Вигіни Кривого Торець, що вривається з висоти круч на простори Клебан-Бикського ландшафтного парку як не можна краще задовольняли всім фортифікаційним вимогам для облаштування природно захищеного та забезпеченого великою кількістю запасів прісної води укріпленого спостережного пункту запорожців, який був зафіксований в цьому районі згідно збережених документів ще в 1760-х.
Торецька поштова станція (південна частина сучасного Лівобережжя міста), а також землі північніше та східніше від неї в 1812-ому змінили власника з бахмутського купця Четверикова на відставного підполковника донців Пантелеймона Антоновича Номікосова, який заснував на пагорбі новопридбаних земель поселення Сантуринівку, оселивши на них двадцять кріпостних з сім’ями, викуплених у Каменских з Корочансого повіту Курської губернії.
Одна з найдивовижніших річок України, яка назавжди причаровує душу не стільки своїми розмірами (де їй там до Дністра, тим паче до діда-Дніпра з його порогами), скільки різномаїттям своїх іпостасей вміло-натхненою рукою чарівниці-природи вставлене у відповідне облямовування краєвидами-ландшафтами, які залишаються в людській пам’яті одним з найпрекрасніших спогадів до останньої хвилини, до останнього солодкого ковтка життя на цій тлінній землі.
Від розлогих трясовин-луговин біля витоків у Андріївки через невеличкий водоспад в Купинах, чисельні острівці та вузький скелястий товтрійський каньйон заввишки до ста двадцяти метрів завглибшки (ще в XVIII столітті ним ходили малотоннажні судна) аж до широкого гирла в невисоких мальовничих пагорбах неповторний та непередбачуваний Смотрич, як справжній професійний художник-митець, готує своєму вдячному глядачеві сюрприз за кожним своїм новим вигином чи поворотом, тримаючи останнього в постійній емоційній напрузі-очікуванні-дивуванні театрального сюжету від початку до самого кінця своєї подорожі-постанови. Може саме з цим пов’язана етимологія походження його назви від «смотріти» (дивитися).
Безкраї простори Дикого Поля, окупаційна царська влада Романових і іже з ними на теренах якого діяла лише номінально, протягом століть залишалася надійним прихистком для всіх нескорених, вільних душею, сильних та вольових, що тікали від своїх московських рабовласників-господарів, разом утворюючи згуртовані громади задля виживання і процвітання без гніту. Чимало українських містечок і селищ починали так свою історію, Чистякове було в їхньому числі (офіційною датою утворення вважається 1778 рік).
Однак за чверть століття після знищення Запорізької Січи, коли розрізнені українські захисники осіли по різних містах і весях в очікуванні слушного часу для реваншу, московськи царьки почали щедрою рукою праворуч і ліворуч роздавати окуповані землі разом з їхніми мешканцями своїм поплічникам. Так вільне поселення при злитті Севастянівки та Орлової опинилося в руках генерал-лейтенанта Степана Леонова, і було ним найменоване на честь сина Олексія.
Справжній Час, який наче купоном надтонкого шовку тисяч і тисяч людських доль покриває кожен камінчик мурованих стін, бруківку доріг, гілочку паркових дерев. Його неможливо відтворити навіть за всіх безкінечних можливостей всіх надсучасних технологій. Він поруч і ні де. Так і з Середньовічним Чортківом — офіційна історія відміряла йому лише півтисячоліття, але минулі його віки і віки відчуваються десь в глибині підсвідомості, хоч їх і не побачиш власнооч, бо той шовк часу проковзує крізь пальці, залишаючи по собі лише ніжний поцілунок душі.
Саме тому і передаються з вуст в уста поколіннями місцевих перекази про заснування Чорткова в прадавні часи, задовго до документальної згадки селища на цьому місці, і тим більше року надання Магдебурзького права, від якого веде свій відлік офіційна історія міста. А пов’язана поява першої людини на березі Серету з чорними подіями нашесть зі сходу, які раз-ураз спустошували Галицьке Поділля, бо крізь нього проходив сумнозвісний Чорний шлях.
З часів перших поселень часів бронзи (І тисячоліття до н.е.) на родючих, багатих дичиною та рибою заболочених озерах в середній частині річки Молочної життя не вщухало: скіфи, сармати, ногайці, половці… аж допоки татаро-монгольські орди зі сходу не спустошили українські терени на віки і віки, перетворивши чернопорсько-приазовські степи на Дике поле. Як ті прадавні народи іменували поселення на Молочній – з плином часу історія не зберегла.
