“Архітектура — теж літопис світу: вона говорить тоді, коли вже мовчать і пісні, і перекази.”

Н.В. Гоголь

“Минуле – батьківщина душі людини. Іноді нами опановує туга по почуттях, які ми колись відчували. Навіть туга за колишньої скорботи.”

Генріх Гейне



Монастир служебниць в Надвірній

Віковий хранитель українських культурно-духовних традицій, завдяки якому країна не загубила своєї національної автентичності крізь всі випробування лихоліть ХХ століття та намагання країн-окупантів стерти пам’ять про велике минуле Русі-України.

Витончена перлина храмового зодчества, яка більше схожа на розкішний палац, а ніж на охоронця святих обітниць. В її ж стінах започатковувався новий образ взаємовідносин церква-пересічна людина, що станом на початок ХХ століття було справжньою новацією.

Читати далі »


Українська Сапфо

Її пісні лягли в основу сучасного українського фольклору, зачаровуючи простотою складу та одночасно глибиною змісту, в них, здається, живе сама душа народу. Ну хто ж не знає її «Засвіт встали козаченьки», «Віють вітри, віють буйні…», «Сидить голуб на березі», «Котилися вози з гори», «Зелененький барвіночку», «На городі верба рясна», «Шумить-гуде дібровонька» записані бухгалтером Селегенем зі слів старого козака в середині XIX століття? Про неї написані десятки творів, починаючи драмою Володимира Самійленко «Маруся Чураївна» і закінчуючи переможцем Шевченківської премії – історичним романом у віршах «Маруся Чурай» Ліни Костенко. Мало кого так доля пестить, подарувавши одночасно і чарівну красу, і поетичний талант, і любов оточуючих…

Дівчинка народилася десь 1625-ому в щасливій родині полтавського козацького осавула Гордія Чурая, хоча батьківській улюбленицею їй довелося бути недовго – козацько-селянське антипольське повстання Павлюка 1637-го, і як один із затятих прихильників гетьмана Війська Запорозького Низового Гордій розділив долю полоненого Павла Бута – королівським указом Владислава IV все ватажки були страчені у Варшаві.

Читати далі »

Хмара тегів