Був собі на світі бідний селянин, і мав він двох синів. Один парубок як парубок, а другий зроду на ноги слабий, ходити не може.
Якось у жнива пішли всі в поле, зостався слабий сам у хаті. Коли це приходить старець із білою бородою і просить чогось напитися.
- Рад би, дідуню, дати вам пити, – каже хлопець, – та не можу встати.
- Іди й принеси! – каже дід.
І так він ото вимовив, що хлопець забув про свою недужість, встав і пішов. Приніс кварту пива. Дід надпив трохи, а решту наказав хлопцеві випити.
- Що ти тепер в собі чуєш? – питає.
- Чую – така в мене сила ввійшла, – каже хлопець, – що дайте мені, дідуню, об що обпертись, то світ переверну.
- Забагацько в тобі сили, – каже дід, – піди ще пива принеси.
Приніс хлопець, дід і наказав йому всеньке випити.
- А тепер що в собі чуєш?
- Тепер, дідуню, наполовину сили не стало.
- Ото й досить, як для чоловіка! – сказав дід і пішов собі.
А хлопець вже й в хаті не може всидіти. Треба, думав, що-небудь для старого батька зробити, бо він стільки років його, каліку, жалів та годував. От і пішов він до багатого пана.
- Чи віддаси ти мені, пане, комору із збіжжям, – питає, – якщо я її на плечах з місця перенесу?
Здивувався пан.
- Хто ти такий, – питав, – та чи ти не здурів, що комору із збіжжям на плечах переносити хочеш?
- Я, – каже хлопець, – Іван – селянський син, а комору таки перенесу, якщо ти її мені віддаси.
- Ну що ж, – сміється пан, – перенесе – твоя буде!
От повернувся Іван додому та, як прийшов батько з поля, почав його просити, щоб позичив у цілому селі, де тільки є які, мотузки та посторонки, бо він буде комору переносити. Батько здивувався, що син ходить міцно та ще й таке говорить, але послухав і пішов по мотузки. Збирав цілий вечір з усього села. А вранці хлопець узяв їх цілу купу, закинув на плечі й пішов до комори. Прийшов і почав комору мотуззям обплутувати, неначе павутинням. Побачив оте гуменний – побіг до пана.
- Що мені з тим хлопцем робити? – питає. – Він каже, ніби пан йому дозволив.
А пан все сміється, каже, що справді дозволив і сам ще прийде подивитися на ту роботу. Закінчив Іван комору обплутувати, тут і пан надійшов.
- Що ж, неси, – глузує пан, – як перенесе, все твоє буде!
Зігнувся Іван, підсунувся під мотуззя, а потім підвівся, підняв комору на плечі й пішов. Люди біжать, дивуються, а хлопець іде собі просто до батькового городу та там комору і становиться. Є тепер в батька хліб на довгі роки!
Панові вже не до сміху, комори із збіжжям шкода, та нічого не вдієш!
А Іван батькові уклонився, попрощався й каже:
- Живіть щасливо, а я піду по світу силу свою поспитати.
Попросив коваля викувати йому довбню семипудову і з нею пішов.
Іде Іван лісом, бачить – заєць біжить. Хотів його забити, а заєць каже:
- Не бий мене, краще я тобі дам на службу моє зайчення, колись, може, стане в пригоді.
Взяв малого зайчика, іде далі. Надибав лисицю і ту хотів забити, а вона відпросилася і мале лисиченя на службу дала. Потім ще вовка зустрів і від того взяв вовченя, а наостанку ще й від ведмедя дістав малого.
Так і пішов він по світу із своїми звірами. Ходив собі довго і дійшов якось до перехрестя доріг. Стоїть на тому перехресті стовп, а на стовпі написано: «Праворуч підеш – щастя буде, ліворуч підеш – добре буде, а просто підеш – смерть буде». Він і пішов просто.
Тільки недалеко відійшов, біжать назустріч люди й гукають:
- Не йди цією дорогою, завертай назад! Ми здрупішли, бо читати не вміємо. Тут страшний шестиголовий Змій живе, і щодня йому на споживу людину дають. Сьогодні повезуть йому на вечерю королівну, бо набридло проклятому Змієві мужицьке м’ясо, схотілося королівського!
- Нічого, – каже Іван, – піду далі.
Побігли люди геть, а він далі попростував. Іде собі, дивиться – навколо скрізь кістки людські лежать, і що далі, то більше отих кісток. Дійшов Іван до величезної гори кам’яної, не видно в ній ні печери, ні дверей, одна лише щілинка, ніби гора тріснула.
Аж ось незабаром приїхала карета, фурман коні випряг і, не оглядаючись, утік. Підійшов Іван до карети, а там сидить королівна, чорною хусткою вкрита, і гірко плаче. Заговорив він до неї, вона зраділа, що жива людина тут із нею, підняла хустку, та як побачила купи людських кісток навколо, то так і зомліла.
Тут сонце до обрію скотилося, стала гора тріщати, стала щілина роздаватися. Стиснув Іван в руках свою довбню семипудову, причаївся біля щілини, бачить – Змій одну голову висовує. Як вдарить Іван по ній довбнею, так і одбив голову. Змій другу голову висовує, а Іван і цю відбив. І так усі шість голів одбив, повирізував з них язики і в хустку зав’язав. Та сам втомився дуже, ліг і заснув богатирським сном. І всі звірі його заснули коло нього.
Вранці приїхав фурман по карету, бачить – спить у ній королівна живісінька, а під горою хлопець спить і шість голів Змієвих лежать. Тут фурман хлопця сонного забив, Змієві голови забрав і королівну збудив:
- От бачиш, – каже, – Змій цього хлопця забив, а я Змієві голови відрубав і тебе врятував. Тепер твій батько тебе заміж за мене віддасть.
І повіз її до батька.
Прокинулись звірі, глянули – їхній хазяїн убитий лежить. Що робити? Тут зразу побігли звірі у дрімучий ліс непрохідний до чудесного джерела із водою живучою та гоящою. Довго то було чи хутко, а води принесли. Бризнули на свого хазяїна живучою та гоящою водою, він одразу й ожив, ніби прокинувся. Коли бачить – нема ні Змієвих голів, ані королівни, тільки хусточка лежить, що в ній Змієві язики зав’язані. Взяв він цю хусточку і пішов до міста, де та королівна із своїм батьком-королем жила.
Приходить до міста, а тут люди на вулицях ходять, радіють, що нема вже страшного Змія, якому щодня на споживу людей віддавали. І розповідають люди Іванові, що то фурман Змія вбив і королівну врятував і тепер король за нього дочку заміж віддає.
Пішов тоді Іван просто до королівського палацу. Іде разом зі своїми звірами, всі бояться, з дороги відступають. Так і заходить він у королівські покої. А там вже гості зібралися весілля гуляти. Сидить король, і той фурман біля нього, а королівна поруч сумна та заплакана: неохота їй за фурмана заміж іти, чує серцем, що недобра то людина!
Став Іван перед королем і каже:
- Я Змія забив, а то сидить лиходій і облудник!
- Брешеш! – кричить фурман. – Ось і голови Змієві, що я одрубав!
Іван і каже:
- А язики в них є?
Кинулися дивитися – а голови без язиків! Тут всі й побачили, чия правда. Фурмана схопили і у в’язницю кинули. Король з радістю віддав дочку за Івана-богатиря, і стали вони собі жити в щасті та згоді.