Потім на початку ХІХ століття (орієнтовно 1803 рік) на береги української ріки прийдуть гнані на батьківщини за релігійною ознакою меноніти. Вони заснують свою німецьку колонію на берегах Молочної з центром в Гальбштадті, що зайняв лівобережжя саме там, де затишні природні загати колись служили притулком прадавнім праукраїнцям. Називаючи свій адміністративний центр «напівмістом» (німецькою – Halbstadt) анабаптисти мали на увазі відносну незалежність самоврядування інших десяти своїх молочанських поселень, які з’явилися тут одне за іншим за якихось пару років від заснування.
Цікаво, що більшість українських поселень налічують тисячоліття своєї історії, хоча за сучасною методою відліку хронік від першої писемної згадки їхній літопис скорочується в кращому випадку до кількох століть. Саме так вийшло і з Обіточним, поселення на території якого існували ще за бронзової доби (ІІІ – І тис. до нашої ери), про що яскраво свідчать п’ять знайдених стоянок тих часів із залишками артефактів. Потім в Приазовських степах встановиться скіфське панування, нагадуванням про які досі служать одна досліджена стоянка та велика кількість курганів, що оперізують сучасне місто по периметру.
Десь на великому проміжку між тими часами та першою писемною згадкою тюркська назва Обаташ («оба» – курган, пагорб; «таш» – камінь) закріпилася за розташованим північніше кам’яним курганом, а разом із ним і річкою, що протікає повз. Саме тому переселені сюди графом Орловим-Денисовим (отримав в 1800 році ці землі азовського узбережжя в складі 11,3 тис. десятин маєтностей від царського уряду) кілька рязанських сімей так і залишили своєму поселенню стародавню назву місцевості, трошки інтерпретувавши її на свій манер – Обіточне (Обітошне) або за прізвищем власника – Денисово (Денисовка).
Де знайти розгадку, якщо імла віків надійно сховала за своєю фіранкою правду. Ну вже точно не на запорошених пилом поличках старих архівів серед сухих фактів офіційних документів. Коли з’являється таємниця без відповіді, легко вмикається нестримна людська фантазія, яка через містику легенд знайде легко знаходить пояснення будь-чому на світі.
Так і етимологічні витоки походження стародавньої неоднозначної назви чудового українського містечка Чортків на Галицькому Поділлі загубились десь в сивій далечині, але допитливий український народ не міг лишити це питання для себе без відповіді, тим більше цікавості додавала співзвучність з головним прислужником та володарем пітьми на землі. Саме тому і з’явилося на світ чимало різних версій та легенд цієї знаменної події, а чи має хоч одна з них відношення до реальності – хто його зна…
Затишна долина, підступи до якої з усіх боків захищають сиві гірські велетні в зелених обладунках смерек (з півдня та південного заходу – Горган і Явірник (1467 м), із заходу — Щивка, Чорногориця, Синячка, Ковпака, зi сходу —Маковиця (987 м)) – піди-знайди когось серед цього українського високогірного раю, тим більше, що природа сама забезпечила все необхідне для щасливого життя: і криштальною річковою водою, і смачною природною їжею, і вдосталь матеріалом для будівництва прихистку.
Недарма ж людина вподобала цю місцевість за довго до появи цивілізованого світу з його кордонами, коли можна було обирати місце для свого проживання за покликом серця та міркувань комфорту без будь-яких обмежень. Українські пара-пращури залишили по собі чимало матеріальних згадок кам’яними знаряддями праці (с. Дора), язичницькими святилищами (стежка Довбуша), глиняними предметами побуту (с. Ямна)…
Чарівне місто, яке купається в променях світової слави від моменту своєї появи на документальних сторінках, як самобутній етнокультурний осередок та один з найбагатших українських чорноморських портів. Головна перлина, що вінчає подаровану Посейдоном корону високого пагорба над синім атласом морських хвиль – вершина творіння трьох земних стихій. Красуня-Одеса, історія якої ховається в імлі віків і лише найсміливіші науковці в світлі своїх факелов-знань намагаються розгледіти її примарні сілуети.
