Давним-давно, серед диких скель та густих лісів, де повітря пахло смолою та свободою, жив молодий мисливець на ім’я Данило. Він був дужим і вправним, але мав надто гаряче серце – прагнув знайти те, чого ніхто до нього не бачив. Старі люди попереджали його, що ліс має свої таємниці, які краще не ворушити, але юнацька гордість лише підштовхувала його йти все далі в хащі.
Одного вечора, коли сонце вже ховалося за верхівки дерев, фарбуючи небо в багряні тони, Данило заблукав у незнайомій місцині. Навколо панувала гнітюча тиша, аж раптом крізь морок пробилася дивовижна мелодія. Звуки були такими ніжними й тужливими, що серце мисливця стислося, а ноги самі понесли його на цей поклик, не розбираючи дороги.
Він вийшов на таємничу галявину, посеред якої світилося кришталеве озеро, що здавалося живим сріблом. На березі сиділа дівчина неземної краси. Її волосся сріблилося під першими променями місяця, а в руках вона тримала дивний інструмент, схожий на тонку сопілку, але вирізьблений із чистого білого каменю – за переказами, то була скам’яніла сльоза самої Землі. Коли вона грала, нічний туман здіймався над водою, огортаючи її, мов легка сукня.
Данило затамував подих. Він зрозумів, що перед ним – лісова німфа, берегиня тутешніх місць. Зачарований її грою та вродою, юнак зробив крок уперед, але під його ногою хруснула суха гілка.
Музика вмить обірвалася. Дівчина злякано подивилася на чужинця. В її очах мигнув страх, який за секунду змінився на глибокий сум – віковий сум істот, приречених на самотність.
- Хто ти і навіщо прийшов сюди? – тихо запитала вона, і її голос прозвучав як шелест листя перед грозою.
- Я просто мисливець, який шукав дорогу додому, – відповів Данило, притиснувши руку до серця. – Але тепер я бачу, що моя дорога вела саме сюди. Хто ти, дивовижна красуне?
- Я та, яку люди кличуть Мавкою, – ледь чутно мовила вона, опустивши очі. – Я оберігаю спокій цього лісу і співаю для зірок. Але смертним не можна бачити моє обличчя, бо це приносить або велике щастя, або невимовний жаль. Іди геть, поки лісові духи не збудилися від твого духу.
Проте Данило не злякався. Навпаки, він підходив усе ближче, заворожений її поглядом. Юнак опустив свою зброю на траву, показуючи, що прийшов із миром. Вони провели разом усю ніч: лісова німфа розповідала йому таємниці птахів і звірів, учила розуміти мову дерев, а він слухав її, забувши про весь світ, про свій дім і людський рід. Юнак закохався палко, безтямно й безповоротно. Він благав Мавку піти з ним до людей, стати його дружиною, обіцяючи побудувати хату на самому краї лісу, щоб вона не сумувала за домівкою.
Німфа лише сумно похитала головою, і в її очах відбився блиск зірок. Вона знала, що духи лісу не можуть жити в людських хатах – без волі, вітру та затінку вікових дубів вони просто згасають, перетворюючись на сухе листя.
«Твоя любов – це вогонь, Даниле, а я – лише ранковий туман. Вогонь розсіює туман, убиваючи його», – тихо мовила вона.
Коли перші промені сонця торкнулися верхівок дерев, Мавка підвелася.
- Мені час іти, Даниле, – прошепотіла вона, і кришталева сльоза скотилася по її щоці, впавши в траву і перетворившись на першу ранкову росу. – Не шукай мене більше. Це наш перший і останній світанок разом. Ліс не прощає тим, хто зазіхає на його серце.
Юнак кинувся до неї, намагаючись утримати, обійняти, але його пальці схопили лише прохолодне повітря. Дівчина розтанула у ранковому тумані, залишивши по собі лише тихий відлуння своєї пісні та ніжний аромат польових квітів. На місці, де вона сиділа, залишилася лише біла кам’яна сопілка.
Кажуть, Данило так і не зміг повернутися до колишнього життя. Він залишив свій лук, свої сіті й людське поселення. Щодня й щоночі він повертався до зачарованого озера. Він блукав берегом, кликав її ім’я, але відповідав йому лише байдужий гомін вітру та крик нічних птахів.
Старість не торкалася його тіла, бо туга за Мавкою заморозила його душу, зупинивши час для нього. Він навчився грати на залишеній кам’яній сопілці. Спершу звуки були різкими й невмілими, але з роками його гра стала настільки чистою, що навіть дерева схиляли свої віти, слухаючи його біль.
Одного разу, через багато років, коли зимова завірюха вкрила ліс білою ковдрою, Данило, вже знесилений, прийшов до замерзлого озера. Він сів на те саме місце, де колись уперше побачив своє кохання, і заграв останню, найтужливішу мелодію. У цей момент ліс змилувався над ним. Хуртовина раптово вщухла, а з крижаного плеса озера піднявся знайомий сріблястий туман. У ньому з’явився силует Мавки. Вона протягнула до нього свої прозорі руки.
Данило посміхнувся вперше за багато років, зробив крок назустріч і розчинився в її обіймах. Наступного ранку люди з поселення знайшли на березі лише стару кам’яну сопілку, що вросла в коріння вікового дуба.
Відтоді в тих краях вважають, що Данило став вічним духом лісу – Оберігачем, який ходить поруч із Мавкою. Кожну тужливу мелодію, що народжується в серці закоханих, або дивний, чарівний шепіт листя під час місячної ночі, люди називають «Піснею Мавки та Данила». А біля того озера, кажуть, і досі не ростуть квіти, крім однієї – дивного сріблястого підсніжника, який зацвітає лише вночі і пахне так само, як волосся лісової німфи.