Разом з частиною Буковини, здобутою після першого поділу Річи Посполитої 1772 року, Габсбургська корона отримала дуже цікаву систему місцевого судочинства, в якій були відсутні основоположні чинники правосуддя як такого — справа розглядалася без попередньої реєстрації та ведення протоколу, а сам процес не передбачав наявності присяжних засідателів та захисника.
Хоч і судові нововведення першого намісника краю 1774 — 1778 років, генерала Габріеля фон Сплені, не додали до процесу значного адміністратративно-юридичного ладу, адже вони без усунення попередніх недоліків додали такі суперечливі тези, як ведення судочинства на підвладній йому території людьми без найменшої кваліфікації. Так розгляд селянських справ був довірений двірникам, міщанських — магістрату, а аристократичних-духовенських — безпосередньо наміснику. При цьому самі виконуючі суддівські обов’язки не позбавлялися від своїх безпосередніх обов’язків, що призвело до безкінечності судових процесів, які так і залишились без будь-якого регламентування.
Запропонована імператором Йосифом ІІ судова реформа на Буковині під час його оглядин свого новопридбання 1783-ого теж мала свої цікаві, як на сучасний погляд, аспекти, з яких впровадження поміщицького правосуддя, було одним з найсуперечливіших. Так поміщик мав право сам чинити розгляд дрібних справ на підвладних йому землях, здавши всього лише кваліфікаційний іспит. За небажання виконувати суддівські функції, він мав за власний кошт найняти та утримувати мандатора (екзаменованого суддю), якій на власний розсуд чинив судочинство без огляду на свого винаймача. Важелем впливу на мундатора була відмова підкорятися його вироку обох сторін судового процесу (в такому випадку справа передавалася до крайового або дворянського суду) чи скарга поміщика на свого суддю в судові та державно-адміністративні органи. Карні ж справи розглядалися дистриктними аудиторіатами та органами місцевої влади.
Цивільне адміністративне впорядкування, впровадження на австрійській частині Буковини в якості дев’ятнадцятого округу Королівства Галичини та Володимирії в 1787-ому, створило певні судочинні незручності вже для крайової аристократії, яка була змушена звертатися по всіх своїх судових справах впродовж двадцяти років виключно до львівського Земельного суду.
Облік нерухомого майна з метою вдосконалення системи відповідного оподаткування австрійської Буковини почався лише з 5 лютого 1791 року створенням так званої Крайової табули при Чернівецькому дистриктному суді, хоч комісія з обміру земельних ділянок краю всіх форм власності виконала свою роботу і передала свої 175 протоколів «Акту Метцгера про встановлення кордонів» ще сімома роками раніше.
Компетенція перших буковинських судів присяжних при крайових та окружних судах, створених згідно закону від 9 березня 1869 року, розповсюджувалася лише на порушення «Закону про діяльність преси», і лише чотири роки по тому була розширена на кримінальні справи за виключенням політичних. При чому дванадцять присяжних для ведення справи обиралися з тридцяти шести наявних у службовому списку, який складався з громадських діячів, нотаріусів, вчителів, носіїв докторського та професорського наукових ступенів.
З проголошенням Західноукраїнської народної республіки (ЗНР) 19 жовтня 1918 року судочинство на території краю продовжувало діяти на законодавчій базі вже неіснуючої Австро-Угорської імперії як такій, що «не суперечить українській державності», а співробітники судів — виконувати свої обов’язки за умови прийняття присяги на вірність ЗНР.
За Румунії (1919 – 1940) Буковина отримала власні сільські та трудові суди. Перші з територіальною прив’язкою мали карні (порушення закону) та цивільні (займалися майновими правами, орендою, погашенням боргів, позиками, встановлення батьківства, опікою) відділи, а другі, створені декретом-законом Сенату від 30 червня 1930 року з правом сторін самим обирати засідателів, займалися виключно суперечками між роботодавцями та робітниками чи між останніми, включно справи з оплати праці, пенсій, компенсацій та вирішення трудових конфліктів.