Zabytki.in.ua
Пам'ятки України

Жертва великодніх пристрастей

Опубліковано Виктория Шовчко 22-12-2016

Могутній і найзаможніший рід затятих поборників православної церкви, яким зобов’язана своїм існуванням незліченна кількість каплиць, храмів та монастирів волинської землі як єдиний порятунок і розрада серед жорстокості і несправедливості цього світу з його нескінченними війнами і стражданнями. Князі Острозькі.

Чим прогнівили вони небеса, що Всевишній припинив їх рід по чоловічій лінії і віддав владу в руки Ганні (в католицтві Алоїзі) Ходкевич, що зрадила вірі пращурів – невідомо. Позиції православ’я на підконтрольних Острозьким землях після того сильно похитнулися – в боротьбу за уми і серця за підтримки можновладців вступили численні римські ордени, серед яких єзуїти грали головну роль. Грецька віра вийшла з моди і стала релігією черні. І хоча поступово пристрасті розпалювалися, конфлікт все ж не виходив з економіко-політичної площині.

Апогей трапився в світле свято Христового Воскресіння, коли природа і люди в рідкісному єднанні дарували посмішку цьому світові, радіючи великому диву. Весь православний люд Острога та округи загатив все підступи до своєї головної святині – Богоявленського собору: і замкове подвір’я, і дерев’яний міст, і площу перед ним, розклавши на білосніжних вишитих рушниках любовно приготовані для освячення паски і писанки. Тихо перемовляючись всі чекали виходу єпископа.

І треба було статися так, що саме в цей час на богослужіння в єзуїтський костел зібралася і міська правителька. Ось тільки через натовп, що заполонив весь простір двору, виїхати зі своєї резиденції вона не могла. Не довго думаючи свавільна Анна направила свого коня прямо на розкладені на землю пасхальні страви.

Реакція натовпу не змусила себе довго чекати: гуркіт пронісся по приголомшеним таким святотатством і жорстокістю рядах, і все сміливіше, не дивлячись на хижі піки княжої варти, зазвучав гнів натовпу. Народ використав ту зброю, яка була під рукою – в пишний кортеж Анни в одну мить полетіли сотні різнокольорових зварених в круту яєць, які залишили відчутний слід на розпещених тілах місцевої знаті. Кажуть, сама княгиня не сховалися від караючої народної помсти і заробила дисгармонічну з її величчю прикрасу під оком.

Винуватцем в той страшний ганьбу був призначений православний замковий собор Богоявлення: для залякування натовпу зі столиці був викликаний королівський трибунал, що засудив багатьох міщан до страти за образу своєї пані, а та їх милостиво облагодіяла помилувавши, але храм в помсту все ж закрила. До того ж з подачі Алоїзи єзуїти ще й наклали на його стіни і того, хто наважиться відновити служби, анафему.

Так і існувала два століття всіма покинута святиня в самому серці магнатської резиденції потихеньку вмираючи, і сльози дощу котилися з очей мармурових янголів його надгробків, але не пом’якшилися серця острозьких правителів. Так що прикінці XIX століття земне існування собору перервалося, щоб перетвориться в іншому образі.

Легенди чи бувальщина, що заплуталися в павутині часу, навряд чи претендують на абсолютну певність, але їх притягальна таємниця під романтичною личиною досі змушують від зіткнення з храмом частіше битися трепетні серця від зіткнення з таємницею.

Келих святого Володимира

Опубліковано Виктория Шовчко 21-12-2016

Напевно в ту мить, коли святий Володимир здіймав свій кубок до небес во здоров’є хрещеної Київської Русі, ніхто із сучасників і припустити не міг скільки кривавих, омиті потом і сльозами випробувань чекає Україну на шляху до довгоочікуваної Волі. За які такі гріхи країна сім століть перебуватиме в неволі, поки не пройде через очищення голодомором, червоним терором, двома світовими війнами та останньою російсько-українською війною, щоб повстати з попелу сильною і незалежною, напевно знає один Бог.

Пам’ять про доленосне хрещення і образ князя Красне Сонечко український народ дбайливо зберігав в найсвітліших куточках своєї душі, не дивлячись на століття під іноземним пануванням. Що вже казати про історичні артефакти з ними пов’язані…

Як стверджував управник Новомалинського маєтку Барницький, той самий заздоровний кубок Володимира сім століть ретельно приховуваний і ніжно зберігежений сім’єю Четвертинських, що вела свій рід від правнука Хрестителя – Святополка Ізяславича, у другій половині XVIII був явлений миру в далекій волинської глибинці під Острогом.

А почалося все з неприємної події – розлучення Кароліни Малинської з її першим чоловіком Шашкевичем, що юридично закріпило її вільний статус і можливість знову любити і бути коханою.

