Як мінімум останнє століття Україну друзі жартома, а вороги з усією своєю ненавистю називають Бандерією. Серед сучасників прийнято вважати, що це похідне від українського національного героя, якому навіть присвячена популярна патріотична пісня «Батько наш — Бандера»… От тільки математика не збігається, бо країна таку назву отримала ще до формування культу Степана Андрійовича, як одного з провідних ідеологів національного руху з самостійну, незалежну та соборну Україну в середині ХХ століття.
Походження слово «Бандерія» та похідне від нього «бандерівці» (як ідентифікація всіх послідовників українського національного руху), які з піною на писках ледь не щодня поминають сановники та пропагандисти шовіністської, мучимої фантомними імперськими болями країни-агресора, як не дивно, має глибоке історичне й етимологічне коріння, що сягає європейського Середньовіччя і Угорщини зокрема. І лише згодом воно було вживлене до української мови, що підтверджує його статус «запозиченого» та «іноземного походження» «Словнику чужомовних слів, виразів і приповідок, що вживаються в українській мові» 1933 року.
У її біографії немає місця півтонам. Вона жила, мов на межі, горіла, як смолоскип, і залишила по собі слід, що не тьмяніє з жодним поворотом українських політичних вітрів. Олена Теліга — одна з найяскравіших постатей українського культурного та національного відродження XX століття, українка не чия доля стала втіленням незламності національного духу.
Вона, народжена Шовгеновою в родині інженера-гідротехніка в далекій північній столиці чужої, як показало життя, для неї країни зразка 1907 року. Дитинство Оленки минуло серед пітерських представників «срібного віку» (її хрещеною була така собі письменниця Зінаїда Гіппіус) в розбурханій Російській імперії на порозі її чергового падіння, вже рваної на шмаття внутрішніми революційними настоями та зовнішньою багатовекторною війною.
Диво пізнання — чи не найбільший подарунок, зроблений великим Всесвітом людству? Тому з сивої давнини у пращурів покровитель творчого початку був в українському пантеоні богів на одному з найпочесніших місць в тілесному ототожненні мудрого старого Діда-Всевида чи писаного красеня Рода-Світовиду (його тотемне зображення ІХ століття, знане як Збруцький Світовид, знайдене на Тернопільщині в 1848 році, хоча його святилище доказано існувало на горі Богит ще з часів Скіфії).
Вшанування покровителя джерела творчого натхнення у всіх його проявах та захисника всіх людських чеснот від нечистого (знаного також під ім’ям Чорнобога) традиційно відбувалося в Україні 15 червня щорічно. В більш широкому сприйнятті він ототожнюється з безоднею таємничості зіркового неба, як і безкраїми просторами дива мудрості пізнання, де зорі — це ті крихти світу, які своїм світлом відсувають морок незнання.
Це зараз здебільшого квас вважається напоєм літа та найкращим втамовувачем спраги в спеку, а колись він був постійним супутником українського столу будь-якої пори року, урізноманітнюючи безалкогольну карту напоїв для всіх, від малого до старого (насправді незначний відсоток алкоголю в ному присутній, але занадто малий, щоб впливати на когнитивні функції навіть малечі). Адже квас в різних інтерпретаціях, як продукт живого бродіння був не тільки просто напоєм, а й найкращим допоміжним засобом для поліпшення травлення, особливо коли в меню було забагато жирної їжі завжди так поцінованої в Україні.
Причому для його приготування в давнину використовували не тільки традиційний нині хліб та солод, а й різноманітні фрукти (яблука, груші, порічки, аргус, бруква, горобина, буряк, терен) та трави (бузину, цвіт липи, м’яту, мед), том-то в українському побуті слово «квас» мало широке трактування, а поруч із загальною назвою також побутувало ім’я всіх цих різновидів – «оцт».
Всесильний повелитель світу, який своєю милістю карає і милує, дарує та віднімає життя, радує та занурює в безпросвітну пітьму зневіри… Бог-Сонце, котрий править бал на українській землі півроку, а другу половину вона живе в його очікуванні. Не дивно, що на кожен місяць ярилиного цілковитого панування в українському народному календарі припадало мінімум одне свято, а то й більше. Не був виключенням і червень, 4 число якого було присвячене вшануванню літнього сонця чи Ярила Сильного, як його кликали в народі.
Традиція святкування Сонцева дня на самому початку літнього сезону, коли ярові сходи вже не тільки прокинулися, а й набрали достатньо сили, щоб господар зміг гідно оцінити свої перспективи на майбутнє, сягає сивої дохристиянської давнини.
Свята для кожного українця комаха, яка все життя проводить в невсипучій праці, живе лише за законами і порядками свого маленького світу та віддає так багато іншим, нічого не вимагаючи натомість, Недарма ж бджолу в народі ще кличуть Божою мухою, бо тільки істині посланці небес можуть створити ідеальний всесвіт для ідеального життя, нехай він і обмежується лише невеличким простором однієї пасіки.
Чітка ієрархія та порядок вулика — дивовижне дійство, адже без матки вся ця система в мить розсипається, бджоли починають «мутитися» та «грати», що врешті решт призводить до занепаду сім’ї та спустошення її домівки. Тому традиційно і допомагали пасічники, як могли підтримувати цей ідеально організований порядок буття: замість втраченої матки підсаджували сторонню (викидували через очеретяну дудку, щоб її не вбили), для місця розташування вуликів обирали найзахищеніші від вітрів місця з південного боку пагорбів серед квітучих садів, луків і полів, обгороджували пасіку тиночком від дикого звіра, встановлювали хрест для захисту від блискавок, підгодовували рій голодних часів, ховали від холодів в теплому льосі…
Сивина – в бороду, біс – в ребро, це не обов’язково про сучасність… Адже у всі часи коханню всі віки були підвладні, бо хтось у свої двадцять — старий, а в когось і в вісімдесят душа молода. Хоча людський осуд та церква за століття гарно зробили свою справу, перетворивши щирість почуттів різновікового кохання на достойне осуду збочення.
Так, він був майже на пів-століття старший за неї, та й за церковними канонами їхній шлюб був неможливий через те, що вона була похресницею, хоч і був вже два роки вільним вдівцем. Іван Мазепа навіть в свої шістдесят п’ять мав стільки чоловічої харизми, що причарував шістнадцятирічну красуню Мотрону, молодшу доньку свого кума Василя Кочубея. І хоча останнім часом між гетьманом та його генеральним суддею зберігалися професійні зв’язки, колишньої особливої теплоти — вже не було, в тому числі не без посередньої участі гонорової та сварливої Кочубеївої дружини, Любові Федіровни (в дівоцтві Жученко).