З моменту отримання Магдебурзького права в 1603-ому Жовква сама вершила правосуддя над своїми громадянами, десь жорсткіше, десь м’якше, але це був єдиний закон і справедливість для всіх без винятку її мешканців, що змушувало змиритися незгодних і підтримувати владу вимагачам рівноправності.
Причому жолкевська Феміда із зав’язаними очами не тільки карала злодіїв і вбивць, але і опікувалася честю і гідністю своїх громадян, одним з доказів чого служили періодичні прилюдні екзекуцій над представницями найдавнішої професії, які вносили розбрат і ворожнечу в сім’ї місцевих жителів. Звичайним покаранням для них було побиття батогами. У крайніх випадках даму легкої поведінки і зовсім висилали з міста із забороною на повернення.
Його історія сягає своїм корінням XIII століття, коли у французькій Тулузі праведне слово і ревна віра кастильського священика на ім’я Домінік на хвилі Альбігойського хрестового похіду згуртували навколо нього католицьку громаду, що послужило першопричиною створення чернечого ордену імені свого натхненника в 1214-ому.
Відданість християнству, охорона його від єресі і осяяння світу іскрою істинної віри – як головні постулати існування домініканців, що знайшли своє втілення в головних символах ордена білому одязі під чорним плащем (світло в темряві) і гербі “Пес з факелом” (відданість і просвіта), стали основоположною догмою існування чернечої братії, яка допомогла їй пройти крізь усі випробування часу.
Всесильний, багатий могутній орден, що обплутав шпигунською мережею всю Європу і мав в реєстрі майна десять тисяч офіційних резиденцій. Його багатство перевершувало всі мислимі розміри, в його боржниках значилися королі, а папа римський перебував фактично у підлеглому положенні по відношенню до його великого магістру. При цьому носії вищого знання, двигуни прогресу і засновники одного з найяскравіших та впізнаваних течій в храмовій архітектурі.
Їх історія почалася в XII столітті під прапором високої місії захисту християнських паломників до звільненого Гробу Господнього в Єрусалимі, хоча деякі історики, посилаючись на протиріччя чернечого статуту храмовників (в тому числі заборона на володіння будь-якою особистою власністю) та їхне відмінне володіння мечем, вбачають мету створення організації в пошуках історичних артефактів наукового і матеріального характеру під уламками храму Соломона.
На тихих вуличках, в зелених скверах і галасливих площах культурної столиці Східної України, на яку перетворився Харків із започаткуванням на його просторах на початку XIX століття університету, міцно запанували небесні натхненниці і покровительки всіх напрямків і форматів мистецтва, що наклало свій відбиток на всю подальшу історію міста. І літературна їх складова не була останньою з них навіть в роки квітнучого радянського тоталітаризму.
Не форматний для комуністичної реальності харківський літературний салон на горищі з маленьким віконцем по Римарській 1, де творив і надихав своїми віршами з присмаком скромності високої класики Борис Чичибабін або його творіння – студія в палаці культури Зв’язки – не давали згаснути іскрі свободи в сутінках радянської реальності, навіть коли невдоволення його творчістю комітету державної безпеки унеможливило видання його робіт і зробило реальністю виключення зі Спілки письменників.
У далекому 1891-ому, коли був оголошений всесвітній конкурс на будівництво нового розкішного будинку для одеського храму бога комерції замість втратилої актуальність старої невеликої по площі будівлі біржі на Миколаївському, актуальної в першій половині XIX століття, але після сорока років порто-франко своїми скромними розмірами і сусідством з іншими адміністративно-комерційними організаціями не задовольняла амбіціям і запитам місцевого комерційного люду, ніхто не здогадуються про її подальшу цікавою долю…
Стосовно грунтовності підходу до майбутнього будівництва говорить не тільки конкурс проектів, що був оголошений по всьому світу і тривав фактично п’ять років, але і ті жорсткі вимоги, які висувалися до технічних характеристик будівлі, основною з яких була звукоізоляція на межі фантастики – секретні розмови в цих стінах павині були залишатися секретом навіть для людей, що знаходилися в декількох кроках в цьому ж приміщенні.
Старий Кам’янець, як шматочок Середньовіччя дбайливою рукою Хроноса збережений крізь століття усіх трагедій великих і маленьких української історії, покоїть в своїх підземеллях сотні тисяч секретів, частина з яких так глибоко пішла в надра пам’яті і покрилася пилом часу, що дістати їх на білий світ не представляється можливим, інші – настільки огорнула пелена легенд, що за нею важко вгледіти правду, треті ж сяють діамантами кришталевої чистоти, не дивлячись на всю свою неймовірність.
Так в міській історії зафіксовані прецеденти страшного бича Європи того часу – полювання на відьом під прапором інквізиції. Адже в боротьбі за видних женихів коштувало лише вказати на більш щасливу суперницю як на підозрювану в чаклунстві, і ось черга на серце обранця ставала на одну нещасну коротше, або звинуватити гордячку / конкурентку / зрадницю в смертному гріху, від якого на думку церковного суду на цілі міста спадали нещастя і який міг очистити лише вогонь багаття, щоб назавжди позбавиться від ненависної персони або просто за рудий колір волосся діва була засуджена на смерть.
Шок і здивування угорської знаті та єзуїтських ченців від споглядання одного прекрасного ранку 1703-його під міськими стінами кількох сотен українських селян з косами, сокирами і рушницями під проводом Івана Беци з Виряви, а також звістка про захоплення стратегічного запасу худоби в селі Горяни вилився практично в паніку.
Звичайно ж купка повсталих проти австрійського свавілля не могла захопити добре укріплений Ужгородський замок, де тільки шляхти всередині оборонного периметра налічувалося близько чотирьох сотень, а ще міщани і єзуїти. Але ведені відчайдушним бажанням отримати справжню свободу українці не тільки прорвалися в місто, бої фактично велися на вулицях.