Широко відома дата 10 січня 1795 року, як День народження міста Одеса без пояснень походження назви, третє століття поспіль інтригує своєю неоднозначністю, народжуючи безліч теорій та легенд. При чому найстаріша з них пов’язувала походження назви ї давньогрецьких поселення Одесос (деякі спеціалісти з сторогрецької тлумачать як «Великий торгівельний шлях»), які існували десь в VI столітті до н.е. Правда за пізніше з’ясованими фактами одне з них знаходилося на місці нинішньої болгарської Варни, а інше – на березі Тилігульського лиману, який містиця не так вже і далеко від Одесси.
І хоча поселення на цьому місці існувало за багато тисячоліть до появи на сторінках офіційних літописів в якості одного з прикордонних містечок князівства Ольгерда Гедиміновича закріплених за Литвою після перемоги над татарами на Синій Воді в 1362 році, вперше Вѣничя фігурує під власною назвою саме в переліку «Списку міст руських». Хоча повноцінна фортеця, яка надавала поселенню міський статус, з’явилася кількома десятиліттями пізніше з легкої руки Федіра Коріятовича.
Витоки назви «Вѣничя» або «Вѣница» (русько-литовська) за припущеннями деяких істориків можно знайти в поясненнях старослов’янських словників до слова «вѣно» («віно»), як юридичного понняття з шлюбного права «посаг» чи «придане за наречену» і торкається переходу права власності на нерухоме майно в якості спадку чи подарунку при офіційному укладенні шлюбу. Причому торкається це поняття виключно жіночої статі. В останньому твердженні і полягає суперечливість цієї етимологічної теорії, бо історичні відомості зазначують, що Ольгерд після визволення подільських земель роздав їх саме племінникам через «презволѣнія» з призначенням війтов замість отоманів (що не є даруванням).
Колись вона була одною з повноводних київських артерій, які забезпечували повноцінну логістику великого мегаполісу. Суднохідна з кришталевою водою Почайна веде свої витоки з оболонського каскаду озер (за іншими відомостями стариця великої української річки, що бере свій початок між нижче Вишгороду), щоб напоїти своїми чистими водами центр міста та внести свою лепту в швидке повноводдя Дніпра.
Коли саме виникла – про те невідомо, довгий час вважавшаяся загубленою вона знайшла своє впізнання в невеличкій річці, що бере свій початок на Оболоні та через Поштову площу нижче Хрещатика прямує через проспект Степана Бандери до Дніпра. Зараз маловодний потік більшою частиною захований під землею та в колекторах і лише зрідка бачить сонячне світло на нечисельних відкритих ділянках, хоча останнім часом питання її очищення все частіше з’являється на денній повістці міської влади.
Цю природну фортецю на лівому березі Дніпра недалеко від його гірла з давніх-давен людина використовувала для свого захисту від усіх негод матінки-природи та злих намірів ворогів свого роду, адже тут всього було вдосталь – серед хащоб водилося чимало всіляких тварин та птахів, річкові води кишіли різноманітною рибою, навкруги було вдосталь палива для вогнища, а мережа проток і каналів була на стільки складною, що знайти того, хто хотів серед них загубитися ставало майже неможливим завданням. Мабуть саме тому десь тут, згідно знахідок кам’яних ливарних форм, існували майстерні часів пізньої бронзи (десь початок І тис. до н.є.).
Один з стародавніх центрів волелюбного українського духу, про його існування згадував ще давньогрецький історик та географ Геродот в V столітті до нашої ери, як про густі плавневі ліси доволі різноманітні за своїм природним складом в заплаві Борисфену серед чисельних проток – за свідченнями археологічних досліджень тут росли і вузьколистяні (берези, осики, ясені), і широколисятні (дуб, граб, клен) дерева. Саме це визначило топонімічну ідентифікацію місцевості як «олешьє», що на давньослов’янській означає «ліс».
Загадкова українська душа, яка весь час шукає абсолютного ідеалу в навколішньому світі, в близьких, своїх лідерах, та кожного разу, не знайшовши, у своєму розчаруванні впадає у крайнощі, щоб знов і знов замкнути це порочне коло, забуваючи просто жити, любити, радіти маленьким дрібницям… Наочним прикладом, і водночас винятком, цих одвічних метань є легенда народження села Середнього, що на Закарпатті.
