Той центр тяжіння строкатого львівського суспільства, о стіни якого раз-у-раз розбивалися хвилі релігійних, національних, соціальних… суперечок, щоб нарешті схлинути назавжди. «Львівська опера» стала тією досконалою у всіх сенсах архітектурною перлиною, заради якої цілу річку сховали під землю, змінивши образ центра середньовічного міста на той, визнаний всесвітньою культурною спадщиною, знаний і поцінований зараз не тільки в Україні, а й далеко за її межами.
Кажуть, опікунська комісія будівництва театру була настільки прискіплива до кожної деталі не тільки втілення в життя архітектурного проекту, а й кожної дрібниці внутрішнього начиння, що така основоположна деталь інтер’єру, як головна сценічна завіса, стала предметом багатомісячних палких дискусій і суперечок. Адже саме вона фактично виступала візитівкою театральної містерії, як головний фасад — екстерьєрною для самої будівлі.
Здається вона була тут завжди, незримим духом оберігаючи столицю Галичини століття за століттям від всіх посланих Небом випробувань, як незгасний промінь надії, що єдиним живить душу в темні часи. Слава на Львівській опері — творіння майже божественне, хоч і створене з жіночої подоби людською рукою, якою точно водило вище натхнення, в той час як за кожним плечем майстра стояло по музі.
Звичайно ж що підвищена увага містян до такої виразної та сильної центральної фігури скульптурної композиції на фронтоні нової театральної споруди в лічені місяці огорнуло її муаром домислів, байок та припущень. Частина з них з часом зникала, інша перетворювалася на легенди, що пережили свій час. Найменша деталь Слави від лаврового вінку до останньої складинки роздуваного вітром хітону була прискіпливо розглянута та подостоїнству оцінена. Кількість листочків пальмової гілки та пір’їнок крил ретельно перерахована і перекладена на язик передбачень завзятими львівськими нумерологами.
Приймаючи духовний сан вони зрікаються свого земного життя з його тілесними та душевними пристрастями, обіцяючи перед ликом Господнім жити лише його завітами, дотримання яких мало б принести їхній душі вічне блаженство в райських садах… Але церковні обітниці — це одне, а реальне життя — геть інше: людське тіло і дух слабкі, а доля весь час ставить перед важким вибором, в якому немає гарних альтернатив.
Як наприклад війна. Де пролягає межа між обіцянками Богові дотримуватися хоча б семи його заповідей та виживанням тих, хто ці обітниці давав? Люди — є люди, тому лише одиниці стоїків в можуть пожертвувати собою в ім’я своїх переконань (за два тисячоліття існування християнства, як світової релігії, кількість канонізованих ним мучеників за свою віру не така вже і велика — всього-то 9 900 осіб).
Величні Карпати, які тисячоліття дбайливо огортали в щільну ковдру легенд, щоб вберегти від примх руйнівного бешкетника-часу. Здається, у кожного камінчика в тій чарівній місцині є своя напівісторія-напівміф, яка існує десь між небом та землею м’якими клубами хмар, що чіпляються за гірські вершини.
Велична ж постать Говерли потужним магнітом вабила до себе увагу у всі часи… Українські легенди твердять, що колись вона була прекрасною панночкою з зеленою стрічкою в волосі, улюбленою донькою самого гірського господаря, що дуже полюбляла з раннього рання бігати по батьківськими теренами — де едельвейс зірве, де ніжки у вранішній росі сполоще, де личко в струмочку вмиє, даруючи радість всьому живому в карпатському царстві.
Споконвічні українські боги Ярило та Лілея, Велес та Лада, Рід та Мокоша, Купало та Майя… були вмить скинуті зі своїх тисячолітніх п’єдесталів безжальною рукою князя Володимира, який вирішив похрестити Русь-Україну, а дружинники князя це рішення зі всім своїм завзяттям вірних служак вогнем та мечем втілювали в життя, принаймні в столиці — порубали та спалили їхні дерев’яні тотемні зображення, які і після угоди Києва з Візантією 945 року продовжували з височині чи-то Щековиці, чи Лисої гори оберігати країну від зла та напастів.
От тільки на тотемне втілення головного бога пращурів у завжди готових виконати наказ вояк рука не піднялася, хоч кам’яного ідола Перуна з срібною головою та золотим вусом (за іншою версією — повністю позолоченого) княжі дружинники все ж скинули з високого київського пагорбу прямо в швидкі дніпровські води (інших шість дерев’яних ідолів за старовиною легендою, були знищені ними на місці, як і наказав князь).
Гріх любові до смачної їжі притаманний будь-якому українці без розподілу на стать, вік та соціальне положення. І українські церковні діячі, яким буцімто не по рангу, згідно вчення Христя, в цьому питанні — не виключення. Тим більше, якщо в меню національна традиційна страва приготована справною майстринею, тут і сам Боженька не встоїть від спокуси поласувати смачненьким…
Правдива ця історія чи вигадана, а почалася вона другій половині ХІХ століття в невеличкому тоді ще курортному буковинському Яремче серед мальовничих Карпат, де в сім’ї мілких готельєрів Мулярових виростала донка Стефанія. Бояк родинний бізнес був зовсім невеличким і приносив неабиякий дохід, куховарством для гостей займалася безпосередньо сама господиня, а донечка їй активно допомагала. Причому готували вони так смачно, що гості рік у рік поверталися на відпочинок до їхнього невеличкого затишного родинного гніздечка.
Білосніжні руїни серед рівного, як стіл, зеленого поля під безкрайньою блакиттю українського неба. В їхніх абрисах ще проглядають контури тієї первинної витонченої вежі-замку, що колись була однім з найсхідніших форпостів володінь легендарних тамплієрів, які століттями билися за християнську Європу проти експансії східних варварів.
Чи-то полуденне марево дороги, що широким затяжним напівколом оминає мальовничу панораму західної околиці Середнього, вимальовує картини з минулого, чи голова Медузи Горгони, яку майже стер безжальний Час, продовжує наводити чари на випадкового подорожнього, але тут на метафізичному рівні відчувається інший вимір буття. Пов’язане це з оповитим золотом смарагдовим кубком-граалем тоді ще архангела Люцефера, таємницю якого за сімома печатками-закляттями ніби-то вже сім століть бережуть ці руїни, чи то дія прадавнього прокляття колись руського роду Дубів, що зреклися віри пращурів та свого коріння, перейменувавшись в Добо на мадярський манер — це легенди не уточнюють.
Віра завжди лежить десь за межами раціонального, тому походження майже кожного святого для тієї чи іншої громади місця оповито містичним фльором в квінтесенції чисельних легенд, переказів, міфів…, свідки яких і нині з палким завзяттям готові свідчити перед Богом і людьми про їхню реальність, не дивлячись глибину віків першоподії.
Не оминула ця доля і Свято-Георгієвський на Вінничині, який хоч і не може похвалитися кількістю сивого пилу століть на своєму історичному минулому, але компенсує це яскравістю барв відносно нової легенди своєї появи на світ, тим більше само визначення «печерний» ментально занурює його в ті далекі часи, коли на українських теренах з’являлися перші монастирі вириті завзятими християнськими ченцями на Дніпровських, Дінських та кримських пагорбах.
Застиглі, немов за помахом чарівної палички якогось всемогутнього чаклуна, велетенські земляні хвилі, що промайнула віки заколисуючи вкрили м’якою ковдрою родючої землі та степових трав. Вони каскадом прорізують країну наскрізь багатьма лініями одному їхньому таємничому архітекторові зрозумілого напрямку та конфігурації — це чи не найбільша за своїми масштабами загадка сучасності України?
Фактично українські вали — це не унікальний витвір фортифікаційного мистецтва, вони зустрічаються по всій Європі від Польщі до Англії (через Германію, Румунію, Угорщину, Сербію). Але таємниця саме українських полягає в питанні: хто міг втілити в життя на стільки грандіозний за своїм розмахом проект, адже Римська Імперія, якій належать авторство більшості подібних європейських фортифікаційних споруд, до місцевих не має жодного відношення в силу своєї географії (занадто далеко розташовані від імперських володінь).
Професійні міські жебраки — окрема каста європейського суспільства, яка існувала у усі часи. Одні держави намагалися зарегулювати їхню діяльність, другі їх переслідували, а більшість — просто змирившись махнули на них рукою, але від всього того вони не зникли з чистеньких вулиць чи вишуканих кварталів цивілізованого світу. Жебрацтво — це взагалі скоріше склад души і своєрідний вид мистецтва, як сублімована демонстрація-спекуляція на найнепрезентабільнішому боці життя.
Вичурно-культурній цесарській Австрії, яка отримала під контроль Буковину внаслідок Першого поділу Польщі та капітуляції Московії в 1774-ому, знадобилося десятиліття, щоб у столичного магістрату дійшли руки до врегулювання питання чернівецьких жебраків, яким не тільки належало носити «на серці» (ліворуч на одязі) відмітку встановленого зразка, а й просити милостиню лише у суворо встановлених місцях. От тільки і вісім років по тому справа не зрушила з місця — цілі зграї «наволочі» та «ледацюг», як сарана, періодично налітала на буковинську столицю. Задля запобігання їхнім злочинам чернівецький суд зобов’язав сили правопорядку депортувати жебраків за крайові кордони, а в разі самовільного повернення їм загрожували два десятки батогів та висилка в солдати.
Старовинний парк з рубіновою смужкою аркового місточку посередині, що наче тоненький ланцюжок між минулим і майбутнім, єднає дві невід’ємні половинки цілого. Заколисуючий спокій і затишок густих верховіть з ніжним, наче синичий пух, плескітом річкових хвиль, здається навіть бешкетника-часа змусив заснути назавжди. Ну як тут в тихому тріпотінні листя не почути шепіт янголів, що плетуть мереживо своїх казок, що перетворюються в людській уяві на марево легенд?
Подейкують, ще в давні часи, коли перші праслов’яни лише опановували цю місцину, куючи мечі з місцевої болотної руди для захисту від одвічної загрози зі сходу, Синиця на березі однойменної річки стала сценою трагедії – молодиця-синиця (прозвана так односельцями за жвавий характер і дзвінкий голосок) чи сама кинулася в швидкі річкові води, де тоді ще не було штучного ставу і течія була доволі бурхливою, чи-то старий ватажок кочівників наказав своїм поплічникам покарати за непокору, втопивши гордячку. З тих пір земля ця не належала геть нікому з живих, а на плечі того, хто зазіхав на її споконвічну волю, і весь рід його падало страшне прокляття. Так було з Потоцькими, Яловіцькими, Корфами.., навіть величні палаци яких розчинилися у вирії буття, не залишивши по собі і сліду.
Він був Білим в добожественні часи, коли служив лише тимчасовим притулком для мандрівників-торговців всіх національностей на довгому морському шляху зі сходу на захід і в зворотній бік та перелітних птахів в їхній щорічних не ними вигаданих мандрівках північ-південь. Таким би пересічноюм, винятково географічною одиницею український острів в гирлі Дунаю і залишався в історії, якби не аура міфів і легенд, що оповила його щільною муаровим саваном таємничості загубленої десь між небом та землею.
З’являється він на сторінках літописів ще в далекому VII столітті до нашої ери під назвою Левка (з давньогрецької «білий», «світлий», «сяючий»), хоч вже століття жив в нетлінних гомерівських «Ілліади» та «Одисеї», які до недавнього часу вважалися лише поетично-міфологічною вигадкою автора, а зараз все впевненіші переходять до розряду історичних опусів, в яких за плином великого проміжку часу (як-ні-як пів-тисячоліття пройшло з Троянської війни) герої і подій автор передає через використання божественних образів.
Це зараз вона щільно вкрита хащами, якими деревце за деревцем, чагарник за чагарником всемогутній Хронос старанно намагається замаскувати страшні таємниці тисячоліттями коєні тут людьми. А колись чи-то через природні аномалії, чи-то з якихось інших причин ця гора на південній околиці майбутньої української столиці була абсолютно позбавлена рослинності за винятком деяких видів трав, за що і отримала свою назву Лиса.
Найпрадавніші легенди стверджують, що багато-багато століть тому на цьому місці нарешті знайшла спочинок голова з власним хвостом у пащі невгамовного змія Уробороса, що обвив кільцем всю Землю та дав життя всьому сущому на планеті. Чимало вітрів часу мало пронестися над Дніпровськими пагорбами, щоб приспати-заколисати та надійно вкрити голову символу безкінечності буття теплою ковдрою української землі (мабуть тому спочатку на її тонкому шарі могли виростати самі лише трави).
Буревії Часу, які своїм бешкетом розкидали світом чи в сліпій люті до людства перетворили на порох більшість документальних свідчень минулого, завдали чимало клопоту історикам-науковцям, які в своїх невпинних намаганнях докопатися до істини проводять години, що складаються в роки, в курних підвалах архівних сховищ в часом марних сподіваннях серед тон пожовклих паперів знайти маленький діамант підтвердженого історичного факту, але більшість з них так і залишаються похованими там назавжди.
Так, і від минулого дерев’яної перлини подільської храмової архітектури на високому пагорбі над Богом, що колись була найвідданішим соратником замка-охоронця Вінниці, майже нічого не лишилося окрім легенд, які покоління і покоління містян передають з уст в уста.
Здавалось би де Чернівці, а де то море? І справді, мінімальна відстань по прямій від суходольного міста до північнішої координати Дністровського лиману перевищує 380 кілометрів, до бурхливих ж чорноморських глибин — взагалі всі чотири сотні; навіть більш-менш повноводна річка Прут обходить його лише крайцем. Але це аж не скільки не стало на заваді появи в самому серці буковинської столиці, серед щільної міської забудови справжнього корабля з носом, що впевнено розсікає хвилі метушливого життя, затишною палубою для відпочинку та капітанською рубкою високо піднесеною над буденністю, хоч по факту все це — лише оптична ілюзія.
Звичайно місцеве суспільство, хоч і виховане в кращих традиціях аристократичної Австро-Угорщини, аж ніяк не могло оминути своєю увагою настільки неординарний архітектурний об’єкт та ще й з обмаллю сухих фактів офіційної історії — так на світ з’явилося чимало чернівецьких передаваних з покоління в покоління легенд та переказів.
Жіноче горе, яке краплина за краплиною витікає в цей світ десятками крихітних сльозинок, що рясним мілким бісером зливаються в єдиний нестримний потік – так було, є і буде вічно, доки існує всесвіт. Так і швидкоплинні красуні-річки народжуються з краплин, що линуть одна до одної в пошуках підтримки єднання; а їхні водоспади знову, ніби за помахом чарівної палички витівниці-Природи, на мить роз’єднують їх, надаючи можливість побачити всю незбагненну красу кожної з цих краплинок, перш ніж вони знову назавжди стануть частиною єдиного цілого.
Можливо саме ця схожість змушує людську уяву шукати в сльозах річки, а в річках – сльози, народжуючи на світ легенди десь на межі двох світів сплетених Часом воєдино.
Ультрамаринові хвилі на жовтому тлі з криваво-червоними цятками – золото колосків безкраїх ланів з блакиттю волошок та червоні маки, наче символ одвічної української боротьби за свою землю, її дітей і їхнє майбутнє — хто, як не природа міг винайти краще спосіб нагадати всьому світу про Україну кольорами національного прапору з плямами крові на ньому? Нематеріальних пояснень чому ці квітки крокують життям поруч в народі завжди знаходили безліч, і всі вони оповиті тонким фльором романтики, як самої сутності людського буття.
Так з вуст в уста передається давня легенда про чудове народження у бездітної пари довгоочікуваної донечки, і такої прегарної, наче самі небеса почули заздалегідь придумане матінкою ім’я Любава. Летіли роки, краса дівчинки розквітала, здається, з кожною прожитою на цій землі хвилиною, зводячи з розуму всіх чоловіків в окрузі. Ось і вік кохання не забарився, а з ним і статний чорнобровий красень Василько з околиці.
Чорноброва струнка красуня з довгою косою, від одного погляду чорних, як українська ніч, очей якої чоловіче серце на мить завмирало, а потім шалено пришвидшувало свій біг, руки німіли руки і в голові паморочилося… Звичайно, як королівський шлейф, за такою панною все життя прямують легенди, чутки, перекази, адже така постать не може залишитися не поміченою серед сірої буденності.
Він був нащадком старовинного німецького роду Корфів, баронетом, ще дід якого придбав у опального магната Яловіцького розкішний маєток в Синиці з дивовижним парком на берегах підковоподібного ставу, черкаський рай на землі. Звичайно при чималих статках та привілейованому положенні в суспільстві батьки вже призначили Юрію вигідну матримоніальну партію з петербурзьких аристократок на видані.
