Вони вплітали в кінчики своїх кіс сталеві шипи, щоб в місцях удару ними ворогів розквітали українські маки. Вони зрізали своє розкішне волосся, перетворюючись з дівчат на юнаків, щоб легше було годинами лежати в засаді. Вони йшли на війну, щоб захистити своїх дітей і рідну домівку, коли в селах вже не лишалося чоловіків. Вони поневолені, але нескорені кидали своїх немовлят під копита незліченні полчища Московської орди, щоб їхні діти ніколи не стали рабами. Вони — берегині рідної землі, вони — українки.
Історія українок-воїнів почалася за довго до теперішньої російсько-української війни. Недарма ж де-які історики, базуючись на нотатках Геродота від V століття до н.е. про войовничих мешканок Понту та Меотиди, які майстерно володіли всіма відомими на той час видами бойової зброї від меча до луку зі стрілами, наполягають на праукраїнському походженні всесвітньовідомих амазонок. Вони мали власну, суто жіночу державу, хоча для продовження роду могли знаходитися у нетривалих стосунках із чоловіками сусідніх племен, і при цьому на рівних билися із добре зорганізованими військами фрагійців, коринфіців, ахейців.
Емський царський указ Олександра ІІ від 1876 рік і новий наступ московської влади на Україну з метою знищення національної самоідентифікації через заборону використовувати мову в церкві, книгодрукуванні, музиці, обмежившись лише побутовою сферою. На короткий термін черговий підступний крок від “братушек” дезорганізував рух супротиву російський окупації, але не повністю та не надовго. Свідома частина суспільства тільки ще міцніше об’єдналася перед новою загрозою — українська боротьба тривала. Кмітливі українці, якщо заборонили голос та письмо, швидко оговталися і знайшли свій спосіб відповіді варварам з Мокшанських боліт, причому на самому найвищому рівні у самій цинічній формі.
Ілля Ріпин, якого московити весь час завзято називають росіянином під прізвищем Репин, до кінця життя підписувався своїм справжнім українським ім’ям через транслітну в сучасній мові “і”. А як же ж могло бути інакше, коли він, народжений на харківській Чугуївщині в сім’ї спадкових козаків чугуївського полку, все життя із своїми українськими друзями, зокрема Дмитром Яворницьким, переписувався виключно українською (доказові письма і зараз зберігаються в музейних архівах).
Московська влада в 2014-ому тільки-но вкотре анексувала український Крим, російсько-українська гібридна війна знаходилася фактично на своїй початковій стадії, реальні бої на Донбасі лише набирали обертів… Цим переймалася, окрім світових лідерів, можливо ще якась кількість людей, але навряд чи дуже велика. Мабуть саме тому справжнім шоком для американського істеблішменту, а тим більше для російських пропагандистів на кінофестивалі Tribeca Film Festival стало: “Get out of Ukrain”, від Майка Тайсона. Московська журналістка аж відхитнулася від цих слів, наче зірка світового боксу її вдарив. Здавалось би, що йому, всесвітньовідомому “Залізному ”Майку”, до проблем України, яка знаходиться на іншому боці планети? Але ж ні — реакція була спонтанна, жорстка і дуже природна. Як виявилося цей інтерес до України має своє цілком матеріальне підґрунтя.
А почалася ця історія за багато років до того з переїзду до Сполучених Штатів з Тернопільщини сім’ї Гната та Анастасії Іващук (за іншою версією Еващук). Оселилося подружжя в курортному Кетскіллі в ста шістдесяти кілометрах від Нью-Йорку, і пізніше змінило ім’я на Евалд. Те саме зробила і їхня донька Камілла.