Кажуть наші пращури довго блукаючи серед зачаровуючої краси захищених від всіх вітрів закарпатських долин все не як не могли визначитися з місцем розташування свого постійного поселення — одні казали, що то має бути висока важкодоступна для ворогів гора, інші наполягали на важливості прісних не пересихаючих джерелах, треті — вважали важливішою наявність великої кількості родючих земель навкруги для ведення господарства.
Глибинка донецької землі, де вольний вітер гуляв по безкраїх степах Дикого Поля задовго до того, як людина прийшла сюди, щоб залишитися назавжди. Віками корчові племена зупинялись в затишній улоговині верховин річки Грузької, щоб перевести дух на довгому шляху між народженням і смертю. Потім будуть гарячі баталії за володіння цією непокірною землею господярів-українців та османів, котрі рік за роком, століття за століттям намагалися відвоювати для себе хоч клаптик цього квітучого раю.
Коли в східноєвропейську політику почали втручатися північні варвари на чолі із їхніми царями, боротьба за українську землю вийшла на новий рівень, де козаками відводилась основна войовнича роль, як фактичним обивателям цієї землі, а всі лаври приписувались Московії, яка на той момент вже де-факто присвоїла її історію, хоча де-юре ще не окупувала її. Жага московських правителів прибрати до рук ці плодородні землі ставала тим сильніше, чим більше вони дізнавалися про їхні багатства. Секрет майже магічної привабливості цього надзвичайного місця закарбований в кришталевих крапельках води, які джерелами і колодязями рятувала все живе навкруги з давніх-давен.
Незаперечним є історичний факт того, що під час Північної війни 1700 – 1721 років в колишньої резиденції польського короля Яна III Собеського чотири місяці перебував московський цар Петро I, відомий в широких колах своєю любов’ю до пиятики і активним привчанням до парів зеленого змія свого оточення. Саме він і породив безліч домислів і легенд жолкевської історії.
Найпопулярніша з них пов’язує ім’я правителя з походженням назви місцевої річки Свиня – нібито в один з днів московський венценосець був настільки п’яний (в народі «як свиня»), що впав в її воду, назавжди зв’язавши своє ім’я з блакитною стрічкою Жовкви. Хоча існує більш лояльний до російського царя варіант, згідно якого не він, а його права рука, граф Олександр Меньшиков, став жертвою зеленого змія і впав в українську річку, на що Петро обізвав його його «Свиня!».
Коли руками українських поселенців лінія розмежування між Московією і Кримським ханством фактично відсунулася на азовське узбережжя за Дике Поле імперія двоголового орла кинула чималі сили і засоби для її утримання на поточному рівні, для чого вздовж за новітніми фортифікаційними технологіями в рекордні строки було зведено сім фортець Дніпровської лінії. Однією з них була Олександрівська в районі Хортиці.
Доля останньої дещо відрізнялася від інших в першу чергу тривалими термінами будівництва, що було викликано в першу чергу зміщенням місця будівництва на кілька кілометрів від Мокрої Московки до Сухої. Так що добре укріплена п’ятнадцятикутна зірка площею в сто тридцять гектар з чотирма цитаделями, казематами, п’ятьма казармами, цейхгаузами, церквою Георгія Переможця та глибокими ровами по периметру була закінчена лише через п’ять років після офіційної дати початку будівництва в 1770-ому.
Один місто і три версії його заснування як відбувається завжди, коли наявних документальних фактів набагато менше, ніж легенд і домислів, що не потребують підтвердження. А взагалі-то прийняте наукою датування народження населеного пункту від першої згадки в збережених після багатьох століть воєн, природних і людських катаклізмів документах – досить умовна одиниця, яку з успіхом, але без результату ось уже століття оскаржують археологічні артефакти і висновки семантичних досліджень.
Тому офіційно визнаний датою заснування 1240-ий від Різдва Христового (перша згадка Житомира в літописі) вже зараз поставлений під сумнів як мінімум трьома різними теоріями, які спираються на свої припущення, висновки, факти і додають до його і без того посивілого віку ще як мінімум два століття.
Наймирніше місто в усі часи не могло існувати без надійного захисту, сильного війська і волелюбного населення. А що вже казати про невелике містечко буферної для Європи Київської Русі з полчищами східної орди і кримських татар у вигляді «добрих», завжди готових за невмінням створювати відняти, розорити знищити сусідів.
