У далекі-предалекі часи, коли море здавалося безмежним і повним таємниць, а люди тільки починали відкривати нові землі, з могутнього Константинополя – столиці славної Візантійської імперії – вирушило кілька кораблів у далеку й небезпечну подорож. Мандрівники шукали нові, щедрі на врожай землі, де можна було б оселитися й почати нове життя.
Та нелегкою видалася ця дорога. Щойно кораблі вийшли у відкрите море, як їх зустрів грізний Понт Евксинський – так у ті часи називали Чорне море. Воно здіймало високі хвилі, кидало судна з боку в бік, насилало бурі й шторми, ніби випробовуючи відвагу мореплавців. Вітер ревів, щогли скрипіли, а люди, стискаючи кермо й весла, молилися про порятунок.
Та навіть коли буря врешті стихла, полегшення не настало. На море спустився густий, мов молоко, туман. Він огорнув усе довкола – і хвилі, і небо, і навіть сам обрій. Кораблі наче заблукали у безкрайній білій порожнечі. День змінювався ніччю, а ніч – днем, але для змучених людей усе зливалося в один довгий, тривожний час невідомості.
Минали дні. Запаси прісної води та їжі майже вичерпалися. Люди ослабли, втратили сили й надію. Багато хто вже не вірив, що вони колись побачать берег. У серцях оселився страх, а в думках – покірність долі.
І ось одного ранку сталося диво.
Легкий, теплий вітерець тихо торкнувся вітрил. Туман поволі заколихався, почав рідшати й розступатися. Наче завіса, він відкрив перед очима мореплавців нову картину. Яскраві сонячні промені вдарили в очі, і крізь світло вони раптом побачили – зовсім близько піднімалися зеленувато-лілові гори.
- Ялос! Ялос! Берег! Берег! – радісно вигукнув дозорний.
Це була прекрасна Таврида – край, схожий на казку. Тут не знали суворих зим, повітря було напоєне морською вологою та пахощами трав, легке й цілюще. На схилах достигав солодкий виноград, а в долинах розквітали духмяні троянди.
Мореплавці, ще недавно знесилені й пригнічені, ніби знову народилися. Вони з новими силами взялися за весла й спрямували свої кораблі до омріяного берега.
Коли ж вони ступили на цю благодатну землю, то вирішили залишитися тут назавжди. Поруч із місцевими жителями вони заснували своє поселення. І назвали його словом, яке стало для них символом порятунку й надії – «ялос», що грецькою означає «берег».
Відтоді, як розповідають люди, це місто й носить ім’я Ялта – на згадку про той щасливий день, коли втомлені мандрівники після довгих поневірянь нарешті побачили рятівний берег.