Новий претендент на руку і серце прекрасної Кароліни не змусив себе довго чекати, та ще й який – князь з давнього руського роду Франтішек Четвертинський. В запалі боротьби за руку і серце своєї коханої він був готовий пожертвувати навіть найбільшою реліквією родини — тим самим старовинним келихом. Так зовнішня срібна оболонка (calix) з чотирнадцятьма рівними рядами гранатів розміром з горошину від заснування (16 каменів) до віночка (7 каменів) глибиною десять сантиметрів в якості викупу опинилася у батька нареченої Канута Малинського. Внутрішня ж частина з пригвинчуваним підніжжям з чистого золота залишилася в родині нащадків Володимира.

Після смерті батька і оголошення про божевіллі єдиного сина, майно Малиновських судом було розділено між усіма трьома спадкоємцями. І хоча в офіційному документі для уникнення претензій церковників про історичний артефакт мови не йшло, за домовленістю срібна частина разом з Новомалинським замком дісталася сестрі Кастильді в заміжжі Сосновської, а золота, мабуть, так і зберігалася у родині Кароліни Чарторийської як єднальна нитка двох половинок одного роду.

Одного разу вийшовши на світ білий завдяки не в міру балакучому управинкові таємниця знову на століття ретельно була прихована сім’єю від сторонніх очей. Чи вціліли частини келиха Хрестителя в бурхливому вирі ХХ століття наразі невідомо, але надія на чудо – це і є життя, так що будемо сподіватися.

Амазонка волинських просторів

Опубліковано Виктория Шовчко 18-11-2016

Дитя народжене поза шлюбом, в жилах якого тече горда і могутня кров польського короля Сигізмунда I Старого, за законами всесвіту не могло пройти свій життєвий шлях в тіні безвісти і пересічності, адже кров – не водиця і голос предків завжди рано чи пізно завжди дається взнаки.

Виховання в розкоші і тиранії двору королеви Бони Сфорца, яка не мала причин до теплих почуттів у відношенні своєї неофіційної пасербиці… и при першій нагоді норовлива Беата Косцелецька спокушена молодістю і багатством одного з придворних аристократів на ім’я Ілля Костянтинович Острозький 3 лютого 1639 року вінчається з ним в Краківському замку, щоб стати володаркою величезних володінь в східній частині Речі Посполитої.

Після основної церемонії з існуючою тоді середньовічною традицією відбувся лицарський турнір між молодим і королевичем Сигізмундом Августом, в ході якого Ілля при падінні з коня отримав серйозні внутрішні ушкодження, від яких надалі так і не відправився. А пишне святкування розпочате в неофіційній столиці Польського королівства молодята, не дивлячись на недуги, згідно народного переказу вирішили продовжити в рідних пенатах на волинській землі в розкішному Дубенському замку.

Розплановане на тиждень вперед свято було в самому розпалі: дорогезне вино лилося рікою, так що навіть птахи над містом хмеліли на льоту, гості всіх звань і станів у нестримній веселощі схрестили за бенкетним столом свої чарки во славу молодого подружжя, коли раптово зі сходу почала насуватися темна хмара – то незліченні татарські загони зголоднілі за багатою здобиччю знову чорної зграєю летіли на Волинь. Приваблені запахом великих грошей вони, як бувало вже не раз, знову звернули копита своїх коней до остозького Дубно.

Весь схід до горизонту став білим як сніг від наметів облогового табору татарви. Сум’яття оволоділи гостями і там де тільки-но звучали веселий сміх і бадьорі заздоровні тости, повіяло крижаним холодом страху. Та тільки Беата була не з боязких і не збиралася дозволити зіпсувати своє свято – піднявшись на самий краєчок північного бастіону і вклавши весь свій гнів в постріл, вона послала запалену стрілу в найбільший намет бусурманського стану.

Біле полотно вмить звернулося на чорний попіл, а разом з ним і ватажок татарського війська. У паніці відступило обезголовлене військо, залишивши непокірний Дубно без єдиного пострілу, а свято наступного дня продовжилося з подвоєною силою, бо приводів стало вже два і героїнею кожного з них була прекрасна Беата.

Правда це чи ні – тепер вже й не скажеш, але з тих пір міський поголос в пам’ять про ту знаменну подію ось уже чотириста років наполегливо називає і буде називати, поки стоять кам’яні стіни замку Острозьких, дозорну вежу північного бастіону на місці, звідки був зроблений той фатальний постріл, Беатою.

Українська столиця моди

Опубліковано Виктория Шовчко 14-11-2016

Затяжний запаморочливий роман як солодке тягуче вино дурманячий голову все більше і більше затягував в свої заборонені і від того ще більш привабливіші золоті сіті її – палку польську аристократку з роду Ржевуйських – і предмет її зітхань – французького письменника, який пізнав смак першого приголомшливого успіху книги «Психологія шлюбу».