У ті далекі часи, коли українські землі були незалежні і сильні, головною зброєю селища на річці Мирці, за добру вдачу місцевих жителів прозваного Мирів, були високі земляні вали, що п’яти з половиною кілометровим кільцем огороджували його від непроханих гостей. Та тільки миролюбність хоч і за підтримки стін десяти метрів заввишки – поганий помічник у війні – його, як і багатьох побратимів по нещастю, стерли з лиця землі незліченні Батиєві орди.
Високий пагорб, перед яким стали на коліна навколишні безкраї українські степи, що сивим туманами і часом мудрим старцем зберігає пам’ять століть, коли скіфські племена приходили до нього на уклін, залишаючи тіла своїх правителів і верховних жерців під його захистом. Залишки близько п’ятнадцяти могильних курганів на його вершині і зараз нагадують про ті давні часи, коли свобода була життям, яку могла відібрати лише смерть.
А потім рік за роком сюди приходили на зимовище ті, хто з гордістю підняв прапор своїх предків в протистоянні усього лиха вітрам зі сходу і заходу, кого європейські царі вважали однією з наймогутніших військових сил, кому на уклін приїжджали татарські паші – українські козаки.
Здається, вони існували завжди – білі гори-велетні над бистроногою річкою, загублені в гущавині високого лісу, в далені від чужого, недоброго ока. Острів порятунку від суєти буття. За перказами перші святі люди прийшли сюди ще в на зорі християнської України, хоча офіційно історія зберігає їх ім’я лише з 1549 року, коли зачарований крейдяними відрогами їх, під ім’ям Святих гір, описав у своїх мандрівних записках барон Зигмунд Герберштайн.
В перших документах Успенської обителі від 1624 року колишня назва місцевості підтверджується, хоча селища як такого ще не існувало, і навіть всі монастирські будівлі до кінця XVII століття фактично перебували всередині гори, високо над земною твердю. Зате в середини XVIII століття навпроти комплексу на лівому березі, поруч з озером з’являється Банна слобода, в якій жили 92 людини.
Здається, що тут час зупинився в момент заснування Маріуполя і зрушити стрілки його годинника не змогли ні ядра англо-французької ескадри, ні науково-технічний прогрес, ні дві світові війни, ні бурхливий ентузіазм рад. Їх ніби немає при існуванні в самому серці Центрального району. Забуття, безвихідь, тлін…
Крим. Бажаний і далекий вічний півострів, який Московська імперія за свою історію в різних іпостасях приєднувала аж вісім разів, а він так і залишався чиїм завгодно, тільки не її. Черговим тактичним ходом в необгрунтованих імперських домаганнях став великий вихід християн 1778 року, який повинен був послабити економіку Кримського ханства (основними орачами його були саме представники Христової віри) і одночасно вирішити проблему заселення Приазов’я.
Колись давно невелике поселення під Бучачем славилося своїми весільними традиціями, завдяки унікальності яких воно вперше з’явилося на сторінках літописної історії ще в кінці XIV століття в науковій праці дослідника етносимволизму «Синопсис» Анатолія Демаха. Правда тоді воно ще називалося Загайполе.
Пройде два століття. У села з’явиться власник в особі надвірного маршалка Якуба Потоцького. І його доля круто зміниться: буде отримано дозвіл на проведення двох ярмарків на Петра і Павла та Чеснохрестенье, з’являться оборонні споруди, впроваджено Магдебурзьке право у 1578-ому, але все це буде вже під новою назвою Потік на честь древньої фамільної резиденції під Енджеюв, останні права на яке були поступлені Якубом стриєчному братові Яну за півстоліття до того.
Всюдисущі жителі древнього Мілета, що вели свій рід від згаданих в гомерівській Іліаді як єдиних прихильників Трої малоазіатських лелегов, в пошуках нових родючих земель забрели в далеке гирло Тіраса (Дністра), на правому березі якого вже існувало поселення скіфів-орачів Тіра. Своє ж місто майбутні прабатьки найбагатшого міста Іонії утворили на острові серед Лиману, назвавши його Офіуса (місто змій). Було це в VI столітті до н.е.
