Zabytki.in.ua
Пам'ятки України

Дурна слава або гарний краєвид з вікна

Опубліковано Виктория Шовчко 24-02-2017

Два століття долі селянського поселення та садиби на берегах Шарівки йшли рука об руку, будучи один для одного вічними супутниками прогресу і процвітання, яке дають невсипуща праця і турбота про рідну домівку. Так було при Шаріях, Осипових, Гебенштрейтах…, але педантизм, радикалізм і непомірні амбіції багатого цукрового магната Леопольда Кеніга, котрий 1894 році викупив Шарівку, назавжди перекреслили створювані поколіннями доброзичливо-довірчі відносини між господарем та його підопічними.

Грандіозна реконструкція нового придбання для підкреслення високого статусу її господаря почалася звичайно ж з головної перлини майбутнього комплексу – невеликого палацу на південному схилі балки – в ході якої вона з пересічної представниці садибної архітектури перетворилася на прекрасного білого лебедя, чий величний образ відбивався в дзеркальній гладі ставка оповитій муаром флори.

І все б нічого, та тільки з вікон верхніх ярусів нової резиденції Кеніга серед особливо улюбленої господарем паркової зелені тепер проглядалися солом’яні стріхи селянських будинків, вносячи певний придуманий господарем естетичний дисбаланс в досконалість його творіння.

Вихід Леопольд знайшов прямолінійний і жорстокий: в далекій Уфимській губернії були куплені шість десятин землі, а незабаром отримано дозвіл на примусове переселення від адміністративної влади, і за підтримки місцевої жандармерії в лічені години селяни в кількості 1200 чоловік зі всіма своїми пожитками були поїздом насильно відправлені в нові землі – так уродженці Слобожанщини опинилися весною 1903-ого в далекій башкирській землі. На місці їхніх зруйнованих осель за розпорядженням господаря поспішки було розплановано і висаджено новий сосновий гай.

У далекій чужині на магнатської землі українці кілька років чесно намагалися стати своїми, заснувавши свою Шарівку, яку місцеві запам’ятали як найчистіше, доглянуте і красиве селище в окрузі. Але чужина не прийняла їх (клімат холодніший, звичаї більш жорстокі, неродючий грунт, відсутність елементарних умов життя), і незабаром майже всі вони повернулися в рідні пенати, але не знайшли навіть кістяків своїх будинків – скрізь дихала свіжістю молода хвоя.

Тоді згуртована громада спільними зусиллями поруч зі винокурнею в декількох кілометрах на південь від садиби навіженого деспота заснувала нове селище під тією ж назвою, яке існує там і донині. А недобру славу про Леопольда Кеніга вони пронесуть через усе життя, не дивлячись на дві світові війни і червоний терор ХХ століття, щоб на зорі третього тисячоліття їхні діти та онуки переказували цю історію з вуст в уста наче це було лише вчора.

Хижак проти хижака

Опубліковано Виктория Шовчко 20-02-2017

Що б не говорили вчені та інші доброзичливці, але людина – один з найнебезпечніших і підступних хижаків на землі, на виверти якого рано чи пізно трапляється найобережніша та полохлива жертва (ким би не була вона в природній ієрархії). Різноманітності його тактик, безпрецедентній витримці і блискавичній кмітливості може позаздрити будь-який звір. У мистецтві вбивати йому немає рівних.

Сонячний, теплий день початку ХХ століття. Мирна, потопаюча в квітах та зелені садиба Наталівка десь глибинці Харківської губернії на березі Мерчика, що належить цукромагнатській сім’ї Харитоненко. Вся її величезна територія – один з кращих витворів садово-паркового мистецтва і практично жива племінна ферма з розведення придатної для полювання дичини: завезені сюди за величезні гроші кози, кавказькі дикі кабани, олені, сарни Даніель, вовки, ведмеді. Але основний любов’ю і гордістю Павла Івановича все ж були фазани.

У спеціально відведеному для цих яскравих представників світу пернатих затишному куточку парку, де для їх комфортного перебування і розмноження був побудований кам’яний палац в оточенні просторих вольєрів, жили іноді до декількох тисяч уродженців далеких Кавказу і Туркестану красивих, відблискуючих темною бронзою з червоним золотом або білих з чорним обрамленням півнів в компанії своїх непоказних подруг. Навіть для висиджування і виходжування потомства вітряних батьків в фазанерії значилися сотні індичок. А за благополуччям усього цього величезного господарства пильно стежив цілий штат співробітників на чолі з головним фазанмейстером.