Законний чоловік на дев’ятнадцять років її старше і великі маєтки в Житомирському повіті Волинської губернії на одній чаші вагов і молодий талановитий іноземний літератор без гроша за душею – на інший – не легкий вибір для молодої красуні Евеліни Ганської. Потім все ж нею будуть написані два анонімних листи з різницею в півроку під інтригуючим псевдонімом «Іноземка», після яких відбудеться їхня перша доленосна зустріч у швейцарському Невшателі в 1833-ому.

Рідкісні зустрічі, довгоочікувані листи довжиною в десть років, смерть чоловіка і неможливість з’єднається шлюбними обітницями з коханим Оноре у зв’язку з жорсткістю російського законодавства щодо вінчання аристократії з іноземними підданими вимотували палку, віддану земним пристрастям Евеліну, і лише рідкісні спільні з Бальзаком подорожі по Італії, Бельгії, Швейцарії не давали їй остаточно збожеволіти.

Потім будуть два затяжних візиту відомого парижанина на батьківщину своєї коханої в Україну (в 1847 і 1849 років), під час останнього з яких, нарешті, відбулося те, про що чуттєва пара мріяла і не вірила в здійснення стільки років – 14 березень 1950-го в Варваринському костелі Бердичева відбулася церемонія вінчання Евеліни Ганської та Оноре де Бальзака.

Всю урочистість моменту, коли маленький кругленький чоловік на коротких ніжках з сільською засмагою на обличчі вперше вивів в світ законну перед Богом і людьми свою прекрасну дружину, дещо зіпсував невчасно втутившийся простакуватий представник місцевого швацького цеху, який хотів ближче розглянути костюм нареченого.

Крій та фасон настільки вразили місцевого кравчих справ майстра, що він не втримався від запитання, де було придбано це рукотворне диво, на що Бальзак відмахнувся від надокучливого спостерігача коротким: «У Парижі». А ось коментар місцевого кравця і зовсім змусив всю урочисту процесію зашарітися від реготу: «Ти подивися, так далеко від Бердичева, а як добре пошита!». Ця коронна фраза негласно на роки закріпила за містом на річці Гнилоп’ять жартівливе звання столиці української моди.

Мить між минулим та майбутнім

Опубліковано Виктория Шовчко 10-09-2016

Одинокий силует вершника немов хисткий привид сірим серпанком проступає крізь снігову пелену хуртовини. Він мчить щодуху, залишаючи позаду кілометри дороги, втрачене щастя, колишнє життя… летить на крилах страху в невідомість, де є тільки рідні душі і чужа земля… біжить, щоб вже ніколи не повернутися назад в дитячу казку зі щасливим кінцем.

Сніговий вальс кружляє і кружляє в своїх обіймах людину і коня, що злилися воєдино, стираючи межу між минулим і майбутнім. Здається, що лише вчора теплі батьківські руки підкидали її до небес і дзвінкий мамин сміх гучно розкочувався по незліченних кімнатах їх палацу, а зараз в цілому світі є тільки холод, безкрайній степ і єдина віддана істота під сідлом.

У пам’яті один за одним, немов прощаючись з минулим, спалахують щасливі моменти: вона в шлюбній сукні з гулко стукаючим серцем йде під руку зі своїм красенем-судженим до вівтаря, прекрасний маєток з розкішним палацом на березі загати, диво народження первістка, перші прийняті пологи, радості маленьких домашніх клопотів, блиск великосвітських балів…

І сльози від сміху чи страху застять очі при спогаді як її кузен на грізний відгук гаданого тестя: “не буде мого благословення, поки земля не побіліє” засипав весь під’їзд до непривітного будинку нареченої цукром, а на ранок сани сватів вже від’їздили по білому солодкому “снігу” з похмурим батьковим дозволом на шлюб з Іваном…

Знову весь трагізм і жах моменту всієї своєю гостротою постає в уяві: хто б міг подумати, що їй – представниці найбагатшого в Україні магнатського роду з європейською славою цукрозаводчиків Терещенків доведеться переодягшись служницею бігти в ніч в одному платті, кинувши все на роздертя п’яних вседозволеністю представників нової червоної від крові влади, які вломилися в її будинок з гвинтівками напереваги в пошуках ненависної буржуазії і незліченних скарбів, а знайшли лише одну бідно вбрану жінку.

Минуле і майбутнє, кінь і втікачка, легенда і бувальщина все сплелося в тій страшній зимовій хурделиці 1918-ого, коли Наталя Терещенко-Уварова назавжди прощалася з рідною Україною. А десь там на далекому обрії вже займалася зоря її нового французького життя, де будуть розлучення, новий шлюб і довгі роки ностальгії за втраченим світом-казкою, де вона була принцесою.

