Вони пройшли крізь фактичне рабство прийшлих господарів на своїй землі. Але кров – не водиця та генетичну пам’ять ніхто не відміняв, не важливо скільки століть пройшло з того моменту, як їх предки були вільними людьми в повноправне члені європейської сім’ї Русі-України.
Їх ніхто не чекав – на заході їх землі були окуповані Річчю Посполитою, на сході щерила свої криваві ікла Московія, а південь постійно відвідували жадібні до легкої наживи кримські татари. Вихід був один – битися за свою землю, за кожну її п’ядь, за кожен ковток кришталевих вод її річок, за подих чистого повітря.
Він вперше відчув ласкаву теплоту морських хвиль на своїх ногах в шість, коли родина перебралася в м’який, родючий клімат Південної України через проблеми зі здоров’ям його молодшого брата. Тоді, ще щаслива і дружна, сім’я Єфремових переїхала зі своїми трьома малолітніми дітьми з холодного Царськосельського повіту в Бердянськ в 1914-му.
Босоногим хлопчиськом Олександр носився по набережній, ловив з іншими такими ж босяками бичка біля самої крайки води, пустував без міри, а як же без цього, і був безмірно щасливий, як буває тільки в дитинстві. Ті п’ять неповних років, що майбутній письменник-фантаст провів у Бердянську він запам’ятав на все життя, як найкращі роки в його житті, а місто вписав його ім’я в свою історію задовго до його широкої популярності, після одного неординарного і пам’ятного вчинку…
Відчайдушний спротив і героїзм жителів Кам’янця при захисті рідного міста не змогли запобігти поразці Речі Посполитої в черговий польсько-турецькій війні 1672 року, смерті Яна II Казимира і двадцяти семи рокам мусульманської окупації, але зате виторгували преференції у вигляді м’якої капітуляції, згідно якої не тільки все бажаючі могли безперешкодно покинути місто, але і взяти з собою своє майно. Крім того православні храми фактично залишалися недоторканими за угодою з союзником султана в тій війні Петром Дорошенком.
Не представляючи духовної цінності для мусульман християнські символи віри були викинуті на вулицю, а костели перетворені на мечеті – Петра і Павла стала головною на честь падишаха Магомета IV, а Домініканський – його коханої дружини Хасекі. Причому перший з них отримав високий мінарет, залишаючись на даний час єдиною в своєму роді християнською святинею з мусульманськими атрибутами.
Герой російсько-турецької війни, що отримав орден Святого Георгія IV класу і чин капітана II рангу за перемогу вісімнадцяти гарматного брига “Меркурій” під його командуванням над двома лінійними кораблями противника, в мирний час він за відмінну службу був у званні флігель-ад’ютанта був введений в придворну свиту Миколи I, але як людина діяльна залишився вірним флоту.
У 1833-му Олексій Іванович Казарського був направлений перевіряючим тилових контор і складів чорноморських портів, що стало його смертним вироком, так як в Московії в усі часи обсяги крадіжок перевищували всі мислимі межі і їх здійснювали готові були битися за награбоване усіма способами без оглядки на законність і етичні норми.
Три покоління могутнього польського роду Любомирських вклали всю душу і чималу частку фамільних коштів в перетворення суворих стін колишньої рівненської фортеці Острозьких-Несвижських на розкішний палац, який сучасники називали “найвеличнішою магнатською резиденцією Волині”. Три покоління творців і один руйнівник, який зробив перший крок на шляху його знищення.
Князь Казімєж Анастасій Кароль Любомирський увійшов в українську історію як талановитий композитор, плодовитий перекладач, просвітницький діяч та меценат, хоча Рівне його запам’ятало як марнотратника, дамського угодника, завсідника закордонних музичних салонів і світського лева. Причому саме його стараннями спорожніла колись багата фамільна скарбниця Любомирських, так що в 1844-ому через брак можливості утримувати рівненський палац, який, перебуваючи на острові в оточенні ставів постійно потребував чималих коштів на своє утримання, він був змушений безкоштовно передати його Міністерству освіти імперії Романових для потреб місцевої гімназії.
Багато легенд зберігають запорізькі берега Дніпра. Одні з них мають під собою історичне підґрунтя, інші до смішного абсурдні, але тим не менше всі вони з покоління в покоління наполегливо передаються з вуст в уста місцевими жителями, додаючи яскравих фарб сірої буденності українського індустріального центру. До розряду останніх відноситься і красива легенда про один з кам’яних острівців з групи Три стовпи, що поруч з Хортицею, який носить горду назву “Крісло Катерини”…
Остання чверть XVIII століття в Московії ознаменувалася формуванням жорсткої вертикалі влади, на чолі якої стояла майже рівна Богу в очах своїх підданих всесильна цариця Катерина II. Майже божественний статус їй, бідній німецькій княжні, що повалила в результаті перевороту свого чоловіка Петра III, забезпечувало не соціально-економічне зростання добробуту населення, а насильницьке приєднання Криму 19 квітня 1783 року. Цей метод утримання влади і зараз використовують нікчемні політики Московського каганату в період в’янучої життєвої сили для прикриття свого жахливого за розмахом грабежу країни.
Україна як наочний і незаперечний доказ хибності домагань Московського каганату на давню історію Русі в усі часи викликав істерику в північних болотах, і якщо при Романових все зводилося до гонінь і заборон, то кривавий, не обтяжений будь-якими етичними нормами люмпен їх послідовників пішли куди далі. Хоча документального підтвердження цього навряд чи знайдеться – ще в 1960-му тодішній КДБ Шелепін наказав знищити всі “порочачи честь мундиру“архіви, і лише народна пам’ять, частково покладена на сторінки спогадів, надійно зберігла увесь жах і зло ними вчинені.
А почалася боротьба червоних проти сліпих співаків українського епосу ще в 1918-му, коли їх без суду і слідства розстрілювали лише за одне носіння бандури. У ті страшні роки від руки більшовицького люмпена зі зброєю в руках загинули тільки за підтвердженими відомостями кобзарі Іван Литвиненко, Андрій Слідюк, Федір Діброва, Антін Митяй, Свирид Сотниченко, Петр Скидан, а скільки їх імен історія не зберегла…