для КДБ нічого не можливого не існувало.
Подружжя Горбачових, на яких Захід покладав так багато надій як носіїв нової ідеї, по-суті виявилося обтяжене все тим же набором недолікив, як і багато віщих керівників країни процвітаючого комунізму до них. Чого варта лише історія «Ореанди», пов’язана з їх іменами…
Окупаційна влада завжди намагається максимально охопити всі сфери життя новопідпорядкованих територій для отримання контролю над серцями і умами підкорених. Тим більше якщо мова йде про росіян, у яких світська і церковна влада в усі часи йшли рука об руку для досягнення єдиної мети – поневолення і підпорядкування без винятків, без знижок на толерантність, із застосуванням будь-яких можливих засобів.
Повний контроль над усією територією України для виправдання існування самих себе – блакитна мрія московитських правителів, тому не викликає подиву той факт, що під час Першої світової, вже влітку 1914 року, Західна Україна була окупована. Одним з наслідків цього став повзучий наступ на католицькі і греко-католицькі громади.
Сто років з історичного моменту, коли полулісти повернули колесо історії назад, що в кінцевому підсумку коштувало Україні незалежності, ще семи десятиліть московського рабства, мільйонних жертв голодомору і десятків мільйонів – Другої світової війни при масовії русифікації населення і знищення цвіту української нації.
Першим негативним дзвінком в черзі негативних подій, які поставили незалежність України під удар, став військовий переворот 1918-ого на чолі з Павлом Скоропадським, який замість толерантності і ліберальності Центральної ради з її повільними реформами та стратегічно відкладеним результатом запропонував своє республікансько-монархічне бачення майбутнього країни. І знайшлося чимало тих, хто підтримав військову диктатуру в умовах війни. Однак сім місяців відносної стабільності і спокою закінчилися швидко, бо запропонована гетьманом модель не задовольняла запити наймасовішого верстви населення – селянства, при фактичному поверненні до старих порядків земельних відносин.
Питання водопостачання Одеси, як міста що знаходиться в сорока кілометрах від найближчої річки, стояло гостро з моменту її заснування. В якості тимчасового рішення підприємливі господарі ділянок з джерелами по Фонтанській дорозі (збереглася до нині) продавали її, маючи надприбуток, бо вартість одного відра дорівнювала вартості кілограма м’яса. При них з’явилася ще одна міська спеціальність – водоноси.
Однак із зростанням міста (1820-ті) проблема з водою наростала, для чого було вирішено по всьому місту споруджувати підземні резервуари для зберігання талої та дощової води і каналів їхнього постачання з керамічних труб і цегляної кладки оснащених фільтрами з гравію та вугілля. Для цих же цілей нові будинки будувалися з односхилими дахами. За відгуками цілюща волога з цистерн відзначалася м’якістю і хорошими смаковими якостями. Кількість одеських цистерн за тридцять років досягло півтори сотні.
Українські амазонки, народжені щоб підкорювати серця волелюбних лицарів українських просторів, горді, прекрасні, незалежні, войовничі. Їхня кров і зараз, через багато поколінь, говорить в повну силу діяннями і красою українських сучасниць. Хто вони – земні богині, мужній воїни або турботливі господині?
Безкраї до самого неба українські простори завжди були щедрими на вірних синів, яким неволя була гірша за смерть, а хто ж міг стати їм гідними супутницями до пари, як не прекрасні дочки сходу. Адже у козаків завжди існував звичай одружується тільки на вільних, щоб «рабська кров «не передалася майбутнім синам, а вільних козачок на перших порах було зовсім мало.
Біч всіх без винятку середньовічних європейських міст, який ніс із собою нітрохи не менше жертв, ніж війни та чума. Рік за роком, століття за століттям пожежі знищували і руйнували, але можновладці дуже небагатьох населених пунктів відважувалися на дорогий крок створення постійної пожежної служби, вважаючи за краще відбуватися напівзаходами у вигляді обов’язку для містян організовуватися в загони на час пожеж та встановлення бочок з водою в певних місцях. Львів не був рідкісним винятком – чого варті лише пожежі 1381 та 1527 років, вогонь яких фактично знищив його центр дотла разом з унікальними архівами княжих годин.
Однак питання про створення стаціонарної пожежної служби в місті постало лише після обстрілу міста австрійською артилерією 2 листопада 1848 року, у вогні якого зникли ратуша, частина університету, театр. До переходу ж його в матеріальну площину пройде ще півтора року – 5 квітня 1850-ого у дворі кармелітського монастиря були проведені перші навчання помпистов по використанню пожежного обладнання (рукавів і сходів на колесах).
Несповідимі шляхи Господні, і часом їх повороти по своїй примхливості не може перевершити найсміливіша фантазія, так що реальна доля однієї людини сама по собі стає готовим сценарієм до гостросюжетного екшену з перевіркою на міцність сили волі вогнем, мечем і мідними трубами. І хто б міг подумати, що все це уготовано зазвичому хлопцю з Джексонвілля (штат Флорида).
Дві пристрасті Меріана Купера, література і авіація, визначили його життя: перша вписала його ім’я в історію кінематографа золотими літерами, а друга – забезпечила славу героя, звання бригадного генерала, посаду директора Pan American і … знайомство з Україною.
Існує думка, що строгість етикету офіційних візитів вищих керівників держави з’явилася лише в ХХ столітті і колишні правителі розпоряджалися своїм часом на власний розсуд на багато більше нинішніх представників вищої влади; нібито всі ці церемонії і графіки формалізовані для уніфікації. Але це глибока помилка, яка до реальності не має ніякого відношення.
Так завдяки одному зі збережених в кам’янецьких архівах документів можна уявити собі чіткий план монаршого візиту, який багато в чому відповідає нинішнім міжнародним правилам. Це звіт про дводенне перебування Олександра II в місті над Смотричем в 1859 році.
Ринок – жорстока гра, в якій відграють лише найсильніші й найстійкіші, а інші опиняються на задвірках комерційної історії, не дивлячись на зв’язки, суспільне становище та колишні регалії. Тім болільш, що доля любити підносити неприємні комерційні сюрпризи, раз по раз перевіряючи їхні силу волі, витримки і самоконтролю.
Третє покоління відомих одеських комерсантів розбагатілих на банківсько-зернових операціях і маючих представництва в Лондоні та Парижі могло б виявитися більш стійкім в таких питаннях, але ступені доктора юридичних наук, членства в Обліковому комітеті Одеської контори Державного банку, повноважного представництва міського купецтва та п’ятдесяти мільйонного обігу власного банку виявило замало.
Ціна примх шляхти в усі часи була незрівнянно мала в порівнянні з тим почуттям гордості, які увічнювали їх славу і подвиги в століттях як символ роду для майбутніх поколінь. Хоча і простих смертних, часом, промені цих примх опромінювали своїм світлом, даруючи радість серед сірих буднів буття…
Родове гніздо Жолкевських перетворене їх нащадком, Яном III Собеським, на королівську резиденцію бачило на своєму віку чимало пишних кортежів монархів Європи, тріумфальних маніфестацій переможних армій і розкішних виїздів місцевої шляхти, але в умах і серцях городян того часу всіх їх затьмарила вистава на головній міській площі влаштована за помахом руки королівської особи.
Нарешті добившись здійснення мрії всього свого життя (Київський престол) в 882 році князь Олег з усією своєю завзятістю, яка допомогла йому не відступити перед фізичним усуненням своїх опонентів в досягненні заповітної влади, почав активні дії не тільки на внутрішній, але і на зовнішній європейської військово-політичної арені з метою посилення позицій Київської Русі.
Його подвиги на сторінках літописів вражають уяву, але мабуть найяскравішим з усіх подій його бурхливого життя і трагічної смерті є похід на Царгород (сучасний Константинополь) – видовище наповнених вітром корабельних вітрил до горизонту там, де вчора була гола рівнинна земля повалили греків, що споглядали на це величне видовище зі стін Великого міста, в справжній шок та забезпечило цій події свій куточок в світовій історії.
Найрозкішніший ювелірний салон Одеси на розі Ланжеронівської та Рішельєвської на завжди увійшов в аннали місцевої криміналістики як одна з найкрасивіших афер королеви злодійського світу Європи кінця XIX століття. Правда сумнівно, щоб її жертва, Карл фон Мель, гідно оцінив всю геніальність плану і майстерність втілення його в життя…
Коли в один прекрасний весняний ранок 1882 року перед різьбленими дверима його ювелірного магазину зупинився фаетон, від досвідченого ока фон Меля не вислизнула принадність його пасажирки та елегантність її дорогого вбрання. У передчутті хорошого прибутку сам господар з розпростертими обіймами кинувся зустрічати багатообіцяльну купувальницю.
З моменту отримання Магдебурзького права в 1603-ому Жовква сама вершила правосуддя над своїми громадянами, десь жорсткіше, десь м’якше, але це був єдиний закон і справедливість для всіх без винятку її мешканців, що змушувало змиритися незгодних і підтримувати владу вимагачам рівноправності.
Причому жолкевська Феміда із зав’язаними очами не тільки карала злодіїв і вбивць, але і опікувалася честю і гідністю своїх громадян, одним з доказів чого служили періодичні прилюдні екзекуцій над представницями найдавнішої професії, які вносили розбрат і ворожнечу в сім’ї місцевих жителів. Звичайним покаранням для них було побиття батогами. У крайніх випадках даму легкої поведінки і зовсім висилали з міста із забороною на повернення.
Його історія сягає своїм корінням XIII століття, коли у французькій Тулузі праведне слово і ревна віра кастильського священика на ім’я Домінік на хвилі Альбігойського хрестового похіду згуртували навколо нього католицьку громаду, що послужило першопричиною створення чернечого ордену імені свого натхненника в 1214-ому.
Відданість християнству, охорона його від єресі і осяяння світу іскрою істинної віри – як головні постулати існування домініканців, що знайшли своє втілення в головних символах ордена білому одязі під чорним плащем (світло в темряві) і гербі «Пес з факелом» (відданість і просвіта), стали основоположною догмою існування чернечої братії, яка допомогла їй пройти крізь усі випробування часу.
Всесильний, багатий могутній орден, що обплутав шпигунською мережею всю Європу і мав в реєстрі майна десять тисяч офіційних резиденцій. Його багатство перевершувало всі мислимі розміри, в його боржниках значилися королі, а папа римський перебував фактично у підлеглому положенні по відношенню до його великого магістру. При цьому носії вищого знання, двигуни прогресу і засновники одного з найяскравіших та впізнаваних течій в храмовій архітектурі.
Їх історія почалася в XII столітті під прапором високої місії захисту християнських паломників до звільненого Гробу Господнього в Єрусалимі, хоча деякі історики, посилаючись на протиріччя чернечого статуту храмовників (в тому числі заборона на володіння будь-якою особистою власністю) та їхне відмінне володіння мечем, вбачають мету створення організації в пошуках історичних артефактів наукового і матеріального характеру під уламками храму Соломона.
На тихих вуличках, в зелених скверах і галасливих площах культурної столиці Східної України, на яку перетворився Харків із започаткуванням на його просторах на початку XIX століття університету, міцно запанували небесні натхненниці і покровительки всіх напрямків і форматів мистецтва, що наклало свій відбиток на всю подальшу історію міста. І літературна їх складова не була останньою з них навіть в роки квітнучого радянського тоталітаризму.
Не форматний для комуністичної реальності харківський літературний салон на горищі з маленьким віконцем по Римарській 1, де творив і надихав своїми віршами з присмаком скромності високої класики Борис Чичибабін або його творіння – студія в палаці культури Зв’язки – не давали згаснути іскрі свободи в сутінках радянської реальності, навіть коли невдоволення його творчістю комітету державної безпеки унеможливило видання його робіт і зробило реальністю виключення зі Спілки письменників.
У далекому 1891-ому, коли був оголошений всесвітній конкурс на будівництво нового розкішного будинку для одеського храму бога комерції замість втратилої актуальність старої невеликої по площі будівлі біржі на Миколаївському, актуальної в першій половині XIX століття, але після сорока років порто-франко своїми скромними розмірами і сусідством з іншими адміністративно-комерційними організаціями не задовольняла амбіціям і запитам місцевого комерційного люду, ніхто не здогадуються про її подальшу цікавою долю…
Стосовно грунтовності підходу до майбутнього будівництва говорить не тільки конкурс проектів, що був оголошений по всьому світу і тривав фактично п’ять років, але і ті жорсткі вимоги, які висувалися до технічних характеристик будівлі, основною з яких була звукоізоляція на межі фантастики – секретні розмови в цих стінах павині були залишатися секретом навіть для людей, що знаходилися в декількох кроках в цьому ж приміщенні.
Шок і здивування угорської знаті та єзуїтських ченців від споглядання одного прекрасного ранку 1703-його під міськими стінами кількох сотен українських селян з косами, сокирами і рушницями під проводом Івана Беци з Виряви, а також звістка про захоплення стратегічного запасу худоби в селі Горяни вилився практично в паніку.
Звичайно ж купка повсталих проти австрійського свавілля не могла захопити добре укріплений Ужгородський замок, де тільки шляхти всередині оборонного периметра налічувалося близько чотирьох сотень, а ще міщани і єзуїти. Але ведені відчайдушним бажанням отримати справжню свободу українці не тільки прорвалися в місто, бої фактично велися на вулицях.
Український колоритний гумор в тандемі з тонкою іронією і відмінною грою акторів. Що ще потрібно фільму для приголомшливого успіху і не згасальної ось вже не перший десяток років народної любові. Однак знаменитий кіношедевр Віктора Іванова «За двома зайцями», що здобув славу однієї з кращих українських комедій, знаменитий не тільки цим, а ще своїми кіноляпами, серед яких кумедні дрібні деталі та кричущі факти не стиковки часу.
Мабуть завдяки машині часу головний герой картини на початку ХХ століття зміг прогулюватися з друзями під веселу пісню вздовж київського спуску 1960-х з його панельними і цегляними багатоповерхівками на фоні та павутиною електропроводів, до появи яких в реальному часі повинно було пройти ще півстоліття. Та ще так невдало в кадр потрапив швидкохідний катер та буруни, що біжать за ним по хвилях Дніпра.
Вони пройшли крізь фактичне рабство прийшлих господарів на своїй землі. Але кров – не водиця та генетичну пам’ять ніхто не відміняв, не важливо скільки століть пройшло з того моменту, як їх предки були вільними людьми в повноправне члені європейської сім’ї Русі-України.
Їх ніхто не чекав – на заході їх землі були окуповані Річчю Посполитою, на сході щерила свої криваві ікла Московія, а південь постійно відвідували жадібні до легкої наживи кримські татари. Вихід був один – битися за свою землю, за кожну її п’ядь, за кожен ковток кришталевих вод її річок, за подих чистого повітря.
Три покоління могутнього польського роду Любомирських вклали всю душу і чималу частку фамільних коштів в перетворення суворих стін колишньої рівненської фортеці Острозьких-Несвижських на розкішний палац, який сучасники називали «найвеличнішою магнатською резиденцією Волині». Три покоління творців і один руйнівник, який зробив перший крок на шляху його знищення.
Князь Казімєж Анастасій Кароль Любомирський увійшов в українську історію як талановитий композитор, плодовитий перекладач, просвітницький діяч та меценат, хоча Рівне його запам’ятало як марнотратника, дамського угодника, завсідника закордонних музичних салонів і світського лева. Причому саме його стараннями спорожніла колись багата фамільна скарбниця Любомирських, так що в 1844-ому через брак можливості утримувати рівненський палац, який, перебуваючи на острові в оточенні ставів постійно потребував чималих коштів на своє утримання, він був змушений безкоштовно передати його Міністерству освіти імперії Романових для потреб місцевої гімназії.
Україна як наочний і незаперечний доказ хибності домагань Московського каганату на давню історію Русі в усі часи викликав істерику в північних болотах, і якщо при Романових все зводилося до гонінь і заборон, то кривавий, не обтяжений будь-якими етичними нормами люмпен їх послідовників пішли куди далі. Хоча документального підтвердження цього навряд чи знайдеться – ще в 1960-му тодішній КДБ Шелепін наказав знищити всі «порочачи честь мундиру«архіви, і лише народна пам’ять, частково покладена на сторінки спогадів, надійно зберігла увесь жах і зло ними вчинені.
