Одеський водопровід

Питання водопостачання Одеси, як міста що знаходиться в сорока кілометрах від найближчої річки, стояло гостро з моменту її заснування. В якості тимчасового рішення підприємливі господарі ділянок з джерелами по Фонтанській дорозі (збереглася до нині) продавали її, маючи надприбуток, бо вартість одного відра дорівнювала вартості кілограма м’яса. При них з’явилася ще одна міська спеціальність – водоноси.

Однак із зростанням міста (1820-ті) проблема з водою наростала, для чого було вирішено по всьому місту споруджувати підземні резервуари для зберігання талої та дощової води і каналів їхнього постачання з керамічних труб і цегляної кладки оснащених фільтрами з гравію та вугілля. Для цих же цілей нові будинки будувалися з односхилими дахами. За відгуками цілюща волога з цистерн відзначалася м’якістю і хорошими смаковими якостями. Кількість одеських цистерн за тридцять років досягло півтори сотні.

Невирішена до кінця проблема змушувала шукати підприємливі уми альтернативні шляхи водопостачання не без вигоди для себе. Так в 1843 році тандемом Стефан Пішон – ротмістр Віттенберг була узята в оренду у колонії Люсдорф на дванадцять років ділянка Великого Фонтану з метою будівництва першого водопроводу. Вода викачувалася з джерел насосами і подавалася в центр Одеси (кут Старопортофранківській і Великій Арнаутській) по трубах діаметром у півметра. Після приєднання до проекту Таганрозького купця Тимофія Ковалевського з’явилася і водонапірна вежа (район 16-й станції Фонтану). Ціна сорокаведерної бочки в той час становила 40 копійок влітку і на 5 копійок дорожче взимку.

Значне зростання “чорноморської перлини” в другій половині XIX століття призвело до нового витка напруженості в питанні водопостачання. В тендері оголошеному в 1871 році міською думою на будівництво водопроводу з Дністра переміг проект В.Швабе і Д. Мооро, а у вересні майбутнього року була розпочата укладка стопудових труб чотириметрової довжини водної артерії загальною протяжністю 257км. Ще за рік перша вода пішла в міський фонтан у Спасо-Преображенського собору.

Новим викликом стала нестача тиску через вісімдесятметрового перепаду висот між Одесою і Дністром, тому в 1890-ому на найвищій точці берега річки була побудована додаткова насосна станція з англійським очисним обладнанням, яка представляла собою колону висотою тридцять один метр.

Залежність водокачек від привізного вугілля вперше поставило місто на грань колапсу в Першу світову, коли до 1918 року з чотирьох машин працювала половина і чотири фільтра з шести, а румунські війська періодично захоплювали вугільні баржі в гирлі Дунаю. Через зниження подачі води в 3-5 разів в місті почалися епідемії тифу і холери. Суворою зимою 1919-ого Дністер і зовсім замерз, так що постачання палива фактично припинилися, в зв’язку з чим в експлуатацію була введена вузькоколійка Дністер – станція Вигода.

Другий раз артерія життя поставила Одесу на межу виживання в 1941-ому під час облоги міста німецькими військами – 11 серпня останній працівник покинув станцію на Дністрі, а в самому місті були прорубані близько восьми десятків свердловин, підготовлені старі і нові ємності для зберігання води. Однак через три дні на незайняту ще насосну проник десант і за три дні в місто було перекачано ще сорок тисяч кубометрів води. Водонасосні споруд на Дністрі вдалося пережити Другу світову без особливих втрат, так що відновлювальні роботи в 1944-ому були закінчені в найкоротші терміни.

Пізніше буде реконструкція зі збільшенням проектної потужності до 404 тис. кубів на добу (1951) і введенням системи “швидких фільтрів” (1970-ті). А в 1990-х водоканал Дністер-Одеса передали в оренду “Інфокс” строком на 49 років, після чого почалася модернізація застарілого обладнання. Зараз Одеса цілодобово забезпечується якісною водою.

16-02-2019 Виктория Шовчко

Обговорити статтю в спільноті

Коментування цієї статті закрите.