Сім років будівництва – радянський довгобуд в глибинному серці сивого Києва. Відкриття станції метро «Золоті Ворота» було заплановане на кінець 1989-ого із запізненням на чотири роки з-за глобальних фінансово-економічними проблемами «процвітаючої» країни рад, яка вже стояла однією ногою в своїй могили. Декор нової станції мав стати класичним для того часу будівництва – масивні пілони в стилі «сталінського ампіру», які в своїй беликості спотворили чимало архітектурних об’єктів.
Мабуть, все йшло б за планом, якщо б не втручання головного на той час архітектора будівництва Миколи Жарікова, на думку якого проект не розкривав глибинний історичний зміст Золотих Воріт, як головної брами стародавнього стольного княжого граду. Його рішення про зупинку реалізації проекту та залучення Вадима та Бориса Жежеріних подарувало Київу те, що невдовзі буде визнане пам’яткою архітектури України та увійде до переліку найкращих метростанцій Європи (за версією «The Daily Telegraph» від 2013 року) та світу – туристичного видання BootsnAll 2011-ого.
Хоча спочатку нові дизайнери представили проект, в якому головним декором мали стати давньоруські орнаменти (окупаційна радянська влада категорично забороняла будь-які згадки в українському мистецтві про історичних постатей і ролі церкви в становленні великої Київській Русі), і він навіть був офіційно затверджений. Але київські історики обурилися такому нівелюванню історичної значимості символу Ярославова граду, дійшло навіть до погроз Вадимові блокувати його художню діяльність в цій сфері.
Після такого наступу української інтелігенції Жежерін здався і вирішив запросити на допомогу знавця давньоруської тематики Григорія Кореня, а той в свою чергу – Володимира Федька. Саме рішенням цього тріо на світ з’явилися видатні постаті домонгольської доби Русі-України.
Працювати і складати величезні мозаїчні панно серед пилу і бруду будівельного майданчику було просто не можливо, тому для виконання трудомісткої роботи пристосували внутрішній двір Київпроекту, де від світанку до заходу сонця майстри збирали в металеві форми силуети, контури, орнамент, які потім монтували на стіни станції метро.
Вадим Жежерін, як очільник маленького колективу, особисто докладав Жарікову про хід робіт, але приносив замальовки лише орнаментів, зберігаючи в глибокій таємниці справжні результати їхньої роботи в побоюваннях активного супротиву радянського керівництва, яке мало дотримуватися атеїстичної ідеології комуністичної партії. Тому величні князівські постаті та золоті куполи київських храмів стали повною приголомшливою несподіванкою для керівництва приймальної комісії, яка на диво залишилася у захваті від талановитої майстерності втілення давньоруського духу творчим колективом, коли скинутий папір оголив всю грандіозну картину Золотих Воріт.
Відкриття стало справжньою подією та кроком до відродження української національної свідомості давньоруської столиці – приголомшливі грандіозність та велич інтер’єрів нової станції метро змусила перших відвідувачів прокинутися – так під землею через багато десятиліть московського цькування та заборон під Золотими Воротами лунали українські народні пісні, які співав хор пересічних киян – перших відвідувачів, як молитва до Бога за свою батьківщину в останній день 1989 року, і над ними гордо сяяло «Слава Україні!» на фризі проміжного вестибюлю нової київської станції метро.