Від неї відхрестився рідний батько, вона втопила в крові і сльозах цілий край, за нею полювали сам король, а за на захист виступив турецький султан… Ім’я її кануло в забуття, але пам’ять про її гріхи народний поголос в легендах і переказах зберігає досі.
Крута гора над Ужем обрана владної правителькою, котру народна чутка прозвала Погань-дівою, для резиденції була під стать її норову – така ж чорна і населена нечистю. А щоб замок на вершині ніколи не змогли взяти приступом вороги, веліла жорстока будувати його тільки з добірних чорних каменів обмитих водами річки у підніжжя та вапно для розчину гасити лише молоком і яєчними білками.
З яких би далей вони не прийшли (на цей рахунок є три побычнодоведених історії), щоб досягти крейдяних гір на березі швидкоплинної річки серед густого лісу їм знадобилося не тільки християнське смирення і витримка, але і не дужа здатність тримати удар від ворогів земних і випробувань небесних. Що вже казати про титанічну працю будівництва на практично прямовисній скелі печерного монастиря.
Тому очікувати від загартованих життєвими випробуваннями жителів Святих Гір, що хоч і прийняли чернечі обітниці, покірності і непротивлення для будь-яких зазіхачів на їх розмірений, віддалений від мирської суєти уклад було великою помилкою – той хто зміг прорити в стрімких схилах на величезній висоті розгалужену мережу багатокілометрових тунелів, створивши ціле місто, чиїми працями на крейдяних відрогах з’явилися диво-храми схожі на ластівчині гнізда, у кого вистачало сил щодня піднімати на двохсотсаженеву височинь нескінченну кількість дубових бочок з цілющою вологою з Дінця просто не міг здатися без бою.
З давніх-давен в українському фольклорі збереглося безліч легенд про незчисленні скарби рідної землі, залишені поколіннями предків. І велика частка цих скарбів так ніколи не була, а можливо і не буде знайдена в осяжному майбутньому, бо вони є замовленими і зберігають на собі печатку закляття. Хоча при цьому в народі кажуть, що один раз на рік місце поховання зачарованого золота відкривається обранцеві блакитним світінням над ним, але викопати його можна лише в переддень Нового року.
Невелике село Михайлівка в глибинці Бессарабії. Рутинні весняно-польові роботи, які затяглися до глибокої ночі. Два звичайних тракториста. І раптом на вершині одного з курганів, якими так рясніє територія колишньої Сарматії від Дону до Дунаю, втомленим працівникам побачився блакитний вогник.
Народження через два роки після скасування петербурзькими владою ганебного кріпосницького, а по суті рабовласницького, права (хоча свобода в Московській державі так і не засяяла). Маленьке харківське село Вільховий Яр. Заможна сім’я відставного штабс-капітана Дмитра Грінченка. Забезпечене дитинство поміщицького сина. Чотири класи реальної харківської школи і… виключення через читання і поширення українських народовольських листків, царські каземати, туберкульоз.
Не зломлена, але загартована в тюремних катівнях воля змусила Бориса Грінченка боротися за виживання, навчаючись майстерності взуттєвої справи, та освіту, левова частка зароблених коштів йшла на купівлю книг для самостійної підготовки до здачі іспитів на звання народного вчителя, яке він щасливо отримав у вісімнадцятирічному віці.
Дев’яти короткометражних фільмів та серії про релігійні обряди Гаїті вистачило, щоб її ім’я стало в один ряд з найвідомішими американцями і закріпило славу засновниці світового авангарду. Її життя стало легендою для тисяч експериментаторів-візуалістів, шанувальників фрейдистських теорій та інтелектуала від богеми…
Коли 29 квітня 1917 року в родині київського психіатра Соломона Давида Деренковського і актриси Марії Фідлер відбулася радісна подія народження дочки Елеонори, ніхто і припустити не міг, що всього через кілька місяців країну втопити в крові більшовицький переворот, а після того, як через п’ять років українське бій за незалежність з оскаженілим люмпеном буде остаточно програно і на довгі сімдесят років втрачено надію, сім’ю чекає еміграція за океан.
Вільні поселення – економія для державного бюджету Російської імперії і рабство для всіх, хто мав нещастя народиться тут. І це в XIX столітті, коду весь інший світ ступив на шлях прогресу і творення! За визнанням народженого в Чугуєві Іллі Рєпіна «гірше було лише кріпакам». Але московитам було не вперше покривати викликаний тотальною корупцією і марнотратством правлячої верхівки державний грошовий дефіцит здиранням останньої сорочки зі своїх підданих, а ще краще – прикриваючись війною і порожніми гаслами, відібрати разом з майном і життя, щоб було менше обурених. Століттями з російського селянина виховували раба без права, без голосу, без свободи вибору.
Такий же фокус царський окупаційний режим вирішив застосувати на українцях, які спокушені обіцянками захисту від окатоличення і свободи самовизначення Михайла Федоровича Романова фактично відвоювали у татар і поляків Дике Поле, застосувавши ініційовану військовим міністром Аракчеєвим практику військових поселень, коли кожен народжений і проживаючий на їх території ставав практично рабом під гнітом регламентуючих правил та озброєних спостерігачів (без згоди начальства не дозволялося створювати сім’ю, будувати хату, залишати міську територію, вільного пересуватися).
Історичні помилки офіційних документів іноді виправляє маленька випадковість, яка як зерно істини народжуе на світ цілі фоліанти наукових пошуків та творчих робіт…
Придбаний в центральному антикварному магазині Києва для Чугуївського музею імені Іллі Рєпіна в далекому 1983 році майстерний портрет довгий час вважався в офіційних документах художнім зображенням А.Н. Терещенко (про що красномовно свідчила приклеєна етикетка) авторства Миколи Корниловича Пимоненка згідно перекресленого чорнильного напису на зворотному боці полотна.