Однак збереження ідилії, яку міг порушувати по своїй волі тільки представник роду Харитоненко, влаштовуючи багатоденні і численні полювання, що породжували своїм розмахом і пишнотою в народі найнеймовірніші легенди, не могли забезпечити стандартні запобіжні заходи.

Лісопаркове розташування ферми фазанів, її величезна площа і періодичний вигул молодняку на прилеглих мальовничих галявинах робили маленькі світло-сірі грудочки маленьких фазанчиків жаданою здобиччю для будь-якого роду хижаків завезених або місцевих. І якщо від чотириногих їх надійно захищала металева сітка огорожі, то від атак з повітря гострозорими орлами, соколами, шуліками, яструбами… фазанмейстер з помічниками опинявся часто безсилим.

Тоді в хід пішли хитрощі людини-хижака – стандартна «ловля на живця» (в клітку для приманки садили маленького фазанчика і встановлювали капкан). Коли ж і це перестало спрацьовувати, а дорогоцінне стадо фазанів все зменшувалося, з’явився місцевий винахід: старого пугача – найлютішого ворога інших місцевих пернатих хижаків – приковували на відкритій місцевості ланцюгом. При появі шуліки, яструби чи сокола ручна «наживка» лягала на спину, виставляючи свої гострі кігті в підготовці до оборони як запрошення до бою. Впевнений в собі залітний агресор не міг упустити можливість побитися зі своїм старим заклятим ворогом і спускався з небес на землю. Для мисливців, що чаїлися в кущах поруч, справа залишалася за малим – вбити хижака влучним пострілом.

Так улюбленці Харитоненків знову опинялися в безпеці до наступного разу, коли недосвідчений пернатий хижак зажадає легкої фазанячої здобичі, і знову з’явиться робота для старого пугача з фазанмейстером.

Українська біль єврейського Острога

Опубліковано Виктория Шовчко 19-02-2017

Покоління мирного єврейського народу вважали український Осторог своєю батьківщиною. Вони вільно народжувалися, жили і вмирали на цій землі, поки руїни Речі Посполитій не поховали під своїми уламками мирний сон синів Ізраїлевих. Новою господинею волинських земель стає східна імперія двоголового орла: відразу ж були введені лінії осілості та закрита друкарня в 1832 році, що все ж не завадило місцевій діаспорі розвиватися і надалі, досягнувши в середині XIX століття чисельності понад одинадцять тисяч.

Перша світова війна і прихід в Росії до влади режиму червоного терору на коротку міжвоєнну мить повернули єврейському народові промінь свободи під прапором Польської республіки, зробивши домінуючим голосом у 62% від загальної кількості жителів міста на березі Вілії при наявності одинадцяти синагог, талмуд-Торри, гімназії, восьми хедерів і трьох власних банків.

Окупацію розв’язаної комуністичними режимом і фашистською Німеччиною Другої світової війни іудейське суспільство зустріло зі своєю малою батьківщиною 1 вересня 1939 року. З тієї хвилини відлік, коли один з шакалів в політичній шкурі нападе на іншого, йшов на години. І якщо при радах почалося тотальне гоніння по національно-релігійною ознакою (були закриті всі установи громади), то німецька ідеологія поставила собі за мету повне знищення синів Ізраїлевих.

Вже 26 червня 1941-го Острог був захоплений фашистами, і в цей же день три сотні найбільш шанованих громадян з числа єврейської інтелігенції, майстрових та релігійних лідерів були розстріляні на старому єврейському цвинтарі і поховані там же в загальній могилі. Це стало для діаспори початком кінця на українській землі. Потім будуть зірка Давида на грудях, щоденні каторжні роботи, побої, грабежі, приниження і знищення з будь-якого приводу…

4 серпня 1941 року всіх представників іудейського народу, включаючи немічних, старих, жінок і дітей, поліцаї витягли з побоями на вулицю, пошикували по чотири і погнали через все місто на південний схід, шляхом продовжуючи свої знущання і побиття. На мосту через Вілію всіх, хто не міг пересуватися просто кидали через поручча в чорні води.

Потім чотири години в лісі триватиме сортування на сильних та слабких, яке закінчиться наказом останнім роздягнутися на краю глибоких ям довжиною близько ста метрів, а далі почалося справжнє пекло – їх по двадцять стягували баграми вниз і розстрілювали. Потім настала черга жінок і дітей, а за ними – головного рабина закривавленого з обрізаною бородою, якого перед смертю до того ж змусили співати і танцювати. Кривава вакханалія тривала до вечора. У той страшний літній день в ямах-могилах, прикритих лише невеликим шаром землі з-під якої ще довгі години сочилася кров і чувся стогін, залишилося близько трьох тисяч чоловік.

