Коли під прикриттям фейкового «перемир’я» з поляками московські червоноармійці в кращих традиціях своїх золотоординських господарів вибили українські війська Симона Петлюри на лівобережжя Збруча 21 жовтня 1920-ого, почався останній трагічний акт драми визвольної війни 1917 — 1922 років. Здача європейськими союзниками інтересів України надогоду Кремлю була лише питанням часу. Тим більше, що кожна з сусідніх країн отримувала за це свій ласий шмат від понівеченої країни. Румунія, Польща, Чехословатчина – всі вони були не проти своєї частки українського пирога, відданого їм на відкуп Кремлем (хоч і не думали, що все це – тимчасово, поки останній накопичить сили та засоби для захоплення всього, і їх в тому числі).
Однім з наслідків тієї останньої битви стало фактичне оточення служками московського окупаційного режиму під червоними прапорами сорока тисяч українських повстанців на власній землі, адже левова частина України з мовчазної згоди світу на папері відійшла під контроль кремлівської комуністичної банди.
Півгодини… всього півгодини та поцілунок справжньої музи натхнення знадобилися Павлу Чубинському, щоб прості слова перетворилися на рушійну силу українського опору, яка століттями надихає душу в найтемніші дні та заколисує в часи рідкого затишшя, щоб за першим покликом бути готовою знов повстати проти «московських вошей та українських гнид».
Весела студентська інтернаціональна вечірка, абсолютна духовна свобода юності ще незатьмареної життєвими негараздами помноженими на реалії московської окупаційної диктатури з їхнім споконвічним переслідуванням українства — тільки в такій атмосфері вмить могли народитися геніальні слова, які торкаються найглибинніших струн українського серця. Це сталося восени 1862-ого, коли натхненний сербськими наспівами своїх друзяк по необтяжливому дозвіллю двадцятитрирічний юнак за ті самі півгодини під келих вина напише слова найвідомішої зараз в світі української пісні.
Кришталево-чистий фальсифікат, який Московія вперто називає своєю офіційною історією — всього лише продукт творчості німецьких спеціалістів другої половини XVIII століття, якій майже не має нічого спільного з реальними фактами та особистостями: одні події в ньому ніколи не відбувалися, масштаб інших – в рази перебільшені та гіпертрофовано прикрашені, особистості переписані до невпізнання… Взяти хоча б настирливо розповсюджуваний московський історичний наратив про впоконвічне пустельне Дике Поле (український Схід), яке залюднило лише «милості» німкені Софії-Августі-Фредеріці Ангальт-Цербст-Дорнбурзькій (в народі знаної як московська цариця Катька ІІ).
От тільки в цьому далекому від науки твердженні аж ніяк не розкрите питання пояснення реальної документально зафіксованої дати появи українських міст і сіл Донецької та Луганської областей, які на століття відстоять в глиб віків не тільки від «милості» московської цариці, а й від самої дати її появи на світ в далекому польському Щецині зразка 1729 року. Насправді на території Кальміуської паланки Війська Запорізького низового, що станом на 9 квітня 1582 року простягалася «з верхів’їв річки Орелі на верхів’я Кальміусу, а звідтіля на гирло ріки Дону» (грамота польського короля Стефана Баторі), вже тоді налічувала десятки козацьких поселень.
Непокаране московське зло завжди повертається, щоб вчинити ще більше зло — це сталий закон існування українського всесвіту, з багатостолітньої безвиході якого є лише єдиний шлях — повне знищення Московії федерації, як єдиної країни, денацифікація та обеззброювання всіх державницьких утворень, що з’являться на її уламках. Інакше вчорашній Батурин сьогодні стає Маріуполем.
Невеличке українське поселення, яке перетворилося в справжню вишукану перлину європейського зразка з появою, наче за помахом чаклунської палички, величних храмів, комфортабельних культурно-освітніх осередків, витончених кам’яниць гетьманської старшини… всього то і знадобилося перехід під владу Війська Запорізького в 1648-ому та кілька десятиліть невпинної праці.
Споконвічна українська заповідь, що тисячоліттями берегла націю на довгому шляху випробовувань магією мудрості пращурів: «Побудувати будинок, викопати криницю, посадити дерево, виростити сина»(для себе, для людей, для природи, для продовження роду) – саме завдяки цим чотирьом китам Україна зараз з щитом і мечем гордо іде крізь полум’я останньої війни з вселенським злом.
І колодязі, як внесок у скарбницю загального благоденства, в цьому логічному ряду після облаштування-впорядкування персонального невеличкого шматочка всесвіту (власної оселі) посідає друге місце, адже вони за українською традицією не мали власників (ким би не були збудовані) і завжди споруджувалися за парканом ділянки вздовж вулиці, шляху або на роздоріжжі, щоб кожний подорожній будь-якої миті міг втамувати свою спрагу (зазвичай для цього край ставили чарку чи інший посуд для пиття).
Перший день весни, з яким на українську землю зазвичай повертаються сонце, тепло, життя і надія… зазвичай, але не 1 березня 1943-ого, яке стало останнім днем для тисяч українців знищених в невеличкому містечку Корюківка під час каральної операції угорських жандармів 105-ї легкої дивізії генерал-лейтенанта Золтана Йогана Алдя-Папа, які діяли пліч-о-пліч із німецькими захисними загонами (СС), що двома роками раніше розстрілювали євреїв в Бабиному Яру.
А завинило тоді ще селище перед окупаційною владою тим, що в його передмістях активно діяли радянські партизани, одним з ватажків яких, Феодосій Ступак, був родом з Корюківки і раніше, за московських окупантів, очолював місцевий колгосп. Саме дружину і дітей останнього поліції ув’язнили, взявши в заручники. Наступного дня після вбивства Ступчихи у в’язниці радянські партизани провели операцію помсти та визволення з-за грат її дітей та своїх поплічників, нападом 27 лютого 1943-ого на місцевий охоронний гарнізон, вбивши сімдесят вісім і полонивши вісім мадярів-нацистів.
В ті далекі часи, коли на світі ще не існувало скляних банок з бляшаними кришками та тетрапаків для тривалого зберігання живильного соку українських садів, а все різномаїття так необхідних людському організму під час безкінечної сірості зимових днів вітамінів не вміщалося в одній пігулці, українська традиційна кухня вже мала свій секрет зимового вітамінного коктейлю бадьорості, і ім’я йому було узвар (чи як ще його називали: вар, звар чи кислиця).
Один з найпоширеніших на українських теренах напій виготовлявся з місцевих фруктів та ягід (влітку – свіжих, взимку — сушених). Тому зазвичай його компонентами в різних поєднаннях були: яблука, груші, сливи, чорносливи, вишні, абрикоси, чорниця, малина, смородина, виноград, малина, суниця, іноді м’ята чи мак в якості родзинки смаку, які відварювали (відпарювали) у печі, настоювали, а потім відціджували і на смак господині додавали меду для солодкості. Іноді перед варкою фрукти попередньо замочували на три-чотири години для зменшення терміну варіння до десяти-п’ятнадцяти хвилин з мінімальним ефектом кипіння.