Це було так давно, що напевно вже ніхто і не скажи чи правда ця історія, чи вигадка літописців більш пізніх часів (адже частина «Повісті временних літ», само походження якої деякі історики ставлять під сумнів, зі згадкою про ті події взагалі-то не датована). Хоча племена полян та хазар напевно існували, можливо під іншими іменами, в межах інших територіальних ареалів, але згадки про них український народ зберігає донині в легендах та переказах, значущі подій з яких частково пізніше покладених на папір (відсутність власних документальних джерел тих народів залишає необмежений простір для уяви).
В ті давні часи спільний кордонавтоматично перетворював сусідів на непримиримих ворогів, адже земля була найціннішим надбанням будь-якого анклаву. Саме тому поляни і хозари, кордон між володіннями яких проходив умовно по Дону, були приречені на постійне військове протистояння зі змінним успіхом – першим потрібно було багато простору щоб орати, сіяти і жати, а другим – випасати свою чисельну худобу, і чим родючішою та територіально більшою була підконтрольна їм земля, тим більш заможними був їхній рід.
Німеччина та Московія – стародавні союзники по кримінальних злочинах проти українства. Це почалося задовго до Другої світової, наймасштабнішої війни новітніх часів, яку Берлін і Москва розпочали разом підписанням пакту Ріббентропа-Молотова в 1939-ому (ось тільки світ так до кінця так достойно і не покарав червону чуму, на відміну від коричневої, поклавши на вівтар своєї толерантності тисячі тисяч українських і не тільки життів).
Все почалося з крадіжки царем-сатрапом, старанного учня німців Петром І, назви сусідньої країни Русі-України. Потім на московському престолі (як би офіційно не називалася їхня вища владна посада) будуть лише українофоби, в тому числі і ідейна спадкоємиця «Звіра», цариця- самозванка, німкеня Катька ІІ, за наказом якої всі українські історичні стародруки були знищені, а її співвітчизники під керівництвом А.П. Шувалова написали «нову» вигадану історію вчорашнього мокшанського улусу Золотої Орди.
Сивий оксамит смерек, що в туманному вранішньому серпанку хвилею спливає прямо в небо. Всеосяжна тиша лісової гущавини лише зрідка перервана падінням краплі з кінчика довгої хвойної голки. Безкінечний спокій, в якому розчиняється вся метушня світу з його повсякденними турботами та надуманими проблемами. Де ж ще народжуватися романтичним легендам, якщо не тут?
Від самої назви старовинного загубленого у підніжжя Карпатських гір замку віє чимось невловимо романтичним, загадкого-ніжним і теплим, хоча на справді суворі стіни Сент-Міклошу у всі часи скоріше служили запорукою зберігання таємниці, яка так і залишилася такою через століття залишаючи питання історичної реальності любовного зв’язку між ідейною натхненницею угорського визвольного руху Ілоной Зріні та вірним лицарем її бажань, Імре Текелі, який став фізичним очільником повстання (попри твердження раціоналістів про суто комерційне підґрунтя цих стосунків).
Похмурі стіни старовинного замку, що причаївся серед гущавини смерек десь біля підніжжя сивих Карпат. Від одного погляду на них душу сковує льодово-липкий несвідомий жах від прихованих за ними страшних таємниць та кількості людської крові, пролитої в жорстоких битвах за володіння ними. Це гостре відчуття не змогли змити чи бодай трохи змарніти ані щедрі дощі-роси ані щільна фіранка часу, що відділяє сьогодення від тих далеких подій.
Брязкіт меча об меч, скрип шкіри під важкими обладунками, іржання зляканого коня, останній хрип помираючого… здається іноді відлуння цих звуків і зараз чується в передсвітанковій темряві Сент-Міклоша, хоч пройшли вже віки з його останньої справжньої битви. Він до останньої подробиці пам’ятає ті страшні дні 1657-ого, коли на покару повсталим воякам Дьордя ІІ Ракоци рейтари князя Любомирського зруйнували його майже до фундаменту, і коли під час буремних подій визвольної війни 1703-1711 тут стояв табір Ференца Ракоці ІІ.
Коли небо прилягло на хвилиночку відпочити на землю і хмари майже торкаються її поверхні або туман щільною оксамитовою ковдрою огортає все навколо, у хисткому серпанку між двох світів стають майже відчутні незримі крила білого лебедя, якими він століттями захищає цю благодатну, жадану для багатьох долину біля підніжжя Карпатських гір.
Паланок на стільки прекрасний в своїй казковості, що зачаровує своїми шляхетністю та загадковістю без зайвих прикрас кожного, хто бачив його власнооч хоча б раз. На його стінах незримими чорнилами написана вся новітня історія Закарпаття з її тріумфами та трагедіями, от тільки не всі ті надписи у вільному доступи – деякі з них бережуть пожовклі сторінки історичних літописів, інші – назавжди втрачені, а деякі – на стільки жахливі, що людська цивілізованість відмовляється їх усвідомлювати.
Богиня хмар Нефела, казково-дивовижна далека Ея, безстрашні герої-аргонафти… легендарно- міфічне воно кружляло голови багатьом поколінням європейців, обіцянкою доторкнутися до божественної магії володіння незліченними скарбами. Його шукали, не знаходили, але так і не змогли забути, адже не можна забути неземне сяйво, що пробивається крізь сон мрії. Золоте руно.
Колись посланий Нефелою з небес летючий баран із золотим хутром врятував життя її дітей з-під жрецького ножа, який був занесений над ними з подачі другої дружини їхнього батька (царя Афаманта) підступної Інно, що наслала на землю посуху, неврожай та голод. Правда шляхом через пролив до Мармурового моря нещасна Гелла сковзнула з шовковистого руна та потонула в морських хвилях, а води ті з того часу на її честь називали Геллеспонтом (зараз Дарданелли).
Десь в глибині вторинних дністровських лісів (Закалівка) на околиці Садків є мальовниче урочище Пушкарі, що омивають води Джурина. Місце це, за переказами місцевих, зовсім не просте, овіяне містичною славою – тут час від часу, як кажуть місцеві, з-під землі пробиваються золоті промені прадавнього скарбу захованого багато століть тому з історії-легенди про розкіш палацових залів слов’янської княгині, ім’я якої з плином часу навіть народний поголос встиг забути. Лише залишки посуду, знарядь праці та зброї, що місцеві іноді знаходять на берегах річки, нагадують про не такі вже і міфічні джерела її народження.
Все почалося, як стверджують чутки, в один нещасливий день зі звістки від варти з далеких кордонів княжих земель про чорну хмару ворогів, що сунула зі сходу на мирні українські землі. Але не в характері жінки-воїна було складати зброю без бою: вона сховала за стінами свого палісаду всіх місцевих жителів і роздала зброю для оборони всім, хто міг тримати її в руках. Виклик був прийнятий.
Багато чого довелося на своєму віку пережити українському Поділлю, за яке століттями билися і вмирали на чужій землі армії загарбників зі сходу і заходу, півдня і півночі. Але ж і українським захисникам було не солодко – скільки разів рідна домівка з родючими полями, густими лісами та солодкою джерельною водою опинялася під окупацією, а самі вони в молодих літах замість саджати хліб, будувати затишну оселю, кохати дружину та ростити дітей йшли рівним строєм в сиру землю вбиті в бою.
Так було і того разу, коли Кам’янець після виснажливої двотижневої облоги з періодичними навалами пав під натиском незліченних полчищ османського султана Магомета IV 24 серпня 1672 року. Процесія турецького правителя з ним самим на чолі урочисто в’їхала до підкореного міста в річковій петлі з високо піднятим прапором переможців через Руську браму, а їхні поплічники татари – польським шляхом. І кінь його фактично переступав через понівечені тіла загиблих захисників.
Беззаперечно кавовою столицею України вважається місто Лева, де потопаючих в квітах кав’ярень без ліку, де густим ароматом кави просочений кожний куточок старого центру, де без філіжанки не мислимий жоден світанок… Львів та кава – то в українському сьогоденні синоніми, які задають ритм життя.
Але знаходяться сміливці, які, спираючись на історичні знахідки, наважуються оскаржувати цей кав’ярний статус та першість галичанської столиці в розповсюдженні цього вишуканого напою теренами країни. Так, покладаючись на знайдені під час досліджень передмість Хотинської фортеці турецькі та китайські піали для гарячих напоїв з відповідними клеймами виробників, які були полишені армією султан Магомет ІІ після невдалої облоги 1476 року, українські історики (зокрема доктора історичних наук Сергія Пивоварова) запевняють у споживанні кави на Буковині ще в далекі часи, які відстоять від офіційної дати появи першої львівської кав’ярні кондитера Яківа Леваковського в 1802 році на три з чвертю століття.
Все відбувалося так давно, що напевно вже ніхто і не скаже чи правда це, чи вигадка людська помножена на історію, яка проступає в хиткому місячному світлі нечіткими контурами привидів напівзруйнованих веж і відгомонами луни вітру в давно засипаних підземних ходах – два століття забуття та окупація зробили свою чорну справу, стерши всі факти про Пнівський замок з літописних сторінок.
Але іноді випадковим щасливим нещасливцям в мерехтінні надвечірньої примарності доводиться опинитися десь на тонкій межі між двох сутінкових світів, і тоді з небуття постають тіні забутих предків, які щось шепотять в намаганні нагадати живим свою історію, щоб марно застерегти від помилок майбутні покоління. Ціх привидів неоднаразово бачив та чув місцевий краєзнавець, нині покійний Михайло Федоришин, який намагався з’ясувати їхнє походження, але виявив лише чутки, перекази та легенди.
Давно літопис Жолкви пишеться на пожовклі сторінки історії, частина з них губиться з часом, але матеріальні свідки ніяк не хочуть забути те, що може і варто було забути, бо пам’ять – найкращій зберігач минулого. Саме тому час від часу в місті і з’являються провалля на ламаній замок – костел – домініканський кляштор – мури.
Один з хрестоподібних виходів вмурованих цеглою тинькованих підземних ходів і зараз прекрасно видний з іншого боку гори Гарай. Місцеві легенди (адже на факти їм не дала перетворитися колишня місцева радянська влада, яка щільно засипала всі натяки на провалля без досліджень) стверджують, що ходи ті йдуть також не тільки на вершину вищезгаданої гори, де колись розташовувався літній королівський палац Яна ІІІ Собеського, а й до самого Львова. Причому останній був заввишки таким, що вершник міг вільно риссю їхати, а для напування коня – на рівній відстані зроблені спеціальні отвори з тесаними ємностями для збору води.
Острів як остів – чимало їх всемогутній Хаос розкидав земними просторами серед блакитного шовку водяної гладі. Звичайний, але надзвичайний, бо на невеличкій в планетарному масштабі (всього в три тисячі гектарів) частинці скелястої суші відокремленої від всесвіту бурхливим дніпровським потоком залишили свої віхи кожний народ, який вважав українську землю своєю, починаючи з часів ранньої бронзи.
При чому Хортиця, як один з трьох концентраторів надпотужних енергетичних потоків матінки-Землі на лівому березі Дніпра (інші два – то Кам’яна могила та Кам’яні могили), служила місцем священнодійства за тисячі років до появи християнства – урочища та балки острова рясніють дивом збереженими чисельними капищами, святилищами, вівтарями. Саме тому тут досі знаходять поховання, та не простих смертних, а найшановніших та наймогутніших представників свого часу.
Є десь на кордоні між Донеччиною та Запоріжжям загублена серед безкраїх родючих українських полів одна природна дивина, яка зберігає тисячоліття пам’яті цієї землі. Вона пам’ятає, як вітри Часу заносили на своїх крилах сюди гунів, готів, скіфів, кімерійців, а потім також швидко розчиняли їх в хмарах піску великого Хаосу… Величні гранітні Кам’яні могили, котрі колись були заввишки три тисячі метрів, за мільйони років поглинула земля, полишивши на поверхні лише два ланцюга великих та малих вершин на площі в двісті гектарів, як нагадування про минуле.
П’ять найбільших перлин – дві зі сходу (Лягушка та Гостра), три із заходу (Панорама та Витязь з перевалом Брама Сонця між ними та декілька в стороні – Південна), кожна з яких має за твердженнями доглядачів-науковців свій характер, свою структуру, свої властивості на межі з непізнанним.
Козаки і вода моська чи річкова, все одно – це дві нероздільні суті вільного українського буття. Не дарма ж на Січи з давніх-давен ходила приказка: «Козак з водою, як рибалка з вудою». Адже кришталеві хвилі давали вільному війську втамувати спрагу, наїсти повні шлунки смачної риби та захиститись від усіх ворогів – піди, знайди їх серед безкрайньої гущавини плавнів.
У разі несподіваної небезпеки українські воїни привчені були шукати порятунку насамперед у воді, тому далеко від неї не відходили: пірнув козак, тихенько відламав собі очеретину для дихання і заліг на дно на довгі години і навіть досвідчене око не розрізнить її серед сотень тисяч таких же стебел, що стирчать з ряски. Виринав на поверхню вже коли татари відходили, втомившись марно очікувати появи нирця. А бувало плив так під водою, долаючи кілька кілометрів, щоб уникнути неприємної зустрічі з ворогом.
Зачаровуючи каміння кольору крові, їх з давніх-давен в різних культурах вважали символом великої пристрасті в двох її крайніх проявах – любові та ненависті. Недивно, що людський поголос наділяє рубіни магічними властивостями та породив на світ чимало історій-легенд на межі двох світів у вічній боротьбі добра із злом. Саме такою є сповідь про рубінові сережки Наталії Гончарової, доля їхня звивиста і зачепила своїм крилом чимало людських історій.
На сторінках історії вони з’явилися в якості подарунока на шістнадцятиріччя Наталії Гончаровій, від матінки, праправнучки гетьмана Петра Дорошенка, Наталії Іванівни. Золотий витвір мистецтва витончено-прекрасний в своєму поєднанні рубінів та діамантів мав подарувати її дівчинці справжнє кохання… але жартівниця-доля вирішила інакше. Життєвий вибір вибір доньки (якийсь поет з африканськими коріннями, до того ж затятий пиятика, картяр і бреттер) категорично не сподобався матері, тому горда Наталія Іванівна відібрала дарунок, але було запізно, рубінові сережки зробили свою справу – 2 березня 1837-ого Пушкін на сьмому роцы подружнього життя був вбитий на дуелі, поводом до якої біла честь його Наталії.
Сама стародавня назва цієї місцевості «Провалля» серед гущавини зелених хащів, через яку навіть в ясні літні дні не може пробитися сонячний промінь, спонукала людську уяву малювати страшні картини на межі реального і потойбічного. Ну як тут не народитися чисельним легендам, коли від тріску гілки чи шурхоту минулорічної трави в жилах холоне кров і волосся починає підніматися дибки.
Таємнича історія його тягнеться ще з VIII столітті, коли в глибокому яру між фортечних стін на вершинах крутих пагорбів столиці Київської Русі, вздовж берега Дніпра і до сучасних Печерських липок, почали селитися монахи-пустельники, обравши Провалля за його близькість до потойбічного через концентрацію енергетичних потоків, які проходять крізь три світи підземний – земний – небесний. Тоді тут ж з’явилися наземні виходи розгалуженої мережі підземних ходів, деякі з яких вели за легендами у саме пекло, а інші – зв’язували воєдино різні стратегічні пункти міста.
Диво-дивне людських рук в містичному ореолі слави, коли самі фізичні параметри (85м завглибшки, 3м завширшки) викликають запитання: Ну як це можна було спорудити за доволі примітивних знаряддях праці? А його поважний вік, який і визначити-то точно не можливо, бо витоки губляться десь в сивині віків до Х століття включно, додає загадкового шарму, який так приваблює ласу до історичних загадкок всюдисущу допитливість душі.
Знайдені в середині колодязя мукачівського Паланка австрійськими дослідниками ще в XIX столітті гвинтові сходи (починаються на глибині 71м та обриваються за 1,6м до дна) та ніші, що відходять з глибини у південному та північному напрямку, людська уява домалювала безконечними лабіринтами підземних ходів, якими буцімто можна дістатися до будь-якої фортеці колишньої Трансильванії та Закарпаття.
Пізнє останнє кохання немолодого вже князя Святополк-Четвертинського до прекрасної польки молодшої за нього на багато-багато років, свідками якого лишилися лише легенди та лебединий пух на підлозі будинку, що мав стати палацом неземного щастя, а перетворився на обитель вічної печалі…
Палке княже серце з усією силою пристрасті віддавалося предмету обожнювання будь-то дружба з князем Романом Сангушком, заради якої він згоден був їхати в далекі подільські краї для короткої зустрічі, мальовничий краєвид берегів Горині викуплений за великі гроші, чи кохання до тієї єдиної в світі, з котрою він мріяв провести решту свого життя, поклавши до її ніг серце, титул та великі статки.
