Спуск з Ангарського перевалу на Південний берег… Дорога в’ється змією. З лівого боку весь час від підошви до вершини видно гору Демерджі.
Після Чатир-Дагу це найкрасивіша гора в Криму, кажуть місцеві жителі. Скільки годин має день, стільки раз змінюється її колір. Наче веселка переливається по її схилах.
Вдень, коли все залите сонячним світлом, можна помітити на горі скупчення брил, ніби велетень відривав їх од вершини і складав у купу. На стороні, звернутій до долини, видно кам’яні колони, казкові фігури, – чи то люди, чи то тварини. Стоять ці химерні статуї поруч із звичайними скелями і немов запитують: «Дізнайтесь, хто ми такі, як ми потрапили сюди».
Про них старожили розповідають безліч легенд. Ось одна така легенда.
В далекі-далекі часи посунули на кримську землю орди завойовників-кочівників. Були вони кремезні, довгорукі, обличчя – круглі, очі – маленькі, а погляд – лютий-лютий. Як вогненна лава, розтікалися вони по степах і горах, дим, гар, сморід стелилися за ними.
Не скорилися чужинцям кримські жителі, хоробро зустрічали ворогів. Немало винищили вони незваних гостей, трохи збили їм пихатість.
Чим далі вглиб півострова просувалися завойовники, тим дужче відчували вони потребу в зброї.
І дійшли вони до гори, яку місцеві люди називали Фунна-Димуча. Піднімався з вершини її стовп димучого вогню, завжди світло було навкруги гори.
Славилися навколишні жителі ковальським мистецтвом, чимало умільців жило в селищі біля підніжжя гори, працюючи в своїх маленьких кузнях.
Перше горно в цих місцях люди запалили від вогню з вершини Фунни. І часто в народі цю гору називали по-іншому: Демерджі, Коваль.
Зібралися навколо гори воєначальники завойовників, здивовано дивились на її окутану димом вершину.
- Краще горно де знайдеш? – сказав найстарший. – Тут будемо кувати собі зброю…
Він покликав людину, що виділялася своєю зовнішністю. Була вона висока, широкогруда, з довгою чорною бородою, в якій вились сріблясті нитки. Очі в людини були великі, красиві, подивившися в них – відірватися трудно, а на душі – страшно. Хто хоч раз бачив цю людину, той не міг забути ні її могутнього тіла, ні її важкого погляду.
Сказав найстарший воєначальник чорнобородому кілька слів, відійшов той мерщій, взяв з собою кількох воїнів, і пішли вони до селища. Захопили вони там з десяток жителів, примусили провести на вершину гори.
Відтоді почали завойовники одержувати нову зброю. Кував її на вершині чорнобородий коваль. Влаштував він там велетенську кузню. Цілими днями гора гриміла, валив дим, танцювало полум’я, розносився стукіт і дзвін молотів. Гора дрижала. Шаблі, списи, щити, сокири – все це везли і везли армії завойовників. І тому, що чорнобородий володів якоюсь таємничою силою, сталь з гори була такою, що рубала будь-яку іншу, а сама навіть не зазубрювалась. І цією диявольською зброєю всіх знищували завойовники.
Опустіли навколишні селища. Найсильніших чужинці примусили кувати зброю для пригноблення рідного народу. Заковані в кайдани невільники працювали до знемоги. Розколупали жерло гори, збільшили силу вогню, що піднімався з неї, висікли із скель величезні колони, покрили їх навісом. Гинули люди від непосильної праці, від голоду та бідувань.
Палаюче полум’я сушило землю. Висихали джерела, міліли річки, перестав родити виноград, гинули плодові дерева.
Наближався кінець всьому живому навколо гори. Поблизу Фунни ходила смерть з косою – все нових і нових трудівників вимагав чорнобородий коваль, все більше і більше гинуло їх на вершині гори.
Зібралися старійшини кількох сіл, щоб вирішити, як їм позбутися страшного сусідства, як погасити пекельну кузню, щоб перестала вона кувати зброю, що сіяла в світі руїни і смерть. Послали вони найбільш шановних до коваля просити його піти геть з гори. Довго їх не було, і раптом доставили з Фунни ще гарячий глек з попелом і рештками людських кісток.
Зрозуміли в селищі, що хотів сказати їм коваль, і завмерло все навкруги у великому горі.
Тоді одна дівчина – Марія – вирішила поговорити з володарем вогню. Тихенько пробралась вона мимо сторожі, ледве помітними стежками добралася до величезної кузні. Похмуру картину побачила Марія. Під навісом клекотіли вогнем десятки горнів, гуділи міхи, іскри розлітались яскравими снопами. Біля коваля стояли напівголі люди, б’ючи молотами по розжареному залізу.
В кутку на купі заліза лежала мертва людина. Марія впізнала свого сусіда, якого зовсім недавно забрали на гору…
Дочекалась вона, поки з’явився чорнобородий, і підійшла до нього.
- Слухай мене, чужинцю, – сказала вона.
Коваль окинув її хижим поглядом.
- Чого ти хочеш?
- Я прошу тебе – не губи людей, іди собі звідси.
Засміявся чорнобородий.
- Ні, не піду я. І тебе тут залишу. Ти будеш моєю…
Він простяг руки до дівчини. Відштовхнула вона його з шаленою силою. Упав чорнобородий біля горна, обпалив волосся, одяг. Заревів він мов звір, схопив щойно викуваний кинджал – і впала Марія неживою до його ніг.
Стара сива гора не витерпіла такого злочинства. Затремтіла вона від основи до вершини, захиталися підвалини, на яких тримався навіс, повалилися на горни та ковадла. Ширше розкрилося жерло гори і провалився в його розжарену пащу чорнобородий разом з помічниками-чужинцями. А всіх невільників ніби вітром підняло високо в небо і плавно опустило до їх хатин.
Коли погасло полум’я і уляглась пилюка, знизу побачили надзвичайне видовище. На схилі гори височіли кам’яні статуї химерних чудовищ – то були потворні подоби коваля та його підручних. А на найвищому місці гори, якщо дивитися з долини по дорозі до моря, з’явилася скеля, схожа на жіночу голову. Вона нагадувала всім жителям про дівчину Марію – останню жертву жорстокого коваля.
І з того часу погасла Фунна, не видно вогню над її вершиною, і люди забули давно назву гори – Димуча. Але не забув народ пережитого лиха і закріпив за горою нове ім’я – Демерджі, що значить «коваль».