А почалася боротьба червоних проти сліпих співаків українського епосу ще в 1918-му, коли їх без суду і слідства розстрілювали лише за одне носіння бандури. У ті страшні роки від руки більшовицького люмпена зі зброєю в руках загинули тільки за підтвердженими відомостями кобзарі Іван Литвиненко, Андрій Слідюк, Федір Діброва, Антін Митяй, Свирид Сотниченко, Петр Скидан, а скільки їх імен історія не зберегла…
Кінематографічні стрічки часом грішать художньою вигадкою, але іноді вони настільки очевидно виходять за заявлені часові рамки або встановлені правила, що сам факт їх існування стає приводом для усмішок обізнаного телеглядача, не кажучи вже про раптову появу і зникнення в кадрі, який передбачає безперервну дію, предметів, меблів, аксесуарів, одягу і навіть людей.
«Гусарська балада», як улюблена військово-патріотична комедія з претензією на історичну достеменність багатьох поколінь, особливо обласкана увагою критиків-аматорів за велику кількість великих і маленьких кіноляпів, якими рясніє півторагодинна стрічка.
Гірка доля вигнанця, з Московського царства, де його друкарня була спалена, а сам він, як і його колега Петро Мисливець, піддався критиці і переслідуванню з боку православного духовенства і правлячої боярської верхівки за спроби сіяти зерна знань серед народу, знайшла живий відгук у жалісливих городян, коли він з’явився біля котрий з’явився біля брами міста Лева восени 1572 року.
Ігумен Онуфріївського монастиря отець Леонтій навіть пішов на службове підроблення, позичивши Івану Федоровичу вісімдесят злотих з казни обителі (на один з них можна було купити дві пари взуття або дев’яносто літрів меду), а місцевий житель Сенько Седляр і зовсім дав йому в борг суму в сімсот злотих, при вартості кращої львівської кам’яниці в п’ятсот.
Перший проект одного з майбутніх радянських «будівництв століття» зародився в надрах романівської імперії двоголового орла з подачі інженера з електрифікації залізниць Генріха Графтио. Його проект гідроелектростанції на Дніпрі ліг на стіл імператора Московії Миколи II ще в 1905-ому, але ніякі економічні вигоди не змогли змусити царя піти проти спротиву православного духовенства, яке вбачало в науково-технічній ідеї Графтио (і не тільки його) крамолу.
Глобальною фактичною причиною церковного гніву з цього приводу був технічний прогрес, як фактор відтоку освіченої пастви зі сфери їх впливу, а локальним номінальним – затоплення в ході будівництва гідроелектростанцій храмів і цвинтарів, що за їхніми словами було «великим гріхом».
Пишне святкування першої річниці другий польської окупації галицьких земель 22 листопада 1919-ого після поразки роком раніше Листопадового чину в українсько-польській війні за Західну Україну у Львові прийняло настыльки грандіозний розмах, що в його програму навіть був включений військовий парад. Родзинкою останнього мало стати перше в історії міста і Польщі, екзотичне на той час і досить дороге авіашоу.
Причому головним ядром наявної 7-й бойової ескадрилій імені Тадеуша Костюшка, заступником командира Седріка Фонтлероя якої був майбутній батько знаменитого фільму про пригоди гігантської горили Кінг-Конга Меріан Купербули, були десять американських льотчиків.
Варварські європейські середньовічні традиції публічних екзекуцій не обійшли стороною прекрасний український Львів. Те страшне місце, де винні і без провини покарані, в аурі легенд, що холонуть душу своїми подробицями, з легкої руки різноголосих гідів стало об’єктом пильної уваги численних туристів. Правда зараз про його сумну історію пам’ятає лише бруківка Ринковій площі, як і про мірну кам’яну балію встановлену майже поруч в 1598 році (в той час кожен європейський місто мало свої еталони мір ваги, довжини і об’єму).
А колись це знайоме кожному городянину місце з поганою славою, не тільки було відзначено масивним квадратним спочатку дерев’яним, а потім кам’яним стовпом ганьби з вмуровані металевими кільцями, але і увінчано лякаючи-реалістичною скульптурою богині правосуддя Феміди та її зброї земної – ката, спиною до спини в своїй нещадності до порушення закону. У місцевих за ним закріпилася назва «Praugier».
Пушкінське заслання до Молдавіъ подарувала світовій літературі понад півтори сотні нових творів, залишивши в його душі глибокий слід не без активної участі генерала від інфантерії Інзова, в кишинівському будинку якого проживав опальній геній від поезії обласканий увагою і любов’ю. Та й засланням це можна було назвати лише частково – прийоми, гості, бали місцевої знаті, променади… з невеликим обмеженням відповідно до географічної складової їх місцепроведення.
Але Кишиневу при всій прихильності суспільства і теплому відношенню до петербурзького вигнанця місцевої влади все ж було ох як далеко до звичного йому столичного класу, що стало причиною наполегливих прохань Пушкіна до свого благодійника, уповноваженого намісника Бессарабії, про переведення в Одесу. Зрештою Іван Микитович погодився втратити головну перлину кишинівського суспільства, і надав дозвіл на перевод.
Вічний як води ріки біля її підніжжя і безмежний як небо над нею вид з Володимирської гірки. Чиї очі хоч раз побачили Поділ і українські простори до горизонту з висоти польоту птаха – навіки носить візуальний образ захоплюючого духу волі в своїй душі як однієї з найсвітліших митей життя. Однією з щасливих жертв цього чудесного видовища став заїзджий на прощу з північних просторів в 1863 році купець Кокор’єв.
І не було б нічого чудового в цій події – не він перший, ні він останній, якщо б гість з далеких країв по щедрості душі не залишив в київській міській касі тисячі рублів на облаштування альтанки на його улюбленому місці відпочинку Київських пагорбів.
Іноді доля-жартівниця любить підносити сюрпризи круто змінюючи життя своїх земних підопічних, підносячи на вершину вчорашніх підневільних по праву народження і скидаючи в пучину неслави тих, кому були доступні всі блага світу, і не рідко такі соціальні метаморфози трапляються в межах всього двох поколінь однієї родини як підтвердження народної мудрості «на дітях геніїв природа відпочиває»…
Вчорашній селянин гетьмана Станіслава Конєцпольського він сам вирішив свою долю, коли під загрозою смерті в шістнадцятирічному віці став втікачем. Але здоровий глузд, невгамовна енергія і цілеспрямованість не дали Павлу Кампіану (при народженні Вощина) згинути в цьому світі – вступ до Краківського університету на наступний рік, магістерський ступінь з філософії зі знанням медицини, філософії та гуманістичних наук в 1552-ому і ступінь магістра медицини Болонського університету (1556) забезпечили йому блискуче майбутнє.
Дивовижне Закарпаття з його посивілий горами, дурманним ароматом хвої, швидконогими річками і волелюбним народом, що живе згідно законів предків, а не будь-якої держави. Його захищені від холодного дихання землі в усі часи служили яблуком розбрату сильних світу цього, і першими з претендентів називатися їхніми володарями в пізньому середньовіччі були турецькі султани…
Так в 1661 році всесильному владиці сходу довелося активно втрутитися в мирне життя непокірного Мармароша, який з огляду на хитросплетіня східноєвропейської політики і смерті Дьєрдя II Ракоці, номінально залишаючись в трансільванських володіннях Осмаской імперії, фактично продовжував свою незалежну політику в союзі з Україною та Швецією.
Історія Харкова на рубежі XIX і XX століть ознаменувався не тільки бурхливим витком соціально-економічного підйому, але і таким поняттям як «публічний конкурс», що увійшло до повсякденного побуту при будівництві не тільки громадських будівель, але і приватних особняків.
Причому публічність такого конкурсу на кожному етапі можна було відстежити по сторінках знаменитого журналу «Зодчий» від оголошення конкурсу з деталізованими умовами до визначення результатів. Хоча це не гарантувало втілення в життя проектів-переможців як в цілому, так і їх окремих частин, що було пов’язано з визначенням переможців архітектурною комісією згідно заявлених вимог, а право власності переходило у власність замовника, котрий на свій розсуд вирішував їхню подальшу долю.
«Ало. Ало. Ало. Говорить Харків», – саме з таких слів в ефірі звичайного техніка, які почули сім десятків людей 16 листопада 1924 року, стартовав відлік історії громадського радіомовлення України.
А починалося все в Харкові кінця XIX з наукових розробок радіокерованих машин і механізмів всесвітньо відомого професора Харківського університету. Саме їм був створений перший прилад здатний налаштовуватися на певну хвилю, за чим попрямувала до військового відомства його записка із запитом на дослідження способів захисту бездротової телефонії від зовнішніх електричних хвиль (1901). Пальчикову ж належить честь обладнання в місті на Лопані першої локальної радіостанції і першого в імперії автомобіля-пересувної радіостанції (1904).
Йому ділова хватка дісталася у спадок від батька-купця, який обіймав пост Білгородського бургомістра. Саме завдяки вродженому дару і ділянці на березі Сіверського Дінця Микола Чумічов став серед місцевих підприємців першопрохідцем вовномийних справ, що забезпечило йому статус найбагатшої людини в окрузі і величезні бариші.
Але великі гроші – це не тільки велике щастя, а й предмет постійних хвилювань, заздрості і жадібності оточуючих. Чорним генієм, крило якого врешті-решт назавжди закрив його очі і зупинив його серця був той, кого він виплекав у своєму будинку в любові і млості, плоть від плоті, кров від крові – власне дитя.
Дивні і несповідимі шляхи освіти – хто шукає, знаходить крупиці знань в буденності, а байдужий – проігнорує вселенську мудрість в руках… Один з найбільших науково-просвітницьких центрів Східної Європи, яким став Харків на початку ХХ століття, іноді вражав нестандартністю в підході до питань освіти. Так державна підтримка і активна приватна ініціатива на шляху утворення робітничого класу породили на світ першу в місті народно-просвітницьку установу при винному складі акцизного товариства.
Воно почало свій шлях з 12 листопада 1902 року з заслуханої і прийнятого на засіданні господарського комітету Харківського губернського акцизного управління доповіді В.А. Фаусека «про заходи запропоновані до виконання наказу головного управління неокладних зборів та казенного продажу напоїв від 28 жовтня того ж року», де пропонувалося для поліпшення побуту робітників створити при кожному складі губернії бібліотеки-читальні, організувати читання з чарівним ліхтарем, продаж книг і картин, асигнувати кошти для танців і театральних вистав.
Його, звичайного богодухівського поміщика, доля обрала щоб переламати вікової сон Слобожанської України та назавжди змінити її історію, відкривши дорогу світові творчих знань та прогресу.
А почалося все з особистої зустрічі з імператором Василя Каразіна з імператором, на якій перший, будучи головою комітету з розгляду уставів двох академій та московського університету, висловив божевільну думку про відкриття в Харкові власного ВНЗ. Ідея Олександром I, як освіченою людиною, була в принципі прийнята прихильно, тим більше що кошти на його відкриття передбачалося знайти з добровільних пожертвувань місцевого дворянства без залучення скарбниці.
Приїзд нового губернатора Федора Івановича Кішенського – добродушного гостинного господаря, охочого до різних розваг і культурних новинок – сколихнув безпросвітну сірість одноманітності харківського буття. Він привіз собою в серці Слобожанщини дух великосвітського столичного суспільства з його маскарадами, приватними балами, гучними народними гуляннями і, звичайно ж, театром.
У лічені тижні двоповерховий дерев’яний катерининський павільйон біля палацу намісництва перетворився на справжній театр зі сценою, писаними лаштунками, двома декораціями (кімната і ліс), завісою, що вільно піднімалася і опускалася, та дванадцятьма ложами абонований на рік вперед по п’ятдесят рублів, облаштованих губернським механіком Лукою Семеновичем Захаржевським
Нелюбе дитя харківського освіченого суспільства народжене в 1830-ому за наказом згори від президента Імператорського вільного економічного товариства адмірала Мордвинова на підставі розпорядження міністра внутрішніх справ Закревського, які мали намір в наказовому порядку відкрити шлях ері відродження «громадськості і поліпшень у всіх сферах народного життя». Але благими намірами вистелена дорога в пекло, про що ці поважні пани від столичної аристократії трошки забули…
Ні, звичайно ж, в Харкові було скликано збори з ватажком місцевого дворянства Олександром Федоровичем Квіткою, де була присутня безліч шанованих членів суспільства від губернатора до заможних купців, і рішення про створення публічної бібліотеки було прийнято в цілому позитивно, і добровільних пожертвувань підписано аж на 1465 рублів, і кімната в дворянському збібранні була виділена, але реально станом на 30 квітня 1832 року жодних грошей, чи книг в наявності не малося.
Технічний прогрес в якості приватної ініціативи ступив на простори Російської імперії лише в 1868 році, коли царський уряд милостиво віддав в концесію на двадцять років приватним компаніям будівництво та експлуатацію ділянок Південної залізниці. І якщо у приватних підприємців в честі були строгий контроль доходів і витрат (один із прикладів оптимізації – переведення з Кременчука другого центру управління Курсько-Харківсько-Азовської), то до казенних грошей відношення у службовців було більш ніж прохолодне.
Так станом на 1891 рік Харківсько-Миколаївська залізна вже десятиліття як перебувала в державній власності, але її керувальний центр (за винятком начальника 3-го ділянки шляху, ревізора служби руху, ревізора служби тяги, начальника станції «Харків» та його помічників) все ще перебували в Кременчуці, що викликало величезні комунікативні складності в її роботі.
Люта, голодна, неясна одеська зима 1921 року, коли кривавий більшовизм зі зброєю в руках зруйнував існуючий світопорядок без планів на майбутнє, крім «відібрати і поділити» і перспектив. Для когось вона була першою, для когось останньою, але людина пристосовується до всього і перлина Чорного моря потихеньку пристосовуватися до зелених шинелей на вулицях, обміну речей на продукти і топити по чорному. Але у всій цій безпросвітній безвиході залишилося те, чим людина пожертвувати не змогла – розумне, добре, вічне, яке не давало збожеволіти і дарувало іскру віри в майбутнє – друковане слово.
Молодий, метушливий, пустотливий, обірваний колектив приморській газети «Моряк», в якій на той час працювали Бабель, Багрицький, Ільф, Катаєв, Олеша, Паустовський, як якір тримався на гранді російської преси, колишньому директору найбільшої вітчизняної багатотиражки «Руське слово» сивочолому Федірі Івановиче Благові, який працював тут коректором. Але безпечність і самовпевненість юності та безсумнівність літературного таланту робили цих молодих дарувань від літератури малосприйнятливими до правил і досвіду життя.
Старовинний французький рід Дорерр отримав успадковані графський титул з рук самого папи за вірне служіння католицької церкви в якості посланника французького короля Карла Х. Які причини спонукали одного з його нащадків на початку XIX століття перебратися на службу в Московію з підтвердженням спадкового дворянства від Миколи I – про те історія замовчує.
Але станом на кінець ХІХ століття родина Йосипа Пилиповича і Катерини В’ячеславівни Доррер крім графського титулу і шести дітей (чотири сини і дві дочки) володіла чималою комерційної і житлової власністю, що забезпечують розважливим господарям непоганий прибуток. Бурхливий початок ХХ століття вніс свої корективи в перспективи світлого майбутнього титулованих нащадків французької аристократії: в 1900-му помирає батько, середній захоплений революційними ідеями брат Олексій засуджений до заслання з позбавленням дворянського гідності сім років по тому, а старший, Георгій, був відправлений по службі в далекий Туркестан. Надією і опорою сім’ї залишився Сергій, що закінчив ХТИ в 1903-ому.
Бездумні комуністичні колективізація та індустріалізація перших п’ятирічок. О, скільки їх жертв поховано під товстим шаром земної тверді або водної гладі — не злічиш. Одні забуті навіки, інші збереглися лише у вигляді примарних легенд і лише одиницям даровано виступати на сторінках історії в старих картах, рукописах, рідкісних аерофотознімках минулого.
Зокрема закінчення будівництва Дніпро ГЕС на початку 1930-х поставило жирну крапку в існуванні століттями сформованого ландшафту – підняття рівня води призвело до затоплення багатьох великих і малих островів. Вони як примари повстали з річкової безодні після підриву греблі відступаючими радянськими військами 18 серпня 1941 року, в результаті якого загинули більше ста тисяч українців, щоб сколихнути людську пам’ять рідкісними кадрами трофейних фотоплівок і знову зникнути в небуття.
Радянська кримінальна спадщина як невід’ємна частина української реальності 1990-х, де можновладці і злочинний світ – єдине злагоджене ціле, що використовує одні методи, живе за одними законами, ставить одні цілі. В їх дійсності вартість людського життя мізерно мала і оцінюється лише з позиції цінності для їх спільноти, а перешкоди прибираються зі звірячою жорстокістю і нещадністю, не шкодуючи ні своїх, ні чужих.
