22 вересня 1939 року Польща здала Львів на поталу московським окупантам, стара Європа знов віддавала землі своїх союзників в марних сподіваннях на замирення одночасно двох агресорів, які вже поділили її навпіл. Того осіннього дня до столиці Галичини зайшли переможці – типові росіяне з монгольсько-калмицькими обличчями, не чесані, не голені, в брудній різноплановій м’ятій формі… Вони викликали скоріше огиду, а ніж страх.
Всі окуповані українські села і міста перетворилися для радянської еліти на місце паломництва для грабунку. Малоосвічені представники країни «робітників і селян», які хлинули на західноукраїнські землі в пошуках наживи та ексклюзиву, дуже швидко перетворилися на невичерпне джерело жартів та глузу для місцевих від мала до велика. Ну що ще залишалося, не плакати ж? А приводів радянська «еліта» давала, хоч відбавляй.
Український народний та літературний епос залишив безліч спогадів про те, як «визволителі» використовували нічні горщики в якості посуду для приготування свої поганопахнучої юшки, яку вони називали їжею, ходили з ними по молоко чи жерли в крамницях туалетне мило, нафталінові кульки, косметику.., прийнявши їх за кондитерські ласощі, а потім ще й сварилися на господарів крамниці за поганий товар, від якого болить шлунок.
Перший раз потрапивши до цивілізованого європейського світу східні московські варвари не розуміли призначення великої кількості речей та не чули великої кількості слів, але в міру своєї обмеженості при природній пихатості навіть собі не зізнавалися в цьому (адже їхня пропаганда запевняла що в союзі є все, і це все найвищої якості). Тому українці вигадали для себе новий вид розваги – питатися у туристів-мародерів: «А чи є в радянському союзі…» (а далі за фантазією йшло: холера, викопана вовна, Копенгаген…), на що недолугий московит неодмінно відповідав: «Звичайно є!», – під за гучний сміх місцевих обивателів.
Своїм кавалерам повністю відповідали красуні з брудними нігтями та немитими шиями, які хизувалися намародереним їхніми чоловіками розкішними сукнями на променадах центральними міськими вулицями та в театрах. Всього б нічого, якби ці сукні не були батистовими нічними сорочками та пеньюарами тодішніх пересічних українських панянок.
Не краще у окупантів йшла справа з технікою – персональний водопровід в квартирах вони бачили перший раз в житті, як і газ. Тому було безліч курйозних (опалені брови жінок офіцерів, дірки на одязі від сушки над конфорками, полинялих білизна) і трагічних випадків (спалені квартири і утоплення у ванній). А ще були кавові млинки, які «визволителі» вішали на паркан, крутили ручку і дивувалися: «Чому не грає?», – прийнявши за міні патефон.
Ну що ще було чекати від люмпену, якщо навіть їхній видатний письменник, Олексій Толстой, вивіз з Радзивілівського замку паркет та купу раритетів для своєї московської квартири, актори театрів забирали із собою вбрання та інструмент (у Львові пригадують, що один з таких прихопив з міських гастролів ціле піаніно, яке увіз в вагоні з декораціями), члени комуністичної партії тягли все що погано лежало від велосипедів до дитячих колясок. І що це якщо не мародерство?
Розкішні квартири з величезними кімнатами, внутрішніми балконами та стелями по чотири-п’ять метрів старого центру Львова окупанти щедрою рукою роздавали своїм поплічникам всіх мастей (сільським вчителям російської мови, співробітникам каральних органів, партійним бонзам…). В результаті цей житловий фонд нові «господарі життя» дуже швидко перетворили на руїну (старі труби просто пообрізали, ліпнина пообвалювалася, камінні труби заросли сажею, навіть фіранки не пралися з часів Польши), бо як кажуть в народі «як прийшло, так і пішло», тільки історію не повернеш.