Безкраїй український степ, що тягнеться до обрію на тисячу кілометрів із заходу на схід, з давніх-давен вабив людей обіцянням багатих пасовищ, чисельної дичини, а якщо добре постаратися — то і величезних врожаїв. Але на землі, яка так мало бачить опадів, влітку потерпає від спеки, взимку — від холоду та буревіїв, у ті давні часи вижити могли лише найсильніші та найсміливіші, хоча справжні імена тих давніх племен мабуть ніколи не будуть вписані на сторінки історії, по них залишилися лише археологічні знахідки чи географічні орієнтири, за якими вони і отримали свої назви.
Однією з перших визначених самостійних культур на території України історики називають середнестогівську (IV тис. до н.е.), за представниками якої закріпилося звання перших приручителів коней Східній Європі. Перші кінники, великий стан котрих знайдений під Кременчуком, із своїми довгими списами, простими луками та бойовими молотами являли грізну силу. На відміну від них плем’я вівчарів нижньомихайлівської культури, що заселяло Приазов’я та нижнє Придніпров’є, було абсолютно не войовничим.
Яскрава сукня, кожний з елементів якої старанно створювався власноруч довгими зимовими вечорами та ретельно підбирався один до одного, щоб стріти новий день в радісній впевненості своєї неповторності та досконалості — чи це не споконвічна жіноча жага, яку не можна задовольнити до кінця?
Звичайно ж кожне традиційне вбрання українки починалося з головного — довгої вишитої сорочки, яка за часів Русі могла бути самостійною сукнею. Зазвичай матеріалом для неї слугувало домоткане конопельне полотно, а прикрашалася – власноруч вишитими рясними орнаментами (геометричним, рослинним, зооморфним) по манжетах, рукавах, горловині, груді, подолу, а іноді і спині. Кольори могли бути буд-якими, наприклад Полтавщині притаманна вишивка “білим по білому”. При схожості крою вишиванок в різних частинах України, головною відміною на заході була відсутність ластівець під пахвами, що знайшло свої відгомін у більш скованих рухах танків цих регіонів. Головний же принцип їхнього створення “Перед людьми — не соромно, перед Богом — не страшно”.
Доля цієї надзвичайної особистості оповите домислами та міфами на межі фантастики, бо ще за життя Ян Потоцький став легендою культури Польщі, Франції, Бельгії, Іспанії України… І зараз, дві два століття по загадковій смерті, в його історії буття більше запитань, а ніж відповідей, тому чисельні біографи продовжують наполегливо працювати, щоб хоча б частково розмалювати фарбами фактів ці білі плями. Його регаліям нема кінця — засновник славістики, перший археолог слов’янства, сходознавець, географ, етнограф, історик…
Жага його душі до пізнання всього на світі проявила себе доволі рано, але раз зробивши ковток з чаші пізнання, зупинитися вже не змогла, а коли зрозуміла, що ніколи не насититься та не побачить її дна — розчарована добровільно покинула цей світ. І не змогли стати йому на заваді ані соціальні умовності, ані сімейні цінності, ані власні обмежені фізичні можливості. Народжений під щасливою зіркою герба Пилява у винницькій глибинці (село Пиків) він вже в сімнадцять мав за плечима освіту Женеви, Лозанни, Відня та знанням декількох мов (основна мова спілкування — французька, знання польської доволі слабке).
Найулюбленіша, хоча деякі можуть і посперечатися, та найвідоміша українська національна страва борщ є в меню майже кожної місцевої господині. І хоча вік приготування за різними експертними оцінками рахується століттями (деякі стверджують, що більше п’яти), у кожної з них він неповторно-свій, особливий, приготований за старанно збереженим, передаваним від матері до доньки рецептом.
Дійство приготування борщу від купівлі всіх інгредієнтів до часу додавання кожного з них в процесі куховаріння — то майже магія. Мабуть саме тому борщ завжди в Україні подавали на номінальний обід, бо вважається, що душа небіжчика відлітає до небес разом з його ароматною парою. Тому блюдо це для українців сакральне, сповнене єднального сенсу між поколіннями, членами однієї родини, шановними гостями.