Розвиток дитини в українському світі традиційно починається з найменшого віку за допомогою дотепних колективних ігор спрямованих, окрім фізичного вдосконалення, на соціалізацію в колі одноліток, відпрацьовування командного духу, організаційних навичок, вмінь побудови сталих соціальних зв’язків. Так ці ігри з приказками-приспівками фактично незмінними перекочували з народного фольклору до сучасності, ставши невід’ємною частиною освітньої програми дошкільних та молодших шкільних навчальних закладів. Загалом на прикладі всього кількох з них можна осягнути всю глибинну мудрість початку формування соціально-орієнтованої особистості українськими предками що називається «з молодих нігтів».
Так одна з найрозповсюдженіших дитячих ігор-привітань на іменини в молодших групах дитячих садочків України, Коровай, правила котрого доволі прості: малята стають тримаючись за руки в коло і водять хоровод навколо іменинника, співаючи пісеньку супроводжувану відповідними рухами:
Гідна донька свого батька, золотоніського сотника із старовинного козацького роду Леонтовичів, засновник якого прийшов на Січ разом з гетьманом Михайлом Ханенком ще в XVII столітті. Вона уособлювала в собі все те, що і зараз малює образ справжньої українки, берегині старовинних народних традицій, надійної подруги свого чоловіка, дбайливої матінки, гарної господині, талановитої майстрині та абсолютно самостійної особистості здатної протистояти всьому світові у відстоюванні своєї волі і переконань. Анастасія Леонтович-Полуботко — перша українська художниця-іконописиця новітніх часів.
Їй пощастило народилася в козацькій сім’ї, де сповідувалась за прадавніми українськими традиціями гендерна рівність та працьовитість попри всі умовності патріархального світу зразка 1732 року, саме тому Степан Костянтинович намагався дати двом своїм донькам гідний рівень освіти, привіти самостійність та волелюбність до вродженої шляхетності. Не дивно, що не досягши і повноліття Настя була засватана молодим удівцем з маленькою донечкою Софією, бунчуковим товаришем, Семеном Яковичем Полуботком (онуком легендарного гетьмана).
Суворо кажучи, заготівля продуктів на період холодів починався задовго до настання осені, фактично її прихід знаменував лише їхній останній завершальний період. Адже починаючи від сходження з українських полів останнього снігу, коли починався процес підготовки до посівної, і аж до збирання останніх городніх овочів-фруктів вся тепла пора року була присвячена клопотам в очікуванні наступної зими.
Так ще весною починався збір та заготівля першої ягоди, сезон якої відкривали полуниця з малиною. Їх варили з цукром на варення та сушили на узвар. При чому верхні молоді листочки кущиків цих перших ягід окремо сушилися на сонці для заварювання на чай багатий вітамінно-мінеральним комплексом, також використовуваний самостійно або з додаванням м’яти-меліси і меду як лікарське зілля при застудах. За ними згідно природного календаря крокували збори та переробка абрикоси-жерделі, черешні, вишні, сливи, яблук, груш. В якості напоїв на зиму в діжках припасали квас з березового чи кленового соку та медововуху.
Син парафіяльного священника, йому б сама дорога була в духівництво, що гарантувало на все життя наперед шмат хліба з маслом, а до нього великий дім, чисельне симейство, сталий заможний побут… – і все це без зайвих зусиль. Але українська шляхетна кров Берлинських у всіх дітях отця Федіра з сумської Нової Слободи взяла гори над мирським меркантилізмом, вони всі не без батьківського впливу обрали власний тернистий шлях у вічність, яку дають лише пожовклі сторінки літописів. Хто б міг подумати, що з цих п’яти сільських хлопчиків вийдуть відомі науковці, викладачі, лікарі, співаки… і Максим зайняв гідне місце серед своїх обдарованих долею кожний своїм особливим талантом братів.
Вища освіта в Києво-Могилянці (цікаво, що батько-священник наполіг на невідвідуванні богословських класів) відкривала перед двадцяти дворічним молодиком широкий простір життєвих можливостей, якими він не забарився скористатися — викладання в Головному народному училищі (згодом Першій київській чоловічій гімназії) та Духовній академії відкрило йому можливість передавати мудрість віків наступним поколінням, а життя в столиці — двері стародавніх київських архівів та книгосховищ, більша частина з яких наприкінці XVIII століття належала церковній єпархії. Саме ці два покликання помножені на допитливість, ґрунтовність та педантизм вписали золотими літерами ім’я Максима Федіровича в українську історію.
Поминання того, хто пророкував появу Спасителя і власноруч хрестив його в йорданських водах заради врятування людства. В церковному календарі цей день припадає на дату його страшної страти римських тетрархом Галілеї, Іродом Антипою, за наклепом Іродіади (29 серпня), а в українському народному — чи не найчорніша дата з суворою забороною на будь-які прояви радості від танців-співів до добросусідських балачок та безліччю надсуворих заборон і обмежень. Усікновення (усічення) голови пророка Іоанна Предтечі чи Головосіка.
Визнаний самим Христом за Предтечею статусу найбільшого з пророків поставили його в християнській ієрархії всього на одну сходинку нижче за сина Божого. Разом з тим жахливі обставини його мученицької смерті, коли жертві (вся вина якої полягала у вірі та проповідуванні пришестя Спасителя) не тільки відтяли голову, але й блюзнірськи подали її на блюді замовниці – доньки Ірода додали мученику ореолу святості. Адже навіть після смерті тлінне тіло пророка не знало спокою – мучителька пронизала мертвому язика голками, а саму голову закопала в «нечистому» місці. Саме тому так шанують українці святого Іоанна, який віддав життя за свої переконання, що так близько українській душі.
Українські Ромни 1875 року, куди ще дотяглися брудні ратиці московських окупантів тоді ще царського зразка, стріли новонародженого Сашка теплотою матусиних обіймів, мальовничими краєвидами, щедротами рідної землі. Мабуть саме це плюс величезна жага до життя надало тендітному та хворобливому малюкові сили жити всупереч всім невтішним прогнозам «чорноротих» сусідив.
Вже в дванадцять — він учень Ромненського реального училища, благо у батьків міщанського стану за наявності ще трьох синів вистачало статків всім їм дати гідну освіту. З Олександром їм поталанило — у нього був вроджений хист до точних наук, тому окрім стандартного гімназичного курсу йому було запропоновано пройти ще один додатковий клас. З огляду на це вступ до Харківського технічного в 1895-ого був для юнака лише питанням його бажання.
Задля підтвердження правомірності поновленої влади в демократичних умовах існування Війська Запорізького, де гетьман обирався щорічно і за будь-яку провину перед козачим товариством міг бути усунутий з посади, Петру Конашевичу-Сагайдачному треба було проявити себе перед побратимами, перекривши, ще свіжі в пам’яті перемоги попередніх місяців за гетьманства Стрілковського (взяття турецьких Варни та Місіврі).
Звичайно, завдяки славі його минулорічного зухвалому походу на Константинопіль, коли околиці султанської столиці були вщент випалені козаками, як і половина турецького флоту поблизу Очакова надіслана Ахмедом I навздогін «Чайкам», тридцятичотирирічний гетьман отримав від свого війська деякий кредит довіри (незважаючи на провину у величезних козацьких втратах організованого ним походу 1614-ого на Трапезунд та Сіноп), але його треба було ще виправдати більш гучною акцією, як в фінансовому, так і суспільному сенсі.