Високі античні стандарти з їхніми чіткістю думки, досконалістю форм та оспівування загальнолюдських цінностей — ось ті принципи, які зібрали навколо Миколи Зерова коло літературних однодумців, що стали першими українськими неокласиками. Він став тим натхненником, котрий змусив природний талант перетворитися на справжній діамант професійної майстерності, чия творчість живе в віках.
Його подарувала Україні багата на таланти Полтавщина зразка 1890 року. Батьківська школа в рідних Зінківцях, де рівень освіти був на значно вищому рівні, ніж звичайної провінційної, а його батько, Костянтин Іраклійович — не пересічним педагогом, якщо з її парт тоді, окрім Миколи, вийшли таки видатні українські постаті, як Остап Вишня, Михайло Тарханов, Сергій Підгаєцький. Охтирська шестирічка, стіни якої дали країні Сергія Миротворцева, Михайла Рудинського, Бориса Антоненко-Давидовича. Харківський істфак, який він закінчив перед початком найдоленосніших для України подій початку ХХ століття.
За якихось п’ять (1914 — 1919) нелегких для України років виборювання своєї незалежності від московських царських та більшовицьких окупантів, науковець Микола Костянтинович своїм талантом та працьовитістю встиг зробити карколомну кар’єру від учителя до професора Київського архітектурного.
Після поновлення московської окупації Зеров залишається працювати в науково-освітній сфері, з 1923 року як професор столичного Інституту народної освіти. Саме десь в той час починається активізація його зусиль з випрацьовування критеріїв створення українських літературних творів на підставі загальнолюдських цінностей в досконалій подачі їхньої форми (те що духовні нащадки назвуть «принципами української «неокласики); для себе взірцем він обрав за взірець сонети та александрійські вірші.
Микола Костянтиновіч займається не тільки складанням віршів, він перекладає античну літературу українською, як критик бере активну участь в літературних дискусіях 1925 — 1928 років, підтримуючи теоретичне обґрунтування Хвильового, видає чисельні труди з історії вітчизняної літератури… і все це попри шалений тиск радянських окупантів та політичного переслідування видатного українського літератора.
Протистояння ставало з владою дедалі гострішим з остаточним закріпленням червоної диктатури по пригнічення всіх українських націоналістичних осередків опору. За сталою традицією НКВС-івських катів в ніч на 28 квітня 1935 року сталася кульмінація — Зерова арештували в підмосковному Пушкіно та етапували до Києва за звинуваченням: «участь в контрреволюційній організації». Разом з ним по справі проходили Вороний, Митькевич, Лебідь, Пилипенко, Филипович.
1 лютого 1936-ого трибунал Київського військового округу без участі сторін судового процесу, як з боку обвинувачення, так і захисту, без надання реальних доказів чи свідчень визнав Миколу Костянтиновича винним з вироком — десять років концтаборів з конфіскацією. Етапування, довгий шлях, в червні ув’язнений був доставлений на Соловки. За спогадами Підгайного він навіть в таборі був найяскравішою постаттю зі своїми світлою посмішкою, професорським капелюхам, неодмінному пенсне та з книжкою в руках.
В перервах між надважкою примусовою працею Зеров, наче в своєму київському робочому кабінеті, спокійнісенько сидячи на якомусь камені читав Вергілія чи Катулла на великий подив оточуючих.
9 жовтня страшного 1937-ого без жодних підстав ленінградські кати з НКВС змінили українському літератору вирок по абсолютно фальсифікованій справі – на страту, яка була приведена у виконання через двадцять чотири дні.