“Архітектура — теж літопис світу: вона говорить тоді, коли вже мовчать і пісні, і перекази.”
Н.В. Гоголь
“Минуле – батьківщина душі людини. Іноді нами опановує туга по почуттях, які ми колись відчували. Навіть туга за колишньої скорботи.”
Генріх Гейне
Унікальна перлина українського бароко приречена на поступове зникнення під байдужі погляди бездушного чиновництва з надією на воскресіння з рук люблячого господаря.
Різнобарвна міська історія, закарбована в столітню цегляну кладку серед метушні сучасного буття як надійний якір пам’яті української історії.
Цю природну фортецю на лівому березі Дніпра недалеко від його гірла з давніх-давен людина використовувала для свого захисту від усіх негод матінки-природи та злих намірів ворогів свого роду, адже тут всього було вдосталь – серед хащоб водилося чимало всіляких тварин та птахів, річкові води кишіли різноманітною рибою, навкруги було вдосталь палива для вогнища, а мережа проток і каналів була на стільки складною, що знайти того, хто хотів серед них загубитися ставало майже неможливим завданням. Мабуть саме тому десь тут, згідно знахідок кам’яних ливарних форм, існували майстерні часів пізньої бронзи (десь початок І тис. до н.є.).
Один з стародавніх центрів волелюбного українського духу, про його існування згадував ще давньогрецький історик та географ Геродот в V столітті до нашої ери, як про густі плавневі ліси доволі різноманітні за своїм природним складом в заплаві Борисфену серед чисельних проток – за свідченнями археологічних досліджень тут росли і вузьколистяні (берези, осики, ясені), і широколисятні (дуб, граб, клен) дерева. Саме це визначило топонімічну ідентифікацію місцевості як “олешьє”, що на давньослов’янській означає “ліс”.