Офіційні джерела звітують, що ченці домініканського ордену з’явилися в Летичіві на запрошення старостини Ельжбети Кам’янецької в 1600 році. На знак свого благословіння на заснування нової обителі папа Павло V (1552 – 1621) прислав їм копію ікони Богородиці з ватиканської базиліки, а до моменту початку будівництва кляштору з того часу пройшло аж шість років. Але у місцевому народному фольклорі, активно підтриманому церквою, на ті давні події крізь віки лишився свій погляд.
Так летичівські легенди стверджують, що домініканців під стіни новозбудованої фортеці привела саме Богородиця. Але господар цих маєтностей Ян Потоцький на відріз відмовив ченцям не тільки в поселенні під захистом оборонних стін, а й взагалі заборонив своїм вартовим навіть пускати їх до міста. Не допомогли сльози та вмовляння дружини, тієї самої Ельжбети Кам’янецької. Смиренно братія відступила перед грізним правителем… але не далеко – тимчасово вони розбили свій табір в двох селянських хатах у Залетичівці.
Його невисока кремезна постать давно переступила межі звичайного людського життя, ставши невід’ємною частиною українського народного героїчного епосу, як головний очільник руху опору одвічним українським ворогам з московських забагнючених просторів першої третини XIX століття. За двісті років після смерті він перетворився на українського напів-бога, і підстави для того були чималі: хто ще міг двадцять три роки чинити вдалий опір всесильній царській владі і будучи звичайним кріпаком зібрати під своїм крилом армію в двадцять штиків?
Саме життя Устима Кармелюка стало нічним жахом для царської охранки — вони вісім разів його арештовували, і з кожним наступним – вирок ставав дедалі суворішим, але він отримував своє побиття батогами від двадцяти п’яти до сотні і закайдований знов тікав із найвіддаленішого заслання до своєї України із чергового заслання, при цьому часом рятуючись від неминучої смерті — де тут не повірити, що перед тобою чи-то чаклун, чи-то перевертень.
Людям притаманно дуже строго судити інших, котрі не вписуються в соціальні рамки умовностей суспільства і відрізняються від інертної більшості. На того, хто відрізняється, одразу вішається ярлик ексцентрика з підозрілим присмаком таємниці, а навколо дуже швидко формується майже фізично відчутний ореол з пікантними і жахливими подробицями, які представники “правильно” світу передають один одному напівшепітом трошки тремтячими губами в суміші манірного зверхнього презирства та справжнього захвату сенсації.
Він був не такий, як типовий представник вищого класу Східної Європи кінця XVIII — початку XIX століть з його безліччю неписаних безглуздих правил життєвих дрібниць від зачіски до часу появи на людях та набору пристойних фраз на всі випадки життя. Він мандрував всією Євразією, знав вісім мов, написав багато праць в різних сферах науки та техніки, започаткував українську археологію та етнографію, але саме за це від своїх сучасників був нагороджений призирством. Ян Непомуцен Потоцький – письменник, історик, етнограф, археолог, географ, соціолог, публіцист, редактор, видавець, бібліограф, мандрівник.
Кажуть, що ще наприкінці XIX недалеко від Старого Ізяслава можна було побачили залишки мурованих стін, які народний поголос пов’язував з часами Київської Руси та удільним княжінням одного з її ватажків. Був чи-то замок, або якісь інші фортифікаційні споруди — про те з плином часу всі позабули в суєті сьогоденних проблем. Але за місцевою легендою якось в заслаську браму постукав древній старець, на той час володарем цих маєтностей значився великий коронний стражник, Януш Сангушко (тому відповідно до хронології справа мала відбуватися десь наприкінці XVIII – на початку ХІХ століть).
Прибулець був таким старим, що здавалося вік його відмірюється століттями, а не роками, тому він ледь тримався на ногах за допомогою своєї такої ж кривої палиці. Після отримання звичайної пожертви від княжих служниць, чолов’яга, довге волосся якого було білим наче тільки-но випалий сніг, зажадав особистої зустрічі з княгинею. Його відвели до Сангушкової резиденції.
На світі є багато такого що сучасна наука пояснити поки не може, і відкидати чи приймати на віру щось надзвичайне людина вирішує самостійно з огляду на свій рівень розумового розвитку та самостійності судження. При цьому людина перед обличчям непізнаного стає дуже віруючою та забобонною одночасно, бо природній страх та інстинкт самозбереження задіюють несвідоме. В такі моменти уява грає в злі жарти, перетворюючи незначні природні явища на жахаючу дійсність, і кожен вирішує вірити в потойбічне чи ні серед суцільної темряви підземного світу шахт.
В давнину, коли на Донбас прийшли перші гірники та шахти наприкінці XIX століття тільки починали відлік свого існування, ця робота, яка і зараз не з безпечних, була смертельно ризикованою. А найнебезпечнішою серед переліку шахтних професій був газопал — перший, хто спускався у вибій, щоб перевірити за відсутності інших засобів наявність смертельно небезпечного метану (отруйного вибухонебезпечного газу без запаху). Вірогідність повернутися живим з чорної прірви виробки була дуже не високою, тому зазвичай її доручали засудженим на смерть.
“Аванпост християнства”, як його називали сучасники, за всю його вісімсотрічну історію бурхливу історію вороги змогли захопити лише тричі (в 1393-ому війська князя Вітовта в наслідок заколоту місцевого гарнізону, поляки в 1434 році та турки переважаючими в шістдесят разів силами в 1672-ому) – неймовірна статистика навіть для гарно вибудованих з дотриманням всіх новітніх фортифікаційних технологій споруд. Але людські сили майже безсилі перед генієм творіння Божого.
І дійсно, лише небеса могли вигадати та створити таку унікальну лінію оборони – серед розлогих долин майже острів з’єднаний із “великою землею” лише вузьким перешийком мосту, а навкруги глибокий каньйон в оточенні стрімких скель. Звичайно подарунок небес людська наука доповнила своїми винаходами (три лінії оборони, велична фортеця на підступах та шлюз на річці Смотріч), що зробило Камянець-Подільський майже недосяжною ціллю.
Напів-людина, напів-легенда йому пощастило народитися первістком в наймогутнішій сім’ї магнатів Вишневецьких, прабатьком яких був сам Великий князь Київський Данило Романович, а родичами – всі найзаможніші та найвпливовіші роди україно-литовської території. Однієї землі у його володінні значилося станом на 1545 рік чверть мільйона моргів – живи та радій. Але Дмитро Вишневецький був не з тих, хто спокійнесенько задовольняється щастям, чи-то гени київських князів спокою не давали, чи кров українських просвітителів-засновників Острозької академії.
Він створював коаліції та воював із вчорашніми союзниками з числа московитив, поляків, османів, молдован заради відстоювання інтересів рідної землі в тих непростих умовах понівечення та роз’єднання українських земель та народу. Вперше за три століття він зміг згуртувати роз’єднані осередки спротиву, а також войовничі верстви непокірного селянства, що стало поштовхом до відродження нації.
Чито легенда чи бувальщина – про те напевно вже не скаже ніхто бо більше тисячоліття минуло з тих давніх часів, коли князь Київський Володимир Святославич обирав віру для всієї своєї землі Русі-України. Довгий час «Синопсис» його панагеріста Інокентія Гизеля, в якому науковці вбачають архімандрита Києво-Печерського монастиря, вважався за одну з найдостовірніших історичних посібників тих часів, але зараз з’являється все більше сумнівів у реальності і правдивості викладених ним подій, хоча хто знає…
Велика країна, що пролягла від Сяну до Дону, в духовному плані не була єдиною перед викликами, що готувало їй майбутнє. Тому за легендою призвав до Києва князь представників основних світових релігій, щоб обрати серед них єдину для об’єднання всього руського народу.
Величний замок із червоної цегли на одному з пологих пагорбів Дикого поля як вартовий рідної землі, що проніс крізь буремне ХХ століття душу українського лицарства та незламну волю до перемоги. Звичайно, хай хоч і не така давня за часом існування, але повністю відповідаюча людським уявленням про таємниче Середньовіччя, споруда не може бути позбавлена легендарного фльору.
Але підстави для народження легенд завжди криються десь у реальності – так чисельні земельні провали по лінії Замкова гора – Поповський пагорб – Лиса гора породили історію про замкові ходи, яку науковці вперто заперечували ще з радянських часів (казали що то – лише вигадка), посилаючись на імовірну їхню пов’язаність із наявністю в маєтку власної каналізаційної системи та перешкоди у вигляді заплави річки Бурчак.
Все починалось, як свідчать місцеві перекази, доволі романтично на вулицях довоєнного Львова з його запаморочливим запахом кави та нотками вишуканих солодощів в обрамлені квіткових гірлянд на вікнах будинків – зустріч двох людей, де він – молода зірка юриспруденції, а вона – чарівна господиня маєтку «Півонія». Бурхливий роман красивої пари, і ось вже адвокат оселяється в будинку своєї коханої на Погулянці.
А через деякий час його друг, відомий в місті психіатр, замість молодика приймає в своєму кабінеті вимотаного, змарнілого, знервованого чоловіка на вигляд за сорок років. Вражений він почув від вчорашнього щасливця прикру історію про ненажерливі апетити прекрасної половини у ліжку. Причому чоловік сам усвідомлював свою патологічну залежність від цієї жінки, але не міг знайти сил в своїй душі для спротиву «відьмацькій магії».
Є на куту біля притулку душі старого Маріуполя, яка причаїлася десь на затишній гілці у кроні вікових дерев Міського саду, стара занедбана будівля прихована від випадкового погляду пересічного містянина високим кам’яним парканом та широкими лапами старезних ялинок – лише вежа з стрімкою стріхою під охороною печального жіночого обличчя наче ширяє над ними, зачаровуючи і полонячи душу.
Це старовинний будинок колишнього міського архітектора Віктора Нільсена, який він побудував для власної сім’ї десь на рубежі перших двох десятиліть ХХ століття. Витончений і ненав’язливий він більше нагадує маленький середньовічний замок, ніж типового обивателя маріупольського міського центру, що дозволяє людській уяві розігратися у всю силоміць, тим більш за відсутності офіційної історії.
Випадок іноді дарує людству перлини, які не втрачають своєї актуальності крізь час і простір. Якісь з них бережуть життя, інші – роблять його зручнішим, деякі – просто красивим… А є в українській історії раптовий винахід, який полюбляють всі – від мала до велика, і саме з ним асоціюється сам стародавній Київ у весняному квіті каштанів – казковий, чарівний, загадковий і найпрекрасніший. Київський торт – його райський смак ні з чим не сплутаєш, його ідеальній рецепт унікальний, його яскраве забарвлення і є Україна.
Початком існування найсмачнішого торта вважається 1956 рік, хоча його початкова рецептура і значно відрізнялася від теперішньої: на київській кондитерській фабриці по-перше яєчні білки збивали холодним, по-друге – в якості горіхів використовувались солодкі кеш’ю, величезну партію яких червоні ради виміняли на щось із засік своєї батьківщини, а ще коржам не давали добу відстоятися.
Її чоловіка, київського князя Ігоря, древляни, як свідчать літописи, вбили в 945-ому за ненаситність із особливою жорстокістю, розірвавши тіло навпіл за допомогою двох нахилених дерев. Його ідея про збір додаткової данини або «походити» при відправленій додому дружині виявилася не з кращих. Але заощаджені хутро і мед виявилися нічим у порівнянні з тим, що чекало бунтівне слов’янське плем’я. Княгиня Ольга стала повноправною правителькою Київської Русі, чому значною мірою посприяли жорсткі уроки, піднесені нею на прикладі древлян для залякування ворогів і наснаги друзів…
Той же ватажок древлян, увійшовши у смак своєї першої перемогою, вирішив, що так само легко отримає і Київський престол по праву сильнішого, причому на абсолютно законних підставах – для цього всього лише було потрібно одружується з Ольгою, удовою вбитого. Не врахувало бунтівне плем’я лише одного, що кров – не водиця, а княжа і тим паче.
1785 рік став чорним для ченців Манявського скиту і всієї прикарпатської православної округи, приголубленою його милостями – за розпорядженням новоъ австро-угорської влади, яка анексувала ці землі після падіння Польщі, зникала на очах стародавня святиня.
Однак, як кажуть, ченці не були б самі собою, якби навіть у цей важкий для себе час невизначеності не знайшли б спосіб підтримати свою засмучену паству… Причому неординарний засіб підняття настрою народ в окрузі запам’ятав на століття, передаючи з уст в уста – з посміхом монахи викочували зі своїх підвалів незліченні бочки з молдавським вином і пригощали ним усіх бажаючих «на пам’ять на довгі літа» до положення риз. І ці загальні веселощі замість скорботи тривали не один день.
Україна і Туреччина – вічні друзі і вічні вороги, з тієї давньої пори як зачатки їхньої державності з’явилися на білий світ. Зі змінним успіхом країни воювали одна з одною і створювали «вічні союзи» проти Московії та Польщі в різних їхніх іпостасях. Причому кожного разу після війни на чужій території залишалися сотні, якщо не тисячі полонених противника. Так тривало століттями…
Внаслідок всіх цих перепитій в казематах, в тому числі Золочівського замку, завжди була деяка кількість «ясиркників», яких влада використовувала на свій розсуд в основному для ремонту оборонних споруд і відбудови після воєн міських кварталів. Деякі з них для полегшення свого становища і своїх сімей приймали християнство.
Було це в ті далекі часи, коли Угорщина переживала пік свого розквіту, а османські султани правили бал на східне-європейських землях. Два настільки гордих і сильних противника рано чи пізно повинні були зійтися в очному бою, щоб визначити хто сильніший, хоча легенда і називає дві різні пари ватажків сторін Матьяш I Корвін – Мехмед II Фетіх та Фердинанд I – Сулейман I Пишний.
Два непримиренні вороги зійшлися по різних сторонах Дунаю, не наважуючись форсувати річку в побоюваннях бути знищеними під час переправи. Тривалу бездіяльність обох сторін порушив турецький султан, запропонувавши через посланника замість кровопролитного бою визначити переможця війни через силове змагання угорського і турецького воїнів.
«Іванна» повинна була стати черговим шедевром радянської атеїстичної пропаганди, за фактом такою і стала – лідер кінопрокату 1960-ого, п’ятдесят мільйонів перегляд за рік і звання лауреата Всесоюзного кінофестивалю в Мінську (друга премія). Команда режисера Віктора Івченка насолоджувалася безсумнівним успіхом, не дивлячись на заборону прокату в Польщі. А потім в життя режисера з «легкої» руки письменника Миколи Бажана з’явилася вирізка з італійського журналу «Чивільта католика» видавництва Ватикану, в якій було опубліковано спеціальне послання папи Іоанна XXIII з анафемою на фільм.
Не дивлячись на приховування даного безпрецедентного в історії кінематографа факту від знімальної групи (в союзі з його залізною завісою це було зробити легко), дуже скоро почалася низка трагедій з причетними до створення «Іванни» та їхніми близькими…
Його вік за різними оцінками сягає семисот років, а може і більше, що номінально робить його свідком фактично всієї історії Правобережної України практично після татаро-монгольської навали 1240 року. За одне це нація повинна зберігати його як священну реліквію своєї історії, хоч на його могутньому стовбурі нині залишилася лише одна жива гілка «завдяки» старанням радянських індустріалізаторів, що підняв рівень в Дніпрі будівництвом Дніпро ГЕС.
Звичайно за такий тривалий період колись розкішну крону запорізького дуба надійно обплів кокон муару народних легенд, домислів і пророцтв, з яких зараз за давністю років і не вичленувати крупиці фактів, але це йому лише надає додатковий шарм в очах заїжджих туристів і парафіян місцевої церкви.
Що може бути прозаїчніше, ніж таке ординарна інженерна споруда як сходи для з’єднання двох різних за висотою частин міста. Але Одеса не була б сама собою якби не перетворила її на шостий за привабливістю архітектурний об’єкт подібного типу в старенькій Європі зі званням найбільшої в Україні.
Дві сотні сходинок (зараз на вісім менше, бо частина закочені в асфальт Приморської вулиці), десяток різних за кількістю сходинок прольотів, гранітні обладунки радянських часів і цікавий оптичний ефект (знизу не видно міжпролітних майданчиків, зверху – звуження маршу), а за сухої статистикою цифр криються нерозгадані таємниці і загадкові легенди, які перетворюють Потьомкінські сходи на один з найвідоміших символів України та головну браму міста.
