Небесна роса чи божественний нектар — так його в давнину звали українські пращури. І це — зовсім не перебільшення, адже такого дива-дивовижного, як мед немає у всьому світі. Він живить та лікує тіло й душу, береже їх в віках — не дарма ж легендарного полководця, Олександра Македонського, поховали в труні до верху залитій медом, щоб зберегти назавжди в нетліні.
Саме тому поряд із хлібом та сиром божественний нектар був обов’язковою жертовною складовою будь-якого обряду підношення богам праслав’ян (як мінімум від VI тис. до н.е.). Традиція вшанування вищих сил за його допомоги продовжує своє існування в видозміненому вигляді і сьогодні такими напів-християнськими святами, як Медовий спас та Мед, обрядовими стравами, як ще трипільські різдвяні кутя-узвар, млинці з медом на Масляну чи медова мисочка для Дідуха на покутті.
Шебутний та спритний дідко з охайною борідкою, завжди в брилі, з під якого за всім обійстям пильнують гострі оченята-ґудзички — так вперто твердить народний поголос. Тому що велике питання, хто більший господар на подвір’ї: людина чи дворовик. Шкіряні чобітках на м’якій підошві, батіжок за поясом — він виходжує павичем серед свійської худоби, заглядає в кожний куток сараю, стайні, курятнику чи хліву, тримає під контролем всі запаси сіна-соломи, знає кількість усіх банок-склянок-глечиків в лосі.
Дух подвір’я — кращій друг та помічник домовика тільки той хазяйнує в хаті, а дворовик — на дворі і вхід до житла йому заборонений. На його піклуванні знаходиться лад на обійсті (береже його від неладу, пожежі, грабунку) та здоров’я найменшої господарської тваринки.
Два століття в межах вічності — краплина в морі, здається цей гіркуватий на присмак овоч з глянцевими боками був на українських грядках завжди. Він прийшов до української кухні, промандрувавши пів-світу з далекого Китаю через Південну Європу, щоб швидко відвоювати свою частку літньо-зимового столу. І якщо літні страви з баклажанів українцями були здебільшого запозичені з інших культур, заготівля на майбутні холоди та їхні чисельні свята — винахід суто місцевий.
Найдивовижніші властивості синіх баклажанів, як їх називали ще століття тому (під тим ж ім’ям, але з прикметником «червоні» виступали помідори) – значне покращення смакових властивостей при мінімальній термічній обробці та тривале зберігання без додаткових умов після періоду перекисання. До того ж окрім елементарних спецій вони не потребують обов’язкових додаткових супутників.
Він народився полтавчанином, а помер уродженцем Луцька, проживши двадцять років після своєї фактичної смерті — людина майбутнього, людина загадка, історія життя якої – гримучий коктейль із заплутаних фактів та вигадок. Такі неординарно-обдаровані особистості, вперто крокуючи попереду свого часу, самі по собі перетворюються на блискавичну легенду, а присмак таємниці перетворює їх на наднову, що стає центром тяжіння маленького всесвіту. І хоча на надгробку стоїть ім’я Юрій Кондратюк, народився він Олександром Шаргеєм — український вчений, винахідник, основоположник теорії космонавтики та ракетобудування.
Студентське дитя, що в Полтавських єпархіальних відомостях означене як син Гната Бенедиктовича Шаргея та його законної дружини Людмили Львівни в дівоцтві баронеси Шліпенбах, народжений 9 липня 1897-ого та хрещений Олександром 28 липня того ж року. Долю рано осиротілого хлопчини (мати померла в лікарні для душевнохворих, коли він був ще зовсім малюком, батько — в 1910-ому) фактично визначили дві жінки та нерідний дід: полтавська бабуся Катерина Кирилівна, її другий чоловік Яким Микитович Даценко та мачуха, Олена Кареєва.
Дивно, його прізвище, здавалось би, віщувало йому вміле поводження з розпеченим металом між молотом та ковадлом… але кров пращурів, мабуть, накопичивши за століття мудрість всесвіту, трансформувала його здібності в більш творче та мирне руслу, подарувавши беззаперечний величезну українську душу, музичний талант та гарний хист до майстрування бандур. Олекса Коваль — український націоналіст, альтруїст, бібліофіл, історик, кобзар і бандурист.
Дитинство в затишному дніпровському Підгірному, батькова теслярська наука, юнацький підробіток в одній з чисельних німецьких колоній українського Лівобережжя, робітництво на Катеринославському металургійному, піонервожацтво… все це було лише примарним антуражем до справжнього покликання його життя — бандури та кобзарства, недарма ж доля йому подарувала шанс вчитися у самого Феодосія Часника.
Той центр тяжіння строкатого львівського суспільства, о стіни якого раз-у-раз розбивалися хвилі релігійних, національних, соціальних… суперечок, щоб нарешті схлинути назавжди. «Львівська опера» стала тією досконалою у всіх сенсах архітектурною перлиною, заради якої цілу річку сховали під землю, змінивши образ центра середньовічного міста на той, визнаний всесвітньою культурною спадщиною, знаний і поцінований зараз не тільки в Україні, а й далеко за її межами.
Кажуть, опікунська комісія будівництва театру була настільки прискіплива до кожної деталі не тільки втілення в життя архітектурного проекту, а й кожної дрібниці внутрішнього начиння, що така основоположна деталь інтер’єру, як головна сценічна завіса, стала предметом багатомісячних палких дискусій і суперечок. Адже саме вона фактично виступала візитівкою театральної містерії, як головний фасад — екстерьєрною для самої будівлі.
Народження в Харкові, українській столиці освіти та прогресивної соціально-громадської думки, мабуть, зіграло в долі Левка Ковальова не останню роль. Він зі студентської лави Київського комерційного являв собою ту постать, яку Іван Майстренко, пізніше охарактеризує, як професійного революціонера-боротьбиста, а пізніше завзятого науковця-експерементатора.
При наявності вроджених різнобічних талантів: математичних, логічних, художніх… саме ораторський помножений на активну громадянську позицію зіграли в житті Левка ключову роль, коли він в свої дев’ятнадцять стає одним з фундаторів Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), а вже за чотири роки — членом її Центрального комітету, що забезпечило двадцятичотирирічному молодику місце в українській Центральній Раді. Пізніше він долучився до радикального крила УПСР, знаного як «боротьбисти». Однак тяжіння до лівацтва, як показала його подальша доля, зіграло з Ковалівим поганий жарт.