Після перших років ейфорії незалежності з вірою в новий світ справедливості і рівності лише деякі публічні українці наважувалися виступати проти пов’язаних одним ланцюгом криміналу і політики. Серед них був той, хто стояв біля витоків незалежної преси в північному регіоні Донбасу – засновник телеканалу «ТОР», газет «Технополіс» та «Я сама» – Ігор Олександрович Александров.
Вільні поселення – економія для державного бюджету Російської імперії і рабство для всіх, хто мав нещастя народиться тут. І це в XIX столітті, коду весь інший світ ступив на шлях прогресу і творення! За визнанням народженого в Чугуєві Іллі Рєпіна «гірше було лише кріпакам». Але московитам було не вперше покривати викликаний тотальною корупцією і марнотратством правлячої верхівки державний грошовий дефіцит здиранням останньої сорочки зі своїх підданих, а ще краще – прикриваючись війною і порожніми гаслами, відібрати разом з майном і життя, щоб було менше обурених. Століттями з російського селянина виховували раба без права, без голосу, без свободи вибору.
Такий же фокус царський окупаційний режим вирішив застосувати на українцях, які спокушені обіцянками захисту від окатоличення і свободи самовизначення Михайла Федоровича Романова фактично відвоювали у татар і поляків Дике Поле, застосувавши ініційовану військовим міністром Аракчеєвим практику військових поселень, коли кожен народжений і проживаючий на їх території ставав практично рабом під гнітом регламентуючих правил та озброєних спостерігачів (без згоди начальства не дозволялося створювати сім’ю, будувати хату, залишати міську територію, вільного пересуватися).
Історичні помилки офіційних документів іноді виправляє маленька випадковість, яка як зерно істини народжуе на світ цілі фоліанти наукових пошуків та творчих робіт…
Придбаний в центральному антикварному магазині Києва для Чугуївського музею імені Іллі Рєпіна в далекому 1983 році майстерний портрет довгий час вважався в офіційних документах художнім зображенням А.Н. Терещенко (про що красномовно свідчила приклеєна етикетка) авторства Миколи Корниловича Пимоненка згідно перекресленого чорнильного напису на зворотному боці полотна.
Країна червоних рад застрягла в брежнєвському застої; войовничий комунізм став для неї основною релігією, а атеїзм – новою вірою. До української волі ще довгих два десятиліття. Але справжня людина в усі часи залишається людиною, не дивлячись на всю мішуру навколишнього суєти і гучні закличні промови тимчасових правителів…
Коли в 1970-ому на чолі виробничого управління водопровідного господарства «Дінець» став Михайло Васильович Ніколаєнко, у древньої святині, що століттями зберігала душу Кочетка і вже п’ятдесят років покинута животіла на задвірках історії, з’явилася надія на відродження в кращих традиціях християнської віри. Адже у нового керівника окрім комуністичного партквитка ще була душа, яка плакала, побачивши жахливість стану унікального храму ікони Володимирської Божої Матері.
Доля народу-вигнанця століттями була переплетена з історією української землі як дві нероздільні складові цього світу, поки в їх мирне життя агресивної ведмежою ходою разом з антисемітизмом і українофобією не вторглася Московська імперія, благополуччя якої завжди трималося на крові, поті і сльозах захоплених народів. Так з’явилися лінія осілості, Валуєвський циркуляр 1863-го, Емський указом 1876 року, заборона листування та преси на ідиш 1914-го.
Тим ясніше стають мотиви рішення Всеукраїнського з’їзду рабинів в Одесі 1918-го про накладення «херему» (прокляття) на всіх супротивників Української народної республіки, при тому що єврейські організації дев’яти українських губерній визнали Центральну Раду єдиним легітимним органом управління на своїй землі, ідиш був однією з офіційних мов документів та валюти новонародженої країни, а війська Директорії на чолі з Симоном Петлюрою активно протистояли єврейським погромам (чому збереглося чимало документальних підтверджень). Так іудейська громада офіційно вступила в боротьбу за незалежність України 1917 – 1921 років.
Два століття долі селянського поселення та садиби на берегах Шарівки йшли рука об руку, будучи один для одного вічними супутниками прогресу і процвітання, яке дають невсипуща праця і турбота про рідну домівку. Так було при Шаріях, Осипових, Гебенштрейтах…, але педантизм, радикалізм і непомірні амбіції багатого цукрового магната Леопольда Кеніга, котрий 1894 році викупив Шарівку, назавжди перекреслили створювані поколіннями доброзичливо-довірчі відносини між господарем та його підопічними.
Грандіозна реконструкція нового придбання для підкреслення високого статусу її господаря почалася звичайно ж з головної перлини майбутнього комплексу – невеликого палацу на південному схилі балки – в ході якої вона з пересічної представниці садибної архітектури перетворилася на прекрасного білого лебедя, чий величний образ відбивався в дзеркальній гладі ставка оповитій муаром флори.
Що б не говорили вчені та інші доброзичливці, але людина – один з найнебезпечніших і підступних хижаків на землі, на виверти якого рано чи пізно трапляється найобережніша та полохлива жертва (ким би не була вона в природній ієрархії). Різноманітності його тактик, безпрецедентній витримці і блискавичній кмітливості може позаздрити будь-який звір. У мистецтві вбивати йому немає рівних.
Сонячний, теплий день початку ХХ століття. Мирна, потопаюча в квітах та зелені садиба Наталівка десь глибинці Харківської губернії на березі Мерчика, що належить цукромагнатській сім’ї Харитоненко. Вся її величезна територія – один з кращих витворів садово-паркового мистецтва і практично жива племінна ферма з розведення придатної для полювання дичини: завезені сюди за величезні гроші кози, кавказькі дикі кабани, олені, сарни Даніель, вовки, ведмеді. Але основний любов’ю і гордістю Павла Івановича все ж були фазани.
Покоління мирного єврейського народу вважали український Осторог своєю батьківщиною. Вони вільно народжувалися, жили і вмирали на цій землі, поки руїни Речі Посполитій не поховали під своїми уламками мирний сон синів Ізраїлевих. Новою господинею волинських земель стає східна імперія двоголового орла: відразу ж були введені лінії осілості та закрита друкарня в 1832 році, що все ж не завадило місцевій діаспорі розвиватися і надалі, досягнувши в середині XIX століття чисельності понад одинадцять тисяч.
Перша світова війна і прихід в Росії до влади режиму червоного терору на коротку міжвоєнну мить повернули єврейському народові промінь свободи під прапором Польської республіки, зробивши домінуючим голосом у 62% від загальної кількості жителів міста на березі Вілії при наявності одинадцяти синагог, талмуд-Торри, гімназії, восьми хедерів і трьох власних банків.
Вже напевно талановитий живописець, малюючи на замовлення князів Сангушків на початку XVIII століття ікону святого Стефана для їх палацу в Славуті, і не здогадувався яка незвичайна доля уготована його творінню і скільки випробувань випаде на його долю, перш ніж він стане справжньою реліквією, яку будуть боготворити за послання небес, за нез’ясованість дива, за унікальність сюжету.
За яких таких причин в XIX столітті полотно загрунтували наново і зобразили Спасителя історія замовчує, але на порозі Першої світової саме з ликом Христа ікона прикрашала палац Романа Даміана, коли 19 жовтня 1917-го збожеволілі від вседозволеності і запаху крові російські солдати 264 запасного полку підбурювані більшовицькими комісарами увірвалися до княжої резиденції в пошуках легкої і багатої здобичі.
Напевно в ту мить, коли святий Володимир здіймав свій кубок до небес во здоров’є хрещеної Київської Русі, ніхто із сучасників і припустити не міг скільки кривавих, омиті потом і сльозами випробувань чекає Україну на шляху до довгоочікуваної Волі. За які такі гріхи країна сім століть перебуватиме в неволі, поки не пройде через очищення голодомором, червоним терором, двома світовими війнами та останньою російсько-українською війною, щоб повстати з попелу сильною і незалежною, напевно знає один Бог.
Пам’ять про доленосне хрещення і образ князя Красне Сонечко український народ дбайливо зберігав в найсвітліших куточках своєї душі, не дивлячись на століття під іноземним пануванням. Що вже казати про історичні артефакти з ними пов’язані…
Затяжний запаморочливий роман як солодке тягуче вино дурманячий голову все більше і більше затягував в свої заборонені і від того ще більш привабливіші золоті сіті її – палку польську аристократку з роду Ржевуйських – і предмет її зітхань – французького письменника, який пізнав смак першого приголомшливого успіху книги «Психологія шлюбу».
Законний чоловік на дев’ятнадцять років її старше і великі маєтки в Житомирському повіті Волинської губернії на одній чаші вагов і молодий талановитий іноземний літератор без гроша за душею – на інший – не легкий вибір для молодої красуні Евеліни Ганської. Потім все ж нею будуть написані два анонімних листи з різницею в півроку під інтригуючим псевдонімом «Іноземка», після яких відбудеться їхня перша доленосна зустріч у швейцарському Невшателі в 1833-ому.
В ті часи коли сила віри безмежно володарювала над розумом і серцями обивателів, а всі хвороби і недуги могли зціляться лише силою молитви, в процвітаючий столиці Галичини один за одним з’являлися храми всіх релігій і конфесій, на запрошення міського старости Станіслава Мнішека з благословення архієпископа львівського Яна Прохницького з Перемишля прибутку батьки-реформатори.
Тим більше, що всі умови для щасливого облаштування на новому місці у святих отців були в повному розпорядженні: і підтримка адміністративної та церковної влади, і кошти на будівництво храму, і земельна ділянка під захистом могутніх стін Високого замку. Але ось в останньому-то і полягала величезна проблема…
Щедрість для загального блага одних часто стає ласим шматочком для особистого збагачення інших – корупція стара як цей світ і війна з нею. А тим більше що у вигляді об’єктного нагляду виступає величезне поле в двісті тридцять моргів (131,1га) родючої орної землі біля села Біла.
Виділена на добру справу шпиталю для утримання бідних і немічних при тернопільській церкви Різдва Христового фундація Василя Костянтина Острозького в 1570 на ці землі підлягала нагляду ради з восьми шанованих громадян міста, які в подяку за ці клопоти звільнялися тим же документом від сплати місцевих податків. Крім того в відання наглядової ради входило так само спостереження за самою Різдвянською церквою і Воздвиженським храмом над ставом.
Довгоочікувана християнська святиня в центрі кільця п’ятнадцяти могильних курганів язичницьких правителів, яка пройшла разом з селом Кінські Роздори десятиліття російського кріпосного панування, розпад імперії, важкі дні Першої світової, смуту громадянської війни…, щоб бути опорою войовничого духу його жителів в будь-якій ситуації, при будь-яких політичних режимах.
Потім будуть довгі роки протиборства з загальним атеїзмом радянської держави, в якому удача, як маятник, то відвертатиметься від Свято-Преображенської церкви (закриття парафії в 1929 і 1961 роках), то знову являтиме свій світлий лик: повторне відкриття, проведення богослужінь в післявоєнні роки, збереження храмової будівлі…
1913-й рік. Пароплав Одеса – Нікополь, на якому вісімнадцятирічний Лазар Йосипович Вайсбейн (або попросту Льодя) дряпає від кривавої розправи грізного одеського пристава, у якого «був пістолет і шашка, та й росту він був величезного», за роман з дружиною-красунею представника влади манекенницею Лолою 25 років від роду (хоча спочатку юнак не думав їхати так далеко – йому вистачило б і Херсона, та ангажемент не склався). І випадковий погляд на попутницю, що презирливо зморщилася носик при погляді на нього.
Далі був шлях по вузькоколійці до багатого Олександрівська, кімната в одному з найреспектабельніших дохідних будинків міста та робота в театрі Азамат-Рудзевича. Полум’я пристрасті до одеської італійки згасло з намотаними на колеса паровоза кілометрами, потонуло в бурхливих дніпровських хвилях. Молода душа металася в пошуках нової любові.
Тонка в тремтячому світлі вуличних ліхтарів майже не видна ілюзорна грань, яка кам’яною стіною розділяє два діаметрально протилежних світи одного міста. Дрімуча простота невігластва і світоч культурного просвітництва, що йдуть кожен своїм шляхом і за обопільною згодою ніколи не пересікаються. Гапкінштрасе і Піжон-стріт – завжди дві лика однієї вулиці.
З одного боку вир вишукано і модно одягненої публіки в інтелектуальних бесідах про високе, в культурі мови і поведінки якої безпомилково вгадується інтелігенція. Яскраве світло ліхтарів у відблиску начищених туфель і бріолінових зачісках галантних кавалерів, дбайливо супроводжуючих на променад своїх злегка гордовитих дам в легких як туман вечірніх сукнях. Піжон-стріт – еліта і надія майбутнього країни.
Перший натиск козацько-польської війни середини XVII століття, і особистісне протистояння Хмельницький – Вишневецький як її уособлення – ватажок регулярного війська проти гетьмана козацьких вольностей. Палають міста і села західної України в боротьбі за свободу і незалежність.
Першими під удар об’єднаного козацько-татарського війська потрапляють великі володіння князя Єремії, що став однією з передумов цієї кривавої бійні у своєму прагненні до безмежного розширення своєї влади на українських землях (передача земель запорожців разом з островом Хортиця польським королем Владиславом IV Вазою у володіння Вишневецького).
Два десятиріччя після закінчення найстрашнішої в історії людства війни. Мирне життя поступово увійшло в своє буденне русло. До керівництва комуністичної партії республіки приходить патріот не словом, а ділом Петро Юхимович Шелест, завдяки якому народились на світ такі грандіозні і значущі для всього українського народу проекти, як 26-томник «Історія міст і сіл УРСР», Музей архітектури та побуту Пирогово і палац культури «Україна». А 31 серпня 1963-ого був підписаний доленосний указ «Про увічнення пам’ятних місць, пов’язаних з історією Запорізького козацтва»…
Саме з нього почалася історія відродження Хортиці: 18 вересня того ж року острів на Дніпрі отримав статус заповідника державного значення, після чого оголошується всесоюзний конкурс на проект облаштування комплексу; директором історико-культурного заповідника призначається ентузіаст своєї справи Арнольд Сокульський, який набирає команду однодумців і починається інтенсивна робота зі створенню експозиції майбутнього музею…
25 січня 1918 року стало точкою неповернення для Української Народної Республіки в Громадянській війні із перекроювання Росії ініційованої більшовиками, коли Михайло Грушевський проголошенням IV Універсалу про абсолютну незалежність України по-суті поклав початок її кінця, так як цей історичний момент припав на абсолютну військову слабкість Києва (Перша світова, революція 1917 року і подальше за нею внутрішньодержавне протистояння зробили війська не боєздатним з ідейних мотивів).
І як завжди у найважчі дні на допомогу молодій державі прийшло її наймолодше доросле покоління – студенти та гімназисти старших класів, з яких був сформований Український Студентський Січової курінь. Він-то і був відправлений на допомогу Юнацькій військовій школі, що утримувала фронт за розпорядженням полковника Каплана на станції Бахмач, коли прийшла звістка про виступ більшовиків, оскаженілих від рішення о самостійності свого з таким трудом утримуваного весь цей час васала.
Перемога над слабким – це поразка, але зрозуміти це дано лише справжній людині. Тим більше що зараз в умовах війни мало беруться до уваги морально-етичні аспекти, коли будь-яка перемога – це Перемога, а виграна битва з мінімальними втратами подвійно цінніша. Але не так вже давно були часи, коли ставлення до результату бойових дій було зовсім іншим…
Непросте для тернопільської землі XVII сторіччя з його повстаннями і перманентними військовими діями рясно полите кров’ю і сльозами місцевих жителів… Зоря Нового Часу, коли про емансипацію і рівні права можна було лише мріяти, а роль жінки за старими звичаями зводилася до безголосої берегині сімейного вогнища… І ось в 1672 році після переможного маршу турецько-татарського війська під проводом Магомета IV, в ході якого впала Кам’янецька твердиня, на горизонті в недобрий час залишених господарем Яном Потоцьким під опікою дружини Терези бучацьких земель замайоріли ворожі прапори.
Задовго до жахливих десятиліть червоного терору з його мільйонами безвинно закатованих у шаленому бажанні наживи будь-якою ціною… У ті часи, коли сильну державу неможливо було уявити без релігійної складової, яку через сторіччя в пориві атеїстичного завзяття з коренем виривали з народу смертями служителів культу адепти країни рад… на пізналі мир галицькі землі на початку XVIII століть вперше ступила нога комуністів.
