Талановитий художник, геніальний поет, великий патріот для переважної більшості українців Тарас Шевченко залишається своєрідним ідолом, напівбогом, сухою сторінкою в шкільному підручнику, але за всією цією байдужою бронзою з похмурим поглядом з-під насуплених косматих брів окупаційна радянська влада сім десятиліть намагалася назавжди поховати звичайну людину безумовно неординарну, але зі своїми бажаннями, сумнівами, пристрастями, слабкостями, помилками.., безликістю створюючи прірву байдужості аж до ненависті між Кобзарем та його народом.
В одній мудрій книзі написано: «Не створи собі кумира!», розфарбовуючи світ в одноманітні білі та чорні смуги без напівтонів. І життя стане на багато цікавіше та різнобарвніше; людину треба сприймати цілковито разом з усіма її недоліками та перевагами через призму її вчинків, а не малювати вигаданий примарний образ, щоб одного разу розчаруватися.
Мародерство у московитів в крові, адже за відсутності цивілізованого коріння у витоків випадкової появи цього об’єднання диких племен, неспроможних до мінімальних проявів творення, вони за першої ліпшої нагоди крадуть в цивілізованих країнах все, до чого взмозі дотягтися від унітазів в українських селах та халатів турецьких готелей до самої історії і назви своєї країни.
Фактично сучасна Російська федерація — країна фальшивка, примара створена за триста років найнятими іноземними спеціалістами-фальсифікаторами. Навіть два слова її назви не мають до неї жодного відношення: «російська» є вигадкою хворої фантазії чергового московського царя-сатрапа Петра І, як похідне від стародавньої назви Русі-України в грецький вимові «Рось» на мокшанський манер, а про нормативно-правове регулювання федерації, що передбачає наявність суб’єктивної самостійності окремих її частин, на Московії — взагалі і мови не йде.
Коли на землю з неба летять перші білі сніжні пір’ячка, а на віконцях за ніч з’являються тонкі мереживні візерунки — то на землю після довгої клопіткої польової пори на українські терени повертається з глибоких карпатських печер, де він перечікував літо, Морозко (знаний також під іменами Тріскун, Студенець, Карачун, Зимник, Зюзя), володар холоду, вірний воєвода Зими, відгукнувшийся на її заклик. Його крок — і там, де мить тому непривітно чорніла земля, ліг пухнастий білий килим, ще крок, і сиротинське-голе гілля з коричневими цятками майбутніх бруньок вдягнені в теплі білі каптани, ще один — і зблідли від осінньої сірості щоках наливаються червоним рум’янцем, а в очах починають витанцьовувати жваві іскринки.
Одягнений у все біле не височенький сивочолий дідуган з червоним носом та бурульками в довгій бороді (в деяких легендах – рудій), що босоніж (за іншою версією — льодяних чоботях) крокрує крізь простір та час без перешкод (тому-то в народі його алегорично малюють в якості сріблястого вола, що перелазить через стіну), адже в його абсолютній владі прокладати мости і дороги крізь будь-які водяні перешкоди та трясовини, по полях та лісах, в українській міфології не має, як і більшість представників потойбічних сил, чіткого позитивного чи негативного забарвлення.
Його марш — гімн української свободи, який звучав крізь сім десятиліть радянського тоталітарного мороку і зараз надихає силою піднесення серця тих, хто б’ється з московською ордою на фронтах російсько-української війни. Автор назвав свій шедевр «Запорізьким», як місце колиски вільної української души, хоч сам народився на Полтавщині, виріс і все життя прожив на Сумщині, а помер — в Криму. Євген Адамцевич — спадкоємець славетних кобзарських традицій.
Вже в два рочки хлопчина зазнав першого удару долі, яких в його житті буде чимало — в наслідок вітряної віспи малюк назавжди втратив зір, але завдяки міцній підтримки своїх батьків, творчих особистостей (мати — театралка, батько натхненний співець-любитель українських пісень), не загубився у мінливому вирії життя, викоханий в атмосфері домашній теплоти українських традицій. В одинадцять – столична школа для дітей з вадами зору, в якій Євгену доведеться навчатися зовсім трохи, адже Перша світова 1914 — 1918 років поламала світобуття всієї країни, сім’я Адамцевичів разом із сином з полтавських Солониць опинилась в сумських Ромнах.
Велика політика — складна справа, де одне рішення може змінити долі сотень тисяч на століття вперед. Тим більше, якщо це політика України, який Бог за якісь гріхи призначив існування на межі трьох різних протилежностей: європейської цивілізації (головним чином представленої Польщею), східного світу в особі Туреччини та дикої московської орди, кожна з яких проповідувала експансивну стратегією існування, а остання і зараз ніяк не заспокоїться зі своїм імперським свербежем.
Навесні 1618-ого, коли українська Січь була як ніколи сильною, гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний прийняв умови військово-політичного союзу з Річчю Посполитою в триваючий вже дев’ятий рік війні проти Московії, що дозволило спадкоємцю польського престолу, Владиславу, за допомогою сорокатисячного козацького війська продовжити свій похід, що маже зупинився під Вязьмою через брак підкріплення та грошів в польовій скарбниці.
Поява на світ нового життя — це завжди дивовижна магія, яку так ніколи не зможуть до кінця пояснити всі науковці світу. Саме тому у всіх культурах це диво супроводжувалося чисельними обрядами та подвір’ями, які мали б забезпечити новому представнику соціуму щасливе майбутнє та захистити від всесвітнього зла. Не оминула ця традиція гідних нащадків аріїв, українців; головним ж позацерковним атрибутом хрестильного обряду, який зазвичай відбувався невдовзі після народження (щоб у випадку раптової смерті немовляти, воно пішло до Бога освяченим шляхом), була бабина каша.
Тріумвірат головних дійових осіб цього першого видатного дійства в житті нового повноправного члена українського суспільства складався з безпосередньо самого винуватця урочистостей, сповитухи, яка допомогла йому появитися на світ, та його хрещених — провідників дитини до Бога. І якщо немовляті відводилася в цьому дійстві виключно пасивна роль, то останні і складали основу самого святкування.
Сіре ніщо карельської глибинки, відоме як урочище Сандармах, так і залишилось би всього лише цяткою на мапі чергової московської імперії в кольорах крові, якщо б цю землю кати з НКВС без суду і слідства (бо той фарс з розстрільними трійками, які виносили смертні вироки тисячами на день не можна було навіть віддалено назвати правосуддям) так рясно не усіяли тілами своїх жертв, що і через десятиліття старанно похований в КДБшних архівах жахливий злочин не стерся з людської пам’яті.