Він був сином того, кого один з найвидатніших князів Київських любив більше за всіх своїх дітей, не дарма ж Ярослав Мудрий витратив багато сил енергії щоб виклопотати для свого Всеволода руку доньки візантійського імператора Костянтина, Марії-Анастасії. Дід навіть встиг побачити первістка цього союзу, якого назвали Володимир (княже) Васил (хресне) Мономах (на честь діда по матері).
Навряд чи він розраховував зайняти головний престол Русі-України в Києві. Очолюючи по-черзі Смоленське, Чернігівське, Переяслівське князівства він вдало ходив походами на половців, керував в міру свого бачення ситуації та вимог того часу, ростив своїх синів…
Смерть Святополка в 1113 році змінила все – спочатку в Софії Київській зібралось віче із видатних громадян країни, які в решті-решт винесли свій вердикт «просити Володимира Мономаха на київське княжіння». Так в свої шістдесят він став правителем великої імперії від Сяну до Дону.
Народний епос зберіг про нього згадку як про далекоглядного, мудрого та справедливого правителя, який з роками не загубив свою енергію та працездатність, що помножене на величезну прихильність народу забезпечило йому визнання всіх князів українських земель та дарувало величезну владу. Саме тому епоха Володимира Всеволодовича визнана істориками як найпродуктивніший період за часів існування Київської Русі.
Перекази, що з кожним поколінням все більше перетворювалися на легенди в ореолі нових подробиць, на стільки освятили постать Маномаха, що північні дикі племена московитів довгий час використовували його шапку для вінчання на царствіє в марній надії доторкнутися до вселенської мудрості.
Хоча ідеальний правитель перетворюється на звичайну людину з плоті і крові зі своїми гріхами та земними бажаннями через призму філософсько-автобіографічної праці князя «Повчання дітям», в якій він не приховуючи фактів, проводить оцінку свого життя в контексті своїх вчинків, нехай і не дуже однозначних. Там є і порушення слова та законів гостинності при вбивстві двох половецьких князів, і заповіт помірності у войовничих настроях, хоча сам визнає, що при захопленні Мінська не лишив в живих ані людини, ані тварини. Так, державних інтересів Володимир Василь тримався, але й про себе пам’ятав, забираючи у власність свою чи синів землі покараних за справедливими законами князів.
Мономах помер у травні 1125-ого біля стін своєї улюбленої церкви в Переяславі на березі Альти у віці сімдесяти двох років від народження. Але у зв’язку із високим соціальним становищем та всенародною любов’ю тіло його було перевезено до Києва і поховане на почесному місці в соборі Святої Софії. На його смерть літописець написав хвалебну оду: «Усі наміри ворогів Бог дав під руку його; прикрашений доброю вдачею, славний перемогами, він не заносився, не величався, відповідно до заповіді Божої добро творив ворогам своїм і паче міри був милостивий до бідних і вбогих, не шкодуючі маєтку свого, а все роздаючи нудженим». А загалом Володимир Всеволодович був правителем свого часу у всій повноті та багатогранності цього титулу.