Ось тільки це були не ті божевільні фанатики, котрі граючись блюзнірськи руйнували все на своєму шляху від безмовних архітектурних свідків минулого і зберігачів вселенської мудрості на сторінках паперових фоліантів до людських доль і поколінь народжених під зіркою волелюбних націй. Творення, самозречення і життя на славу Господа були девізом тих, хто взявся за опіку замкового костелу Бережан, що вже почав руйнуватися.
Війни, набіги, міжусобні війни як невід’ємні складові повсякденності середньовіччя ставила питання безпеки одним з перших на порядку денному при будівництві суспільно важливих споруд культового чи оборонної призначення та житлових приміщень. Так під містами народжувалися їх примарні двійники, загублені в сутінках підземелля зі своїми вулицями, будинками, складами і навіть каплицями.
Минули сторіччя, по землі Європи прокотився руйнівний смерч двох світових воєн ХХ століття, але сліди таємного середньовічного кременецького життя ні-ні та й нагадають про себе: то невгамовне студентське братство, досліджуючи потаємні куточки рідної Альма-матер, наткнеться на величезні кімнати, що розташовувалися орієнтовно під площею між собором і ліцеєм (1887); то відновні роботи принесуть районному відділенню МВС головний біль у вигляді тіл несподівано виявлених прямо перед центральним входом до його будівлі (1960-ті); то в ході будівельних робіт по спорудженню розважального закладу (де нині розташовується лютеранська церква) екскаватор (1970-ті) або кінь в районі автобусної стоянки поруч з замком (1991) проваляться крізь землю; то газівники зіткнуться з несподіваною перешкодою при виконанні робіт на вулиці Базарній (1999).
Вогонь Другої світової війни, що змітав все на своєму шляху, залишив на все життя свій відбиток на мільйонах доль, даруючи одним забуття, а інших підносячи до небес на крилах натхнення безпрецедентних мужності і героїзму не дивлячись на всю гіркоту втрат.
Одним з тих, чиє життя потрапило в жорна цього страшного часу, був той, чиє ім’я згодом стане кінематографічним символом героїв війни – Леонід Биков.
Перший після Соломона, наймудріший, найхоробріший, віротерпимий… не злічити епітетів, якими не шкодуючи нагороджували сучасники далекоглядного політика, засновника всесвітньо відомого і в наші дні міста Львова – Данилу Галицького.
Авторитет правителя, що став на захист Європи в світлі загострення загрози монгольської навали був настільки великий, що сам римський папа Інокентій IV своєю милістю дарували для його коронації чудовий витвір ювелірних майстрів величезної цінності.
Політичні погляди відмінні від центральної лінії ідеології комуністичної партії СРСР, як причина арешту, з перших годин господарювання Країни Рад на землях Західної України кинув в жорна страшної машини під назвою НКВС сотні, тисячі, десятки тисяч невинних душ, щоб на завжди вписати чорну сторінку в історію України.
Золочівський замок з його легкою п’янкою хмарою Китайського палацу, ажуром вистрижених вмілою рукою майстра кущиків і легковажними статуями в антуражі середньовічних стін і підйомного мосту, купаючись в променях яскравого сонця, навряд чи у кого сьогодні викличе негативні емоції. А тим часом… саме його стіни зберігають сотні найстрашніших історій так званої «Львівської тюрми №3».
Сіра одноманітність вулиць, чорна земля і небо мутно-білого відтінку – всі принади маріупольської зими. Коли море і небо, зливаючись, пеленою завішують місто, поторпаюче в цій безпросвітній безнадійності.
І, о диво! Сніжне ранок дня проведення щорічного лицарського турніру «Лід та сталь» (26 січня 2013-го) прикрив крижане покривало нічного дощу білим пухнастим пледом, готуючи ристалище мужності і відваги центру спорту та відпочинку «Аляска».
Часом примха долі зводить на вершину влади людей не наділених якимись видатними якостями чи здібностями крім жорстокості й уміння переступати через непокірних. Іноді вершина виявляється у ніг лише за правом народження. Найчастіше її досягнення зовсім не пов’язано з особистістю – все вирішують обставини. Але бувають щасливі випадки, коли влада зосереджується в руках її гідних, і тоді – щастя народу, який отримує такого правителя.
Про силу і свободу історичної особистості прийнято судити в світлі грандіозності слідів її досягнень будь-то наслідки проведених реформ або грандіозність споруди щедротами її побудованої, монументальність літературної праці або ж блага подаровані суспільству.
Вищий рівень секретності, коли на кожних трьох працівників доводилося по перевіряючому. Військова таємниця прихована в скельній товщі гори, яку змогли прорубати лише за допомогою направлених вибухів. Секрет, який зажадав зникнення з карти цілого міста. І все це об’єкт під безликим номером 825ГТС.
Споруджуваний з благословення самого товариша Сталіна в роки Холодної війни об’єкт призначався в мирний час – для ремонту підводних човнів, а під час ядерної атаки на Радянський союз повинен був виступити останнім оплотом і помстою комунізму, зберігши для удару по імперіалізму десять підводних човнів з повним бойовим екіпажем та атомними боєголовками на борту.
Хранителі віри завжди ревно ставляться до честі своєї твердині. Суперництво між храмами за красою, за масштабами, за часів існування та кількістю чудових діянь можно порівняти лише з конкурсом краси, коли лише ім’я найдостойнішою не сходить з вуст, а всі віце… швидко стираються з пам’яті.
Для архітектора ж, як для будь-якого батька, його дітище – найкраще і прекрасне, і кожна риска з такою любов’ю відмальована у тиші темних ночей його гідна найвищої нагороди і похвали. Але життя бере своє і в гру вступають якісь меркантильні чи етичні питання… Ось і доводиться автору всіма правдами і неправдами рятувати життя свого творіння.
Вересень 1999 року. Тисяча сто річний ювілей Полтави. Урочисте освячення пам’ятного каменю на честь початку відновлення Свято-Успенсого кафедрального собору на лобному місці. Найвищі гості – патріарх Філарет та президент України Леонід Кучма.
Здавалося б долю благословенного на найвищому рівні проекту повинна була встелити червона доріжка: створено комітет із представників вищої ієрархії міста (керуюче ланка Полтавського технічного університету, головний міський архітектор, вищі сановники духовенства), розроблено проект, 3 квітня 2000 генеральним підрядником «ПМК-64 « розпочато роботи з розчищення, в серпні було освячено перший зовнішній камінь, а 20 січня 2001 року – повністю закінчено цокольний поверх…
Хто ж в дитинстві не грав у солдатиків або не затівав локальної війни з використанням іграшкової бойової техніки? Напевно не багато були позбавлені цього задоволення. Але є особливий світ фанатів-ентузіастів, які не змогли розлучитися з захоплюючим світом життя в мініатюрі, розгортаючи рік за роком, лист за листом черговий бій.
І ось цей світ війни в мініатюрі постав перед очима здивованої публіки – це на декількох десятках квадратних метрів Маріупольського міського центру і культури ім. Архипа Івановича Куїнджі 22 – 23 вересня цього року суміш епох і просторів на Міжнародній виставці-конкурсі стендового моделювання «Техно-хобі 2012» (фоторепортаж).
Тиша сонячного дня ранньої осені… коли лише спів птахів, дзюрчання води та шепотіння першого опалого листа на мить порушують дивний кришталь миті. І раптом брязкіт металу, скрип дерева, і ні не крик болю, ні, адже це лицарі – зітхання. Так, так це йде бій на ристалищі.
Це серед міських пейзажів Маріуполя за тонкою огорожею з біло-червоної стрічки, що розділяє сьогодення і минуле, лицарі у середньовічних обладунках і в обмундируванні часів Золотої Орди: шоломи, куяки, панцири, поножі, мечі, шоломи, нагрудники, наручи, щити… в запалі сутички змішалося все – простір і час. Але все ж таки це – ХХІ століття і це – всього лише гри справжніх чоловіків – лицарський турнір «Меч Приазов’я 2012».
Був найвищий указ Олександра I. Але як завжди на теренах величезної Російської імперії виконання указу, особливо якщо він стосується виділення бюджетних коштів, – справа довга. Його виконання може тягнуться тижнями, місяцями, роками і навіть десятиліттями – така бюрократична машина, віковий уклад… і від цього нікуди не подітися. Особливо ускладнює виконання, якщо фінансування виділяється на діло молоде, незвідане, що лише починає свій життєвий шлях.
Так йшли справи на зорі Нікітського ботанічного. Був царський указ від 10 червня 1811 року, де обумовлювала сума в десять тисяч рублів щорічно на розведення саду в південній частині Криму, причому із зауваженням, що відлік періоду починався з першого січня того ж року. Та виконання запізнювалося – фінансування не було ні в 1811, ні в першій чверті 1812-го.
До хорошого звикаєш швидко – так говорить народна мудрість. Як наочний приклад – споживацьке ставлення до благ цивілізації в кожному будинку, коли відсутність електрики або гарячої води викликає паніку і праведний гнів у його мешканців. І звичайно більшість міських жителів вже давно забула що таке носити воду в холоднечу з колодязя або зберігати продукти жарким літом, як важко приготувати біля відкритого вогню їжу влітку або забезпечити тепло в будинку взимку. Але ж колись все було зовсім інакше…
Так однією з нагальних проблем на зорі ХХ століття було водопостачання домогосподарств – воду слід було носити або з довколишніх водойм (благо екологічні питання тоді ще не стояли так гостро) або чекати прибуття водовозів, які за окрему платню доставляли цілющу вологу до вашого порогу, проте окрім фінансової та часової сторони цього питання існувала ще проблема її збереження.
Біль – страшний ворог і вірний друг. Вона змушує сходити з розуму, розриваючи тіло на частини, і разом з тим дає зрозуміти, що ти ще живий, що ще є надія на одужання.
Біль – це страшна сила, яка робить людину схожою звірова, вбиваючи в ньому все цивілізоване і раціональне. Вона готова вдарити з-під тишка, неждано – в цьому її сила, її могутність.
Війна, холод, окупація. Зима 1941 – 1942. Німецькі війська в Криму. Прекрасна перлина Воронцовського палацу кинута напризволяще – картини вийняті з рам і упаковані в ящики, мармурові бюсти стоять на голій підлозі, в приміщеннях температура значно нижче нуля, до того ж на весь великий комплекс залишилися лише кілька наглядачів на чолі з директором музею Степаном Григоровичем Щеколдіним.
Маленькій групі добровільних працівників музею довелося пристосовуватися до умов воєнного часу. Але війна війною, а цінніші експонати наполегливо кричали про допомогу, адже низька температура і вологість могли зробити те, що ще не спромоглася зробити війна – повністю їх знищити. Тому картини були вийнято зі своїх дерев’яних темниць і складено в бібліотеці, а мармурові шедеври знову зайняли свої місця на п’єдесталах (хоч і не без допомоги німецьких солдатів, бо з чоловіків був присутній лише Степан Григорович).
Один з основоположних документів по ранньому періоду історії слов’ян – «Слово о полку Ігоревім» – суцільна загадка для сучасних дослідників. Сам факт, що послужив відправною точкою для створення цього шедевра давньоруської літератури – поразка військ князя Ігоря Святославовича 1185 року в поході проти половців – досі викликає запеклі суперечки. Вірніше не сам факт битви новгрод-сіверського князя з ханом Кончаком, а її географічне місце, про яке відомо «…тут поламати списів, тут притупитися шаблям об шоломи половецькі, на річці Каялі, у великого Дона…» та «…ось вітри, онуки Стрибога, віють з моря на хоробрі полки Ігоря».
Ще з кінця XIX століття на підставі висновків М.Арістова в офіційних джерелах було прийнято ототожнювати річку Каялу з Кальміусом, а морем – Азовське, отже місцем знаменитої битви була територія нинішнього міста Маріуполь. Ця версія вважалася настільки незаперечною, що відповідні уточнюючі пояснення до тексту рукопису були поміщені в хрестоматії «Російська література». складеної М.Л.Бродським, І.М.Кубіковим.
Чарівне зростання перлини Чорного моря, коли за пару десятків років місто стало одним з найбільших у Російській імперії – зовсім не казка і не загадка. Всьому є своє цілком матеріальне і цілком банальне пояснення. Як в стародавніх міфах і переказах це чудове явище грунтувалося на трьох китах імена яких: порто-франко, мідний п’ятак і хліб.
Головною рушійною силою, яка спонукала купців влаштуватися серед безкраїх степів практично на порожньому місці, була безмитна торгівля (порто-франко), дарована Найвищим указом стараннями генерал-губернатора Новоросійського краю порту Одеса від 1817 року.
Богдан Хмельницький – це ім’я, яке викликає практично священний трепет у серцях. Адже це він підняти повстання проти великої Речі Посполитої, йому зобов’язане своїми свободами козацтво, на його вимогу селянство отримувало більше свобод … Перша ластівка свободи і незалежності України. Але всьому є своя ціна.
Його син і спадкоємець, ще за життя батька названий гетьманом Україні, надія і оплот українського народу виявився занадто слабкою і меркантильною особистістю для великої місії продовжувача справ Богдана. Юрій – єдиний нащадок чоловічого роду зрадив справу життя батька, а доля його стала чергою невдач і зрад.
Не зовсім звичайно виглядає арабська в’язь на фасаді палацу однієї з перших осіб держави Російської. Адже сама в’язь для слов’янської людини асоціюється з містикою і загадкою, та ще й відсутність натяку на східний стиль у зовнішньому оформленні Воронцовського палацу Одеси і зовсім робить знаходження цієї плити незрозумілим.
Але всьому є можлива розгадка. Вічний опонент Російської імперії османський султан Махмуд II з гіркоти чи, чи з гордості на стінах славетного болгарського міста Варна розпорядився встановити двомовні (перський / османський) пам’ятні плити зі своїм висловом.
Тихий куточок на Тернопільщині з чарівним палацом на високому обриві над неспішними водами річки, що потопає в зелені саду. Спокійне життя в княжому маєтку.
Ніхто й припустити не міг, що саме тут у 1516 році народиться той, хто створить перший організований оплот української свободи – фортецю на острові Мала Хортиця (прародительку Запорізької Січі) – Дмитро Вишневецький.
Полтавська перемога 1709 року. Значення її для розвитку Росії переоцінити неможливо. Але все ж головний подарунок, який вона дарувала країні – Великий місто.
Так, так, саме Полтавській перемозі Росія зобов’язана Петербургом з його невагомими палацами і набережними, що потерпають у тумані під мирний сон мармурових левів; кришталевим повітрям каналів і золотоглавими храмами, які дрімають під мелодійний дзвін Петропавлівського собору…
Перегони, азарт, кураж. Не було б всього цього в Російській імперії, а іподроми продовжили б тягнути своє жалюгідне існування (не дивлячись на появу тоталізатора) коли б не його величність Випадок…
На столичному іподромі при явному фаворита жеребці Перкуні під сідлом професійного жокея-англійця Амброза забіг виграла темна конячка Фаг-о-Балла. Виграшна ставка по купленому на удачу квитку склала аж тисячу триста дев’ятнадцять рублів.
Завдяки втручанню ЮНЕСКО повернеться із забуття другий за величиною український музей під відкритим небом – Шевченківський гай. Адже у держави, історію якого зберігають експонати, коштів на їх утримання, як завжди, не вистачає.
Культурну спадщину України готові підтримувати як сусідні держави, історія яких тісно переплетена з вітчизняною, так і інші країни, зовсім не пов’язані з нею, але які з болем у серці спостерігають за загибеллю унікальних пам’яток архітектури та побуту. В даному конкретному випадку кошти на відновлення та реставрацію експозиції Шевченківського гаю виділила Норвегія.
Одеса, душа якої загубилася десь у підворіттях звивистих вуличок, а відчуття іскрометного гумору і тонкої іронії навіть через роки змушують посміхнуться тих, хто хоч раз побував тут. Саме їй – перлині біля моря – судилося стати колискою цілої плеяди літераторів, поетів, письменників, гумористів… з малих років уражених хворобою під назвою «Одеса».
Звичайний «довгов’язий одеський підліток, кудлатий, в подертих штанях, вічно голодний, в худих черевиках, з чорною пов’язкою на лобі» хіба можна вгадати, що через десяток років його заарештують за «образу його величності» у видаваному їм сатиричному журналі «Сигнал».
Покоїться в храмових стінах – чи це не велика честь, якої удостоювалися лише самі знатні й імениті громадяни міста, що мали незаперечні заслуги перед церквою?