Чотириста років жах періодичних навал кочівників шматував українську землю. Життя в постійному страху, адже татаро-монгольські, потім татаро-турецькі полчища могли з’явиться з-за обрію будь-якої хвилини і, спаливши і розчавивши усе на своєму шляху, зникнути в хмарі пилу з під копит своїх коней до наступного разу.
Так було і в 1675-ому – незліченні орди зі сходу на чолі з візиром Кара-Мустофою та Нуреддін-султаном спустошили землі Поділля і Волині, посіявши кров, горе і сльози. І слава переможного походу так і не була б затьмарена, якби на шляху одного з турецько-татарських загонів не трапилася Почаївська гора з монастирської обителлю на вершині.
Перші промені сходячого сонця позолотили верхівки високих пагорбів і глибокими тінями обмалювали суворі лики на їх вершинах – скільки разів за своє життя сотні поколінь праукраїнців починали новий день з цієї заспокійливо-вічної картини сталості буття… Кам’яні ідоли здавна охороняли безкрай Приазовську степ, а тепер бережуть спокій українських зберігачів давнини. Хто вони і навіщо прийшли в цей світ – цю загадку намагається розгадати не одне покоління істориків, так і залишаючись десь між теоріями і легендами.
З вуст в уста протягом століть українцями передавалася красива легенда про народ великдонів, які прийшли в цей світ за довго до тієї прекрасної миті, коли перший сонячний промінь торкнувся цієї грішної землі. Перші земні жителі вони були могутні, так що від їхніх кроків тряслася земля, але невдячні – коли великий і всемогутній Творець вирішив ощасливити їх появою Світила замість подяки великдони піднялися на вершини своїх пагорбів і стали плювати у вогненний диск. Розгніваний повелитель усього сущого на землі прокляв первородців, значно зменшивши їх і назавжди звернувши на камінь серед Таврійських степів.
Зелене намисто українського Версаля, що дивом вижило серед нещадності великого Хроносу. Воно зачаровує і полонить муаром таємниці, що заплуталася кілька століть назад в гіллястій кроні, шепітом відлуння давнини минулого, забутим почуттям нестримної веселості серед манірності початку XVIII століття. Сама тіниста напівтемрява, викликаючий душевний трепет покров старого парку спонукає до польоту романтичною фантазії, де немає кайданів фактів і правди, а лише домисли, бажання і нескінченна жага почуттів.
Недарма ж романтичній атмосфері вишневецької перлини приписують благословення високого почуття, що розпустилася як головна перлина його квітника, француза, романами якого зачитуються ось уже котре покоління сентиментальних панночок, Оноре де Бальзака до прекрасної і загадкової Евеліни Ганської, хоч офіційна історія і спростовує цю легенду зустріччю в швейцарському Невшателі.
Знаменита Хотинська битва, коли на кону стояли долі всієї Східної Європи проти домагань Великої Османської імперії на панування. Її результат до кінця був непередбачуваним, ціною служила життя і свобода, а билися лише Річ Посполита та козаки проти більш ніж в двічі переважаючих сил противника.
Загальновідомих фактом є те, що фактично перемогу під стінами неприступної української фортеці здобуло саме вільне військо з берегів Дніпра причому з втратами в три рази менше, ніж у супротивника, що визнав і один з ватажків польсько-литовського війська, королевич Владислав, віддавши свою карету для транспортування важкопораненого в бою гетьмана Петра Сагайдачного до Києва.
Удатний лицар з білим хрестом на червоному плащі в гіпнотичному для жіночі серця ореолі приналежності до могутності містичного ордена. Він став львівської легендою ще за життя як провидець і чаклун, що підпорядковував тіла і душі своїй волі, а смерть змушував обходити себе стороною. Хоча основні кошти до існування йому давали кондотьєрство (військове наймитство) та астрологія.
Головне зловісне пророкування Фрідріха Йоахима Мегеліно стало реальністю 20 вересня 1672 року, коли величезна хмара турецько-татарських військ за підтримки козаків взяли в облогу столицю Галичини, хоча лаври провидця йому і судилося розділити з тлумачами ознак (7 червня того ж року під час бурі з вежі ратуші впав шпиль з флюгером-левом в напрямку на схід, що було трактовано як знамення війни, в якій Львів постраждає не сильно (флюгер практично вцілів), на відміну від державності Речі Посполитої (шпиль був сильно деформований)).
Розкішна ділянка в декількох хвилинах від центру Катеринослава, землі якої каскадом збігали з самим хвилях Великої української річки, що зачаровує гуркотом своїх швидких хвиль і темною безоднею виру глибин. Щастя мати такий скарб випадає не часто в житті навіть обраним, і бережуть його як найцінніший діамант корони, іноді не відмовляючи собі в задоволенні покрасуватися перед поціновувачами.
Ось чому Лазар Глоба всіма правдами і неправдами намагався лишити за собою маєток на Дніпровському березі. Лише ім’я Ясновельможного (як відмовиш фавориту самої цариці) і нечувана на ті часи сума в три тисячі рублів змогли змусити зимового козака відмовитися від своєї дідівщини на користь Григорія Потьомкіна в 1787-ому.
Його вибір супутниці життя не схвалив батько і засудив вищий світ – на двадцять років молодша, збіднілого згасаючого роду, та ще й німкеня за походженням (з Гербуртів) і це при знатності, багатстві і посади коронного гетьмана Жолкевського. Однак Станіслава, як цілісну і вольову натуру, мало цікавили придворні плітки і соціальні умовності кінця XVII століття – він все одно одружився з коханою Регіною після смерті свого батька.
Один з освідченіших людей свого часу, він подбав про відмінну освіту для всіх своїх дев’ятьох дітей, причому, що нехарактерно для того часу, і дочок в тому числі. Чого вартий лише одна прекрасна Анна Ярославівна, яка після заміжжя фактично прийняла на себе всю важкість тягаря управління Францією при безграмотному Генрікі I. Саме в Париж з нею поїхала і завдяки цьому збереглася частина того, чому Великий князь Київський Ярослав Мудрий присвятив останні сімнадцять років свого життя – перша українська бібліотека.
Рукописні книги великого формату в прикрашених розписом і дорогоцінним камінням шкіряних палітурках в ті давні часи виготовлялися довгі місяці, адже кожен їх лист був витвором мистецтва з акуратними рядками літер і яскравими ілюстраціями між ними. Головним центром книговидавництва Руси-України був Софійський собор, де днями і ночами десятки ченців трудилися над цими шедеврами.
Справедливість і правосуддя – дві важкоз’єднані речі, адже людина слабка за своєю природою, обставини бувають різні, факти трактуються по-різному – «правд багато, а істина – одна». І зараз при сучасному розвитку криміналістичного справи трапляються кричущі помилки, а що вже казати про Середньовіччя, де питання винесення виправдовувального / обвинувального вироку частіше лежало більше в площині віри або приватних інтересів зацікавлених сторін, ніж доказової бази.
Тому взяти на себе роль судді дано не кожному – тут без великої частки самовпевненості, впертості, непогрішності та здорового скепсису не обійтися. В іншому ж випадку вийде як у відомій комедії Грибоєдова: «А судді хто?» І добре, якщо помилка цих обтяжених комплексами, нав’язаними стереотипами, людськими вадами або просто корумпованих служителів Феміди не має безповоротних наслідків з драматичним кінцем для їх підопічних.
Вічні друзі і вічні вороги Київської Русі – печеніги. За кілька століть сусідства вони не раз опинялися під стінами українських міст, а русичі не раз громили їх в чистому полі, але при цьому княжі сім’ї вважали за честь породичатися з печенізькими вождями і активно торгували з ними в перервах між війнами.
На час правління в Києві Ігоря, Ольги, Святослава і Володимира випав черговий період військового протистояння, в ході якого в 997 році в облогу було взято Білгород, що фактично служив ключем до столиці (нині село Білогородка Києво-Святошинського району). Тривала відсутність повідомлення із зовнішнім світом фактично поставило місто на грань виживання, бо припаси добігали кінця і у виснажені обличчя городян вже зазирнула кістлява стара смерть, вибираючи собі наступну жертву.
Великий Луг, пам’ять якого глибоко в своїх надрах досі зберігає тупіт копит коней незліченних племен, які вважали його рідним, дзвінкий брязкіт жарких битв і протяжні заклики муедзинів до молитви. Ті давні часи огорнуло щільним простирадлом легенд людської уяви, і лише іноді українські простори відкривають завісу таємниці минулого матеріальними доказами його існування.
Одним з улюблених об’єктів містичного кола безкрайніх українських степів є високі піщані кучугури – подарунок витівниці-природи або ж не відомо ким, коли і з якою метою насипані між Василівкою та слободою Підстепною. І хоча народний поголос міцно пов’язує їх з волею турецьких правителів, які якийсь час господарювали тут, але точно встановити походження пагорбів поки не вдалося.
Її портрет красується на одній з найбільш ходових українських банкнот, її львів’яни назвали символом міста, віддавши перевагу перед собором святого Юра, Латинським кафедральним та вежею Корнякта, вона є зосередженням культурного життя всієї Західної України і архітектурним шедевром світового рівня. Львівська опера.
Звичайно настільки знаменита, монументальна і в той же час витончена за своєю архітектурою споруда не могла залишитися осторонь від всюдисущої людської цікавості, часом змішаної з трепетним жахом і напівмістичним захопленням, що породжує на світ легенди – напівправди.
Влада і зрада в усі часи, в усіх країнах йдуть рука об руку. І Київська Русь ніколи не була винятком з правил. Боротьба за престол однієї з найбільших східноєвропейських держав в період її розквіту кожен раз ускладнювалася великою чергою претендентів з числа синів-спадкоємцем престолу правителя. Тим більше якщо сам князь був персоною неординарною з сильною волею і жорстким характером, яким був Володимир-Хреститель і гени якого не могли не передатися його нащадкам.
Його раптова смерть в 1015-ому, як і подальша низка подій в боротьбі за Київський престол, оповита напівміфічною пеленою з домислів і легенд, яка починається з трагічної смерті Володимирових молодших синів Бориса та Гліба. Їх підступні вбивства нібито за наказом старшого брата Святополка – ростовський князь Борис загинув від руки вишгородців Пушти на березі річки Альта під час ініційованого Володимиром походу проти печенігів, а Гліба Муромського рука вбивці (власного кухаря на ім’я Торчин) наздогнала в його родовому гнізді – дуже яскраво описана в давньоруському літописі. У світлі мученицької смерті і великокнязівського походження вже в 1071-му брати були канонізовані православною церквою.
Рожеві мрії під красивими гаслами для всеядного люмпена про свободу, рівність і братерство під кумачевими стягами після грабежу в державних масштабах розсіялися як дим, обернувшись червоним терором проти будь-якого прояву минулого, інакомислення та віри, зануривши величезну країну в сірість радянської реальності. Мільйонні жертви в незалежності від статі, віку і регалій. Врятуватися судилося лише тим, хто відрікся від свого минулого з покірно схиленою головою перед новими господарями.
Спадкове дворянство, ранг надвірного радника, посада міського голови Миколаїва протягом дванадцяти років – вже одного цього для більшовиків було достатньою підставою для арешту Миколи Павловича Леонтовича, хоча формальним приводом для арешту в 1919-ому став зрив постачання продовольства для червоної армії на користь білогвардійців.
Далеке минуле української землі загублене десь між правдою і вигадкою в огорнутій серпанком легенд пелені. Багато історичні події, маючи в підгрунті реальні факти до невпізнання змінила народний поголос, перетворивши майже на казку. Одна з таких численних загадок пов’язана з міфом-напівправдою про велетнів («обрів»), які охороняли її кордони від посягання войовничих сусідів.
Згідно легенди саме обри на зорі української історії перемогли східнослов’янське плем’я дулібів, жорстоко придушили опір і захопили їхні землі. І сила їхня була настільки велика, що кочівників успішно протистояли регулярним військам самої наймогутнішої Візантії в період правління імператора Іраклія в VII столітті, ведучи з нею запеклі бої за території сучасної України.
Замок – це завжди замок. І неважливо скільки йому сторіччя або всього кілька десятків років. Його стіни і башти як магнітом притягують погляди і уми, які муаром легенд все щільніше огортають їх з кожним роком, і розсіяти його серпанок, як би не старалися, не в силах кращі наукові уми людства. А головний привілей називатися замком – це мати підземні ходи і володіти незліченними скарби.
І хоча замок у Василівці молодий в історичному мирочисленні, його не оминув народний поголос з розповідями про підземні таємниці, який з роками все міцніє тим більше, що докази або спростування їхнього існування зараз надійно зберігають глибокі води Каховського водосховища.
Старий Кам’янець, як шматочок Середньовіччя дбайливою рукою Хроноса збережений крізь століття усіх трагедій великих і маленьких української історії, покоїть в своїх підземеллях сотні тисяч секретів, частина з яких так глибоко пішла в надра пам’яті і покрилася пилом часу, що дістати їх на білий світ не представляється можливим, інші – настільки огорнула пелена легенд, що за нею важко вгледіти правду, треті ж сяють діамантами кришталевої чистоти, не дивлячись на всю свою неймовірність.
Так в міській історії зафіксовані прецеденти страшного бича Європи того часу – полювання на відьом під прапором інквізиції. Адже в боротьбі за видних женихів коштувало лише вказати на більш щасливу суперницю як на підозрювану в чаклунстві, і ось черга на серце обранця ставала на одну нещасну коротше, або звинуватити гордячку / конкурентку / зрадницю в смертному гріху, від якого на думку церковного суду на цілі міста спадали нещастя і який міг очистити лише вогонь багаття, щоб назавжди позбавиться від ненависної персони або просто за рудий колір волосся діва була засуджена на смерть.
Вразлива жіноча душа в поєднанні з прагматичною натурою іноді може звести чоловіка з розуму, особливо під впливом настільки відвертих і виходячих за межі суспільних норм і пристойності пуританського XIX століття дамських романів Еміля Золя. І де вже було знати вічно зануреному в справи комерції Мойсею Менделевичу, що якась книжка під назвою «Дамське щастя» так змінить його завжди байдужу до справ, домашню дружину…
У передчутті тихого сімейного вечора поважний одеський купець повернувся після повного турбот дня додому, але замість чаю після ситної вечері, яким дружина дала йому насолодитися в розрахунку на більш благодушний настрій, отримав від коханої серйозну розмова, що почалася з категоричного заяви: «Мойсей, досить кидати гроші на вітер і будувати будинки!», за якою крокували сентенції на тему про те, що вкладення коштів у нерухомість має бути раціональним і сім наявних в реєстр власності подружжя будинків не сильно їх збагатили.
З давніх-давен одеський Приморський і західна частина міста були далекі один від одного як дві планети, адже не дивлячись на фізичну близькість їх розділяла глибока балка, економічний ефект від будівництва моста через яку не витримував ніякої критики в порівнянні з витратами. Тому цей проект так і не був реалізований протягом усієї півтора столітньої історії міста.
Однак такі дрібниці, як економічні витрати, мало цікавили партократичну верхівку країни червоних рад, на догоду амбіціям і бажанням якої приносилися набагато більші жертви, ніж якась частина державної скарбниці.
Відчайдушний спротив і героїзм жителів Кам’янця при захисті рідного міста не змогли запобігти поразці Речі Посполитої в черговий польсько-турецькій війні 1672 року, смерті Яна II Казимира і двадцяти семи рокам мусульманської окупації, але зате виторгували преференції у вигляді м’якої капітуляції, згідно якої не тільки все бажаючі могли безперешкодно покинути місто, але і взяти з собою своє майно. Крім того православні храми фактично залишалися недоторканими за угодою з союзником султана в тій війні Петром Дорошенком.
Не представляючи духовної цінності для мусульман християнські символи віри були викинуті на вулицю, а костели перетворені на мечеті – Петра і Павла стала головною на честь падишаха Магомета IV, а Домініканський – його коханої дружини Хасекі. Причому перший з них отримав високий мінарет, залишаючись на даний час єдиною в своєму роді християнською святинею з мусульманськими атрибутами.
