“Архітектура — теж літопис світу: вона говорить тоді, коли вже мовчать і пісні, і перекази.”
Н.В. Гоголь
“Минуле – батьківщина душі людини. Іноді нами опановує туга по почуттях, які ми колись відчували. Навіть туга за колишньої скорботи.”
Генріх Гейне
Відроджена через три століття пам’ять про великий подвиг козацтва на чолі з полковником Іваном Богуном по захисту міста від польського загарбування з усіма негативними наслідками для місцевого населення з українською душею, мовою та релігією.
Яблуко розбрату носіїв двох протилежних думок про історичну справедливість, яке, не дивлячись на вируючі навколо нього наукові пристрасті, слугує осередком спокійного затишку на березі вічного Бугу.
Є десь на кордоні між Донеччиною та Запоріжжям загублена серед безкраїх родючих українських полів одна природна дивина, яка зберігає тисячоліття пам’яті цієї землі. Вона пам’ятає, як вітри Часу заносили на своїх крилах сюди гунів, готів, скіфів, кімерійців, а потім також швидко розчиняли їх в хмарах піску великого Хаосу… Величні гранітні Кам’яні могили, котрі колись були заввишки три тисячі метрів, за мільйони років поглинула земля, полишивши на поверхні лише два ланцюга великих та малих вершин на площі в двісті гектарів, як нагадування про минуле.
П’ять найбільших перлин – дві зі сходу (Лягушка та Гостра), три із заходу (Панорама та Витязь з перевалом Брама Сонця між ними та декілька в стороні – Південна), кожна з яких має за твердженнями доглядачів-науковців свій характер, свою структуру, свої властивості на межі з непізнанним.