Повернулася якось жіночка додому з поля, втомлена, зла, наче осіння хмара. А в хаті – гості. Сидять собі троє старців біля печі: один у самій середині, а двоє по краях. Лахміття на них стареньке, клунки маленькі, самі худі та смиренні. Чоловік її, Петро, стоїть коло порога, винувато опустивши голову.
- Ти що ж це, йолопе безголовий, понаприймав у хату старців на ніч?! – закричала жінка ще з порога. – Нащо різних волоцюг, ледарів та пройдисвітів до хати поназволікав?! Га?! Хто їх годуватиме? Хто їх завтра виганятиме? А ти, телепню, тільки рот роззявляєш!
І не встиг Петро й слова сказати, як жіночка схопила качалку та як почала його лупцювати! Била по спині, по плечах, по руках – аби тільки більше дісталося. Побила чоловіка так, що той ледве живий у кутку зіщулився, а сама, важко дихаючи, сіла на лаву спочивати.
А посередині на полу тихенько лежав сам Ісус Христос. Петро, трохи оговтавшись, підповз до Нього та й шепоче благально:
- Пусти мене, Господи, у середину… Може, хоч там мене клята баба не знайде. А то вона мене зовсім доконає…
Христос усміхнувся лагідно і пустив Петра на своє місце. Сам ліг з краю.
Жіночка відпочила, відсапалася, глянула на постелі й каже:
- Ну, тепер за середнього візьмуся! Бо цей, крайній, ще, може, й не винен…
Підхопилася, вхопила рогача та як почала лупити Петра! Била-била, аж пір’я з кожуха летіло, аж стіни тремтіли. Петро тільки зуби стискав та терпів. Нарешті жінка втомилася, кинула рогача й знову сіла віддихуватися.
Тоді Петро, весь у синцях, тихенько переліз до святого Павла і шепоче:
- Пусти мене, брате Павле, у самий куточок, ради Бога! Може, хоч там не знайде мене ця люта баба…
Павло зітхнув, але пустив. Петро забився в самий край, притулився до стіни й думає: «Нарешті спокій…»
А жіночка відпочила, витерла піт з чола і каже сама до себе:
- Ану ще оцьому крайньому дам чосу, щоб пам’ятав, як по чужих хатах тинятися!
Підскочила – і знову за Петра! Б’є, лається, примовляє:
- Щоб ви повиздихали, дармоїди! Робити не хочете, а тільки по людях лазите та очі їм дерете!
Не витримав тоді Петро. Схопив свій клунок, та й геть із хати, босий, у самій сорочці. А за ним Христос і Павло. Вибігли вони на подвір’я, а жінка – услід. Вхопила рогача та як угріла Петра по спині наостанок!
- У-у-у, волоцюги прокляті! Щоб і духу вашого тут не було! І щоб ноги вашої більше ніколи не ступало на моє подвір’я!
Так і випровадила святих гостей.
Кажуть, відтоді святий Петро особливої любові до сварливих баб не має. І коли люди просять його про ласку для жінок, він тільки головою хитає та зітхає:
- Ох, браття… Знали б ви, як мене одна така «господиня» рогачем по спині ганяла… Тяжко мені після того на бабські сльози зглянутися.
А Господь тільки тихо усміхається, бо знає: не кожна жіночка така, але Петрові того не поясниш.
До сьогодні пам’ятає той вечір.