Багато легенд зберігають запорізькі берега Дніпра. Одні з них мають під собою історичне підґрунтя, інші до смішного абсурдні, але тим не менше всі вони з покоління в покоління наполегливо передаються з вуст в уста місцевими жителями, додаючи яскравих фарб сірої буденності українського індустріального центру. До розряду останніх відноситься і красива легенда про один з кам’яних острівців з групи Три стовпи, що поруч з Хортицею, який носить горду назву «Крісло Катерини»…
Остання чверть XVIII століття в Московії ознаменувалася формуванням жорсткої вертикалі влади, на чолі якої стояла майже рівна Богу в очах своїх підданих всесильна цариця Катерина II. Майже божественний статус їй, бідній німецькій княжні, що повалила в результаті перевороту свого чоловіка Петра III, забезпечувало не соціально-економічне зростання добробуту населення, а насильницьке приєднання Криму 19 квітня 1783 року. Цей метод утримання влади і зараз використовують нікчемні політики Московського каганату в період в’янучої життєвої сили для прикриття свого жахливого за розмахом грабежу країни.
Велична Острозька твердиня, як символ одного з найосвіченіших родів в середньовічній історії України та запорука їхньої недоторканності перед обличчям існування під владою окупаційного держави в епоху воєн і постійних домагань чужинців на рідну землю.
Звичайно ж настільки могутня фортеця з високими вежами і товстими стінами в якості самостійного вузла оборони могла витримувати якийсь час штурми та облоги, але у зв’язку зі стратегічним значенням мав існувати ще й запасний план на випадок, якщо сподівання захисників не виправдаються. Сучасні історики практично на сто відсотків переконані, що їм був підземний тунель довжиною чотири кілометри до Свято-Троїцького Межиріцького чоловічого монастиря.
Московські зазіхання на історію Київської Русі русько-українське коріння при відсутності історичних передумов з монголо-мокшанським минулим в анамнезі, починаючи зі свого заснування в XVI столітті, в усі часи мало державне значення. В створення міфу були залучені всі представники влади при активній підтримці московських попів аж до останньої глухої парафії (поділ релігійної та світської влади був відсутній і відсутній в державі як такий). На це до тепер не шкодували ані сил, ані коштів.
Особливо грандіозного розмаху ця тенденція сягла за царя Петра I – аж до перейменування держави і переписування документальних історичних джерел для підтвердження своєї хіті на українську незалежність. Але свою неспроможність «великороси», як вони самі себе називали, по відношенню до України та українців відчували завжди.
Велика частина гуляючих вздовж головної міської вулиці Львова туристів не здогадуються, якщо звичайно попередньо не вивчалось міську історію, що під їх ногами ось уже друге століття тече повноводна ріка.
А почалося все з серйозної стурбованість місцевої (на той момент австрійської окупаційної) адміністрації розливу кінця XIX століття малярійною епідеміологічною ситуацією на підпорядкованих землях. Хоча швидше за все питання було не в екологічній, а в економічній складовій, адже Полтва ускладнювала логістику центру з його великим західним передмістям.
Розкіш львівської Ринковій площі, де кожна з сорока п’яти кам’яниць зі своїм часовим відбитком, своєю унікальною долею, своїм неповторним шармом. Люди, часи, звичаї міняли їх на свою догоду, і кожен з них залишався в їх історії назавжди. А що вже казати про королівський роман – такого народна вже точно не забуває, на відміну від історії, яка через брак документальних фактів переводить це в розряд місцевих легенд.
1634 рік. На пишну королівську процесію в’їзду вседержителя Речі Посполитої Владислава IV Вази зібралася подивитися ледь не вся львівська громада від мала до велика усіх каст і чинів. І з усієї цієї строкатої юрби його погляд вирвав миле личко, чарівну посмішку, тонку фігуру, що тремтінні застигла на балконі перед променями Сонцеликого.
Старий Кременець. Скільки ж зберігає він в своїй пам’яті великих і маленьких таємниць, які довірили йому прості городяни і сильні світу цього за сім століть існування. Про них ходять легенди. Іноді випадок являє світові їх матеріальне підтвердження, але левову їх частку доля береже за сімома печатками для майбутніх поколінь.
А серед них мабуть десь в петлі Смотрича зберігається і історія тієї, якій судилося народиться в блиску розкоші будинку молдавського господаря Василя Лупула і загубитися в лабіринтах шахових партій європейських політичних інтриг як звичайній пішці – Розанда Лупул-Хмельницька.
Сторіччя унікальної заповідної частинки тернопільської природи треба було чекати пришестя свого господаря з Сенявських, який розгледів всю чарівну красу її незайманої людською рукою краси і перетворив її на те, що стало справжнім куточком відпочинку і спокою всього в декількох кілометрах від помпезної резиденції в Бережанах…
Заповзятлива натура Адама Ієроніма Сенявського молодшого, повного тезки свого діда, який отримав ці землі в 1540-му, шукала комерційного застосування фамільних наділів, а знайшла казкове місце для відпочинку – саме його стараннями тут з’явився ставок і невеликий мисливський будинок, що гордо носив розкішний титул палацу. Нова заміська резиденція настільки полюбилася господареві, що з його легкої руки отримала назву Рая.
Ця напівмістична-напівдокументальна історія почалася в ті далекі часи, коли Львів був однією з княжих столиць України-Русі, а на місці майбутньої столиці Мокшанії ще квакали жаби…
Одного похмурого осіннього вечора до міської брами підійшов літній мандрівник, але у зв’язку з пізньою годиною потрапити всередину не міг – охороні було суворо заборонено відчиняти браму після заходу сонця. Почався проливний дощ і один з львівських охоронців-десятників зглянувся над нещасним – спустив кошик і втягнув його в ньому під захист фортечних стін.
Аскетичний модерн початку ХХ століття в легкому флері загадкової готики на одній з харківських вулиць нехай і відрахував лише сторіччя свого існування, але вже встиг обзавестися довгим шлейфом легенд і переказів, яким володіє не кожен стародавный замок.
І хто б міг подумати, що таке прагматичне комерційне починання як приватна жіноча гімназія двох сестер Покровських може стати однією з міських визначних пам’яток. А всього лише потрібно було, щоб їхнім братом виявився сам єпархіальний архітектор Володимир Миколайович Покровський, не обмежений своїми замовницями ні у виборі архітектурних форм, ні у використанні елементів оздоблення.
Улюблене місце відпочинку жителів і гостей столиці житомирських земель. Його розкіш і екзотичне оздоблення, не змогли до кінця стерти з лиця землі всі старання двох світових воєн, радянської влади і бездушності обивателя. Може це сила бронзової Артеміда зберігає його через століття, або могутнє закляття тамплієрів не дає тимчасовим правителям знищити зелену перлину, але жодне серце не залишається байдужим до його чарівної краси.
Створення парку, що зараз носить ім’я Юрія Гагаріна, приписують останньому барону де Шодуару – Івану Максиміліановичу, хоча згідно з історичними даними за основу для нього було взято з давніх-давен існуючий на мальовничому березі річки Тетерів листяний ліс. Але збережені лише на пожовклих чорно-білих знімках величний триповерховий палац в оточенні розкішного парку-саду зі статуями досі розбурхує уми доморощених краєзнавців.
Поділена на дві половинки древня твердиня львівської землі. Її історія за два століття пам’ятала багато печалей і радостей, але в положенні слуги двох панів вона опинилася вперше в 1511-ому, щоб через сім десятиліть підприємливий Ян Данилович на кошти першої дружини відреставрував одну половину Олеського замку, а другу – отримав як придане при одруженні на Софії Жолкевській, перетворивши в єдину розкішну фамільну резиденцію в ренесансному стилі.
Заповзятливий і честолюбний Ян, котрий через інтриги і розрахунок добився завидного положення в галицькому суспільстві, готував таку ж завидну долю і своїм дітям, щоб передати символ своєї могутності – виплекане його працями величне Олесько, але доля розпорядилася інакше…
Правда це, чи лише красива легенда, якими так славиться Львів, тепер вже ніхто і не скаже напевно, адже було це, як кажуть, в ті далекі часи, коли одне з найстародавніших міст України було ще дуже молодим і лише почало відраховувати перші століття свого існування…
Коли в середині XV століття перші брати-бернардинці постукали в Галицьку браму і отримали милістю Анджея Одровонжа свій, нехай на перших порах і дерев’яний, оплот, ніхто з місцевих обивателів з числа їх релігійних шанувальників і супротивників не міг передбачити, що це сама милосердна доля стукається в їх життя – монастирські стіни із зовнішнього боку львівського оборонного периметру стали тим додатковим бар’єром, який не завжди вдавалося подолати ворогам на шляху до серця Галичини.
Одна згадка слова «Персія», і розум занурюється в зачаровуюче-дурманливий запах пахощів, солодкість фруктової млості, шерех тонких тканин, блиск бездонних очей чорноволосих красунь під протяжний заклики муедзинів з розпеченого палючими сонячними променями балкона білосніжного мінарету. Східна казка на яву.
Але Персія початку ХХ століття – це вже не та сонно-розслаблена східна монархія, якою її знали протягом тисячоліть піддані, де воля падишаха безумовна, а все суспільство підпорядковане суворій ієрархії без права голосу, без права змін. З новими реаліями, де все голосніше і наполегливіше звучав голос народу, змушений був змиритися Мозафереддін-шах Каджар, прийнявши в жовтні 1906 року конституцію, що обмежила його монарші права, і утворивши Меджліс. Правда серце правителя не витримало такого приниження, і він помер через сорок днів після підписання історичного документа.
Прохолодні морські води, котрі легкої хвилею накочуються на золотистий берег, освіжаюче дихання бризу з самого серця Пасейдону, оксамит золотистого піску – мрія про млості і блаженство мільйонів жителів далеких від узбережжя мегаполісів і маленьких сіл. Та тільки вони, напевно, і не здогадуються, що на пляжах курортів місцеві жителі – рідкісні гості, у них робота, турботи, справи, які ніякими хвилює не змити і вітру не здути, а море – це приємне доповнення в рідкісні хвилини відпочинку.
Але там, в серці Слобожанщини, за сотні кілометрів від жаданого моря досі існують легенди про судноплавство місцевих річок, по яких до Харкова через Сіверський Донець стрункими рядами йшли каравани барж з рибою і всілякими делікатесами сходу…
Міцні оборонні стіни у витонченій обгортці барокових закрутках багатьох любителів легкої наживи вводили в оману своїм нарочито химерним видом, але як тільки справа доходила до реальної битви, ось тут-то Свірзький замок і показував свої гострі зуби: грузькі болота, компактне розташування, добре прострілюваний навколишній периметр.
І тоді для агресора починалася довга і виснажлива облога, а захисники фортеці, в глибоких підвалах якої зберігалися чималі запаси продовольства на всі випадки життя, у дворі був виритий глибокий колодязь з кришталево чистою водою і повідомленням із зовнішнім світом у вигляді підземного ходу до Успенському костелу, лише посміювалися…
Його трагічна доля завжди займала розуми і серця українців набагато менше ніж те, що він залишив у спадок. Не слова сміливої тиради, кинуті в обличчя московським тирану, який прорубував вікно в Європу замість дипломатичних шляхів пошуку компромісів, кинув тисячі життів на вівтар своїх амбіцій, відібрав свободу у українського народу, запам’ятала історія, а заворожуюче уяву сяйво золота в бочках доставлене на зберігання в англійський банк.
Павло Полуботок, офіційному визнанню якого гетьманом кривавий цар Петро I противився всіма силами в порушення власних зобов’язань по повазі незалежності і права на самовизначення українського народу, запідозривши в ньому «хитру людину, з якої вийде другий Мазепа», все своє життя присвятив служінню Україні.
Неаполітанська принцеса, прийнявши пропозицію руки та серця від польського короля Сигізмунда I не тільки стала королевою Речі Посполитої в 1518 році, а й через вісімнадцять років отримала в своє повне розпорядження Кременець з Ровом. У лічені роки фортеці обох міст, що практично лежали в руїнах, отримали «друге дихання» – укріплення були відновлені, а на їх захист поставлено добре навчений військовий гарнізон.
І якщо Рів, у зв’язку особливої прихильності нової господині перейменований за назвою її італійського князівського володіння в Бар, мав честь неодноразово споглядати королеву на власнооч, то Кременець, хоч і не був обділений її турботою в плані оснащення, за твердженням істориків не мав цього щастя. Що втім не завадило місцевим жителям на підставі чуток і переказів про її важку вдачу породить на світ чимало страшних легенд обтяжених моторошними подробицями, які пережили їх героїню на століття.
Від неї відхрестився рідний батько, вона втопила в крові і сльозах цілий край, за нею полювали сам король, а за на захист виступив турецький султан… Ім’я її кануло в забуття, але пам’ять про її гріхи народний поголос в легендах і переказах зберігає досі.
Крута гора над Ужем обрана владної правителькою, котру народна чутка прозвала Погань-дівою, для резиденції була під стать її норову – така ж чорна і населена нечистю. А щоб замок на вершині ніколи не змогли взяти приступом вороги, веліла жорстока будувати його тільки з добірних чорних каменів обмитих водами річки у підніжжя та вапно для розчину гасити лише молоком і яєчними білками.
З яких би далей вони не прийшли (на цей рахунок є три побычнодоведених історії), щоб досягти крейдяних гір на березі швидкоплинної річки серед густого лісу їм знадобилося не тільки християнське смирення і витримка, але і не дужа здатність тримати удар від ворогів земних і випробувань небесних. Що вже казати про титанічну працю будівництва на практично прямовисній скелі печерного монастиря.
Тому очікувати від загартованих життєвими випробуваннями жителів Святих Гір, що хоч і прийняли чернечі обітниці, покірності і непротивлення для будь-яких зазіхачів на їх розмірений, віддалений від мирської суєти уклад було великою помилкою – той хто зміг прорити в стрімких схилах на величезній висоті розгалужену мережу багатокілометрових тунелів, створивши ціле місто, чиїми працями на крейдяних відрогах з’явилися диво-храми схожі на ластівчині гнізда, у кого вистачало сил щодня піднімати на двохсотсаженеву височинь нескінченну кількість дубових бочок з цілющою вологою з Дінця просто не міг здатися без бою.
З давніх-давен в українському фольклорі збереглося безліч легенд про незчисленні скарби рідної землі, залишені поколіннями предків. І велика частка цих скарбів так ніколи не була, а можливо і не буде знайдена в осяжному майбутньому, бо вони є замовленими і зберігають на собі печатку закляття. Хоча при цьому в народі кажуть, що один раз на рік місце поховання зачарованого золота відкривається обранцеві блакитним світінням над ним, але викопати його можна лише в переддень Нового року.
Невелике село Михайлівка в глибинці Бессарабії. Рутинні весняно-польові роботи, які затяглися до глибокої ночі. Два звичайних тракториста. І раптом на вершині одного з курганів, якими так рясніє територія колишньої Сарматії від Дону до Дунаю, втомленим працівникам побачився блакитний вогник.
Прославлена легенда української землі, яка з’явилася насвіт в містичної серпанку і розчинилася десь у небутті, коли покладена на неї висока місія була виконана до кінця. Ім’я її – Озерянська чудотворна ікона Пресвятої Богородиці.
Її дивне явлення світові було зобов’язане енергії і завзятості одного слобожанського селянина, який не покладаючи рук тяжко працював, щоб в його домі панували добробут та радість. Одного разу, як свідчать перекази, невтомно заготовлюючи сіно на зиму він запрацювався до пізнього вечора, що й не помітив як стало нічого не видно. Раптом його вірна коса на щось напоролася і почувся жіночий стогін. Яке ж було здивування чоловіка, коли в тьмяному місячному світлі він підняв з трави перерубаний їм на дві половинки лик Богородиці.
Стародавня монастирська пустинь, якій століттями не щастило з настоятелями, але численні заможні покровителі не давали зникнути всує, була похована прийшлими на хвилі кривавого перевороту 1917-го бездушними нелюдами «від народу», коли обласкані словом ревної молитви стіни та відданої любові місцевих жителів стали майданчиком для виправлення малолітніх злочинців та соціальних експериментів по їхній адаптації до суспільства в 1920-х.
Тоді в запалі атеїстичного божевілля комуністи знищували все мало-мальськи пов’язане з будь-яким нагадуванням про вищу відплату за їх численні криваві гріхи, наче знищивши храм вони могли позбутися провини в надії, що Бог про все забуде. Так на сотні стародавніх і не дуже, унікальних і звичайних святинь просто зникли з лиця землі, а інші, так як і головний Курязький храм Преображення Господнього, позбулися всієї своєї колишньої величі і сім десятиліть животіли на узбіччі історії.
Стародавній монастир на вершині високого пагорба, від підніжжя якого спливають за горизонт безкраї слобожанські простори. Тут повітря чисте і прямий зв’язок з Богом – лише руку простягни, щоб дотягнуться до небес. А внизу, граючи з теплими сонячними променями в хованки, перекочують свої хвилі кришталево чисті води Дінця, щоб пробігши не одну сотню кілометрів стати Азовським морем.