У загальній складності при розкопках на території Свято-Успенського собору Полтави було виявлено дев’яносто індивідуальних та колективних поховань, а також сім кам’яних склепів. Згідно з дослідженнями почесні громадяни були поховані безпосередньо під храмом, а священнослужителі його – навколо своєї обителі.
Червень 1475 – місяць, який Крим запам’ятав назавжди.
Воістину чорним став для півострова день падіння однієї з найбільш неприступних його фортець – Солдайї. Останні рубежі генуезців були здані під нещадним натиском турецьких завойовників.
Приватна колекція в двадцять одну тисячу фоліантів, серед яких безліч стародруків, а зібрання приватної кореспонденції досягало дев’ятнадцяти тисяч примірників, і зараз вражає уяву. Що вже говорити про сподівання освічених сучасників Короля Філіпа Мнішека (початок ХІХ століття) хоча б оком зазирнути в його святу святих фамільної резиденції у Вишневецькому палаці – бібліотеку, де зберігалася одна з найбільших приватних бібліотек Європи.
Але всі ті літературні реліквії, що протягом століть з трепетом і любов’ю збиралося кількома поколіннями сімей Вишневецьких, Потоцьких, Сангушко, Чарторийських, Острозьких, Мнішек в мить розлетілися по світу, підкоряючись волі однієї людини – Андрія Єжи Мнішека, який, вступивши в права успадкування, відбув на постійне місце проживання до Франції, а унікальне зібрання, в іншим як і фамільну резиденцію, кинув напризволяще.
Свята Києво-Печерська Лавра відчинила свої двері для дітвори – з 15 по 19 грудня святий Миколай через своїх посланців на землі приймає заявки на здійснення бажань (десять щасливчиків отримувати їх вже 19 числа). Крім того 16 та 19 грудня о 15-00, а 17 і 18 – 12-00 молоді відвідувачі ярмарку «Три мішечки від Миколая» зможуть взяти участь у підготовці подарунків для пернатих братів наших менших – відбудуться майстер-класи з виготовлення годівниць для пташок.
А на Соборній площі запалила свої вогні Новорічна ялинка, внісши елемент свята в сіру буденність міського життя. Якщо врахувати, що на благодійному ярмарку можна буде придбати всі атрибути Різдвяно-Новорічних канікул: пряники і мед, цукерки та бублики, свічки та ікони, одяг і ляльок ручної роботи, то й зовсім відчуття наближення дива посилюється, ведучи за собою в світ мрій.
Клянусь Зевсом, Геей, Геліосом, Дівою, богами і богинями Олімпійськими і героями, котрі володіють містом, землею і укріпленнями херсонеситів:
Я буду однодумності щодо добробуту міста та громадян і не зраджу Херсонеса, Керкинітіди, Прекрасної Гавані, інших укріплень з області, якою херсонесити володіють або володіли. Нічого нікому, – ні елліна, ні варвара, але буду охороняти для народу херсонеситів;
не порушу демократії і тому, хто забажає зрадити або порушити, не дозволю і не приховаю разом з ним. Але заявлю деміургам, правлячим в місті;
буду ворогом зловмиснику і зраднику, хто схиляє до падіння Херсонес, або Керкинітіду, або Прекрасну Гавань, чи укріплення та області херсонеситів;
буду служити деміургом і членом ради як можна краще і найсправедливіше для міста і громадян;
і ΣАΣТНРА народу захищу і не передам на словах ні елліну, ні варвару нічого таємного, що може зашкодити місту;
не дам і не прийму дару на шкоду міста і співгромадян;
не задум ніякого неправедного діяння проти кого-небудь з громадян і ніякому зловмиснику не дозволю, і неприховаю разом з ним. Але заявлю і на суді подам голос за законами;
не вступлю в змову ні проти громади херсонеситів, ні проти кого-небудь із співгромадян, хто не оголошений ворогом народу;
якщо ж я з ким-небудь вступив в змову, пов’язаний якою-небудь клятвою чи обітницею, то порушення нехай буде краще для мене, а не порушення – зворотне;
і якщо я дізнаюся про яку-небудь змову, існуючу або що складається, то заявлю деміургам;
і хліба не буду продавати і вивозити з рівнини в інше місце, лише тільки в Херсонес.
Зевс, Гея, Геліос, Діва і боги Олімпійські, які підтримують мене в цьому, дарують благо мені самому і роду моєму, а якщо не виконаю - зло мені самому і роду моєму, тоді хай не приносить мені плоду ні земля, ні море, жінки не народжують прекрасних дітей…
Тричі народжена Алупкінська перлина – палац графа Воронцова. Скільки сердець полонила вона, скільки безсонних ночей марилася в тремтячому місячному світлі, скількох змусила стати хоч трішки краще. Але цього могло б і не бути…
1941 рік. Німецькі війська на підступах до Криму. Товаришем Сталіном відданий наказ «Ворогові нічого не залишати!» Керівництвом НКВД прийнято рішення про підрив Воронцовського палацу разом з цінностями. На його захист проти всього партійного апарату радянської країни виступає одна людина – охоронець музею Степан Григорович Щеколдін. Йому за допомогою солдат авіаційного батальйону, що мешкав в Шувалівському корпусі, вдалося видворити з території палацу машину з вибухівкою, яка вже під’їхала.
Хто не знає про знамениті сім (магічне число для Стародавньої Греції) Чудес Світу – рукотворних витворах вищої (за мірками древньої Ойкумени) інженерної і технічної думки?
І хоча цей список спочатку складався з трьох об’єктів – за версією Геродота (тунельний акведук, храм покровительки шлюбу Гери і портова дамба), але число Аполлона взяло своє, і список був розширений і видозмінений спочатку Антипатром з Сидону, а пізніше Філоном Олександрійським до нинішнього класичного. У ньому Олександрійський маяк і Колос Родоський, Галікарнаський мавзолей і ефесський храм Артеміди, висячі сади Семіраміди і статуя Зевса олімпійського, що давно канули в Лету, сусідять з непідвладним часу останнім земним притулком Хеопса.
Невидимий міст довжиною в тисячі кілометрів з’єднує два міста-побратима Києв та Кіото. Міст, якому уже сорок років. Міст, реальність якого, нехай і не зрима, не викликає сумнівів. Особливо це стало відчутно після трагічних подій весни 2011, коли Японія в наслідок удару стихії зазнала колосальних людських жертв.
І символ єднання двох таких різних, і таких схожих народів на українській землі – парк Кіото, що в Деснянському районі української столиці, – рік від року поповнюється все новими посланцями Країни сходячого сонця.
XVII століття. Мережевий палац на вершині пагорба подільських степів, порівнянний, за словами сучасників, хіба що з Версалем. Швидкоплинна річка Горинь, штучні заплаві якої створюють чарівний каскад озер з великою кількістю риби і невисокими водоспадами. Англійський пейзажний парк-сад, де без угаву співають птахи, і так приємно побродити по ажурних містках і схилити втомлене коліно в тіні кручених альтанок. Рай на землі…
Але є в цьому благодатному місці у тиші зелені парку особливий куточок, який, окрім як з трепетним жахом, жителі навколишніх сіл і не поминали – величезний мощений поперемінно чорними і білими тесаними плитами майданчик.
Український Версаль з його пишнотою оздоблення летючого бароко – це чи не місце, де любить відпочивати бешкетник на ім’я Амур? Може бути саме тому так багато любовних історій пов’язані з цим місцем?
Серед жаху Смутного часу Вишневецькому замку судилося стати не тільки плацдармом для сходження на російський престол царя Дмитра Івановича (Лжедмітій І) з подачі Адама Вишневецького, але і зіграти в його долі іншу, більш піднесену, роль – цей благодатний дах став місцем зустрічі майбутнього царя з красунею-полькою Марією Мнішек. Подейкують, навіть, що саме в призамковій церкві у 1605 році відбулося заручення двох «люблячих» сердець, правда наречений особисто не був присутній в зв’язку з зайнятістю важливими державними справами (його місце тимчасово зайняв дяк Власьев), та наречена більше була охоплена жагою влади і могутності, ніж амурними пристрастями, але… заручини було укладено, втім як і шлюб пізніше.
Часом, таке звичайне заняття як рибалка приносить чарівні плоди. Ні, мова зовсім не про золоту рибку з однойменної казки, а про цілком реальний історичний артефакт.
Дніпро знову подарував світові частинку свого історичного скарбу – у Запоріжжі рибалка виловив з річки меч часів Святослава Ігоровича.
Химерні переплетення подій і фактів історії. Часом доля окремих історичних об’єктів або предметів відображає цілі епохи і долі народів. Зокрема, церковні дзвони – як один із символів християнської віри – були якраз такими німими свідками історичних подій. Саме вони першими потрапляли під удар завойовників іншого віросповідання, та й життя їм, часом, давали трофеї, захоплені у мусульман.
Так за підсумками вдалого взяття військами Богдана Хмельницького 31 липня 1695 турецької Дівочої фортеці (Кизикермен) в Північному Причорномор’ї третій ярус дзвіниці Успенського собору Полтави прикрасив дзвін, відлитий із захоплених в цьому бою ворожих гармат. Дзвін отримав ім’я за назвою полеглого міста – «Кизикермен».
Київської фортеці бути! – вирішив Київський апеляційний господарський суд.
Не вдалася чергова спроба ділків від бізнесу відібрати шматочок історії, на роздачу яких так щедра останнім часом українська влада. Так і на рішення Київського господарського суду, згідно якого на майже дві тисячі квадратних метра землі з усіма будівлями в провулку Госпітальному, 16 визнавалося право власності приватної фірми, знайшлася управа.
Долі будівель – як долі людські: у одних на роду написано процвітання в усі часи при будь-якій владі, інші поринають у безодню століть не залишаючи сліду, кинуті жорстокої людською рукою; історія перших – відкрита книга, любовно написана господарями, а інших – таємниця за сімома печатками, прихована завісою часу.
Бережанському замку з господарями пощастило – на його життєвому шляху весь час зустрічалися люди грунтовні і педантичні, які відносилися з любов’ю і турботою до ввіреного їм об’єкту оборонного значення, немов до рідної домівки. Саме тому можна з упевненістю сказати якою була фортеця сто, двісті, триста років тому.
Переяславу судилося купатися в монаршій милості, доки політичні цілі збігалися з релігійними, але рукотворна пам’ять про неї пережила і самих правителів, і зміни політичного курсу на діаметрально протилежний, і заборона на православ’я.
Перший дар гетьмана Війська Запорізького Лівобережної України Івана Степановича Мазепи місту, в якому було прийнято доленосне для українського народу рішення (Переяславський договір) – Вознесенський собор, вартістю триста тисяч золотом, зараз служить яблуком розбрату між Київським і Московським патріархатами Української православної церкви.
Знову музеї, бібліотеки і концертний зал – під відкрите небо, а історію – на звалище.
Адже Хрещатик – всесвітньо відомий центр української столиці. Чим ближче до центру, тим, як водиться, вища ціна – проста арифметика. Отримання ж цілої будівлі на Хрещатику 48а за безцінь у приватну власність — хіба це не межа мрій будь-якого бізнесмена?
Казарми. Що може бути прозаїчніше повсякденності солдатського життя: сумні одноманітні кімнати, одні й ті ж особи, прання / чиста форми, підйом і відбій по сигналу… та хіба мало ще чого. Але саме цим сірим стінам в Кам’янці судилося виплекати в своїх стінах цілу плеяду Великих літератури.
Так саме тут, в Бессарабії, в 1815 році під час служби Костянтин Миколайович Батюшков написав свій кращий твір – елегію «Мій геній», яку літератори вважають порівнянної за стилем та польотом натхнення лише з поезією Пушкіна. Це вже не беручи до уваги увесь «кам’янецький цикл» і нарис «Спогади з місць боїв і подорожей».
Пам’ятник в дусі сталінських часів і вольові обличча чотирьох чоловіків на обеліску бульвару Пушкіна не дають забути про відвагу і силу волі першовідкривачів космосу. Це нагадування якою дорогою ціною, часом, платило людство за прогрес, адже немає нічого ціннішого за людське життя.
Але цей пам’ятник особливий. Таємниця, якою до цих пір оповита смерть Якова Українського, Серафима Кучумова, Петра Батенко і Давида Столбуна, досі не дає спокою тим, хто цікавиться космонавтикою.
Ні суддівські, ні магістратські, ні вчителі або медики не були в середні віки настільки цінні для міської влади як… кати. Так, так. Це не помилка. Саме кати були самими високооплачуваними державними службовцями.
Витрати, пов’язані з утриманням ката, могло собі дозволити лише дуже велике місто, тому що оплата за його висококваліфіковану працю, коли фантазія обмежувалася лише довженою людського життя, була дуже велика. Хоча частина цієї суми компенсувалася виконанням своєї роботи заплічних справ майстром з договором в інших містах.
Будівля в стилі бароко, стіни якої чули спів великих Енріко Карузо і Федора Шаляпіна, а підмостків торкалися пуанти Ганни Павлової та Айсідори Дункан. Тут помах диригентської палички Петра Чайковського та Миколи Римського-Корсакова трохи ворушив пір’я дамських капелюхів. І навіть Олександр Пушкін присвятив йому свої безсмертні рядки.
Ця сцена бачила смерть Кармен з однойменної опери, радість козаків першої української опери «Запорожець за Дунаєм», радість від перемоги над мишачим військом Лускунчика та щастя Наталки-Полтавки при зустрічі нехай бідного, але коханого…
Національний склад міста – це завжди окрема графа у перепесі населення, втім як і віросповідання, що обумовлено необхідністю кращого розуміння можновладцями потреб окремих груп населення (а, найчастіше, і способів маніпулювання) виходячи з цих статей. Але, часом, в історії зустрічаються цікаві загадки, пов’язані з національно-конфесійним складом того або іншого міста.
Так в Гусятині станом на 1765 рік проживало 1144 іудея, а через двадцять років – лише 31, і це при тому що ні в Польщі, ні в Австрії, яким він належав на той час, не було гонінь на синів ізраїлевих. Може цей цікавий факт пов’язаний з першим розділом Речі Посполитої, коли демаркаційний кордон пройшов крізь місто, розділивши його на польську і австрійську частини, і при другому вищезгаданому перепесу була врахована тільки частина населення Гусятина (причому з меншим чисельним іудейським населенням)?
Нова київська влада посилено робить вигляд, що всі жахи історичної спадщини Києва позаду. Показова боротьба з корумпованими чиновниками, відкриття гучних кримінальних справ,… і тихе закриття цих самих справ після показової галасу в пресі. Влада бореться сама з собою, де бій лише ілюзія.
Та ось тільки результати говорять самі за себе: образ старого Києва блякне день від дня. Варто лише згадати готичний Замок барона на Ярославовому валу та будинок Мурашко по Малій Житомирській. Та хіба мало їх…
Існує в Бердянському художньому музеї картина, яка привертає увагу своєю незвичністю: на жінку дивиться її ж образ. Це портрет однієї з найвеличніших російських балерин – Ганни Павлівни Павлової (1881 – 1931) пензля Шмарова Павла Дмитровича.
Але привабливість портрета не тільки в неординарності і талановитості образу великої балерини. Є в картині загадка і в собаці біля її ніг, і завіси, що дотримує її рука, і у шлейфі її сукні…
Данина предкам, що тебе породили – один з найбільш непорушних канонів будь-якої людської спільноти, будь-якої релігії, будь-якої людини розумної. Але бувають обставини, коли порушуються вікові табу в ім’я продовження роду, в ім’я самого життя.
Війна – слово жаху, горя і сліз, перед яким меркнуть будь цивілізовані аргументи. Саме тоді на перший план виступає захист життя, і якщо мертві можуть внести свою лепту, то табу про недоторканність гробниць відступає на другий план, адже покаяння за цей тяжкий гріх спокутується кількістю врятованих живих душ.
Доля Підгорецького замку висить на волосині. Роботи по його реконструкції законсервовані і коштів на їх відновлення не передбачається.
Але ось з’явилася надія: адміністрація президента України з ініціативи директора Львівської національної галереї мистецтв, Бориса Возницького, якій належить цей унікальний пам’ятник архітектури, розглядає питання про створення на базі палацу урядової резиденції.
Старий Київ знищується з тією ж швидкістю, що і раніше, з тією лише різницею, що дорога столична земля раніше призначалася для одних бізнесменів від влади, а зараз дістанеться іншим.
