“Архітектура — теж літопис світу: вона говорить тоді, коли вже мовчать і пісні, і перекази.”
Н.В. Гоголь
“Минуле – батьківщина душі людини. Іноді нами опановує туга по почуттях, які ми колись відчували. Навіть туга за колишньої скорботи.”
Генріх Гейне
Друга за довжиною та повноводдям річка України, як головна артерія Поділля, чий шлях прямує через чисельні міста і села, даючи їм ось вже не перше тисячоліття ресурс для життя та розвитку, щоб майбутнє стало дійсністю.
Мабуть самий найукріпленіший вододіл українського минулого, величні свідки якого і досі могутніми кам’яними велетнями-старцями посідають його сиві схили, охороняючи споконвічні українські землі вже не від ворогів минулого, а пам’ять від забуття нащадків.
Продуваний всіма вітрами одинокий замок на вершині одного з чисельних придніпровських пагорбів. За що безжальний час так не злюбив його… вже багато років стоїть він непривітною пусткою, похмурим поглядом вдивляючись чорних зіниць своїх пустих бійниць, вибитих вікон та стінних проріх у нерадісне майбутнє. Лише доглядач та зрідкі відвідувачі іноді турбують його вічний сон, схожий на смерть, швидко прокрокувавши його внутрішнім, колись прикрашений мармуровими статуями та екзотичними рослинами двориком, щоб якомога втекти світ за очі від тягучо-безкінечкого, як ліпкий нічний жах, почуття безнадії та небуття.
Люди кажуть, всьому виною — прокляття грузинської князівни, прекрасної, як сама світанкова зоря: з чорними довгими, як українська ніч, косами, ніжним рум’янцем наче осяяне першим сонячним промінням небом на сході, бездонними як Дніпровські води очіма, котру колись дружиною привіз зі свого кавказького походу перший власник Попівки.