Незліченні скарби минулого

Опубліковано Виктория Шовчко 19-08-2016

Скільки їх під похоронним камінням, в глибоких підвалах, на вершині високих гір, в старій кладці фортечних стін, під корінням вікових дерев, в политій кров’ю землі… не знає достеменно ніхто. І не тому що не шукають, а тому, що час з’явитися на світ їм ще не настав.

Століттями через брак надійних місць зберігання люди ховали свої скарби там, де мали можливість і де вважали ймовірність їх випадкового виявлення мінімальною. А багатств благодатна українська земля в усі часи давала своїм дітям стільки, скільки вони могли взяти своєю працею, відвагою, розумом і наполегливістю.

Ось тільки ні висота, ні глибина, ні камінь не здавалися досить надійним захистом для того що було зібрано ціною неймовірних зусиль, тоді йшли в хід магічні заклинання і обряди, часом навіть з жертвопринесеннями, щоб скарб не давався в руки нікому крім його господаря або його нащадків, а порушники його були покарані найстрашнішою карою.

Але час – жорстокий глузун стирав з лиця землі цілі міста, ні то що якісь дерева і каміння. Родіни власників скарбу йшли в інший світ один за одним. Часом колись давно складені карти залишалися єдиним зримим нагадуванням про незчисленні скарби заховані від чужих очей, але і вони після стількох століть – лише клаптики марною паперу без своїх орієнтирів. А все тому, що скарби надійно зберігає сила закляття.

Часом обереги накладалися на час (100, 200, 300… років), часто з прокляттям на випадкового володаря та весь його рід до сьомого коліна, і лише іноді – скарб через недогляд або брак часу просто спочивав в очікуванні свого нового господаря. Один з останніх був знайдений в 1960 році під Кременцем в селі Смотрич, та, як свідчать легенди, чимало їх ще спочиває в печерах Карвасар, але скільки їх не шукають в руки вони не даються бо марить над ними страшне закляття.

Українські землі оповиті муаром легенд про незліченні багатства, але знаходять з них лише одиниці бо час не настав або не народилася на світ поводир, який приведе їх в цей світ, щоб належали вони всьому народові, а не гріли неситне серце одного.

Люди кажуть, що випадкове знаходження скарбу – то випробування: віддаси його в музей, церковний двір або суспільне починання – буде тобі слава і пошана у людей і благовоління небес, а поскупишся — ніколи не буде твоїм тілу та душі спокою. Завжди в житті є два шляхи, але кожен обирає дорогу сам.

Спокутуюча і облагороджуюча праця

Опубліковано Виктория Шовчко 27-07-2016

В ті часи коли сила віри безмежно володарювала над розумом і серцями обивателів, а всі хвороби і недуги могли зціляться лише силою молитви, в процвітаючий столиці Галичини один за одним з’являлися храми всіх релігій і конфесій, на запрошення міського старости Станіслава Мнішека з благословення архієпископа львівського Яна Прохницького з Перемишля прибутку батьки-реформатори.

Тим більше, що всі умови для щасливого облаштування на новому місці у святих отців були в повному розпорядженні: і підтримка адміністративної та церковної влади, і кошти на будівництво храму, і земельна ділянка під захистом могутніх стін Високого замку. Але ось в останньому-то і полягала величезна проблема…

Земля так благородно надана в повне розпорядження ордена милістю сім’ї Даниловичів знаходилася на крутому південному схилі львівської замкової гори, що робило будівництво кляшторного комплексу занадто витратним і тривалим заняттям.

Роботи вирівнювання будівельного горизонту все-таки почалися, але рухалися настільки повільно, що надія на швидке зведення такої бажаної обителі для Богом покликаних душ танула в далекій невідомості, як і кошти призначені на її будівництво.

Тоді справа взяв до своїх рук заповзятливий отець Бонавентура, оголосивши на весь Львів що кожному, хто вивезе тачку грунту з будівельного майданчика буде належати стільки ж подяки на землі від людей, а на небі – від вищих сил (що цілком узгоджувалося з статутом ордена, який категорично виступав проти індульгенції) і чим більше тачок, тим більшою вона буде.

Так робота з підготовки зведення монастиря реформаторів закипіла, адже відбою від бажаючих лише власною працею, в світі де так мало було можливостей для грандіозних добрих справ мизерною ціною, заробити земні і небесні преференції не було. І незабаром біля підніжжя Високого замку серед розкішних виноградників побачила світ перша львівська дерев’яна обитель ордена з костелом святих Роха і Себастьяна, в якій батько Бонавентура на довгі роки став настоятелем.

І досі львівський монастир реформаторів з нинішнім костелом святого Казимира є матеріальним доказом, що людська віра в буквальному сенсі здатна зрушити гори – потрібно лише сильне бажання і трохи хитрощі.