Українські Ромни 1875 року, куди ще дотяглися брудні ратиці московських окупантів тоді ще царського зразка, стріли новонародженого Сашка теплотою матусиних обіймів, мальовничими краєвидами, щедротами рідної землі. Мабуть саме це плюс величезна жага до життя надало тендітному та хворобливому малюкові сили жити всупереч всім невтішним прогнозам «чорноротих» сусідив.
Вже в дванадцять — він учень Ромненського реального училища, благо у батьків міщанського стану за наявності ще трьох синів вистачало статків всім їм дати гідну освіту. З Олександром їм поталанило — у нього був вроджений хист до точних наук, тому окрім стандартного гімназичного курсу йому було запропоновано пройти ще один додатковий клас. З огляду на це вступ до Харківського технічного в 1895-ого був для юнака лише питанням його бажання.
Студентство для Сашка стало не тільки продовженням освіті, а й відродженням його генетичної української пам’яті з арештованим на похованні Шевченка батьком, засланою до Сибіру за участь в антимосковську гуртку старшою сестрою, літніми канікулами в колишньому Базилівському маєтку Дорошенка… Саме тому вже за кілька місяців він вступає до лав «Харківської громади» (українського таємного гуртка Володимира Антоновича), за що чотири роки по тому його виключать з інституту з приписом в добовий термін залишити місто (благо восени Коваленко зміг поновитися).
Отримання диплому інженера-технолога, переїзд разом з матінкою до Севастополя, новий український гурток, Союз офіцерів – друзів народу.., – все це було лише віхами на його шляху до зіркового часу, який настав 14 червня 1905 року разом із підняттям повстання на новому панцернику Князь Потьомкин-Таврійський, який вийшов у свій перший навчальний похід. Олександр Коваленко єдиним з офіцерів підтримав своїх матросів, більшість з яких була українцями. Саме тому йому за пропозицією Панаса Матюшенка довірили капітанський місток разом з посадою очільника ревкому, він згодився лише за умови проголошення боротьби за українську незалежність.
Це за наполягання Коваленка офіцери з «Потьомника» та «Георгія Переможця» уникли страти (на чому наполягали матроси), а були всього-лише ссажені на одеський берег. І червоний прапор на повсталому кораблі був лише попередженням про стрільби, а не більшовицьким символом (московити як завжди фальсифікували історію, як і міфічний розстріл на Потьомкінських сходах).
Значення того першого в ХХ акту озброєного опору України на довгому шляху боротьби за свою незалежність важко переоцінити, хоч скінчилося все для повсталих еміграцією (окрім 54 зрадників, що повернули «Потьомкина» до окупованого Московією Севастополя). Більша частина тих повсталих матросів розлетілись світом (більша частина осіла в обох Америках). Олександр Михайлович, будучи до мозку кісток українцем продовжує свою боротьбу за країну в екзилі: організація разом з Винниченком українського осередку в Парижі, заснування разом з Степанківським журналу «L’Ukraine», редагування емігрантської літератури, написання двох підручників.
Він-таки дочекався свого другого шансу в 1917-ому: участь в діяльності Центральній Ради, очолювання департаменту морської освіти в Міністерстві морських справ Української народної республіки, чорноморське відрядження, участь в Ясських перемовинах з союзниками, стамбульське, а потім паризьке консульство, представництво України в Лізі Націй. Але сил українців проти озвірілого червоного люмпену того разу не вистачило, Московія окупувала більшу частину українських теренів, і визвольна боротьба на час затихла, народу треба було зібратися з силами.
Але не Олександру Михайловичу, який в чехословацькій еміграції продовжує плідно працювати на благо своєї батьківщині, десятиліття викладаючи математику, прикладну механіку та опір металів в Українській господарській академії в Подєбрадах, де видає чотири наукових книжки за своєю спеціалізацією та дослужується до посади проректора, а після її розформування в 1932-ому — в новостворенному заочному Українському технічно-господарському інституті, випустивши нову «Основа вищої математики».
Друга світова знов круто змінить його життя: післявоєнна Німеччина, а згодом – Швейцарія, остання з яких стане його притулком аж до самої смерті. Там він доглядає за будівлею Центром міжнародної стандартизації до заслуженого відпочинку з швейцарською мінімальною пенсією в 250 франків. Але їм зі старенькою матінкою вистачало, присутність сили духу та життєвий оптимізм допомагали. Він до глибокої старості вів активний спосіб життя: гімнастика, обливання холодною водою на свіжому повітрі будь-якої пори року, їзда верхи, городні клопоти…
Фактично ця самостійність поважного восьмидестияшестирічного українця, який при досконалому володінні чисельними європейським мовами вперто розмовляв українською стала першопричиною його смерті — в 1961-ому він впав з висоти під час збирання вишень. Олександр Михайлович буцімто трохи оговтався після першої операції, але після другої два роки по тому не витримало серце. Легендарний Коваленко так і не побачив, як над його Україною зійде сонце свободи, і тлінне тіло його назавжди лишиться на женевському цвинтарі в далечині від батьківщини, за існування якої він боровся все життя.