Парадно вбрані в каптанчики вони — одна з головних окрас святкового й урочистого українського столу. Недарма ж рецепт голубчиків, як однієї з найяскравіших перлин в короні традиційної української кухні, включено до реєстру нематеріальної спадщини країни. Адже вони є четвертою в списку страв обрядового столу головного українського свята — Святвечіра та Різдва Христова, не кажучи вже про весільні урочистості та свята родинного циклу.
От тільки на пісний стіл Святвечора голубці в давній Україні готувалися з поквашеної цілими голівками капусти та мали відповідну начинку – зажарену цибулевою чи цибулево-моркв’яною зажаркою відварену крупу (вівсяна, пшона, ячмінна, гречана, кукурудзяна), терту картоплю з грибами чи без, або їхню суміш. Загорнуті та складені в спеціальному великому, так званому «Весільному», глиняному горщику їх відварювали в підсоленому окропі десь пів-години (в іншому варіанті — запікали протягом двох годин в вершковому маслі). А на стіл подавали приправлені смаженою ж на олії цибулею, часником чи баклажанавою підливкою.
Рівно опівночі на восьмий день по Різдву під покровом ночі в примарному сяйві одних лише зірок на українські терени перша блискавка-вісниця весни, Маланка, приводить за руку свого молодшого братця, Василя, щоб провідати матінку Ладу-Землю, і в вечорі того ж дня піднестися до самих небес разом із своїм дядичком, Ярилом-Сонцем, подарувавши людям радість нового кола буття з його надією нового початку.
За довго до християнських часів (як мінімум в IV ст. до н.е.) українські пращури святкували 1 січня День народження красеня-Молодика, покровителя домашньої худоби, ототожнення працьовитості, відданості та кохання. Його рогатий символ, як оберіг від злих чар та магічний магніт для протилежної статі, носили в прикрасах-лунницях ще трипільці і скіфи, хоч і в сучасній культурі він займає свою ланку, як данина спадковості поколінь («Ти, Місяцю, ти, королю, і красна Маланка із тобою»).
Три з половиною тисячі разів великий Творець всесвіту кожного року запалював для людей нове сонце з тих далеких пір, коли Геродот в своїх нотатках закарбував назавжди історію Великої волелюбної Скіфії, що панувала на величезних теренах від Сяну до Дону. Багатенько століть майнуло з тієї пори… народжувались і йшли у небуття, змінюючи одне одного покоління господарів цієї землі, дбайливо передаючи від пращурів до нащадків свої вірування. З’являлися нові релігії, які в своїх намаганнях закріпитися, заборонами та підміною старих звичаїв намагалися викоренити минуле. Ось тільки кров — не водиця, генна пам’ять українців і нині ніжно плекає традиції і звичаї, що прадавні скіфи, сармати та інші праслов’яни залишили їм у спадок.
Перша Вечорка, що яскравим промінчиком прорізує ледь потемнілий небосхил в ніч на 25 грудня, несе із собою благу звістку всьому існуючому на землі про народження нового світу, а разом із ним Нового благодатного українського господарського року. Це свято Різдва світу з усіма його бездонними морями, високими горами, безкраїми степами та неосяжним різномаїттям живих істот під небесами, що зігрівають їх теплим сонячним промінням, поливають рясними дощами, вкривають пухкими снігами.
Улюблений смаколик дитинства багатьох поколінь українців, який господині через легкість та швидкість приготування наварганювали в просто неймовірних кількостях, іноді цілими мисками. Однак навіть нечисельним сімейством з’їдалося до останньої кріхти з космічною швидкістю, так що лише залишки цукрової пудри, яку вже просто неможливо було злизати з бортиків, біленькою позьомкою нагадувала про минуле гурманське блаженство.
Цікаво, але в різних частинах України вона носить два ім’я: вергуни чи хрустики, хоча рецептурно — це дві різні борошняні страви, які мають схожу форму. Причому приверженці обох з них мають своїх ярих прихильників, які борються на кулінарному фронті за право називатися автентичним традиційної української кухні саме їхнього рецепту.
Українці у всі часи були і до скон-віку будуть великими містиками, і не важливо трипільці це, чи сучасники ХХІ століття. Навіть прийшле на українську Богом дану землю християнство за дві тисячі років в цьому плані геть нічого не змогло змінити, ані перехрещенням-підміною стародавніх богів своїми святими, ані заборонами, ані сподіваннями, що час все зітре з генетичної пам’яті вірування пращурів.
Чумацький шлях з прадавніх часів в Україні вважався дорогою з землі до самого Виру, яким чумаки їхали до Бога просити за свою землю і людей її. Бояк був він тернистим, суцільно встланим вибоїнами та ковдобинами, вози-можари трясло і хитало, що аж сіль по боках просипалася — твердять, що саме так і з’явилася на чорному небі зоряна дорога, посередині якої сходяться два світи: хто каже, людей і богів («нею ходить Матір-Прародителька із Всебогом, та сам Перун на своїй вогненній колісниці їздить»), а хто — Виру з Пеклом. Поетично про людину при смерті українці говорять: «Став на Божу дорогу».
Привітання з найкращими побажаннями здоров’я, щастя, достатку, миру і злагоди… для всіх рідних, друзів, близьких і далеких, знайомих та не знайомих — чи це не показник щедрості та широти української душі, відміченої ще самим давньогрецьким етнографом Геродотом у українських пращурів?
Магічний час між Різдвом Світу та Васильом-рокузачинателем (тиждень між 24 грудня та 1 січня), коли матінка Сира Земля зачинає свій новий танець з вічним всесвітом, і межа між світів перетворюється на тонку, ілюзорно ледь помітну муарову пелену, крізь яку у дзвінкій порожнечі ефіру небеса чують кожне слово, кожну потаємну думку чи бажання живих, щедро обдаровуючи добрих серцем та без жалю караючи зло, кажуть в народі — ось найкращій шанс забезпечити собі та своїй родині щасливе майбутнє щирими вітаннями з добрими побажаннями без краплини гріховних думок для всіх.
Продуваний всіма вітрами одинокий замок на вершині одного з чисельних придніпровських пагорбів. За що безжальний час так не злюбив його… вже багато років стоїть він непривітною пусткою, похмурим поглядом вдивляючись чорних зіниць своїх пустих бійниць, вибитих вікон та стінних проріх у нерадісне майбутнє. Лише доглядач та зрідкі відвідувачі іноді турбують його вічний сон, схожий на смерть, швидко прокрокувавши його внутрішнім, колись прикрашений мармуровими статуями та екзотичними рослинами двориком, щоб якомога втекти світ за очі від тягучо-безкінечкого, як ліпкий нічний жах, почуття безнадії та небуття.
Люди кажуть, всьому виною — прокляття грузинської князівни, прекрасної, як сама світанкова зоря: з чорними довгими, як українська ніч, косами, ніжним рум’янцем наче осяяне першим сонячним промінням небом на сході, бездонними як Дніпровські води очіма, котру колись дружиною привіз зі свого кавказького походу перший власник Попівки.