22 вересня 1939 року Польща здала Львів на поталу московським окупантам, стара Європа знов віддавала землі своїх союзників в марних сподіваннях на замирення одночасно двох агресорів, які вже поділили її навпіл. Того осіннього дня до столиці Галичини зайшли переможці – типові росіяне з монгольсько-калмицькими обличчями, не чесані, не голені, в брудній різноплановій м’ятій формі… Вони викликали скоріше огиду, а ніж страх.
Всі окуповані українські села і міста перетворилися для радянської еліти на місце паломництва для грабунку. Малоосвічені представники країни «робітників і селян», які хлинули на західноукраїнські землі в пошуках наживи та ексклюзиву, дуже швидко перетворилися на невичерпне джерело жартів та глузу для місцевих від мала до велика. Ну що ще залишалося, не плакати ж? А приводів радянська «еліта» давала, хоч відбавляй.
Він став тим догоровказом української волі, що народилася в рік, коли впали багаторічні кріпацькі кайдани з української души, духовно спадкуючи тільки-но померлому Великому Кобзареві. Важко пояснити цей дивний збіг планет і ключових для відродження нації дат, але саме в 1861-ому народився Євген Харлампійович Чикаленко.
Доля не тільки подарувала йому щастя народитися в заможній сім’ї великого латифундера та рантьє, а ще в Єлизаветградській реальній школі переплела його життя з майбутніми зірками української культури – сидів поруч із Панасом Тобілевичем (Саксаганським) (через якого познайомився з його братами Миколою Садовським та Іваном Карпенко-Карим), в тому ж класі навчався Олександр Тарковський (батько поета Арсенія і дід кінорежисера Андрія Тарковських).
В українських народних традиціях тісно переплелись язицництво та християнство як гармонійний симбіоз та тріумф толерантності мирного співіснування та космополітизму нації завжди відкритої для нового та шануючої спадщину пращурів. Прекрасним прикладом цього твердження служить християнське свято Благовіщення пресвятої Діви Марії та одночасно язичницьке – третьої (після Стрітення та Сорока Мучеників) зустрічі весни.
Саме останнє з прадавніх часів у українців знаменувало остаточну перемогу весни над зимою та дозвіл на початок польових робіт (до цього моменту землеробні клопоти вважалися великим гріхом). В цей день місцева громада збиралася разом на традиційне щорічне Віче з головним питанням про визначення порядку обробки полів чи городів сім’ям без годувальника (удовицям, сиротам та одиноким), землю яких орали і засівали гуртом, першочергово, безоплатно як запоруку злагоди та згуртованості всіх її членів.
Він так і залишився до останнього подиху українцем, хоч три чверті свого життя прожив у блискавичному Парижі і сам президент де Голль при врученні ордену Почесного легіону пропонував йому французьке громадянство. Він зробив для відродження французького балету більше, ніж будь-хто в ХХ столітті, і це попри війну та поневіряння. А рідна країна дізналася про свого знаменитого сина-вигнанця лише через п’ять років після його смерті.
Той хто через десятиліття стане винахідником неокласичного стилю балету народився в звичайній українській родині середнього достатку, нічого особливо примітного в сім’ї помічника лісничого Михайла Лифаря та його дружини Софії Марченко, що мешкали під Києвом в селі Пирогово, не було окрім коріння – рід Лифарів походив від славних козаків Запорізької Січи з чисельними грамотами від гетьманів та кошових отаманів – маленький Сергій з широко розплющеними очима слухав історії канівського діда про славетне минуле рідної землі.
Мало хто з українських диких чи свійських птахів може поспоричатися з півнем за лідерство в народних повір’ях, легендах та переказах. Він – цар подвір’я та господар всієї домашньої худоби, не дивлячись на те, що вона перевищує його за габаритами часом в десяткі разів, бо двічи народженний (один раз в яйці, інший з яйця) він – володар двох світів. Красень-півень із червоною короною на голові, козацькими сережками в обох вухах і золотими шпорами на ногах, ну хто може кинути йому виклик?
В народному світогляді півень символізує народження нового дня, жар сонця та темряву небуття, а ще вогонь, войовничість та силу, іншими словами – саме життя від початку до останнього подиху. Саме тому в українських селах різати господаря двору (головний оберіг добробуту та миру оселі) почиталося за великий гріх та прирівнювалося до заклику зла, злиднів та смерті до хати.
Здавалось би, тільки на світанку третього тисячоліття прогрес цивілізованого світу дійшов до рівноправ’я статей та феменізму, як нам розповідають офіційні глашатаї соціальних правил, норм та етикету. Але на прикладі однієї відомої сім’ї Косач-Драгомановіх цей міф розбивається вщент об сувору реальність історичних фактів другої половини ХІХ століття.
Цікавинки почалися одразу після народження Лариси – її молода матся Ольга (на момент народження їй було лише двадцять один), родом з дрібнопомісного полтавського дворянства, на півроку юркнула в Європу (офіційна причина – лікування від анемії та післяродової депресії), залишивши на руках чоловіка немовля разом із півторарічним сином Михайликом. Старшому за неї на вісім років Петрові, дійсному члену Київського відділу Географічного товариства та мировому посереднику у місті Луцьк, довелося брати на роботі декретну відпустку на час відсутності дружини, щоб вигодовувати малечу коров’ячим молоком та дивитися за господарством.
Радянський режим, як одне з багатьох перевтілень кривавої Московії, що століттями сіє кров і хаос по всій планеті, вже десятиліття як помер, а його достойний нащадок – путінська Росія – ще тільки зароджувалась, але справа червоної пропаганди жила в її годованцях, часом сильно впливаючи на світову політику для дискридитації України через призму брехні сто разово повтореної в намаганні перетворити її на правду. Тим гірше, якщо до цього підключається весь дипломатичний корпус іншої країни, причому країни, яка весь цей час сама бореться з сусідами за само право свого існування.
Однією з головних цілей московських режимів будь-яких толків у всі часи була і залишається спотворення правди про українську історію, українські стародавні культурні традиції, українську мову, українських героїв. Багато вихованців каральної школи КДБ (НКВС, ФСБ), які після розвалу союзу та відкриття кордонів розлетілися всією земною кулею та осіло в багатьох країнах (в тому числі Ізраїлі), продовжують робити свідомо чи ні за московитів їхню брудну пропагандиську справу (чого варто лише невизнання Іудейською державою штучного Голодомору українського народу, ідейними натхненниками та виконавцями якого, були в тому числі представники саме цієї національності (Лаврентій Берія, Лев Троцький, Мендель Хатаєвич, Лазарь Каганович, Абрам Слуцький, Олександр Хайт, Абрам Розенбрандт … – ім’я їм легіон, бо за статистикою 56% керівників радянських каральних органів того часу за національністю були євреями).