У будь-які часи, за будь-якої влади були люди готові встати на захист своїх прав, які ця влада зневажає. Але для того щоб запалити вогонь народного гніву потрібна іскра.
Ось саме з такою іскри і розгорілося повстання Дьордя Дожа – почалося в 1514 році як хрестовий похід проти Османської імперії, що переросло, після зради дворянства, – в антифеодальне. Але перші лицарі Угорщини – курунци (етимологія – «хрест»), зраджені королівською владою, обернули все своє обурення на не же, показавши тим самим приклад своєї незламної сили і рішучості до боротьби, не дивлячись на придушення повстання.
Як ні багата Україна природними і рукотворними пам’ятками, але доля їх надана волі випадку: якимось пощастило більше – і ентузіасти збирають, випрошують і вимолюють кошти на їх реставрацію та утримання, якимось менше – вони старіють під невблаганною рукою Часу і людської жорстокості. А якимось й зовсім пощастило потрапити до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО (правда на поточний момент таких об’єктів всього п’ять).
Перелік українських пам’яток нескінченно довгий, от тільки поповнювати свій список міжнародна організація ними не поспішає. Адже, для початку, фінансування претендентів на високе звання Всесвітньої спадщини повинна фінансувати держава, якій вони належить.
Іудейський народ, незважаючи на те що його чисельність у загальному складі городян, часом, сягала 70% від загальної кількості, завжди викликав дуже сильні почуття з боку решти населення міста – ненависть, страх, заздрість або ж навпаки приязнь, подяку.
Антисемітські настрої в суспільстві були присутні завжди. Особливо це стосувалося деяких представників інших релігійних конфесій, які страждали релігійною нетерпимістю по відношенню до народу ізраїльського. Що вже говорити про носіїв іншої віри?
Усипальниця в долині Біюк-Карасу, що зберігає у своїх обіймах пам’ять про покоління, починаючи з неандертальців, отримає своє друге життя як туристичний об’єкт завдяки рішенню Ради міністрів Автономної Республіки Крим.
Так згідно рішення влади автономії на площі в 100 га, якій ще в 1981 році був привласнений статус Пам’ятника природи республіканського значення, буде відновлено комплекс житлових, релігійних і похоронних приміщень, сліди яких зберегла ця піщано-крейдяна скеля з долиною біля підніжжя.
Скільки ж років нашим містам? Археологи шукають відповідь на ці питання, рік від року відсуваючи часові рамки все далі і далі в глибину століть. Так що «вік міста» – поняття досить відносне.
Так останні розкопки в Теребовлі, що проведені в цьому році, збільшили вік поселення відразу на 400 років – в епоху формування Київської Русі – виходячи з аналізу знахідок: житлової споруди з кам’яною піччю, слов’янських керамічних виробів, скіфської холодної зброї.
Нарешті один з найбільш знаменитих пам’ятників Україні отримав право на розкриття таємниці своєї історії. Адже православні святині строго зберігають таємницю чернечого життя, і заглянути в цей потаємний світ непосвяченим практично неможливо.
Але з 2-го вересня цього року в двадцяти залах Музею історії Києво-Печерської Лаври можна буде не тільки відчути приховану від мирських очей атмосферу чернечого життя у відтворених інтер’єрах келій різних епох, а й на власні очі побачити більше дев’ятисот раритетних експонатів, що складаються з церковного начиння і ікон, чернечого одягу і предметів побуту, що датуються від Х століття.
Доктор, який творив чудеса, якому ми зобов’язані безболісними операціями, а сотні тисяч людей – і зовсім своїми життями. І в нинішній час слава цього прославленого доктора, який заклав наукові основи хірургії, не померкла, хоча його немає на світі вже більше століття.
Пирогов сам наполегливо випросив своє призначення безпосередньо до театру бойових дій Кримської війни 1854 року. Хоча уряд і міністерство усіма силами намагалися не допустити знаменитого вченого, за плечима якого були професорське звання в 26 років, створення кафедри госпітальної та патологічної анатомії, впровадження знеболювання оперованих за допомогою ефіру (застосоване ним ще на Кавказі), застосування крохмальної нерухомої пов’язки при вогнепальних переломах, атлас «Топографічна анатомія, ілюстрована розрізами, проведення крізь заморожене тіло людини в трьох напрямках», там де його могла чекати смерть.
Український Монмартр доживає свої останні дні, забираючи до історії непередаваний дух Проні Прокіпівни, Голохвастова, Майстра, Маргарити та багатьох багатьох інших героїв, народжених на бруківках Андріївського узвозу. Адже «тимчасове» вигнання творців пензля і стека, пера і паперу на час реконструкції з київського Монмартра на Пейзажну алею загрожує ніколи не закінчиться.
Згідно з новими планами столичної влади, реконструкція Андріївського узвозу, приурочена до Євро-2012, що почнеться 20 вересня цього року зі зміни унікальної бруківки та переробки фасадів, після закінчення футбольного чемпіонату плавно перейде в модернізацію всього зовнішнього вигляду вулиці. І звичайно присутність на цій осучасненій вулиці творчої богеми міська влада визнала недоречною, не дивлячись на їх спільне плідне співіснування протягом століття.
Висока скеля, рокіт хвиль і крики чайок, які вважають це місце будинком… зараз вже без яскравих наметів торговців і нав’язливих здирників плати за вхід – сучасне обличчя унікального історичного пам’ятника Ластівчине гніздо.
Після присвоєння будівлі статусу пам’ятки архітектури у 2011 році, зовнішній і внутрішній вигляд його значно змінився: зникли столики громадського харчування, торгові намети і крикливі лоточники, поступившись місцем «першою ластівкою» нової епохи – картині Архипа Івановича Куїнджі «Місячна ніч над Дніпром».
Неприступна твердиня – досить відносне поняття, адже часом, незважаючи на високі стіни, круті схили гори, непрохідні болота та широкі рови вирішальним фактором перемоги у битві виступають лише мужність і відвага нападників або оборонців.
Але часом лише одна слава «непереможного» вирішує долю замку, і загарбники йдуть навіть не намагаючись завоювати форпост.
Місто-пам’ятка, історичний центр якого налічує не одне тисячоліття, адже поселення на його території існували ще в бронзовому столітті, удостоївся власної чотирирічної державної цільової програми по збереженню культурної спадщини, схваленої Кабінетом міністрів Україні, вартістю дев’яносто чотири мільйони гривень.
Будемо сподіватися цю радісну подію не затьмарять проблеми недостатнього або несвоєчасного фінансування, бюрократичних перепон та неякісної роботи. Адже саме вони поставили на грань існування деякі не менш цінні культурні об’єкти Україні.
Сьогодні свято того що залишили нам попередні покоління в пам’ять про свої перемоги і поразки, радощі і знегоди, багатство і бідність – пам’яток архітектури, які пам’ятають те, що давно забули нащадки.
Засноване з ініціативи архітекторів та містобудівників в 1995 році це свято мало привернути увагу до проблем архітектурних об’єктів як сучасної споруди, так тої, що налічує не одне тисячоліття, але видно крім вручення урядових премій кращим представникам цієї галузі результату не досягнуло.
Доля деяких творінь рук людських, часом, немов списана зі сторінок пригодницького роману, кожен з розділів якого настільки захоплююч та цікав, що в ньому містяться сотні, іноді тисячі життів.
Так доля дзвону на високому березі Чорного моря серед руїн двохтисячолітнього Херсонесу Таврійського – одне з таких надзвичайних оповідань, де переплелися долі країн і поколінь.
Картини — це кадр з життя, невловима мить, де немає місця змінам. Але чи така вже це застигла реальність? Часом картина живе своїм життям і образи на ній настільки реальні, що, деколи, здається, що картина рухається. Щоправда таке диво підвладне лише пензлю істинних талантів.
Лицарство не зникне назавжди доки дух його живе в нащадках, хай і не по крові, Річарда Левове Серце і Робіна Гуда.
Романтика, таємниця, легенди і билини, пов’язані з тією епохою завжди будуть кликати своїх послідовників до меча за праве діло, гаряча їх кров іржанням коней і брязкотом сталі.
Перший український пам’ятник включений до списку пам’яток світової спадщини ЮНЕСКО – Софійський собор у Києві, який пережив на своєму 900-літньому віку не мало бур і негод, твердою рукою сучасних київських чиновників легко списаний з рахунків.
Саме завдяки їм буферна зона навколо пам’ятника слов’янського зодчества була хаотично забудована, що призвело до підняття грунтових вод під собором, де від вологості і осідання вже почали руйнуватися фрески початку ХІ століття.
Бунтівний корабель на захисті інтересів повсталих одеських робітників. Один із символів революції 1917 року. А починалося все досить банально.
1905 рік. Севастопольський ринок. Червень. Жара. Команда, послана для закупівлі провізії, повернулася на борт з 28 пудами зіпсований яловичини. Саме борщ з поганого м’яса, який відмовилися є моряки, і послужив першопричиною бунту.
Атмосфера Середньовіччя з її боями та балами, нарядами та амуніцією, ремісничими майстернями та торговими лавками, піснями і баладами так вабить магією і чарівністю простои бажань і здійснення мрії.
Адже так легко, надівши середньовічне плаття дворянина чи ремісника, пані чи служниці, забути хоч на день про насущні проблеми і турботи, роботу і справи, перенестися в ті далекі часи, коли не було телефонів і літаків, а нічну тишу порушував лише окрик варти та цокання підків по бруківці.
Кий, Щек і Хорів – три імені, три людини, три шляхи, але одна доля – стольний град Київ. Серце Русі, серце всіх слов’янських народів, які воно змушує битися в унісон, не дивлячись на всі інтриги політичних лідерів і їх ляльководів. І зараз його хочуть зупинити, не дивлячись на історичну і культурну цінність, на догоду особистої вигоди деяких чиновників Київради.
На цей раз розоренню піддається одна з трьох легендарних гір братів-засновників – Щекавиця. Прикриваючись отриманими невідомим (вірніше уторованим для людей з великими коштами) шляхом документами на землю та будівництво, приватна особа почала будівництво житлового будинку на її схилах, знявши при цьому значний шар грунту, що має величезну історичну цінність.
Погожі травневі вихідні коли небо повно високої сині з білими мазками хмар, коли голоси птахів дзвінки на оповитих ажурним квітковим малюнком гілках, а зелень світиться в блиску сонячних променів. Що може бути прекрасніше за ці дні?
Може бути лише крапельки дива не вистачає для повноти картини. Але це можна виправити. Варто лише в останні вихідні травня (28 числа) з 11-00 до 17-00 відвідати музей під відкритим небом у Пирогово і яскраві враження не змусять себе чекати.
Кожна квітка по своєму прекрасний. Від малої до великої, всіх кольорів і забарвлень вони народжені, щоб нести радість, щастя і тепло. Адже кожна з них – символ життя і нескінченності продовження його циклів.
Але і серед квітів є свої королі. У Європі це місце по праву займають іриси, адже навіть мантії французьких королів прикрашали золоті зображення цих спокусниць.
У 1893 році Одеський світ мистецтв готувався до знаменної події – приїзду Петра Ілліча Чайковського. І звичайно ця подія ніяк не могла обійти стороною головний храм Мельпомени міста – Одеський оперний театр , в стінах якого українська трупа, яка перебуває на гастролях, до приїзду метра підготувала постановку «Пікової дами.
На прем’єрі опери 19 січня вдячні актори театру вирішили вручити Петру Іллічу срібний лавровий вінок з позолоченими листям, на пам’ятній стрічці якого красувався напис «Смертні – безсмертному». Делегатом від трупи була обрана Марія Костянтинівна Заньковецька.
Символ Християнської Київської Русі, яким пишався стольний град Київ – Золоті ворота , які, за описом сучасників, змагалися пишністю зі своїм прототипом в Царгороді – колисці християнства. Зі своїми позолоченими стулками, прикрашеними дорогоцінними каменями, і храмом Благовіщення, критим сухозлітним золотом, вони часом затьмарювали світло сонця.
Ось тільки константинопольські Тріумфальні ворота спочатку були не зовсім християнським символом. Зведені після перенесення столиці Римської імперії Костянтином І Великим у Візантій (пізніше отримало ім’я свого засновника) близько 330 року, вони являли собою трипрольотну арочну конструкцію увінчану двома вежами. Прикрасами ж Золотих воріт, облицьованих мармуром, служили статуї і барельєфи язичницьких божеств (голова Медузи Горгони і зараз зберігається в Стамбульському музеї), а очолювала – шестиметрова статуя Фортуни (богині долі).
Чарівна казка з дерев’яним містом за високим частоколом з палатами царськими і ратним полем, де красуні-майстрині в’ють своє мереживо, могутні воїни завжди стоять за правду і вправні умільці виготовляють диво-творіння, знову відкрила свої двері тридцятого квітня в селі Копачів, що між Обуховим і Васильковим.
Тематичний парк «Київська Русь» на цей раз (21 – 22 травня) готовий дивувати і радувати масштабною історичною реконструкцією в стилі ХІІІ століття, коли тендітний мир у звуках ріжків і сопілок, що існував між війнами, був настільки зибок, а дзвін мечів настільки реальний, що, деколи, неможливо було в нього повірити.
Однозначно в Україну уболівальників футболу більше, ніж цінителів культури, у всякому разі нинішнє керівництво країни до останніх не відноситься вже точно!
Адже заради одноразового проведення цього заходу знищуються пам’ятники, величезні суми грошей витрачаються на одноразові готелі, які після будуть стояти порожні, кошти місцевих бюджетів перенаправляються в пов’язані з євро напрямки на шкоду соціальним програмам.
Біле полотно, в яскравих стежках червоного і чорного, синього і жовтого, зеленого і малинового, складені в яскравий візерунок, що обплітають руки і шию, під умілою рукою майстрині перетворюються на барвінок і маки, сонце і траву, звірів і птахів.
Безкрайні як степи, яскраві як сонце, глибокі як води малюнки українських вишиванок вплітають в себе історію і культуру сотень поколінь народів, що населяють територію країни протягом десятків століть.
Замки – музеї 1 травня відсвяткували відкриття нового туристичного сезону.
І нехай багато з них знаходяться у стадії реконструкції або зовсім занедбані, все одно кожен камінь їх фортечної стіни, кожен флюгер на шпилі вежі, кожна ланка ланцюга підвісного мосту – німий, часом єдиний, свідок сотень життів, що промайнули крізь їх долю лише на мить, перед яким схиляється в трепетному поклоні вічність.
Напій, якому, на думку деяких вчених, людство зобов’язане хлібом, бо нібито зернові спочатку призначалися для цього благородного хмільного напою. Але навіть якщо це не так, достоїнств пива це аніскільки не благає.
Увічнити у бронзі людей, що дарують цей божественний напій людству, вирішили в споконвічно пивному місті Львові, де в центрі Старого міста на проспекті Свободи біля «Башти торговців « встановлять двометровий пам’ятник пивоварові з незмінною бочкою пива на плечі.
Захоплення заворожливого видовища яскравих іграшок – повітряних куль на тлі яскравого синього небосхилу в білих пухнастих хмарах йде корінням, напевно, в дитячий сон, а може бути в мрію про вільний польот, де немає земної тверді лише безмежно-прозора височінь. І нехай не всі готові здійснити свою мрію, але все ж її близькість, блиск, сяйво вже будить адреналін у крові.
А коли як не навесні найвище і найпрекрасніше небо і кращий час для того, щоб вкрасти у долі шматочок мрії, подивившись, хоч одним оком, на диво під назвою фестиваль повітряних куль?
Патріотизм, любов і відданість рідній землі і турбота про її інтереси завжди були і залишаються зручною розмінною монетою в політичних іграх за владу, гроші, могутність. Підгрунтя більшості політичних питань перебуває у близько фінансовій сфері, чим сьогодення зовсім не відрізняються від минулого.
Так спадкоємець Трансільванського престолу, Жигмонд Баторі після повного вступу в князівські права в 1588 році (до повноліття при ньому знаходився регент) оголосив про вступ до антиосманської коаліцію для звільнення своїх земель від мусульманської влади.
Золота Орда. Як багато легенд, переплетених з тонкою ниткою фактів, пов’язане з цим словом. Владолюбний, вільний, неприборканий, дикий норов її правителів забезпечив незабутню славу в хиткому часі. А відгомони плачу і сліз розорених міст і зараз чуються серед пустельних степів, що доносить вітер.
Ім’я одного з найбільш жорстоких і деспотичних воєначальників (беклярбеков) Мамая, було увічнено завдяки його всеохоплюючому бажанню зайняти ханський престол, не дивлячись на відсутність законних прав на престолонаслідування (не був прямим нащадком Чингісхана).