Тіра залишиться єдиним селищем на березі в гирлі Тираса після затоплення сусіднього острову підняттям рівня світового океану, прийнявши під крило його жителів. Потім буде завоювання римлянами, перейменувати фортеці в Алба-Юлію (107р.) і повернення споконвічної назви, правда в дещо іншому звучанні «Туріс», після завоювання гунами (371р.).
У ті давні часи, коли на планеті щосили вирували греко-перські війни, азовське і чорноморське узбережжя були об’єктом пильної уваги дослідників-географів Еллади як нових земель колонізації, яку стримували лише войовничі володарі цих земель – кочові племена скіфів.
Чудова, багата рослинністю і дичиною природа, не дивлячись на небезпеку зустрічі з їхніми володарями, вабили грецьких дослідників все далі і далі в глиб цих загадкових земель. Сам «батько історії» Геродот залишив про свою подорож до Скіфії чимало заміток з детальним описом її чудес, одним з яких був священний гай Гілея в низов’ях Борисфена (Дніпра).
Войовнича козацька вольниця Запорізької Січі з часів свого заснування не давала спокійно спати російським царям. Адже мирно співіснувати з добре озброєним, дисциплінованим і підпорядкованим лише своїм гетьманам військом, що визнає справедливість лише своїх законів честі, та до того ж складається з колишніх твоїх підданих дано не кожному правителю. Але головне – свобода – те, чого ні в якому разі вседержителі російські не могли пробачити своїм збіглим в’язням.
Два з половиною сторіччя інтриг і підкупів, воєн і повстань – улюблений спосіб російської влади добиватися своєї мети через опосередковану участь… і між річками Суха і Мокра Московка на лівому березі Дніпра в 1770 році на противагу козацькій станиці, розташованій нижче за течією, з’являється Олександрівська названа на честь героя Хотинської битви проти Османської імперії командувача 1-ю армією генерала Олександра Михайловича Голіцина фортеця.
Ось вже більше півтора століття це самий фешенебельний курорт Криму, де гори і чудове повітря прирівнюють іменитих і звичайних гостей до простого слову «турист». І нехай апартаменти для проживання перших разюче відрізняються від знімних квартирок останніх, шепіт ласкавого Чорного моря і тіниста розлога зелені пальм, не роблячи відмінностей, дарують своє тепло та цілющу силу всім у рівній мірі. Не дарма ще дві з половиною тисячі років тому тут поселився чоловік.
У документах ж перше своє відображення місто біля підніжжя Кримської гряди під ім’ям Джаліта або Яліта знайшло в географічних записках арабського мандрівника аш-Шериф ал-Едрісі 1154 року в якості вірнопідданого князівства Феодоро – християнського поселення з різнонаціональним населенням.
Місце обітоване з тисячолітньою історією. Поселення на берегах літописного Бога, в житті якого були свої злети і падіння, перемоги і поразки, збережене перстом долі. Місто, народжене великою перемогою 1362 року князівства Литовського над грозою Європи – Золотою Ордою.
Дар (від слов’янського «вьно») Бога (літописна назва річки Південний Буг) – так згідно з однією з найромантичніших версій можна трактувати походження Вінниці, яка жодного разу за час свого існування не змінювала своєї назви-статусу, що зберігає, як запевняють деякі, її серед бур і негод шістсотлітнього життєвого шляху.
Долина мертвих, де тисячі покійних в надії на воскресіння смиренно чекають Судного дня, коли відкриються Небесні ворота і кожному воздасться за його заслугами – Іосафатова долина, де чутно дзюрчання Кедронського струмка, а звивистий шлях приводить до Авессломової колони.
Тут тиша, сум і спокій мертвого міста, мертвих скель, мертвих душ надійно охороняють могутні вартові – священні дуби, які крізь століття несли свою вахту без нарікання та смутку. Їх почесна місія довжиною в життя зачаровує і викликає майже священний трепет…
Фортеця на кримському гірському плато, яка встигла побувати і в християнських руках, і в мусульманських, і в іудейських, хоча її вірнопідданість не завжди співпадала з релігією, але майже завжди її зміна означала – нове ім’я.
Перше достовірне ім’я, застосоване до фортеці – Кирик-Ер або Кирик-Ор, що трактується істориками неоднозначно: так по одній версії слід трактувати, Кирк – як назва народу, а Ор – вал з укріпленнями або Ер – місце проживання; за іншою – Кирк -Ор (Ер) означає Сорок укріплень. Причому найбільш популярна друга версія.