Тих, хто залишився в живих, знову пошикували і погнали назад у місто до розграбованих домівок. Вісімсот з них вирішили тікати, не чекаючи такої ж страшної долі для себе (в лісах вижили лише 110 осіб). А в перших числах вересня всіх працездатних євреїв Острога зігнали на площу з дводенним пайком нібито для виконання залізничних робіт. Реальність же знову виявилася жахливою – в вантажівки поліцаї садили по тридцять з охороною чоловіків і вивозили до Нітішино ходка за ходкою. До вечора тривав цей коловорот смерті – на наступний день з’ясувалося, що всі три тисячі чоловік були розстріляні.

Залишки єврейського братства жили в організованому німцями гетто до 19 листопада 1942-го, коли на площу зігнали залишки громади і, два дня протримавши без їжі та води, вивезли на околицю Нового Містечка і жорстоко вбили. Криваві жнива смерті в той день склала близько шести тисяч чоловік (недавно на тому місці були знайдені три величезні могили).

З тих Острог назавжди помер для дітей Давида, а їхній єдиний вцілілий храм так і стоїть в руїнах, чіпляючись своїми восьмигранними колонами за життя в останній надії на воскресіння.

Солодке диво для доньки

Опубліковано Виктория Шовчко 13-02-2017

Спекотне українське літо Слобожанщини, коли повітря буквально огортає кожну найменшу билинку, укутуючи в щільну пелену і не відпускаючи зі своїх чіпких обіймів навіть місячними ночами, все живе навколо перетворюється в стомлене сонцем сонне царство: і стоголосе пташине братство, яке лише на світанку знаходить в собі сили влаштувати нестрункий переклик, і завмерлі травички, що ворушаться лише вагою чиєїсь ходи, і навіть швидконогі річки сповільнюють свій біг до ледачого перекочування каменів по дну.

У такі дні як ніколи хочеться хоч ковточок свіжого повітря, а бадьорять лише спогади про веселі зимові забавки з рожевим рум’янцем на щоках, казковим візерунком заінених вікон та бігом наввипередки з всюдисущим морозом. Але якщо для простих смертних ті чарівні зимові часи серед літа в другій половині XIX століття були лише приємними спогадами або нездійсненними мріями, то для заможних панів їх втілення в життя було лише питанням суми витрат…

Зелені схили Шарівського парку, що каскадом збігають до дзеркальної поверхні ставу, де відображаються казкові споруди садиби, застигли в примарному спекотному мареві, коли відображення залитого сонячним світлом скла вибілило все навколо перед очима юної дочки всесильного цукрового магната Леопольда Кеніга.

Спершись руками на витончене підвіконня палацового залу, батькова улюблениця все вдивлялася і вдивлялася мрійливим поглядом в ефемерну картинку намальовану грою світла та тіні в приємних спогадах про веселі катання на санях по скрипучому білому снігу з пагорба навпроти, не бажаючи розлучатися з виниклою ілюзією. Лише наполегливо повторене Людвігом питання змогло повернути юну чарівницю до реальності з її обпалюючою дійсністю. Побачивши в газах доньки практично сльози, батько лише насупився і вийшов не сказавши ні слова.

На ранок Марії, яка ледь-но прокинулася, засліпило очі від виблискування у вікні кришталево-білого схилу навпроти, і берегів ставка, і всіх доріжок парку, і навіть ступенів палацу. Не вірячи своїм очам, дівчина кинулася через безкінечні зали туди, де її чекало маленьке диво створене під покровом ночі люблячим батьком – тонни цукру одягли літню Шарівку в снігове вбрання.

А на порозі дівчину вже чекали справжнісінькі сани, запряжені жвавою четвіркою, що рвонула по солодкому снігу що є прудкості, як тільки-но красуня опинилася, мліючи від щастя, на оксамитових подушках сидіння. І було нестримні веселощі, і скрип полозів, і свистячий вітер від божевільній швидкості…

Чи було це все на самому діли, чи це все лише примарилося Мері одного спекотного дня – про те відають лише алеї старого парку та глибокі води ставка… Ось тільки з тих давніх пір народ вперто величає той самий схил навпроти палацу Кенігів Цукрового гіркою і каже, що іноді в особливо спекотний літній день раптом його схили на мить знову, як колись, огортаються білим простирадлом, що через мить зникає без сліду.

