В ті часи коли сила віри безмежно володарювала над розумом і серцями обивателів, а всі хвороби і недуги могли зціляться лише силою молитви, в процвітаючий столиці Галичини один за одним з’являлися храми всіх релігій і конфесій, на запрошення міського старости Станіслава Мнішека з благословення архієпископа львівського Яна Прохницького з Перемишля прибутку батьки-реформатори.
Тим більше, що всі умови для щасливого облаштування на новому місці у святих отців були в повному розпорядженні: і підтримка адміністративної та церковної влади, і кошти на будівництво храму, і земельна ділянка під захистом могутніх стін Високого замку. Але ось в останньому-то і полягала величезна проблема…
Земля так благородно надана в повне розпорядження ордена милістю сім’ї Даниловичів знаходилася на крутому південному схилі львівської замкової гори, що робило будівництво кляшторного комплексу занадто витратним і тривалим заняттям.
Роботи вирівнювання будівельного горизонту все-таки почалися, але рухалися настільки повільно, що надія на швидке зведення такої бажаної обителі для Богом покликаних душ танула в далекій невідомості, як і кошти призначені на її будівництво.
Тоді справа взяв до своїх рук заповзятливий отець Бонавентура, оголосивши на весь Львів що кожному, хто вивезе тачку грунту з будівельного майданчика буде належати стільки ж подяки на землі від людей, а на небі – від вищих сил (що цілком узгоджувалося з статутом ордена, який категорично виступав проти індульгенції) і чим більше тачок, тим більшою вона буде.
Так робота з підготовки зведення монастиря реформаторів закипіла, адже відбою від бажаючих лише власною працею, в світі де так мало було можливостей для грандіозних добрих справ мизерною ціною, заробити земні і небесні преференції не було. І незабаром біля підніжжя Високого замку серед розкішних виноградників побачила світ перша львівська дерев’яна обитель ордена з костелом святих Роха і Себастьяна, в якій батько Бонавентура на довгі роки став настоятелем.
І досі львівський монастир реформаторів з нинішнім костелом святого Казимира є матеріальним доказом, що людська віра в буквальному сенсі здатна зрушити гори – потрібно лише сильне бажання і трохи хитрощі.