Гранатово-червоний чи золотисто-жовтий, гіркувато-солодкий чи ароматно-сухий, залишаючий на бокалі стрункі «дамські ніжки» напій, дарований богами – Вино, що кружить голову і дарує відчуття блаженства.
І янтарно-жовта чи кавово-коричнева, тягуча чи кристалізована солодкість, зібрана мільйонами невпинних трудівниць-бджіл – Мед, який затьмарює всі солодкі винаходи людства своєю унікальною природною чистотою і смаком та манить покуштувати його ще і ще.
Котрий рік вже під стінами могутньої фортеці проходить фестиваль «Битва націй», але переможцями завжди виходять всі без винятку глядачі та учасники історичної реконструкції, адже в наше бурхливе технічне XXI століття перенестися, нехай і на декілька хвилин, годин, днів, в епоху романтики і лицарства – це чи не перемога над невблаганним часом?
Під яскравими променями весняного сонця вже лише через пару тижнів (з 30 квітня по 3 травня) біля стін Хотинської фортеці прозвучить пронизливий звук рогу і герольди вступлять у свої права, оголосивши про початок битви. Сталь обладунків і блискучі клинки зімкнуться над ратним полем, затьмаривши своїм блиском світило на небозводі. Запекла сутичка, неприборкана сила і мужність – це видовище треба побачити, щоб відчути і запам’ятати назавжди.
Вандалізм саме по собі поняття безглузде і дике стосовно будь-якого об’єкта, але стосовно до дитячих розваг воно жахливо подвійно – адже пояснити цей блюзнірський акт дитині абсолютно неможливо.
Чим завинив дитячий герой Антуана де Сент-Екзюпері перед вандалами і зовсім пояснити не можливо. Адже Пейзажна алея Києва – одне з небагатьох місць, що недавно з’явилися у центрі Києва, яке дійсно радує і дарує масу позитивних емоцій як старим так і малим. Не може бути, щоб і Маленький принц, і Слон з трьома пасажирам, і Коти, що бродять у тіні дуба, і Омелька на купі подушок, і вухатий Заєць – жителі дитинства, обійшли когось стороною, позбавивши своєї доброї теплої дружби.
Колись неприступна твердиня на гребені гори, за яку боролися тисячні армії, вшанувати своєю присутністю її вважали за честь найтитулованіші особи Європи, а віддати життя – прості смертні. Та все його бурхливе життя багате радісними і трагічними, сумними і романтичними подіями завершилося в одну сумну ніч. Хустський замок.
А почалося все з призначення в 1755 році нового коменданта австрійського гарнізону, розквартированого на території фортеці – Петро Горвата, який став останнім справжнім господарем замку на цілих одинадцять років, останнім хто намагався відродити колишню величини замку, хоча б у рамках наявних у своєму розпорядженні коштів.
Вся Україна в мініатюрі з її вільними вітрами над безкраїм простором степів і лук, дурманним запахів квітучих вишень і ароматом стиглих яблук, золотом полів і синню небозводу втілена в маленькому шматочку села Пирогово, нині Голосіївського району Києва – непередаваний коктейль часу і архітектури застиглих десь між XV століттям і ХХІ століттям.
Цей унікальний архітектурно-історичний заповідник під відкритим, позбавлений значної частини (близько 100 га) своїх володінь в 2007 році, знову набуде свою історично сформовану цілісність згідно з рішенням Господарського суду Києва від 11 квітня нинішнього року.
Черговий злочин проти історії в Києві – знесено пам’ятник архітектури початку ХХ століття особняк Олени Загорській по Мельникова 51. У столиці залишилося зовсім вже невелика кількість будівель зі столітньою історією, і втрата одного з них – тяжка втрата для міста.
Відчужену ще у 2009 році ділянку разом з пам’ятником архітектури надано для потреб посольства Казахстану, ось тільки незрозуміло чому на догоду іноземним дипломатам знищується українська історія? Невже дипмісія не могла розташуватися у відреставрованому особняку, замість того щоб на його місці споруджувати чергового «сучасного монстра», якого навіть архітектурним об’єктом назвати язик не повертається.
Японський символ стійкості і чистоти, адже її пелюстки опадають не зів’ялі, ніжності і удачі в коханні, її сріблясто-рожевий колір будить лише піднесені почуття, тихого смутку й печалі про швидкоплинність буття, лише трохи більше тижня триває її цвітіння… Сакура
Ця прекрасна гостя далекої країни Всхідячого Сонця дарує свій швидкоплинний весняний поцілунок Закарпаттю вже не перший десяток років – з тих пір, як в 20-х роках обхідним шляхом через Відень добралася в ці благодатні місця (завезена з Австрії), полюбивши їх за добру вдачу (помірний клімат і благодатні грунти).
Напевно ще не все втрачено для культурної спадщини України, якщо ще з’являються на світ проекти нових музеїв, які, будемо сподіватися, втіляться в життя і можливо ще один пам’ятник духовної спадщини знову набуде життя.
Так на батьківщині Пересопницького Євангелія, на якому складає присягу президент Україні, у селі Пересопниця що на Рівненщині до 29 серпня цього року планують відтворити «Княжий двір Х століття» – музей під відкритим небом, де у реконструйованих будівлях буде відтворений побут того часу і розміститься археологічна експозиція.
У наше століття нестабільності валют (як вітчизняної, так і світових), фінансових катаклізмів і хиткого становища дорогоцінних металів вічною цінністю залишаються лише предмети мистецтва від раритетних автомобілів до маленьких записок великих людей.
Ринок антикваріату – завжди ласий шматочок для тих, хто бажає отримати швидку наживу за рахунок легко придбаного майна при крадіжках з музеїв безцінних експонатів, не дивлячись на їхню історичну та культурну цінність для цілого народу.
Тихий плескіт хвиль, крики чайок і пейзаж що неспішно пропливає за бортом білосніжного прогулянкового катера … Що може бути краще у весняний сонячний день, коли природа лише починає оживати, даруючи перший погожі дні.
У Києві, хоча весна лише вступає у свої права, вже відкрито сезон річкових прогулянок на катері. Так протягом годинної прогулянки по Дніпру можна помилуватися Володимирською гіркою і Хрещатим парком, Ботанічним садом і Маріїнським парком, Видубицький озером і Печерським ландшафтним парком, пропливаючи під мостами Метро і Патона вздовж Труханівського острова і Гідропарку.
Легенди про середньовічних жорстокості жахають будь-яку цивілізовану людину. Чого варті тільки «Нюрнберзька діва» (саркофаг з шипами кинджалами або шипами) чи «колінодробилка» (подоба гільйотини, де замість ножів виступали шипи), «молитовний хрест» (металевий нашийник з браслетами та ланцюгами) або «іспанський чобіт» (металеве пристрій для перелому гомілки)… Список можна продовжувати нескінченно, адже людська фантазія для муки і знищення собі подібних безмежна.
Одним із прикладів, що зустрічаються в літературі – покарання призвідників угорського повстання під керівництвом Дьєрдя Дожа 1514 року, що прийняв мученицьку смерть: болісні тортури, потім «Розпечена корона», потім ще живого розірвали на шматки, які змусили з’їсти його подвижників.
Вам подобаються готувати рибні страви? Або азарт рибної ловлі? А може просто полюбляєте рибну юшку?
Тоді Вам варто відвідати ІІ Фестиваль рибалок на озері Березькому, що поряд із селом Великі Береги Берегівського району Закарпаття, який пройде 2 – 3 квітня цього року.
Першими її яскравими чарівними вісниками у нас стають подарунки далекої Персії – тюльпани, за одну цибулину яких, часом, віддавали ціле статок, адже це вісники щастя і відродження. Адже їх різнокольорові голівки всіх кольорів веселки в яскравих променях весняного сонця так радують око і так хочеться повірити у виконання заповітної мрії.
Київський зоопарк збирається поповнити свою видову колекцію за рахунок придбання пари шрі-ланкійських слонів (ведуться переговори) і обміну з Московським зоопарком (українська сторона надасть пугача, а російська – блакитних баранів, безгорбих верблюдів, росомах).
Ось тільки для придбаних тварин в Київському зоопарку поки що немає умов для гідного утримання. Як завжди питання впирається в кошторис по ремонту. Питання: чи знайдуться спонсори, бо кошти на купівлю слонів (вартість кожного близько мільйона гривень) і так виділяють приватні особи?
Те що на етапі становлення радянська влада не цуралася будь-яких силових методів впливу загальновідомо. Але покладатися на відданість тих, хто вважав грабіж і розбій справою честі, було великою помилкою.
Так життя Мишки Япончика – короля злодіїв Одеси – низка кримінальної «романтики», де є місце лише злодійським законам і правилам, а непокора їм тягне за собою вигнання або смерть, де всі, хто знаходяться поза посвященного кола, – потенційні жертви, а сенс мають лише нажива, отримана незаконним шляхом.
У Світле свято Великодня хочеться щоб здійснилося маленьке диво і виповнилося заповітне бажання. Адже символ Великодня – писанка, як символ підтвердження Воскресіння Христа, дарує надію всім християнам, навіть тим, хто в звичайному житті не дуже релігійний, на здійснення неможливого.
А коли ж не найкращий день, щоб донести свої молитви Богові, як не в день прояви його великої ласки звершення дива? Ну і звичайно для такого випадку не годиться стандартний аркуш паперу або листівка, а ось писанка – символ свята – в самий раз, адже при її виготовленні всі помисли зосереджені на головному і немає часу відволікатися на дрібниці, адже це така тендітна річ…
Напевно немає на Україні, та мабуть і у всіх країнах пострадянського простору, людини, яка б не знала що таке «Ластівчине гніздо». Одна згадка про цей шедевр архітектури… і уява живо малює картинку білого палацу на самому краю високої Аврориної скелі з бурхливими хвилями Чорного моря біля підніжжя…
Уряд Криму занепокоївшись долею всесвітньовідомого пам’ятника ухвалив рішення про передачу «Ластівчиного гнізда», яке до сорому української культури, поки зазначений лише в реєстрі громадських пунктів харчування комунальної власності Ялти, до складу майна Кримської автономії.
Іде світле свято Пасхи, але готується до нього православний люд почав ще зі святкування Масляної, коли Весна попрощалася із Зимою. Вдосталь наситившись символами сонця – млинцями, багато хто переступив до сорокаденного посту, який, меж тим, не лишає радості передчуття веселого свята, тому приготування до нього йдуть повним ходом.
Так 2 – 3 квітня відбудеться ІІ Міжнародний фестиваль «Лемківська писанка» в Дитячій школі мистецтв у Львові по вулиці Антоненка-Давидовича (колишня вулиця Фадєєва), 6.
Система оборонних укріплень Вінниці XVII (Мури), до числа яких входили єзуїтські (костел, монастир, колегіум, конвікт) і домініканські (костел, монастир) храмових споруди, що збереглися до наших часів, таїть у своїх стінах і під ними чимало загадок.
Фатальна випадковість припідняла завісу таємничості над однією з них – у приміщенні Вінницького краєзнавчого музею, який розташовується в будівлі колишнього Єзуїтського конвікта, в одному з експозиційних залів першого поверху підлогове покриття почало прогинатися. Причина прогину була з’ясована при початку ремонтних робіт – під підлогою виявилися укріплені червоною цеглою дві печери площею близько 40м2.
Скільки коштує нині совість? Не знаєте? Ось і я те саме. Але, напевно, не дорого, бо саме ті, хто взяв на себе обов’язок дбати про тварин безжально знищують їх.
За півроку нинішного керівництва київського зоопарку було знищено близько 500 особин, які його населяли. Такими темпами незабаром ласий шматочок 30 га в центрі Києва звільниться для сучасних залізо-бетонних стільників того, хто уявив себе «царем природи».
Українські музеї зробили крок у ХХІ століття, взявши на озброєння знижкову теорію маркетингу. Тепер відвідуючи один музей, отримуєте можливість безкоштовно по тому ж квитку відвідати другий.
Новаторську (у сфері української культури) технологію просування першою взяла на себе колиска української літературної словесності – Полтава. Акція почне свою дію з 10 березня і триватиме до кінця 2011 року.
Офіційною датою заснування Маріуполя вважається 1778 рік, коли на місці козацької фортеці переселилися з Криму греки християнського віросповідання, заснувавши повітове місто Павловськ, яке через рік отримала своє нинішнє ім’я.
Однак маріупольські краєзнавці стверджують, що історія міста налічує на кілька десятиліть, а можливо й століть, більше. Грунтом для таких висновків є архівні документи, у тому числі кілька карт, наявні в їхньому розпорядженні, а так само артефакти, знайдені на місці розкопок влітку 2010 року.
Ореол таємничості, оточуючий головного диктатора ХХ століття – Адольфа Гітлера, який уникнув 45 замахів на своє життя, поширюється і на місця його перебування, деяким з яких приписують мало не містичне значення. Вервольф не став винятком, адже розроблені в ньому плани закінчувалися фіаско.
Ця загадкова ставка у восьми кілометрах від Вінниці, що породила безліч легенд і чуток, головною причиною більшої частини яких служить малодослідженість її підземної частини, підірваної при відступі німецькою армією в 1944 році, скоро зможе отримати статус філії Вінницького краєзнавчого музею.
Єгипет. Як багато в цьому слові, де шум, гнаного вітром, піску перекочує, стираючи в пил, сторіччя секунда за секундою, де померлі сплять вічним сном у кам’яних саркофагах, а кішка Бастет зберігає їх давно згасле домашнє вогнище усередині кам’яних гігантів – гробницях.
Мало хто очікує побачити нехай не такі грандіозні і не такі давні, але такі ж прекрасні усипальниці в українському степу. І хоча внутрішнє убрання українських пірамід, як і їх єгипетських прототипів, давно розграбованої та знищено рукою варварів, їх стіни до сих пір зберігають дух своїх померлих володарів, адже піраміди – їх залишений на землі слід.
Білий палац, що потопає в зелені півторастолітнього парку, колись офіційна резиденція російської імператорської семи, а зараз – пам’ятник архітектури, відомий в усьому світі, скоро буде святкувати свою столітній ювілей.
В якості подарунка ювілярові уряд Криму вирішив клопотати про присвоєння Лівадійському музею статусу історико-архітектурного заповідника державного масштабу, що дозволить уникнути комерціалізації використання палацу і прилеглих територій.
Фонтан любви, фонтан живой!
Принес я в дар тебе две розы.
Люблю немолчный говор твой
И поэтические слезы.
А. С. Пушкин
Біломармурова реліквія з тихим срібним голосом – Бахчисарайський фонтан – символ тихого смутку і світлої надії в обрамленні пишності ханської резиденції – одна з перлин Криму, що вабить туристів своєю романтичною історією, оспіваною в поезії.
З чим у вас асоціюється Франція, якщо не брати до уваги Ейфелеву вежу? Думаю більшість гурманів дадуть відповідь: «З вином і сиром!». Але для того, щоб покуштувати ці вишукані ласощі не треба замовляти туристичні візи, бронювати готелі та авіаквитки. Адже на Закарпатті є своя Франція в мініатюрі – містечко Берегове. Щоправда мова там не французький, а угорський, але є й давні підвали з дубовими бочками, і сироварні з великими головками сиру, і віковий палац.
А потрапити в цей райський куточок у березні місяці – взагалі велика удача. Адже щороку в цей час там проходить фестиваль вина, в цьому році вже одинадцятий.
Коли прийшла звістка про те, що Юсуповський палац у Криму знову внесений до списку пам’яток культурної спадщини України і вилучено з приватних рук, у мандрівників з’явилася надія побачити його на власні очі. Але не тут то було…
Виявляється президент прийняв таке рішення бо йому самому палац сподобався в якості резиденції для відпочинку. Так він відхилив прохання Асоціації музеїв та заповідників про відкриття в стінах музею експозиції для загального огляду.
Блакитна перлина Києва в білих барочних завитках зможе прийняти в своїх залах, що реставруються, відвідувачів з «простих смертних». Президент відмовився від ідеї свого попередника про облаштування в її стінах резиденції глави держави.
Проте свої двері Маріїнський палац відкриє, по гаданих оцінках реставраторів, лише в кінці 2011 року. Бо реставрація зажадає чималого об’єму робіт і величезного фінансування.
Передача пам’яток архітектури в приватне володіння – питання неоднозначне, все залежить від власника, деякі з них – розуміють цінність перлини, що потрапила в руки, інші – набувають палаци і замки для престижу, і виходить ситуація «слон у посудній лавці».