Прокляття і спокута Тайкур

Опубліковано Виктория Шовчко 06-02-2017

В одвічній як світ боротьбі добра зі злом в усі віки були свої переможці і переможені. Долею перших був порятунок заблукалих душ, а других – спасіння для вічності через випробування небесного покарання, народжуючи легенди та віру в дива.

Середньовічне галасливе та метушливе місто Тайкури в глибинці Волинської землі. Його господарі з роду Кірдеев з друзями привітні, з ворогами – грізні, але до войовничих татарам в них особливе трепетно-шанобливі відношення… Так той ідилії судилося тривати рівно доти , доки в місті і не з’явився обоз з скринями повними злата і дорогоцінних прикрас чи то зібраними як данина, то чи отриманими в якості хабара одним турецьким мурзою.

І не сталося би біди, якби не вирішив той кримчак заночувати зі своїми незліченними скарбами під дахом гостинного будинку Кірдея-Тайкурського для збереження від лихих людей. Ось тільки після тієї ночі ніхто вже ні тих скринь, ні їхнього титулованого господаря більше ніколи не бачив.

Різне казали люди, а князь став бояться ночей та на старості ставав все відлюднішим і злішим, поки в одну особливо темну ніч він не вибіг зі свого замку на вершині пагорбу, зі страшним криком кинувшись до стародавнього підземелля у його підніжжя, де і згинув без сліду.

Пройдуть століття, зміняться покоління спадкоємців Кірдеївого роду, поки останній з них не продасть родову дідівщину Лаврентію Пепловському. Ось тоді-то та давня історія зі скарбами знову вийде з темряви небуття – новий господар Тайкур вражений місцевими легендами взявся відшукати давно втрачений скарб, почавши копати біля входу в ті самі печери. І, о диво, незабаром із землі були підняті на світ Божий величезні скриньки з коштовностями надзвичайною ціни.

Лаврентій, як людина широкої душі і толерантних релігійних поглядів, став без міри витрачати отримані гроші на будівництво міських доріг, спорудження костелу та православної церкви, переоблаштування свого замку… Жити б йому та радіти, але страшні нічні стогони під вікнами, без причини закулькавщі коні в стайні, раптово померлі пси та черга нещасних випадків не давали.

Шлях був один – в гущавину дрімучих волинський лісів в пошуках волхва, чари якого знищили би каверзи тайкурского нечистого. Але і вся могутність чарівника виявилася безсилою перед родовими прокляттям накладеним за вбивство татарина на золото і всіх, хто доторкнувся до нього, а Лаврентію ж за відкриття скарбу після смерті і зовсім судилося приєднається до мающихся душам Кірдеєва рода і наганяти жах на тайкурську округу.

Не за себе попросив пан Пепловський, за тих, хто з його вини доторкнувся до проклятих грошей. І зглянувся волхв над добротою прохача, і перетворив він душі всіх Кірдеєв на мисливських псів, а вбивці – в коня під сталевим латами, і наказав Лаврентію їздити з ними на полювання, щоб тримати їх подалі від людей.

Та тільки з таким вироком на вічні поневіряння і посягання на жителів лісових не погодилася мольфарка-володарка лісу, яка за клятву тайкурського князя не вбивати звірів і птахів обіцяла кожен раз, коли він попросить у наступної володарки лісової дозволу пополювати в її володіннях звільняти душу одного з вічно засуджених прокляттям, і тоді через кілька століть зла сила зникне через відкуплена його добротою.

Величні руїни того самого костелу святого Лаврентія і зараз зачаровують своєю містичною красою. У дзвенячій тиші його древніх храмових стін, котра лише зрідка розривається шелестом крил голубів, що залітають сюди через залишений війною пролом в куполі, ні-ні, та й примариться металевий брязкіт збруї коня пана Пепловського, та по селу пробіжить білий мисливський пес… а може звільнена душа одного з мучеників?

Безмовний Ісус

Опубліковано Виктория Шовчко 24-01-2017

Вже напевно талановитий живописець, малюючи на замовлення князів Сангушків на початку XVIII століття ікону святого Стефана для їх палацу в Славуті, і не здогадувався яка незвичайна доля уготована його творінню і скільки випробувань випаде на його долю, перш ніж він стане справжньою реліквією, яку будуть боготворити за послання небес, за нез’ясованість дива, за унікальність сюжету.

За яких таких причин в XIX столітті полотно загрунтували наново і зобразили Спасителя історія замовчує, але на порозі Першої світової саме з ликом Христа ікона прикрашала палац Романа Даміана, коли 19 жовтня 1917-го збожеволілі від вседозволеності і запаху крові російські солдати 264 запасного полку підбурювані більшовицькими комісарами увірвалися до княжої резиденції в пошуках легкої і багатої здобичі.