Так що не дивно, що ще на зорі заселення цих просторів саме в цьому затишному кутку з’явилася обитель тих, хто тікав від мирської суєти до творчої мудрості цього світу через віру і покаяння – Богородичина пустинь. Тернистий шлях її літописної історії перервався вже через кілька десятиліть після заснування, але мабуть чернечі молитви до Всевишнього були настільки сильні, що він вирішив дати братії другий шанс…
Обмеженість і спірність документальних відомостей завжди породжує на світ легенди та теорії одна одної химерніше, в основі яких лежить найчастіше один єдиний факт. Вони швидко знаходять собі прихильників і їхніх опонентів, не дивлячись на те, що істина лежить десь зовсім в іншому місці.
Романтичні Співочі тераси, оповиті мороком таємниці свого походження. Їх унікальна акустика зачаровувала іменитих виконавців, яких багатому магнату-цукрозаводчику Павлу Харитоненко з тонкою душевною організацією вдавалося заманити обіцянками або спогляданням чуда в глибинку слобожанської землі. Кажуть, в числі тих, хто пізнав всю могутню силу рукотворного дива випробував на собі, був сам Федір Шаляпін.
Самотній валун на тінистій алеї Шарковського парку в оточенні ореолу незвичайної метафізики під муаровим покровом таємниці походження і легенд сучасних чудес, як магніт тяжіння для поколінь українців в сподіванні на щастя і взаємність почуттів, манить до себе і дарує крихту надію на здійснення чуда.
А почалося все з маленької трагедії однієї родини, в якій шалено закоханий чоловік і холодне серце молодий, яке не змогли запалити ні його пристрасть, ні відданість, ні незліченні багатства. Батьки Панянки, як її називали місцеві, все ж змусили дочка вступити в шлюб з розрахунку з сином цукрового короля Леопольда Кеніга, але взаємне кохання від цього так і не народилося. Подяка, відданість, дружба – так, але не любов.
Спекотне українське літо Слобожанщини, коли повітря буквально огортає кожну найменшу билинку, укутуючи в щільну пелену і не відпускаючи зі своїх чіпких обіймів навіть місячними ночами, все живе навколо перетворюється в стомлене сонцем сонне царство: і стоголосе пташине братство, яке лише на світанку знаходить в собі сили влаштувати нестрункий переклик, і завмерлі травички, що ворушаться лише вагою чиєїсь ходи, і навіть швидконогі річки сповільнюють свій біг до ледачого перекочування каменів по дну.
У такі дні як ніколи хочеться хоч ковточок свіжого повітря, а бадьорять лише спогади про веселі зимові забавки з рожевим рум’янцем на щоках, казковим візерунком заінених вікон та бігом наввипередки з всюдисущим морозом. Але якщо для простих смертних ті чарівні зимові часи серед літа в другій половині XIX століття були лише приємними спогадами або нездійсненними мріями, то для заможних панів їх втілення в життя було лише питанням суми витрат…
В одвічній як світ боротьбі добра зі злом в усі віки були свої переможці і переможені. Долею перших був порятунок заблукалих душ, а других – спасіння для вічності через випробування небесного покарання, народжуючи легенди та віру в дива.
Середньовічне галасливе та метушливе місто Тайкури в глибинці Волинської землі. Його господарі з роду Кірдеев з друзями привітні, з ворогами – грізні, але до войовничих татарам в них особливе трепетно-шанобливі відношення… Так той ідилії судилося тривати рівно доти , доки в місті і не з’явився обоз з скринями повними злата і дорогоцінних прикрас чи то зібраними як данина, то чи отриманими в якості хабара одним турецьким мурзою.
1792 рік. Московія як завжди зайнятий своєю улюбленою державною справою – вбивством своїх підданих на черговий східноєвропейської війні заради задоволення своїх амбіцій під прикриттям горезвісного «відновлення історичної справедливості», а простіше кажучи захопленні чужих земель, до яких вона ніколи не мала відношення. Тим більше ситуація підходяща – Річ Посполита вже пережила два розділи федерації і значно ослаблена в військово-економічній сфері.
Улюблене заняття росіян – нападати на слабких. Як бувало не раз жертвами їх атак ставало місцеве мирне населення, а зовсім не військові загони їх захищаючі. Самодурство, як відмінна риса всіх рівнів російського керівництва і їх підопічних, в усі часи з легкістю замінювало московитам рекогносцировку, розвідку та планування, а результат досягався лише чисельністю трупів їх солдатів.
Могутній і найзаможніший рід затятих поборників православної церкви, яким зобов’язана своїм існуванням незліченна кількість каплиць, храмів та монастирів волинської землі як єдиний порятунок і розрада серед жорстокості і несправедливості цього світу з його нескінченними війнами і стражданнями. Князі Острозькі.
Чим прогнівили вони небеса, що Всевишній припинив їх рід по чоловічій лінії і віддав владу в руки Ганні (в католицтві Алоїзі) Ходкевич, що зрадила вірі пращурів – невідомо. Позиції православ’я на підконтрольних Острозьким землях після того сильно похитнулися – в боротьбу за уми і серця за підтримки можновладців вступили численні римські ордени, серед яких єзуїти грали головну роль. Грецька віра вийшла з моди і стала релігією черні. І хоча поступово пристрасті розпалювалися, конфлікт все ж не виходив з економіко-політичної площині.
Дитя народжене поза шлюбом, в жилах якого тече горда і могутня кров польського короля Сигізмунда I Старого, за законами всесвіту не могло пройти свій життєвий шлях в тіні безвісти і пересічності, адже кров – не водиця і голос предків завжди рано чи пізно завжди дається взнаки.
Виховання в розкоші і тиранії двору королеви Бони Сфорца, яка не мала причин до теплих почуттів у відношенні своєї неофіційної пасербиці… и при першій нагоді норовлива Беата Косцелецька спокушена молодістю і багатством одного з придворних аристократів на ім’я Ілля Костянтинович Острозький 3 лютого 1639 року вінчається з ним в Краківському замку, щоб стати володаркою величезних володінь в східній частині Речі Посполитої.
Скільки їх під похоронним камінням, в глибоких підвалах, на вершині високих гір, в старій кладці фортечних стін, під корінням вікових дерев, в политій кров’ю землі… не знає достеменно ніхто. І не тому що не шукають, а тому, що час з’явитися на світ їм ще не настав.
Століттями через брак надійних місць зберігання люди ховали свої скарби там, де мали можливість і де вважали ймовірність їх випадкового виявлення мінімальною. А багатств благодатна українська земля в усі часи давала своїм дітям стільки, скільки вони могли взяти своєю працею, відвагою, розумом і наполегливістю.
Неспокійний сімнадцяте сторіччя, коли спустошливі набіги татар раз по раз розоряли бердичівські землі переповнили чашу терпіння їхнього господаря Яна Тишкевича, стало переломним у долі міста на березі річки Гнилоп’ять, коли войовнича душа його сутності була віддана в руки творців.
А почалося все з походу Януша на чолі зібраного ним же війська проти татар в 1627 році. Та тільки результат виявився для ватажка добре озброєних і мотивованих польських загонів більш ніж несподіваним: атака нападників кочівниками не тільки була відбита, а відступаючі війська розгромлено, а й їх полководець потрапив в полон.
Наприкінці ХIX століття на європейських просторах починається справжній туристичний бум. Побережні міста перетворюються на справжні центри паломництва для заможних громадян, які бажають поправити своє здоров’я за допомогою безцінних дарів природи: теплих сонячних променів, свіжого морського повітря і ніжного оксамиту піску. І хоча пристойність змушує лише крадькома ловити короткі миті єднання з природою, але бажаючих випробувати нові відчуття рік від року стає все більше. У той же час в медицині з’являється така нова течія як грязелікування. Так що Бердянськ з його унікальними природними даними виявився на гребені нової індустрії.
Міські пляжі з золотими розсипами піску і лікувально-омолоджуючі властивості його грязей незмінно вражали своїм ефектом всіх, хто випробував їх на собі. Але хто або що піднесло азовській перлині безцінні дари, які стали запорукою її благополуччя і процвітання в третьому тисячолітті, досі залишається загадкою.
Білосніжна перлина в самому серці стародавнього міста Лева, крізь стіни якої як живі проступають біблійні сюжети вирізані рукою майстра з непоступливого каменю. Ними захоплено ходять милуватися жителі всієї округи від малого до старого, створюючи перед каплицею справжнісіньке стовпотворіння. Ось тільки, незважаючи на давнє закінчення блискуче виконаної роботи і народне визнання, стоїть вона замкнена на всі замки – немає благословення від католицької церкви у велике життя.
А вся справа в тому, що витончена майбутня родова усипальня Боїмів прибудована до Латинського кафедрального собору, як свідчать чутки, викликала люту заздрість у католицького єпископа, який будував тут же каплицю для себе, та тільки кошти йому не дозволяли змагатися з шедевром архітектурного зодчества у південно-східної стіни. Ось і вирішив його католицьке преосвященство відтягнути час тріумфу суперника будь-якими доступними засобами, з яких в його розпорядженні було лише здійснення обряду освячення храму.
Є на Дніпрі один з осколків тих знаменитих Дніпрових порогів, які століттями охороняли водний шлях до серця українських земель. Зараз він захований в обіймах своїх співтоваришів, входячи в сальну групу Три стовпи, як живе втілення легенди про десятий подвиг Геракла, і розглядається історичними експертами виключно з наукової точки зору в якості стоянки середньостогівська культури епохи енеоліту, але колись…
В сиву давнину крізь його ворота літали швидкохідні козацькі чайки, а над Хортицею курився дим дозорних багать. Кажуть тоді заради забави у найспекотніші літні дні, коли вода в Дніпрі майже закипала під палючими сонячними променями, в круглому поглибленні на вершині Середньої скелі козаки варили свій нехитрий харч, щоб потім, змагаючись у спритності, годувати один одного смачними галушками з півтораметрових ложок, перехиляючись через цей природний казан. Давно канули в Лету ті часи, а поглиблення то досі деякі звуть Запорізької мискою.
Лувр марнів перед пишнотою його двору в Лубнах і фрейліни французької королеви готові були на все задля отримання роботи при його особі… Для його скарбниці знадобився цілий тунель, а монахи-бенедиктинці готові були життя віддати за свого благодійника… Номер один в чорному списку двох непримиренних ворогів (польського короля і Богдана Хмельницького), що, за чутками, і стало причиною його передчасної кончини.
Одіозна фігурам Яреми Вишневецького, яка досі є однією з найбільш суперечливих в історії української землі, залишила по собі багато таємниць. Найбільшою і принаднішою з яких, мабуть, залишається доля його незліченних скарбів (його щорічний дохід перевищував шістсот тисяч злотих, палац складався з трьохсот кімнат, а вартість колекцій живопису, ювелірних виробів і скульптури обчислювалася десятками мільйонів).
Арамейці, іранці, тюрки, серби, хорвати, угорці, хазари, половці … не кажучи вже про слов’ян, які живуть тут і понині, – ось неповний перелік народів, які колись вважали цю землю своєю, а дуба-велетня шанували за найбільшу святиню. І хоча сучасні дослідники, боячись помилитися, датують вік зеленого дива сім’ю століттями, деякі історики проводять паралелі між ним і священним деревом константинопольського імператора Костянтина VII Багрянородного, про який він згадує у своїх працях (а це Х століття).
Хоча хтозна, може дуб на правому березі Дніпра в районі острова Хортиця і є те саме Дерево Миру, на гілках якого спочивав сам Господь, а змій вступав у запеклу суперечку з птахом. Адже поклониться йому, як символу Світової Вісі (де крона царство небесне, стовбур і кора – земне життя, а коріння – палаюче пекло), приходили багато поколінь європейських народів, щоб просити милості і благополуччя для свого народу або рідні, для себе особисто або для страдженого.
До берега річки з його живильною вологою рукою подати… а ціла фортеця помирає від спраги. Війни за панування, владу, землю, а в кінцевому підсумку завжди за жадане золото, ніколи не відрізнялися милосердям. Облога ж, як дуже дієвий військовий заход, завжди була в ходу у тиранів, а співчуття – не в честі. Незліченною безліччю прикладів її жертв ввистелений шлях її величності Історії.
Не оминув, згідно з легендою, цей гіркий досвід і захисників Хотинської фортеці десь на самому початку її існування, коли не був ще пробитий в скелястій тверді завдяки титанічним зусиллям захисників 65-метровий колодязь на замковому подвір’ї…
Оповита лісовою зеленню висока гора, підступи до якої надійно охороняли непрохідні яри та драговини – чим не самою долею підготовлена твердиня, щоб тримати оборону проти недругів, які прийшли на рідну землю з мечем? Так і вирішив князь Лев Данилович Галицький, закладаючи в середині XIII століття на її вершині фортецю в оточенні міцного дерев’яного частоколу.
Чи то важкодоступність зіграла проти князівської волі (доставка води і продовольства через гущавину була завданням не з простих), чи то у фортечному стані траплялися постійно якісь незрозумілі катаклізми, але вже після першої зимівлі укріплений табір на вершині був покинутий. Лише народний поголос через сторіччя (як мінімум ще в XVв.) зберігав про це пам’ять вперто називаючи цю гору Горай, що за словами українського дослідника старожитностей Івана Крип’якевича значило «замок».
Розмиті часові межі при відсутності документальних свідчень надійно зберігають таємницю народження переважної більшості сучасних міст і селищ України. Немов норовлива кокетка вони зменшують свій вік, прикриваючись ілюзорним покривалом пожовклих сторінок в витіюватих завитках старовинних документів і умовним поняттям «місто».
1778 рік вважається офіційною датою заснування Маріуполя, але тоді як же знахідки глиняного посуду віком п’ять тисяч років або предметів козацького побуту (трубка кінця XVII – початку XVIII століть), знайдені на невеликій ділянці вишукань в районі ДТСААФу (вул. Ковальська) під час перших ініційованих Маріупольським краєзнавчим музеєм вишукувань 2010 року на місці передбачуваного місця розташування фортеці Кальміуської паланки Війська Запорозького?
Неординарний літературний талант родом з Одеси, якому були зобов’язані своїм народженням Беня Крик і Кирило Лютов, був арештований 16 травня 1939 року. Не допомогла і дружба з високопосадовими чиновниками молодої країни рад, а, можливо, це і стало першопричиною (роком раніше був розстріляний головний чекіст СРСР і давній товариш Ісаак Бабеля – Генріх Ягода). Головним аспектом його арешту називається улюблена тактика правонаступниці царської охранки з відвернення уваги народних мас від внутрішніх проблем за допомогою показових судилищ над інакодумцями.
Перший слідчий, який не мав на руках інших доказів крім доносу одного з сексотів (секретних інформаторів НКВС), практично не дав справі хід. Але державна каральна машина за найвищим розпорядженням вже була запущена, і 10 вересня того ж року справу передають більш розторопному слідчому Акопову, який за допомогою відомих «методів дізнання» (простіше кажучи силового вибивання визнання), в лічені місяці фабрикує справу №419 за трьома звинувачувальними пунктами: участь у контрреволюційній троцькістській організації, шпигунська діяльність на користь французької та австрійської розвідок і підготовка терористичних актів проти керівників парії та уряду.
Процвітаючий Золочів – краса і гордість Польських східних володінь, про інтереси якої печеться сам король. Ідеальний вигляд процвітання псують лише часті набіги кримських татар, що залишають після себе розорення і смерть, але для збереження життів міська територія добре укріплена: є твердиня за кам’яними стінами, оборонні вали з глибоким ровом перед ним і надійний гарнізон, так що нападникам не завжди вдається піти з повними руками.
Гордий господар розкішного замку, міста та десятка прилеглих сіл Станіслав Сенінський, якого володіння настільки прекрасною перлиною зводить на вершину аристократичних сходыв королівства, робить все, щоб вона сяяла всіма гранями своєї краси і приносила чималий дохід. Цьому чимало сприяє її місце розташування – на перетині торгових шляхів зі сходу на захід. Так вже 15 вересня 1523 року клопіткими стараннями і витратними інтригами свого власника Золочів отримав Магдебурзьке право.
Холодні зимові ночі безкрайнього українського степу, де пустун-вітер кружляє в дикому танці все живе, поки сама душа не починає тремтіти від холоду. Люди, котрі ховаються від його скаженого танку в жалюгідних притулках виритих на схилах пагорбів. Темнота і холод, коли тільки серце і залишається гарячим. Все це – похмурий час до пізнання благодатного таїнства вогню.