Місту, створеному в 1869 році на долі, мабуть, було написано служити розмінною картою у політичній грі. Як і колись, так і нині назва Донбаської шахтарській столиці часто вживається як в позитивному, так і в негативному контексті. Його люблять, його ненавидять, його зневажають, їм захоплюються…, і, тим не менш, місто росте, розвивається і розквітає.
Честь першовідкривача донецької землі, так само як і присвоєння їй свого імені (до 1923 року), належить Джону Юзу, хоча мільйонне нині місто починало своє життя в якості простого робочого селища Юзівка металургійного заводу, заснованого заповзятливим англійцем в самому серці Донбаського вугільного басейну.
Місто над річкою, що носить її назву, але зовсім не ім’я її мешканців – більшість дослідників сходяться на думці, що назва річки Уж зовсім не пов’язана з однойменним видом плазунів.
А ось трактування походження слова Унгвар (так до Першої світової називалось місто над Ужем) різняться. Ні, не все слово, а лише його першої частини – «унг». Адже визначити що таке «вар» досить просто, варто лише заглянути в угорський словник і дізнатися, що «вар» означає «замок», «фортеця».
І раптом, од диво! Розпалені переслідуванням мисливці завмирають від пориву вітру, що охолонув їх запал. Перед братами-князями Коріатовичами розступився густий ліс і під ногами зяє прірва з блакитною стрічкою річки Смотрич, що убігає в далечінь. А олень розтанув в кришталевому повітрі, не залишивши й сліду.
По сьогодні є три версії походження назви міста Мукачево – дві слов’янських та угорська.
Згідно з угорською версією назва міста на березі річки Латориці походить від від угорського слова «робота», тобто спочатку Мукачево було робочим містечком з працьовитим населенням, яке навіть в якості імені міста вибрали основоположний принцип свого життя.
Високі фортечні стіни на вершині обривистої скелі, біля підніжжя якої закінчують свій швидкий біг буйні хвилі Чорного моря, розсипаючись на міріади крапельок-зірок. Судак.
Хоча спочатку його ім’я було і Сугдейя (візантійське), і Сугдак (Хозарська), і Сурож (слов’янське), і Солдайя (італійське), але закріпилося таки в історії татарська назва міста.
Поточна вода – одне з видовищ, на які людина готова дивитися вічно. Але гірська річка, що обриває свій біг серед каменів, щоб зірватися в дев’яносто восьми метрову прірву – це справді незабутнє видовище.
Мільйони маленьких крапельок, вирвавшись з обіймів грізного потоку, повисають на частку секунди в повітрі, щоб відкинути сотні сонячних зайчиків перед тим як впасти вниз і розчинитися в бурхливій піні води.
давньогрецькою – Майотіс лиман або Меотинське озеро (за назвою племені меотов, що його населяли);
римською – Палюс меотіс або Меотинське болото (за мілководдя і частково болотисті береги);
меотською – Темеринда (дослівно «мати моря») (за живлення своїми водами Чорного моря);
татаро-монгольською – Балик-денгіз (дослівний переклад «рибне море») та Чабак-денгіз (дослівно «лящове море»);
російською – Сурозьке море (за близькість міста Сурож (Судак) до місця його злиття з Чорним морем);
арабською – Бахр-ель-Азов (дослівно «синє море»).
а на сучасних картах це море називається Азовським.
Саме арабська версія пережила століття, не дивлячись на те, що сучасники мають право засумнівається у відповідності цієї назви дійсності. Принаймні, воно служить нагадуванням, що колись давним-давно води Азовського моря були синіми, та інше, татаро-монгольське, – що його води кишіли рибою, більша частина з якої була лящами.
Ім’я міста, як ім’я людини – приречення його долі, а, часом, точне відображення доленосних подій цілої епохи. Як шкода, що більшість коренів назв міст зараз забуті, адже іноді вони могли б підтвердити або ж спростувати багато історичних фактів. Залишається надія, легенди що збереглися хоч частково відображають реалії історії, особливо якщо в них фігурують незліченні скарби.
Назва невеликого містечка в Черкаській області – Золотоноша – пов’язане з назвою річки, береги якої він вінчає. Саме таємниці назви річки зобов’язаний місто своєю популярністю.