Важко було жити, нелегко було працювати, а жили й працювали. Наполегливо розчищали люди дрімучі ліси, звільняли від каміння гірські схили, відкривали джерела, розводили сади, виноградники. Відступили перед людиною лісові нетрі, підкорилися гори. Все кращим, легшим і багатшим ставало життя. І чим більше люди справлялися зі своєю нуждою, тим більше розуміли, що самі вони своєю працею поліпшують своє життя. Люди повірили в себе, у свої сили і перестали підкорятися своєму божеству.
Дізнався злий бог про те, що жителі узбережжя більше не визнають його, і страшенно розгнівався. Три дні і три ночі над узбережжям клубочилися чорні хмари, гримів грім, бушувало море. Але не злякалися люди. Чого їм боятися, коли вони за свій вік і не таке бачили. Хіба рибалку не заставала буря у відкритому морі? Хіба пастухові не доводилося в негоду бувати в горах? Хіба бурхливі дощові потоки не змивали поле орача? Але людина завжди перемагала. Рибалка на своєму утлому човнику досягав берега, пастух рятував стадо і себе, а орач знову наносив землю на своє поле.
Людина перемогла і цього разу. Минула гроза, виглянуло сонце, заспокоїлося море. Життя пішло своїм чередом.
Ще дужче розгнівався бог. Знав він, видно, що влада з його рук іде.
— Мене не стане, — і життя на цій землі не буде, — гримів він. — Зітру все на порох!
Полетів він негайно на північ, де лежав Великий ведмідь, величезними льодами і міцними ланцюгами скутий. Розсунув злий бог величезні льоди, зняв з нього міцні ланцюги і велів плисти в південну країну, щоб покарати непокірних.
Зрадів ведмідь волі і поплив по морях і океанах. У тому місці, де лежало село Форос, наблизився він до кримського берега, вийшов із глибоких вод і піднявся на сушу, являючи своє величезне тіло. І був він такою грізною горою, а густа шерсть на ньому лилася, як дрімучий ліс, ребра здіймалися, як стрімчаки, морська вода стікала по тілу, як гірські струмки і водоспади в лісі.
Могутні важкі лапи ведмедя ступили грузно на кримську землю, і могутня спина його досягла хмар. І піднялися від виходу ведмедя з води такі великі хвилі, що кілька сіл було начисто змито.
Вийшов із води Великий ведмідь і рушив уздовж берега. Своєю важкою вагою він усе руйнував на своєму шляху. Страшні лапи його роздавлювали все, що під них потрапляло. Гострі могутні кігті розривали землю величезними борознами, залишаючи після себе ряди глибоких ярів і ущелин. Під великим тягарем ведмежого тіла поповзла земля зі схилів кримських гір, оголилися, як кістки з-під м’яса, тверді кам’яні надра. Але й камінь не встояв під небувалим тягарем, і руйнувалися з великим гуркотом скелі й цілі гори, розсипаючи далеко довкола себе купи уламків.
На тому місці, де нині простягається долина міста Ялти, Великий ведмідь пустив у хід усю свою могутню силу. Він натискав могутніми боками, бив і напирав важкими лапами, люто ричав і ламав невблаганними кігтями. І відсунулися високі гори далі від берега, утворилися глибокі долини і широкі улоговини там, де раніше стояли високі пагорби і пологі схили.
Так дістався Великий ведмідь до того місця, де очам його відкрилася квітуча і привітна Партенітська долина, що пестить зір миловидними пагорбами, розкішними садами, соковитою зеленню луків, важкими гронами виноградників.
Поглянув ведмідь на красиву долину і побачив, що немає кращого місця в Криму, а може бути, і на всій землі.
І здригнулося люте серце ведмедя. Ні, не стане він більше руйнувати цей чудовий край. Він сам залишиться жити тут, щоб вічно милуватися повітрям, купатися в теплих водах Чорного моря. Він не бажає більше повертатися на північ, де його чекає неволя в льодовому лігві.
Позіхнув ведмідь пересохлою пащею, так що гори затремтіли, і сповз до моря напитися води. Опустився він на коліна, занурив у блакитну вологу свою страшну пащу і став довго і жадібно пити. Грозно вирувало море біля спраглої пащі, високі хвилі ходили узбережжям від важкого дихання звіра.
Побачив злий бог, що не слухається його більше ведмідь, і зрозумів, що прийшов йому кінець, що людина перемогла.
— Залишайся ж навіки на цьому місці! — промовив він своє останнє заклинання.
І стали кам’яніти величезні частини тіла ведмедя. Могутні боки перетворилися на страшні стрімкі урвища, висока спина стала округлою вершиною гори, ведмежа його голова над морською безоднею зробилася гострою скелею, густа шерсть обернулася на непрохідну дубову гущавину.
Великий ведмідь став Ведмідь-горою. Лише Чорне море продовжувало вирувати біля пащі ведмедя, ніби він і далі пив воду.
Минуло багато віків. Поблизу нової гори з’явилися села. Тільки всі вони трималися осторонь, наче боялися скам’янілого ведмедя. А раптом той прокинеться і знову поповзе берегом, трощачи все на своєму шляху?
Але ось до Криму прийшли хлопчики й дівчатка з червоними пов’язками на шиї. Не боячись старого ведмедя, вони побудували неподалік від нього свій табір. Ці хлопчики й дівчатка — піонери. Їм нічого боятися Великого ведмедя. Адже вони прекрасно знають, що все розказане про цю гору — легенда. А вигадали легенду люди тому, що гора своїми обрисами схожа на ведмедя.