Повертався якось старий музика Степан із сусідського весілля. Шлях його пролягав через старий дерев’яний міст, що стогнав від кожного кроку над глибоким урвищем. На небі не було ні зірки, лише туман повз по воді, як біле полотно. Аж раптом – серед мосту стоїть постать. Високий, у дорогому кунтуші, капелюх із пером, а чоботи так блищать, що навіть у темряві видно.
- Куди поспішаєш, майстре? – голос у пана був солодкий, наче мед, але холодний, як лід.
Степан, чоловік вихований, зняв шапку:
- Додому, пане. Ось, на весіллі грав, тепер спочити час.
Пан глянув на його старенькі, потерті гуслі й витягнув з-під плаща свої – золотом оздоблені, струни сріблом виблискують, а звук від дотику вітру такий, що серце завмирає.
- Давай мінятися, – каже пан. – Твої мені до душі припали, вони «живі». А мої – царські! Ще й зверху мішечок дукатів дам.
Степан спочатку відмовлявся, бо знав: безплатний сир тільки в мишоловці. Та пан так солов’єм співав, так припрошував, що чоловік врешті здався. Взяв він блискучий інструмент, кишеню відтягнув важкий гаманець і, задоволений, побіг додому.
Прийшов, повісив скарб на почесному місці в сінях і заснув щасливим багатієм. Та ледве перші півні заспівали, сонце торкнулося стріхи – прокидається Степан від крику дружини:
- Степане! Що ти за сміття в хату притяг?!
Вибіг музика в сіни – і остовпів. Замість золотих гуслів на стіні висів сухий оберемок чорнобилю (полину), перев’язаний трьома гнилими мотузками. Глянув у кишеню, де мали бути дукати – а там лише сухе дубове листя та кінський кізяк.
Розлючений Степан, лаючи свою жадібність, побіг назад до мосту. Приходить – а там порожньо. Тільки вітер гуде. Глянув він угору і вхопився за серце: його рідні гуслі гойдалися на самій верхівці старої верби, що росла над прірвою.
Цілий день він дряпався по колючих гілках, обдираючи руки в кров. Кожного разу, як він торкався пальцями інструменту, дерево наче хиталося під чиїмось невидимим сміхом. Лише до вечора, коли Степан щиро перехрестився і попросив у Бога пробачення за те, що спокусився на чортове добро, гілка сама схилилася до нього.
З того часу Степан більше ніколи не брав до рук чужих речей і не розмовляв із незнайомцями після заходу сонця. Кажуть, що його старі гуслі після тієї ночі стали грати так дивно, що люди плакали й сміялися одночасно – бо в дереві залишився відгомін того потойбічного світу.
А міст той у селі прозвали «Чортовим». Навіть зараз, якщо піти туди опівночі, можна почути тихий передзвін срібних струн. Але місцеві знають: якщо хтось покличе тебе з туману і запропонує вигідний торг – біжи без оглядки, бо нечиста сила завжди бере плату дорожчу за будь-яке золото.