Батярство – не професія і не рід діяльності, це стиль життя за неписаними законами вулиці проти діючої влади, що народився з нізвідки і пішов у нікуди, щоб залишити по собі легенди в романтичному ореолі борців за справедливість. Хоча починалося все далеко не так піднесено-культурно на львівських околицях середини XIX століття…
Замарстинів, Кульпарків, Байки і звичайно ж Личаків були їхньою рідною домівкою, що породила їх з чорної прірви нетрів. Вони були “королями” львівських вулиць, вирішуючи кому жити в страху, а кому вільно весело гуляти. Дрібний грабіж, розгульне життя, бійки і компанія прекрасних дам були їхнім кредо, адже не дарма саме слово “батяр”, яким вони самі себе гордовито називали з подачі невдалих австрійських копів, означає волоцюга, хуліган, гульвіса. Мало хто б хотіли зустрітися з одним з їх числа на безлюдній вулиці в темний час доби – справа могла обійтися від втраченого гаманця до серйозних травм в разі опору.
Козаки і воїни Української повстанської армії були його предками, в ньому текла їх повна невичерпної спраги свободи і непокори будь-яким поневолювачам кров. Не дарма ж його прізвище по матері було Гетьман. Його виховували в дусі національного патріотизму і віри в українську свободу, що було досить нелегкою справою в післявоєнному союзі рад. Народжений на Рівненщині поет, художник, мистецтвознавець, перекладач Григорій Чубай.
Зерна знань, що не завжди узгоджувалися з офіційною політикою комуністичної партії, впали на благодатний грунт яскравого таланту і рано дали свої плоди – вже в шістнадцять років його вірші друкувалися в місцевій пресі, вони ж стали причиною пильної уваги до юнака карального органу КДБ. Його викликали на допити, тиснули морально, з інституту його вигнали формально за неправильну відповідь “про національно-визвольну війну українського народу”.
Його шалено любила кіноплівка і публіка, а партійні бонзи поглядали зверхньо, не заважаючи творити магічне дійство на екрані. Навіть серед свого талановитого акторського кола він здобув славу веселого жартівника, який своїми жартами доводив до сліз грандів вітчизняної кінематографії. Борислава Михайлович Бурундуков – людина-легенда.
Щаслива випадковість в особі ректора театрального інституту ім. Карпенко-Карого Миколи Задніпровського, який побачив юне дарування на сцені аматорського театру київського заводу “Арсенал”, круто змінила життя вчорашнього випускника Київського будівельного технікуму. Його кінокар’єра почалася вже на перших курсах театрального (“Квіти на камені” Сергія Параджанова, 1962), а потім, не дивлячись на специфічну зовнішність охарактеризовану приймальною комісією як “типовий виконроб”, тридцять років котилася як по накатаній, з двома періодами роботи в Київському театрі російської драми ім. Лесі Українки та Київській студії кіноактора.
Перші промені сходячого сонця позолотили верхівки високих пагорбів і глибокими тінями обмалювали суворі лики на їх вершинах – скільки разів за своє життя сотні поколінь праукраїнців починали новий день з цієї заспокійливо-вічної картини сталості буття… Кам’яні ідоли здавна охороняли безкрай Приазовську степ, а тепер бережуть спокій українських зберігачів давнини. Хто вони і навіщо прийшли в цей світ – цю загадку намагається розгадати не одне покоління істориків, так і залишаючись десь між теоріями і легендами.
З вуст в уста протягом століть українцями передавалася красива легенда про народ великдонів, які прийшли в цей світ за довго до тієї прекрасної миті, коли перший сонячний промінь торкнувся цієї грішної землі. Перші земні жителі вони були могутні, так що від їхніх кроків тряслася земля, але невдячні – коли великий і всемогутній Творець вирішив ощасливити їх появою Світила замість подяки великдони піднялися на вершини своїх пагорбів і стали плювати у вогненний диск. Розгніваний повелитель усього сущого на землі прокляв первородців, значно зменшивши їх і назавжди звернувши на камінь серед Таврійських степів.
Чорний день в історії мирної України, коли сотні тисяч опинилися під радіоактивним ударом, ціле місто фактично припинило існування, а земля виявилася зараженою на багато десятиліть. Страшне слово Чорнобиль у всьому світі стало синонімом апокаліпсису, а імена його жертв перетворилися на рокіт похоронного дзвону на покоління вперед, і ліквідатори катастрофи були в перших рядах.
Але список імен тих, хто першими був кинутий у вогняне пекло реактора міг би бути набагато довший, якби не сила волі в протистоянні державної доктрини і наполегливість однієї людини.
Заморська гра, що підкорила весь світ, з’явилася в гирлі Кальміуса десь на рубежі XIX і ХХ століть, хоча версії про її основоположників різняться – від моряків англійських торгових суден на циклодромі біля Міського саду до іноземних інженерів з “Нікополя” або “Руського Провідансу”, а може правила гри шкіряним м’ячем почерпнув хтось з купленої за сорок копійок брошури Л.Н.Можаровского “Футбол. Керівництво та правила” надрукованої в Одесі в 1909-ому.
Хоча офіційною точною відліку існування маріупольського футболу вважається турнір п’яти портових міст (Бердянськ, Таганрог, Керч, Маріуполь, Феодосія), що проходив в останній 1912-ого, де команда на чолі з чехом Стефаном Красовським зайняла почесне третє місце по “коловій системі” як вказано в замітці від 4 серпня журналу “До спорту”.
Він потрапив в Мелітополь практично відразу після закінчення Московської лісової академії, в спекотний літніми місяцями і продуваний всіма вітрами студеними зимами Приазовський степ, де віками гуляв лише безпритульні ковила та орди кочівників. Звичайно, потрібно сказати, що за тридцять років з моменту заснування в 1845-ому творіння Корніса перетворилося на сорокогектарне зелене диво – ліс там, де зроду не затримувалася жодне дерево. Так що молодий талант Павла Михайловича Сивицького прийняв у своє володіння в 1874-му не голу пустинь.
Однак важкі наслідки для Московської імперії Кримської війни 1853 – 1856 років давалися взнаки – тотальний брак коштів для найму працівників і покупки засобів праці та природні сюрпризи від періодичних паводків річки Молочної до літніх приазовських посух зробили свою чорну справу – частина раніше висадженої Бердянської зразкової лісової плантації загинуло.