Трохи легше стало на душі у цінителів історії, коли призупинили дію неоднозначного закону «Про перелік пам’яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації», коли близько півтора тисяч об’єктів були виключені з його списків.Однак деяким з цих пам’ятників вже не допомогти.
Любов до зброї в людині жила в усі часи, починаючи з первісних. Напевно саме тому гра в «війнушки» у дітвори – одна з перших і найбільш улюблених. У цьому є щось від первородних інстинктів перемагати і захищати. Побачити на власні очі військову техніку в дії або справжню битву не на застиглих кадрах кіноплівки або музейних експонатів – це чи не здійснення мрії?
Але завдяки ентузіастам, громадським організаціям, кіностудії ім. А.П. Довженка, Національному музею військової історії, за сприяння міністерства Оборони України, управління Внутрішніх військ і Прикордонної служби мрія може втілитися в реальність. Приурочений до Дня захисника Вітчизни у селищі Калинівка (47 км траси М 06 (Е 40) ділянки Київ – Житомир) буде проходить фестиваль «На броні перемоги».
Заради дорогих земельних ділянок в українській столиці знищується культурна спадщина, відображена у спортивних та комунальних спорудах, житлових будинках і зелених насадженнях. Київ перетворюється на американізованого мутанта зі скла і бетону.
Тільки за період 2005 – 2010 рр. з реєстру культурної спадщини міста виведено 107 об’єктів, велика частина яких вже знищена.
А ви знаєте, що наближається Масляна (Сирна седмиця)? А хочете поводити зиму за старовинною слов’янською традицією? Адже за православним традиціям це одне з найвеселіших і «смачних» свят, коли світ живе в предчутті і надії на воскресіння, подарованого весною. Це останні світлі дні перед Великим постом, коли можна покуштувати таких заборонених, але таких смачних страв.
У м. Києві (Київська обл.) Вона буде проходити:
З 04.03.11 по 06.03.11 в Експоцентрі, пр. Академіка Глушкова, 1 (метро Васильківська). У програмі театралізовані дії, продаж предметів народного промислу з майстер – класами, ярмарок мнинців.
Додаткова інформація: час – з 10-00 до пізнього вечора, ціна 10 – 40грн., Тел. / факс: (044) 596-98-10, (067) 442-97-13;
З 28.02.11 по 06.03.11 в Мамаєвій Слободі, вул Донця, 2. У програмі театралізовані постанови з іграми і частуваннями, ярмарки.
Додаткова інформація: час – з 10-00 до пізнього вечора, ціна 10 – 40грн., Тел. / факс: (044) 596-98-10, (067) 442-97-13;
6 березня у с. Пирогово в музеї під відкритим небом. У програмі народні гуляння з конкурсами та розвагами, і звичайно млинці, вареники і багато іншого …
Додаткова інформація: час з 10-30, ціна 10 – 15грн., Тел. (044) 526 – 57 – 65, (044) 526 – 24 – 16, (044) 526 – 57 – 87.
Після оголошення результатів тендеру в кінці 2009 року про передачу в концесію палацу Лянцкоронських у Тартакові з’явилася надія, що каркас , який залишився від колись прекрасного палацу, знайде своє друге життя. Адже вже на 2010 рік за умовами договору з львівською обласною адміністрацією бюджет реконструкції повинен був скласти близько трьох мільйонів гривень. Однак зважаючи на поточний стан палацу лише мала частка цих коштів була спрямована саме на реставраційні роботи.
Пам’ятник архітектури ХІХ століття, який пережив дві пожежі, і в такому жалюгідному вигляді залишає враження розкоші і величі. Червоно-біле оздоблення його ще зберігає сліди колишньої слави, коли в його стінах давалися бали і в тиші його стін, здається, ще чуються відзвуки вальсів і кадрилі.
Хочете відчути на собі швидкоплинність часу? Через рік на Володимирській гірці в Києві за проектом Юрія Лосицького буде відновлена панорама Голгофи 1902 року, де сусідити зі статуєю Володимира Великого будуть водонапірна башта, фонтан і павільйон з панорамним полотном «Голгофа».
Реконструкція гірки буде здійснена відповідно з архівними документами, проте, на жаль, проект передбачає очищення місця реконструкції від дерев, а так само спорудження, відсутнього в архівних джерелах, ресторану.
Звивиста бруківка, заставлена картинами, вишивкою, виробами з коштовних і напівкоштовних каменів і металів кустарного виробництва з невисокими будинками, обвішаними пам’ятними табличками – нинішнє обличчя Андріївського узвозу. Його мешканці – богема творці і художники, музиканти і поети.
І цей прекрасний куточок Міністерство культури України ніяк не бажає визнати пам’ятником культурної спадщини, адже тоді тут не можна буде споруджувати «скляно-бетонних монстрів», яких так люблять нинішні бізнесмени. А земля в цьому місці так і манить українських «рокфеллерів», яким байдужі культура та історія, головне прибуток бажано з мінімальними витратами. Тим більше що бізнесмени з владноможців …. так зручно.
Тульчинський палац Потоцьких, як і більшість українських пам’яток архітектури руйнується на очах. Грошей на реконструкцію в держави, як завжди, немає.
Про колишню велич і красу будівлі, сьогодні більше схожу на руїни з зів’ялим гербом на фасаді, можна судити з реконструйованих будівель поруч, які строгістю і витонченістю силуетів у рожевому обрамленні стін і білому мереживі пілястрів викликають тихе захоплення урочистістю моменту.
Маленький світ, де будиночки і люди, птахи і звірі, і навіть казкові персонажі створені з такого улюбленого і такого смачного шоколаду – це чи не казка, втілена в життя?
А Ви хочете побувати на цій казці? У гості (в Палац мистецтв на Коперника 17 у Львові) міська адміністрація і організатори запрошують з 11 по 14 лютого 2011 всіх ласунів на Четвертий фестиваль шоколаду.
Ялівець, який пережив розквіт і падіння імперій і держав, що виникали на території Криму впродовж двох тисяч років, був виявлений в самій південній точці півострова – мисі Сарич. Розміри «старця» вражають – за даними експертів Київського еколого-культурного центру його висота – 15 м, а діаметр стовбура – 4,9 м.
Проте радість фахівців від такої чудової знахідки затьмарила загроза його швидкої втрати у зв’язку з можливістю виникнення пожежі, бо приватна особа, у володінні якої знаходиться зараз дерево, використовувала його в якості опори для електрощитової.
Прекрасний і сумний образ Свірзького замку, відбитий в дзеркальній поверхні озера, навіває спогади про знайомий з дитинства Бітюнский монастир з фільму «Д’Артаньян і три мушкетери».
Останнім часом прибуваючи в забутті, як і більшість замків, цей пам’ятник архітектури отримав надію знову придбати свій чудовий вигляд – Львівська обласна адміністрація передала його приватному інвесторові в оренду на п’ятдесят років з умовою реставрації. При цьому замок залишається у державній власності.
Можливо в недалекому майбутньому ще один прекрасний пам’ятник архітектури знайде друге життя і там, де зараз височіють руїни стін, знову розквітне прекрасний замок.
Можливість вдихнути друге дихання в замок Старого Села з’явилася у одного з приватних підприємств, яке отримало його за договором з Львівською обласною адміністрацією в концесію на 49 років. За генеральним планом реконструкції замок буде введений в експлуатацію у 2015 році.
Потрапляючи в цей заповідний куточок під Києвом, ви немов переноситесь в казку, де вся Україна зі своєю історією вміщується на площі в 150 га. Ось на пагорбі чорні велетні-млини сусідять з охайними, прикрашеними кахлями, мазанками. А ось біло-блакитний будиночок – типовий представник східної Україна – сусідить зі своїм, загубилиним у соснах, двоповерховим побратимом із Закарпаття.
Але ця казка з 300 експонатів скоро може зникнути через неувагу держави, якій вони належать. Через нестачу коштів для реставрації та підтримання в належному вигляді, безцінні архітектурні експонати Пирогово, зібрані з усіх куточків України, руйнуються під впливом атмосферного впливу. Деякі об’єкти майже повністю зруйновані, а чиновники більше стурбовані своїми потребами … Сумно.
Міська влада Харкова вишукала в бюджеті кошти для ремонту візитної картки міста – скверу Дзеркальний струмінь з однойменною фонтаном у центрі. Напередодні Дня міста сквер був вимощений бруківкою, а на його алеях з’явилися десять тисяч квітів різноманітних кольорів і відтінків.
Головна визначна пам’ятка скверу – фонтан Дзеркальний струмінь формою нагадує одну з гілок верб, які його оточують, був відреставрований і знову може радувати харків’ян і гостей міста своїм веселим дзюрчанням.
Дюковський Сад, в який спочатку герцог Дюк де Решелье вклав чимало любові, праці та коштів, багато років перебував у забутті. Чудовий пам’ятник архітектури і паркового мистецтва початку XIX століття перетворився на притулок люпменов, небезпечний для звичайного обивателя.
А колись навколо ставу по його звивистих доріжках в оточенні шовків і муару здійснювали променад дами під мереживними парасольками, а витончено одягнені джентльмени благородно підтримували їх під руку.
Символи японської імператорської влади порадую відвідувачів Нікітінського ботанічного саду у 20-х числах жовтня в рамках виставки «Осінній бал хризантем 2010». Ці останні поцілунки року будуть радувати відвідувачів до самих заморозків своїм яскравим кольором на фоні природи, яка засинає.
Останніми променями тепла подарують спочатку бордюрні, а потім змінюючи один одного дрібноквіткові і великоквіткові хризантеми. У рамках виставки гостям буде запропонована можливість вибрати «Королеву балу хризантем».
У зв’язку з недбалим ставленням київської влади до своїх обов’язків зі збереження культурних пам’яток міста, ЮНЕСКО відмовив Андріївської та Кирилівської церквам в статусі пам’ятників світової культурної спадщини.
Таке рішення було прийнято фондом після того, як київська міська адміністрація поставила під загрозу існування іншого пам’ятника, включеного до реєстру фонду – Софії Київської. Нагадаємо, що цей пам’ятник архітектури почав поступово руйнуватися після просідання грунту в результаті зведення в буферній зоні собору елітних житлових будинків.
Тисячі срібних струменів в променях сонця переливаються всіма кольорами веселки на білому піщанику – це диво, яке змушує тремтіти серце і повертає нас у дитинство, коли, скинувши взуття, ми бігали під ними.
Жителям і гостям Черкащини міська влада подарували можливість поспостерігати як білі шматки каменя перетворюються на диво під назвою фонтан. У рамках, що проводиться в місті фестивалю каменю, на очах у глядачів з 7 по 28 серпня створюються вісім фонтанів, які після закінчення будуть включені і срібні струмені будуть радувати своєю тихою музикою дітвору і дорослих.
Нарешті Київська мерія згадала про свої обов’язки зберігача історичних пам’яток столиці України. Зокрема було екстрено зупинено хаотична забудова території біля Софії Київської – пам’ятника Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Ця знаменна подія відбулася завдяки втручанню цієї організації в варварське ставлення влади до одного з найпрекрасніших пам’ятників архітектури України.
«Промінь сонця на землі» – так називали наші предки бурштин за його теплоту і лікарських властивості. Унікальність кожного каменя за колірною гамою і внутрішньому багатству робить його в сучасному ювелірному виробництві незамінним супутником дорогоцінних металів.
У світлі цього радує, що унікальні експонати єдиного в Україні музею бурштину, створеного на базі державного підприємства «Бурштин України» тепер доступні для огляду широкій публіці, а не тільки членам офіційних делегацій. Адже в колекції, що збиралася протягом сімнадцяти років, представлені унікальні експонати наприклад найдавніший ювелірний експонат України – стародавній амулет у вигляді диска, що датується близько 500 р. до н.е., а не грановані частини датуються близько 40 мільйонами років.
Завершився морський похід пам’яті в Крим, організований нащадками російських емігрантів, які покинули Росію після поразки білогвардійських військ під час Громадянської війни 20-х років XX століття.
Похід стартував у Венеції з благословення Руської Православної церкви на борту корабля «Егейська Одіссея». Його учасники пройшли маршрутом просування російських кораблів на захід, але в зворотному напрямку. У місцях, де зупинялися кораблі 90 років тому (Венеція, Бізерта, Мальта, Пірей, Лемнос, Галіпполі, Стамбул, Севастополь), проводилися меморіальні церемонії.
Після передачі Київрадою комплексу Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника в державну власність, Кабінет міністрів України виділив 15 з половиною мільйонів гривень на ліквідацію наслідків зсувів.
Тяжке становище пам’ятника архітектури XVII століття були викликані несприятливими погодними умовами взимку 2010 року в поєднанні з наслідками хаотичною забудовою прилеглих територій, через які значно підвищився рівень грунтових вод.
Природа навколо нас, як і пам’ятники архітектури, – німі свідки історії. Вони зберігають спогади про людей і події, які їх оточували за багато років до появи нас на світ. Їхнє життя – сама, часом, Історія. збереження якої є одним із завдань кожної культурної людини.
Саме з цією метою був організований Всеукраїнський конкурс «Національне дерево України», де в кількох номінаціях брали участь видатні своєю історичною, естетичною та культурною цінністю дерева з усіх регіонів України.
Значимість конкурсу була підтверджена наказом міністра охорони навколишнього природного середовища, в якому оголошували його переможці:
Радує те, що віднині на цей пам’ятник архітектури можна буде помилуватися не тільки з-за паркану крутих бізнесменів, які користуючись недосконалістю законодавчої бази і продажності чиновників Ялтинського міського управління земельних ресурсів, які, до речі, вже знаходяться під слідством, вирішили отримати у власне розпорядження царський палац.
Яскраві міфічні істоти, які прагнуть у височінь і не можуть відірватися від землі, як людська душа у вічному польоті в невідомість … Чи ні це приваблює глядачів у цьому захоплюючому видовище, організованому Головним управлінням освіти Київської мерії серед учасників віком до 18 років з різних регіонів України?
Колись пишна королівська резиденція польського короля Яна III Собеського в місті Жовква зараз в жалюгідному стані. Час і людина витратили чимало часу для його руйнування: спочатку розпродаж по камінцях Артура Глодовского, потім спалення під час Північної війни, потім руйнівна діяльність численних організацій – орендарів, а останньою краплею стають непрофесійно проводимі реставраційні роботи.
Зараз у фортеці номінально проводяться реставраційні роботи. Однак що залишиться після них? Адже вже тріснула стіна після заміни дерев’яних перекриттів на металеві, а стіни змокріли після танення снігів через прориви на вкритому лише руберойдом і клейонкою даху. Хоча за планом реконструкції фортеця вже до кінця 2009 року повинен був стояти під новим дахом з міді.
Символи французької королівської влади різних кольорів та розмірів розпустилися в Нікітинском ботанічному саду (Ялта) на прикінці травня. Більше ста видів ірисів яскравою веселкою на нетривалий термін розфарбували зелені клумби саду.
Іриси – дивовижні квіти, що вражають уяву з часів стародавньої Греції, де вони і отримали свою назву на ім’я богині Іриди, яка спускалася на землю по веселці(ст. гр. «Ίρις» – веселка).
20 травня в Лівадійському палаці відкрилася виставка порцелянових ляльок «Російські монархи. Династія Романових», яка приурочена до 400-річчя царського дому.
Унікальні ляльки, створені руками умільців, для передачі духу епохи одягнені в костюми, зшиті за старовинними технологіями з використанням антикварних матеріалів.
Блакитні небеса – джерело вічного натхнення для людства. А усипана різнокольоровими кульками височінь в обрамленні величної Кам’янець-Подільської фортеці стає незабутнім враженням для сотень глядачів, які відвідують щорічний Міжнародний фестиваль повітроплавання.
Стародавня фортеця, що потопає в молодій зелені, і блакитні води Смотріча, в яких відбиваються хмарами, і «Лань, що біжить» (міст), яка перескакує через річку, в золотих променях сонця з висоти пташиного польоту. Що може бути прекрасніше?
Поринути в атмосферу середньовіччя і побачити справжню лицарську битву в антуражі стародавньої фортеці Хотин з кожним роком збирається все більше ентузіастів. У цьому році міжнародний фестиваль «Битва народів», що проходив з 30 квітня по 3 травня, зібрав більше тисячі учасників з країн СНД і зарубіжжя.
У цьому дійстві все справжнє: костюми і обладунки створені вручну за старовинними лекалами, їжу готують на багаттях і їдять тільки дерев’яними ложками і битва, в якій одне правило – вистояти.