Через сім десятиліть після скасування кріпосного права в Україні однією, тоді ще царською, московитською окупаційною владою, після нетривалого періоду волі нова, викуплена кров’ю українських борців за незалежність, червона знову вдягла на українців рабські кайдани. І це ті, що прийшли під гаслами «волю народу», «землю – селянам, заводи – робочим» та іншими популістськими народовладними гаслами…
Після остаточного встановлення диктатури пролетаріату (фактично поновлення окупації України московією під червоними прапорами та жорстоке придушення народного опору, адже в період Визвольної війни 1917 — 1922 на території України одночасно вирувало до 1 700 повстань проти більшовиків) під прикриттям «полегшення» сільськогосподарської діяльності через спільну працю та громадське (фактично державне) володіння знаряддями труда червоні почали впровадження колективізації та примусове зганяння селян в колгоспи з відйомом їхньої землі та пригноблення за допомогою Першого штучного Голодомору 1921 — 1923 років.
Затвердження більшовиків на окупованих українських землях в якості влади (світ і тоді зрадив Україну визнавши московський протекторат над нею) призвело до поступового «закручування гайок», яке взяли старт з 22 липня 1930 року з заміни грошової оплати праці в колгоспах на трудодні (один день виходу на роботу — одна паличка в журналі). При цьому кожен повнолітній житель села мав заробити на рік 60 – 100 таких паличок на рік, діти старші дванадцяти — 50. В якості покарання за невиконання норми панщини на державу — позбавлення присадибних ділянок з вигнанням з колгоспу.
Наприкінці року після здачі плану колгосп «розраховувався» з селянами. Так середня вартість оплати труда складала в кращому випадку 37коп. / трудодень при вартості пачки цигарок в 35коп (в 1931-ому 48% колгоспів взагалі не заплатили за відпрацьовані трудодні жодної копійчини). Вартість трудодня була меншою за добову норму хлібу блокадного Ленінграда (250г), радянського концтабору (350г житнього) чи німецького військовополоненого (300г пшеничного та 300г пшенично-житнього).
Наступним кроком радянського закріпачення українських селян стало запровадження в 1932-ому нової єдиної паспортної системи СРСР, до якої жителі сільської місцевості не були включені. Фактично немістяни стали рабами держави: без паспорту заборонялося покидати свій населений пункт, міняти місце свого проживання, змінювати місце роботи поза межами свого села, а пізніше – навіть в’язничний строк з відбуттям покарання в концтаборах ГУЛАГу.
Але вогник українського опору продовжував жевріти на окупованих Москвою теренах. Тому в кремлівськими онзами було прийняте рішення розрубити «Українське питання» знов «раз і назавжди» — так був розроблений план геноциду за допомогою штучного Голодомору 1932 — 1933 років, коли кістлявою рукою смертю були забрані мільйони життів. Цілі села в Україні стали примарною пусткою — ціль була досягнута, в ці домівки рашисти заселили виходців зі своїх багнюк.
Потім буде розв’язана Сталіним та Гітлером Друга світова війна, в який кривавий московський режим втопить десять мільйонів українців, женучи людей, як худобу, на забій без підготовки, спорядження та зброї. Українські села знов майже вимерли. Система радянського закріпачення українського селянства фактично продовжила своє існування в незмінному стані аж до 1959 року.
Скасування її проходило в три етапи: виплата грошей за трудодні (1959 рік), скасування системи роботи за трудодні (1966 рік), паспортизація сільського населення (з 28 серпня 1974 по 1981 роки). Півстоліття радянські окупанти тримали українське селянство в рабстві.