Досі в народі ходить легенда, що вогонь розійшовся по світу саме з Хортиці. Адже кажуть, що колись давним-давно з небес в вершину одного з її пагорбів у самому серці острова вдарила вогненна стріла як відповідь на ревні молитви до бога Сонця про порятунок від лютої смерті одного з племен, що знайшли тут притулок від ворогів серед багатих рибою і дичиною, приголублених швидкими водами Дніпра, перемежованого балками узгір’я.
Земне життя має свої межі, але слава біла чи чорна людських вчинків живе у віках, підносячи ім’я його власника до небес вдячними молитвами або скидаючи в безодню лютими прокльонами. І перші з них – ті чиї справи, нехай і в одному окремо взятому місті, продовжують жити не тільки на сторінках історії, але і в душах вдячних нащадків оспівані легендами та міфами. До таких історичних персон Немирівці відносять Вінцента Потоцького…
Зоря нового прогресивного XIX століття на горизонті і перші затяті прихильники інновацій суспільства. Один з маєтків казково багатого іменитого роду Польського королівства Потоцьких на Подільській землі і молодий господар у всій красі чарівності високого завзяття. У планах Вінцента Потоцького, що отримав Немирів у двадцять років від роду, і спорудження нового палацу, і відкриття освітнього закладу, і участь в політичному житті держави.
У ті далекі часи, коли на землю ще не ступила нога Сина Божого і навіть міста такого як Кременець на карті світу ще не існувало, кажуть люди, жила в селищі в петлі Смортича неземної краси золотокоса дівчина на ім’я Аурінія. Дарувала вона своє йдуче зсередини світло всьому всесвіту: кого словом добром підбадьорить, кому допоможе в скрутну хвилину, кому відкриє двері мудрості предків. Нікому відмови від неї не було. Старим вона була за дочку, одноліткам – сестрою рідною, а дітям малим – матір’ю ласкавою.
І пили з чаші її мудрості і доброти всі жителі селища і його околотків, адже один її вигляд, хоч і на хвилину, робив строків молодими, а хворих воскрешав до життя. Навіть природа, здавалося, розквітала під її ногами, і похмурі хмари тікали геть. Немов примарний муаровий покрив огортав статну фігуру іскристим веселощами і променистою чистотою, подарованою самим Богом.
Сила древньої твердині, що охороняє місто у річковій петлі Смотрича, споконвіку охоронялася його храмами і живилась вірою його жителів. Так були а Кам’янці і костели, і кірхи, і синагоги. Але головною святинею-оберегом все ж вважалася дерев’яна замкова православна церква на честь Покрови Пресвятої Богородиці, споруджена ще в 1362 році за Коріятовичів на честь визволення цих земель від татаро-монгольського ярма.
Кажуть, що саме цьому храму судилося стати усипальницею двох із них – литовських князів Олександра та Юрія, які своїм переходом у православ’я зміцнили духовну силу кам’янецької фортеці, що роками зберігала її від посягання ненажерливих загарбників.
Трівожливі часи татарських набігів, що смерчем змітали на своєму шляху все живе і не живе, після яких залишалися лише випалена полита кров’ю земля та тисячі покалічених життів. Сотні років життя українського народу з чорним серпанком загрози навали зі сходу на горизонті…
1695 рік і нові полчища бусурман на підступах до східного оплоту польського королівства. У всіх церквах Львова б’ють набат, чуються тисячі ревних закликів до Всевишнього як останньої надії на порятунок. Не була винятком і церква на північно-західній околиці міста, що зібрала під своє крило всіх своїх безпомічних парафіян. Але гарячі молитви не допомогли, і в самий розпал служби в її стіни увірвалися незліченні полчища кочівників жадаючих наживи і крові.
Приховані від людських очей під кам’яними склепіннями в товщі земній ходи були одним з головних фортифікаційних споруд будь-якого середньовічного міста, від яких часом залежали не тільки військова удача, а й тисячі життів мирних городян. У їхньому роззявленій чорнотій утробі народжувалися таємні змови, замишлялися великі злодійства, а іноді вирішувалися долі цілих держав.
Кам’янець-Подільський, не дивлячись на своє самою природою створене унікальне укріплене місце розташування в петлі Смотрича під надійним захистом стрімких скель Подільських Товтр, проте мало відрізнявся від загальноєвропейської практики спорудження міст. Недра плато його старої частини суцільно поцятковані сотнями великих і маленьких тунелів розташованих практично на трьох підземних рівнях, хоча історія і зберігає відомості на межі вигадки і правди лише про більш значущі з них.
Пожовклі сторінки історії рідко зберігають у своїй пам’яті жіночі імена захисниць рідної землі. Доброчинец і меценаток, мучениць і святих – так, але не жінок-воїнів. Рідкісні випадки – швидше виняток з правила при сформованому століттями образ слабкої, ніжної, чутливої і тендітної, з яким мало асоціювалися важкі лати, довгий меч і відчайдушна хоробрість. Історія Бучацького замку в цьому контексті відноситься саме до тих рідких винятків.
За легендами, мабуть, самі жіночі духи волелюбної, гордої і непокірної Галицької землі вирішили показати всю міць своєї сили в рік 1614-му році від Різдва Христового, коли під час конфлікту між Яном Енджі Радзивілом і Станіславом Гольських оборона, і треба сказати успішна, Бучацької твердині була в руках Зофї Стадницької-Гольської (борг Станіслава, що був чоловіком племінниці Зофьі в 90 тисяч злотих). Правда своє місто над Стрипою від захоплення їй все ж вберегти не вдалося, провиною чому був банальний підкуп і зрада.
Літо 1673 року. Невизнані сеймом умови Бучацького мирного договору. І черговий виток польсько-турецької війни за володіння землями Правобережної України, в згарище якої палають міста та села Речі Посполитої. Простори полів і степів залиті кров’ю полеглих захисників рідної землі. Смерч турецького війська руйнує все на своєму шляху, не шкодуючи ні старих, ні малих.
Тернопіль, як і багато століть поспіль, в якості одного з прикордонних форпостів Польського королівства знову потрапляє під потужний удар османського війська. А ні могутня велич міських стін, ні глибокі води озера, ні відчайдушний опір городян не можуть зломить натиску безжального ворога. Порятунку немає, і залишається лише одна надія на чудо…
Півострів з його оксамитовим покривалом яйли, сталевими піками гір і прозорою блакиттю набігаючих на берег хвиль з білими баранчиками на гребені повинен був стати раєм на землі, а ведений рукою злої долі на століття перетворився на арену воєн, поневолення, зрадництва в боротьбі за благодатний край.
Релігійні ж вірування, як основний стимул для підпорядкування та управління народами, широко використовувався з давніх часів, щоб досягти намічених государями цілей і обгрунтувати утиски інших народів. Крим же став мініатюрним відокремленим загубленим в чорноморських водах майданчиком, де роками розігрувалися сцени військових і політичних битв з релігійним підтекстом. Тому тим чи іншим подіям, пов’язаним з віруваннями надавався майже містичний зміст, а реальний ворог перетворювався на міфічне уподібнення, щоб жити у віках.
У рік 1787 від Різдва Христового 22 травня в спекотний полудень прибула її імператорська величність Катерина II в оточенні розкішної свити з високопоставлених чиновників, австрійського імператора Йосифа II, принців Нассау і де-Лінь, іноземних дипломатів та обслуги в розташування бази Чорноморського флоту на Кримському півострові, досягнувши найпівденнішої точки своєї подорожі, яка почалося ще морозним ранком 2 січня в далекій північній столиці. Залишилися позаду сотні віх, на шляху (які пізніше назвуть Катерининський милями), тисячі верст і десятки селищ великих та малих.
Для стомлених подорожуючих на гребені Інкерманської скелі серед руїн древньої фортеці Каламіта заздалегідь був облаштований павільйон з розкішним обіднім столом. І ось заграла музика і перед очима здивованої сановної публіки, як у театрі, відчинилася завіса, відкриваючи дивну виграваючу всіма кольорами веселки картину Севастопольського рейду – блакить морської гладі, зелень прилеглих пагорбів, блакить небесного склепіння, білизна чайок, теплота сонячних променів і струнка лінія кораблів під проводом кайзер-прапора на «Славі Катерини».
Перші мученики Християнства. Їх імена вписані в історію золотими літерами бо зректися вірувань минулих сторіч нелегко, і тим складніше прийняти нові ідеали і повести за собою інших. На зорі майбутньої однієї зі світових релігій їх було мало, практично одиниці. На них влаштовувала гоніння влада, їх гнобили свої ж одноплемінники, вони ставали ізгоями, їх катували і страчували в надії похитнути віру, але зламати її вже не змогли.
Климент I, народжений і вихований в розкоші наближеною до римського імператорського дому сім’ї; дитя, розпещене увагою близьких і підлесливістю слуг, став одним з перших, хто залишив розкіш придворного життя в погоні за Істиною.
Релігійні настрої іноді заводять людську фантазію настільки далеко, що лише володіючи понад креативним розумом можна відстежити ланцюг хитросплетінь її висновків та вчинків. Хоча не будь їх, людство втратило б, а вірніше ніколи не побачило б, незліченної кількості храмових пам’яток архітектури, які й понині служать кращою прикрасою грішної планети під назвою Земля.
Так вірменська діаспора Львова напевно так і залишилася б без однієї з найпрекрасніших своїх складових – кафедрального собору Успіння Пресвятої Діви Марії, якби не релігійні сподівання і помисли одного з її парафіян – Юрія Івашковича, який мав славу найбагатшого купця міста того часу.
Герб латиницею на фасаді «З давнини – сила». Напевно ніхто не може заперечити цей вислів. Ніхто, крім того хто кохав по справжньому, коли два серця б’ються як одне, і помисли передаються на відстані, і час не владний над цим почуттям.
Але у створювачки палацу з гербом є на це всі права. Адже це її коханню, пронесеному крізь життя під чорною вдовою мантією, зобов’язаний цей шедевр своїм життям. Палац князів Гагаріних став останньою лебединою піснею красуні Тасо.
Загадкові деколи хитросплетіння доль творців і їх шедеврів. Часом творіння, лише блиснув на обрії життя художника, зникає назавжди в чорній пучині річки часу. Часом майстер лише давши життя Великому шедевру покидає цей тлінний світ, ніби завершивши свою головну земну місію, виконання якої вичерпало його до дна.
Прекрасний, чудовий, неповторний Немирівський палац. Шедевр архітектури, підглянутий Марією Григорівною Щербатовою в одному з незабутніх куточків туманного Альбіону. Мрія, що виросла на фундаменті будинку її дитинства, частиною складена із його пам’ятних цеглинок, кожна з яких дихала надією безтурботної юності Народженої в забезпеченій дворянській сім’ї.
Мрія про вічну молодість – доля кожної жінки. Тим більше бажана вона якщо ти красива, багата, щаслива, а до ніг твоїх схиляються всі імениті вельможі Європи. Шлях цієї мрії усіяний останками колись перших світових красунь і простих городянок, їх розбитими долями, покаліченими життями близьких, незліченною кількістю безневинних жертв…
Тим гірше якщо спрага вічної молодості поселяється в серці всемогутньої. Адже в її арсеналі є здавалося б все, що допомагає здійснити будь-яке бажання – золото, влада, нещадність і невичерпна енергія на довгому шляху до мети. І хоча не все підвладне людській волі, про горе тому, хто встане на шляху або буде частиною задуманого.
Тамплієри. Найзагадковіший і могутніший лицарський орден середньовічної Європи. Він панував над королями і єпископами, тримаючи в своїх руках всі нитки клубка під назвою «висока політика». І так само таємничо канув у небуття під звуки гучного голосу французького короля Філіпа Красивого, який, захопивши з собою весь свій рід Капетингів, незабаром пішов услід за ними на Страшний Суд.
Орден храмовників зник у безодні часу так само швидко, як і вознісся на гребінь багатства, могутності і слави, але залишив після себе багато таємниць і загадок, які зберігають свої секрети навіть через пів-тисячоліття під надійним замком.
Імператор Австрійський, король Угорщини, король Богемії – чи це не вагома підстава для того, щоб прожити щасливе життя в оточенні любові і поваги? Але немов у насмішку його життя – черга втрат і розчарувань, однією з найбільш всеосяжних і трагічних – втрата коханої дружини з гірким присмаком власної провини. Втрата, крапку в якій поставив фатальний постріл 10 вересня 1898 року, що обірвав її життя. Чи це був лише початок?
Дитя життя, дитя світла, дитя енергії – Сіссі (Єлизавета Баварська). Це їй судилося стати улюбленою, але далекою дружиною останнього короля Ломбардо-Венеції. Звичайно Франц Йосиф I не жив відлюдником – була черга коханок, позашлюбних дітей… Рідкісні візити дружини (їх загальна протяжність не перевищувала двох місяців на рік), яка втекла на тимчасовий відпочинок, що розтягнувся до кінця її днів, від тиранії свекрові і придворної публічності у двадцять три роки були лише ковтком минулого і втраченого щастя для вінценосного чоловіка.
Тут гаснуть свічки, а душу сковує льодовий холод. Тут немає місця теплу і світлу. Вікна та двері кімнат відкриваються тут за примхою господині, яка давно покинула цей світ та так і не знайшла спокій…
Починалося все дуже красиво: бій церковних дзвонів, пишна весільна процесія, море квітів, ніжний рум’янець дев’ятнадцятирічної красуні-нареченої, та тільки ось жених трохи не вписувався в загальну ідилічну картину – непоказний, застарий (не сорок років старший за свою обраницю). Але на що не підеш заради порятунку збіднілої сім’ї? Ось і вийшли з-під вінця повінчані перед Богом безприданниця Марія та граф Вацлав Ржевуйській.
Тоді в червні 1475 року були п’ятиденна облога Солдайи і гіркота безвиходу, голод, страх, безвір’я, жар згарищ і жах поразки – це історичні факти, підтверджені документальними свідченнями та археологічними дослідженнями. Але чи насправді відбувалися ті події, про які писав великий турецький мандрівник Евлія Челебі і зараз залишається загадкою…
Так згідно його записам у народі вперто ходили чутки про чудесне спасіння переважної більшості захисників фортеці. Переказ, що не втратив свою силу і через двісті років (інакше мандрівник не ославив б його у віках на папері), твердив що генуезці, усвідомивши безвихідність свого становища твердині в облозі на високій кручі, за одну ніч прорубали в скелі сходовий марш протяжністю в тисяча сто сорок метрів з боку моря. Сівши на кораблі, що чекали їх, захистники змогли уникнути незавидної долі переможених у війні з нещадним ворогом – Османською імперією.
Вимушене ув’язнення на вершині скелі в печерному місті Кирк-Ор, виснажене військо, порожня скарбниця, все зростаюче обурення підданих – всі ознаки занепаду правлячої династії, коли вже не залишається сил для боротьби і лише надія на чудо дає сили жити. Такі були реалії життя правлячої династії кримських ханів під проводом Менглі I Гірея.
І ось прекрасний день, вдале полювання, багата здобич, втомлений принц крові в тіні дерев біля річки Чурук-Су. Ніхто й припустити не міг, що цей звичайний день стане доленосним для правлячої династії Гіреїв.
Він подорожував через пів-Європи. Його голосом оголошувалася доля самого Парижа. Завдяки його дзвону сотні тисяч моряків благополучно повернулися на берег… І ще безліч фактів, напівміфічних, напівлегендарних пов’язане з його ім’ям.
Ні, це це зовсім не знаменитий на весь світ політичний діяч або військовий стратег, не видатний магнат або істинний священнослужитель, а всього лише сигнальний дзвін Херсонеської набережної, який надійно зберігає свої таємниці ось уже більше двох століть.
Фортечні стіни, високе плато, мужність захисників – хороший засіб протистояти будь-якому ворогові. Але бувають обставини, коли перевірені засоби не допомагають і залишається сподівається лише на Бога, який дасть віру, і людей, що поруч, які підставлять своє плече.
У нелегкий час стіни Чуфут-Кале не раз рятували своїх жителів від ворогів: хто з низ відступав відразу, боячись облагородженої людською рукою неприступності фортеці; хто не витримував сам багатоденної облоги під градом каміння, киплячої води і стріл, що сипалися з вершини, а інші і зовсім обходили стороною, навіть не намагаючись наблизиться до гірського плато.
І відкрилися небеса. І опустився на землю вогненний стовп. І з’явилася у вогні тому Божа матір. Голову її вінчала золота корона, а права рука тримала скіпетр – саме так згідно легенди було явлено знамення святості Почаївської гори.