Єдиний захисник палацу 85-річний князь Роман Сангушко, як не представляючий загрози, був скинутий з ганку, але звірина жорстокість лише розпалена відсутністю опору вимагала свого виходу – немічного старого вбили, за однією версією привселюдно розстрілявши на головній міській площі Славути, за іншою – піднявши безпорадне тіло на багнети і скинувши його з моста в Горинь.

А далі хмільне вино і адреналін в крові знайшли собі нову жертву – та сама ікона Ісуса була по-блюзнірськи обрана вбивцями в якості мішені для змагань у влучності. Півсотні поцілень і жалюгідні залишки того, що було ликом Сина Божого були кинуті на землю. І плакали небеса над долею багатостраждального українського народу, над тілом безвинно вбитого старця, над практично знищеним творінням майстра…

Понівеченій іконі не дали пропасти добрі люди, які підняли її з бруду і зберегли крізь сім десятиліть комуністичного атеїстичного чаду країни рад і Дві світові війни ХХ століття з вірою в серці та надією на тріумф вселенської справедливості.

З першими променями сонця української Незалежності полотно вперше за багато-багато років побачила світ Божий, віддана в руки професійних реставраторів, яким і належить честь відкриття цього дива сакрального живопису: під час відновлювальних робіт виявилося, що якимось дивом на полотні зник другий шар грунту (левкасу), але всупереч законам фізики і логіки збереглися обидва зображення святих. Причому образ святого Стефана правою рукою як би прикриває вуста свого вчителя, як припускають теологи, на знак майбутніх (станом на 1917-й) більшовицьких церковних гонінь.

Шість років трудомістких реставраційних робіт, і унікальне полотно з двома іконами на радість парафіянам зайняло гідне місце в Кирило-Мефодіївської церкви колишнього монастиря капуцинів, з тієї пори будучи надійним небесним захисником і місцевою визначною пам’яткою відновленої Острозької академії.

Боже чудо для іудейської громади

Опубліковано Виктория Шовчко 23-01-2017

1792 рік. Московія як завжди зайнятий своєю улюбленою державною справою – вбивством своїх підданих на черговий східноєвропейської війні заради задоволення своїх амбіцій під прикриттям горезвісного «відновлення історичної справедливості», а простіше кажучи захопленні чужих земель, до яких вона ніколи не мала відношення. Тим більше ситуація підходяща – Річ Посполита вже пережила два розділи федерації і значно ослаблена в військово-економічній сфері.

Улюблене заняття росіян – нападати на слабких. Як бувало не раз жертвами їх атак ставало місцеве мирне населення, а зовсім не військові загони їх захищаючі. Самодурство, як відмінна риса всіх рівнів російського керівництва і їх підопічних, в усі часи з легкістю замінювало московитам рекогносцировку, розвідку та планування, а результат досягався лише чисельністю трупів їх солдатів.

Так і під час російсько-польської війни армія генерала Каховського підступила під залишені напризволяще нечисленним польським гарнізоном напередодні стіни Острозької фортеці і замість з’ясування ситуації почала масований обстріл міста, причому артилерійські удари по незрозумілим причин були зосереджені крім оборонних стін на лише за назвою Великій (законодавчо єврейські храми в Речі Посполитій не могли перевищувати християнські культові споруди по висоті і обсягами) синагозі, де сховалася велика частина міської іудейської діаспори.

Божевільний обстріл імперцями Острога, що не чиним ніякого опору, тривав два дні. Смерть, кров і жах огорнули місто задушливим покривалом. Лише дітей Ізраїлових оминула ця доля – якимось дивом в стіну синагоги потрапив лише один снаряд з південного боку, та й той не пробивши її на крізь застряг, інші ж розпечені вісники смерті залітали в храм лише через вікна і зависали в повітрі.

Лише через два дні сміливий єврейський юнак зміг вибратися з острозького пекла влаштованого росіянами, щоб зупинити безумство смерті, переконавши їх керівництво в повному непротивленні міста і показавши брід до його брами замість спаленного під час відступу поляками моста.

Московія все ж анексує Волинь в 1795-ому, але німі свідки того дива порятунку Великої синагоги ще півтора століття (поки реінкарнація кривавого російського режиму під кривавим прапором рад знов не захопить українські землі на початку нею ж розв’язаної Другої світової війни) будуть наочно нагадувати молодому поколінню про уроки історії – то саме застрягле в стіні ядро і ще одне підвішене до стелі молитовного залу масивним металевим ланцюгом діаспора збереже поки сама не зникне в безодні часу.