А починалося все з жаху і страху, що накрили Русь-Україну воронячими крилами, коли незліченні орди Батия в ході Західного походу 1237 – 1242 років захопили стольний град Київ, а народ православний поставили на коліна. Розгром, сльози, безчестя, зганьблені святині – данина заплачена невблаганному ворогові, який налітав, немов ураганний вітер, на своїх конях з кривою шаблею в руці.
Міський колодязь з нестерпно соленою водою, кількості якої не вистачить на забезпечення і однієї сім’ї – чи це не надтаємнича загадка? Вирішення її хвилює уми, розбурхує уяву навіть сотні століть після його спорудження.
Хто? Навіщо? Чому? Невисокий восьмигранник, що займає одне з найпочесніших місць Кам’янця на площі Польського ринку біля міської Ратуші і є предмет цих багатостолітніх суперечок і припущень.
Висока політика – це завжди величезна відповідальність за долю світу, де кожне рішення може обернуться фатальним результатом ціною в сотні тисяч безневинних життів або зникненням цілих країн з лиця планети. Але політику на найвищому міжнародному рівні роблять теж люди зі своїми слабкостями і страхами, почуттям гумору і упередженістю.
Чини офіційної делегації, безліч представників служби безпеки в цивільному, суєта і нервозність – супутники вершителів доль, які на Ялтинській конференції лютого 1945 накреслили нові кордони Європи, коли результат Другої світової був вже вирішений наперед, але ще не виплачена вся ціна Великої перемоги.
Непереможність фортечних стін не завжди залежить від їх міцності і товщини. Є ще щось незрозуміле, що робить одну фортецю практично неприступною, а інша, не дивлячись на уявну міць, падає під ударом ворога. Народ здавна намагався розгадати цю одвічну таємницю.
Так Кам’янець-Подільська фортеця дійшла до наших днів практично в первозданному вигляді. Народні перекази приписують це зовсім не її зодчим. Як кажуть, існувала за часів будівництва замку прикмета, згідно якою якщо фортечні стіни охоронятиме безневинна душа і просити у Бога за їх мешканців, то укріплення встоїть навіть проти самого сильного натиску ворога.
Ясними ночами в небі над Кам’янцем, як говорять легенди, крізь хитку гладь колодязної води хмарою проноситься бачення золотого коня з крилами – то пам’ять часу нагадує про те, що давно приховано від людських очей.
Кочові племена гуннів з їх непомірними завойовницькими амбіціями, сфера яких тягнулася від Рейну до Волги, доставляли чимало клопоту Римської імперії, яка до того ж вела війну з дакійцями. В один з вдалих походів гуннів їм вдалося, згідно з переказами, відбитий чималу здобич у римських легіонерів, що складалася здебільшого з золота та дорогоцінного каміння.
Ніч. І сприйняття реальності вже порушується. Навіть самі відчайдушні сміливці (хоч і не зізнаючись самим собі) загострено реагують на тіні, звуки, відблиски…
Що вже говорити про таке загадкове і мало вивчене місці як Білгород-Дністровська фортеця та її околиці. Тут таємниць хоч відбавляй, чому чимало сприяє тривала бурхлива історія існування, починаючи з VI століття до н.е.
Гарантія непереможності будь-якої фортеці складається не тільки з високих, неприступних стін та глибоких, широких ровів, а й з можливості витримати тривалу облогу. Саме для цього в кожній з них є місце, яке так полюбляють нині туристи в якості виконавця бажань – колодязь. Адже, як відомо, джерело води – джерело життя.
Цілюще джерело в стінах Мукачівського замку – не виняток, а скоріше підтвердження правила фортифікаційного правила – його глибина складає цілих вісімдесят п’ять метрів. У народі пов’язують таку велику його глибину з ім’ям Федора Коріатовича.
Як не хочеться вчити всі ці математики, історії, мови… тим більше в Новий рік, коли на вулиці сніг, а настрій очікування дива прямо-таки витає в повітрі. Ще гірша справа навесні – аромат цвітіння кружляє голову, навіваючи думки про щось зовсім інше, ефемерне, а не про банальне навчання.
Напевно саме тому студенти і школярі так прагнуть знайти те священне місце і зробити те священне дійство, яке позбавить їх від необхідності готується до здачі іспитів та при цьому гарантуючи вищий бал.
Чудо-яблунька вже ніколи не зможе подарувати свої чарівні плоди красуні з казки, а магічний глечик не зварить стільки каші, щоб нагодувати всіх бідняків світу – всі ці атрибути казки вкрадено з Казкової та Магічної алеї Донецького парку кованих скульптур.
Але найбільше від вандалів постраждало втілення духу підземного царства шахт – Добрий Шубін, який оберігає і захищає чесних трудівників там, де земні боги безсилі – у темних підземних коридорах.
Софіївка, де водоспади і шлюзи, статуї і валуни, пагорби та альтанки – все живе якимось своїм містичним життям за незримими для стороннього обивателя законам. Світла тиша її алей і гротів заколисує, змушуючи швидше відчути, ніж почути її тонкий мелодійний голос, який шепоче думки про нездійснене і заповітне… Може бути саме цьому стільки кутків виконання бажань таїть в собі Софіївки простір.
Вийди сухим з води і твої бажання здійсняться – так говорить одна з легенд, пов’язана з Великим водоспадом в центральній частині дендропарку. Хоча це не так вже й важко зробити, адже саме тут під швидкими гучними водами ховається відкрита галерея, і потрібно лише триматися подалі від кованої решітки огорожі, а далі – все залежить від сили бажання.
Є в Кам’янці місце, яке розділяє світ суєтного життя і світ божого благословення, зведене до приїзду останнього польського короля, де виконуються заповітні бажання.
Все почалося з дочки коменданта Кам’янець-Подільської фортеці, наступним був син прем’єр міністра Польщі, потім уже в могутність тріумфальної арки Петропаловского собору , під пильним оком святого Яна і його свити з чотирьох ангелів, увірували українські політики – двічі перед виборами, кажуть, тут був третій президент України Леонід Кучма, та і його приймач на посаді не оминув своєю увагою це місце.
Міць фортечних стін замку в Старому Селі, які вже протягом двох століть без підтримки з боку людини протистоять руйнівному часу, забезпечена багато в чому завдяки стародавнім рецептам розчину для кладки на молоці та яйцях.
Саме з одним з возів яєць пов’язана легенда про заповзятого шляхтича, який за вироком суду за свої гріхи повинен був позбудеться голови. Але суд вирішив дати засудженому до смерті промінчик надії в імлі майбутнього: якщо пан зможе привезти віз повний яєць до стін споруджуваного замку без втрат, його чекало помилування.
Мармур не витримав і розколовся під новонародженим майбутнім королем.
Театр смерті – під стінами замку Олесько у році 1629 зійшлися татарські орди і війська Речі Посполитої. Сполохи багать, незважаючи на день, і блиск мечів. Піна на боках загнаних коней. Крики переможених і переможців. Загибель, руйнування і лють сутички.
Дивний двометровий хижий птах, що прикрашає подвір’я Ужгородського замку, хто він?
Чи то сокіл, чи шуліка в хижому оскал якого грім і блискавки богів – це сам прародитель угорців, батько ватажка угорських племен Альмоша в поході на захід, який подарував народу нову Батьківщину серед родючих гірських долин з теплим джерелами.
Любов – завжди зрада. По відношенню до себе, чи до рідних, до близьких або друзів, але зрада.
Ось тільки найстрашніша зрада та, на яку йдуть, знаючи що хтось заплатить за неї своїм невинним життям. Не дарма ж, як кажуть, досі чути в передсвітанковій тиші коридорів Ужгородського замку жалібні стогони тієї, що готова була приректи на загибель ціле місто.
Самими завзятими праведниками стають найзапекліші грішники і, часом, результат замолювання їх гріхів не припиняє захоплювати нащадків ще багато-багато століть.
Так собор на Святоюрській горі Львова, нехай і не зовсім той, який побачив сонячне світло в 1280 році, але все ж саме те святе місце, що не раз перетворювалося на порох невблаганним часом і відроджувалось людськими руками – приклад саме такого каяття.
Білий плащ з восьмиконечним червоним хрестом, лицарські обладунки під ним, товсті замкові стіни, що може служити кращим захистом Легендарній Священній реліквії? І що вимагає більш неусипного і ретельного захисту як не предмет, що обдаровує свого власника безсмертям і незчисленними скарбами?
Одне тільки припущення, що безцінний предмет, само існування якого – легенда, може знаходитися на Україні, будить кров, змушуючи серце прискорено битися, а очі блищати від передчуття дива.
Куточок тиші серед бурхливого моря курортного міста Ялти, де навіть у самий спекотний літній полудень віє прохолодою від будівлі Вірменської церкви , що відбиває сонце і вселяє спокійне умиротворення своїм величним виглядом.
Його відокремленість і тиха величі, як все непізнане, викликає незрозумілий трепет, а часом і животрепетний холодок біля серця. Ну як такої будівлі не огорнути себе легендами, нехай вони зовсім і не мають відношення до дійсності.
Крейдяні гори берегів Сіверського Дінця. Важкодоступні, дикі і прекрасні в своїй святості первозданної природи. Вони споконвіку захищали тим, хто вважав за краще мир і гармонію творення вічних цінностей спокусам людських пристрастей. Світ таємниць, легенд та переказів, одне з почесних місць в яких займає головна перлина – таємниця народження Святогірської обителі.
Візантійські іконоборські гоніння VIII – IX століть та місіонерство як одна з основних рис християнства стали, згідно з однією з існуючих версій, причиною виникнення в прямовисних скелях над швидкою річкою першого печерного монастирського поселення, коли гнані внутрішньоцерковними розбіжностями ченці вирішили назавжди залишитися під їхнім захистом, що побічно підтверджується описами житія святих Стефана Сурозького та Федіра Студита, а також схожість устрою обителі з печерними монастирями Криму, Києва, Луганщини.
Одна згадка імені Батия… І з’являється відчуття холодного вітру від коней, що проносяться повз щодуху, жаху від їх вершників – невблаганних диких кочівників, гірких сліз переможених. Скрізь, де ступала нога цього монгольського полководця залишалися лише спустошення і розорення, попіл і прах.
Не минула ця сумна доля і Закарпатські землі. Так воєвода Хустського замку, який відправився на допомогу своєму королю Белі IV, позбувся найдорожчого – дружина і спадкоємець були викрадені в монгольський полон. Відрадою батькові залишилася лише малолітня дочка Ріка, що заховалась у підвалах замку, та назви річок Тиса та Хустець нагадували про втрату.
Така вже доля цього сумного куточка історії, оповитого густою темною зеленню гілок старого парку, породжувати легенди і міфи, передаючи їх з вуст у вуста протягом століть. Адже мовчазні статуї надійно охороняють секрети тих, хто давно пішли в інший світ і не бажають відкривати завісу таємниці.
Шерех одягу, стукіт кроків, тихий шепіт у нічних порожніх залах замку… І коли немає раціонального пояснення, в дію ідуть бурхлива фантазія і обривки історичних фактів.
Одна згадка Аттіли, і з‘являється відчуття присутності чи то бога, чи то людини з усіма його пристрастями і диким неприборканою вдачею, слабкостями і вразливим самолюбством. І нехай документальних відомостей про легендарного ватажка гунів залишилося не багато, народний епос зберігає у своїй пам‘яті багато подробиць його життя, його подвигів і, звичайно, як найяскравіший епізод, його смерті.
Тим більше, що німі хранителі його тисячолітніх таємниць знаходяться так близько – простягни руку і торкнешся прохолодної води Тиси або шорсткій поверхні карпатської скелі, зроби крок і наступиш на багно в низинах Дніпра чи камінь степів північного Причорномор‘я.
Ім’я благородного розбійника Олекси Довбуша ще живе в серцях людей, пам’ять про його подвиги зберігає фольклор Польщі та Україні, Угорщини та Молдавії, а його слава давно перетнула межі реальності, перейшовши в розряд міфів і легенд.
Народна мова, не бажаючи вірити в офіційну версію смерті Олекси від рук поміщика, приписувала йому переродження в камені, адже при такому міфічному походженні (мати 98 років зроду народила сина через три дні повсякчасного пиття кухолю води) смерть народного героя не могла бути звичайною.
Мабуть самий романтичний куточок Україні, створений як пісня кохання для прекрасної Софії – Софіївка…
Де біломармурові статуї, кутаючись у гілках дерев, охороняють спокій тінистих доріжок. Де пари лебедів, ковзаючи по дзеркальній гладі ставів, залишають свій слід у серцях тих, хто їх побачив. Де кришталевий дзвін водоспадів, розчиняючись в муаровому повітрі, зливається з багатоголосим співом птахів. Софіївка …
Невеличке село на Львівщині зберігає, за свідченням сторожилів, одну з перлин великого художника епохи Відродження Леонардо да Вінчі.
Залишається загадкою як полотно італійського художника могло опинитися в темному кутку іконостасу за товщею потемнілих від часу стін храму святого Миколая в Сасові в обрамленні ікон пензля Івана Рутковича і білих вишитих рушників.
Зелені пагорби на рівнинах Україна – зовсім не рідкість. Проїжджаючи через них, мало хто замислюється, що у нього під колесами, може бути, знаходиться частинка нерозгаданою таємниці історії.
Ця загадка, протяжністю півтори тисячі кілометрів перетинає всю територію України, місцями перериваючись, місцями набуваючи дуже чітко вираженого характеру. Ця загадка – Змієві вали.
Замки – живі істоти, що зберігають у своїй пам’яті відбитки сотень осіб, тисячі похмурих і сонячних днів, сотні тисяч звуків шереху суконь і дзвону келихів. Так багато доль пов’язано з цими стінами, що багато хто з них, промайнув лише на мить, годину, день не залишили по собі письмових слідів, а деякі зберігаються лише в легендах …
Тіні, тих хто давно пішов в інший світ, іноді нагадують про себе легким подувом вітру в нічних порожніх залах олеськовського замку. Коли місяць своїм молочним світлом заливає цей суєтний світ, по його залах бродять тіні закоханих, що шукають один одного. Привиди покінчившого життя самогубством Адама Жолкевського і передчасно померлу Марціани Данилович, яким жорстока рука батька красуні не дала можливості бути разом в їхньому земному житті, вештаються серед тиші і ніяк не можуть зустрітися.
Кожне місто, як людина, має свою долю, свої злети і падіння, свої таємниці. Але міста живуть набагато довше за людей, і їх історія обчислюється не роками, а деколи навіть не століттями. І коли не залишається документальних джерел, виникають легенди і міфи, які живуть у серцях людей і народному фольклорі.
Загадкові тунелі невідомо ким, коли і для яких цілей створені під Маріуполем – одна з таких легенд. Є навіть свідчення деяких очевидців і документальних фактів, які побічно підтверджують її. Так наприклад існує думка, що саме вони врятували мирних жителів Маріуполя під час Кримської війни (1853 – 1856), коли місто було атаковано англо – французькими військами.
Потужна цитадель з багатою історією на високому березі Дністра вражає своєю величчю і красою. Шпилі її високих веж немов пронизують низькі осінні хмари. І тільки мокра пляма на протилежній від річки стіні високо над землею видає її слабкість.
Фахівці висувають багато теорій існування цієї вологої плями на стінах вікового замку, але до єдиної думки вони так і не прийшли. А можливо у них занадто прагматичний погляд на речі?
На планеті Земля, за переказами, всі події відбуваються за заздалегідь передбаченому ієрархами Світив планом: з’являються і зникають нові міста і цивілізації, здійснюються наукові відкриття, грунтуються нові релігії і при цьому йде постійна боротьба між добром і злом.
Провідниками всіх визначений подій в світ людей є Присвячені Великого Білого братства, які, закладаючи «сердечні магніти» (центри тяжіння подій) в певних місцях Землі, викликають глобальні зміни в житті людства.
Атлантида. Одне це слово змушує уяву малювати картину раю на землі, де немає старості, хвороб та бідності, де володіння антигравітаціэю і телепортацією – буденна річ, де люди живуть в гармонії з навколишнім світом і створюють великі шедеври лише силою думки.
Ця життєва сила і необмежена енергія атлантів, згідно з легендами, забезпечувалася енергетичними кристалами, подарованими Вищім Космічним Розумом для створення на Землі високорозвиненої раси. Мережа кристалів була пов’язана з головним Кармічним Кристалом Атлантиди, тобто кристали були зосередженням життєвої сили – основної рушійної сили цивілізації атлантів.