Її портрет красується на одній з найбільш ходових українських банкнот, її львів’яни назвали символом міста, віддавши перевагу перед собором святого Юра, Латинським кафедральним та вежею Корнякта, вона є зосередженням культурного життя всієї Західної України і архітектурним шедевром світового рівня. Львівська опера.
Звичайно настільки знаменита, монументальна і в той же час витончена за своєю архітектурою споруда не могла залишитися осторонь від всюдисущої людської цікавості, часом змішаної з трепетним жахом і напівмістичним захопленням, що породжує на світ легенди – напівправди.
Влада і зрада в усі часи, в усіх країнах йдуть рука об руку. І Київська Русь ніколи не була винятком з правил. Боротьба за престол однієї з найбільших східноєвропейських держав в період її розквіту кожен раз ускладнювалася великою чергою претендентів з числа синів-спадкоємцем престолу правителя. Тим більше якщо сам князь був персоною неординарною з сильною волею і жорстким характером, яким був Володимир-Хреститель і гени якого не могли не передатися його нащадкам.
Його раптова смерть в 1015-ому, як і подальша низка подій в боротьбі за Київський престол, оповита напівміфічною пеленою з домислів і легенд, яка починається з трагічної смерті Володимирових молодших синів Бориса та Гліба. Їх підступні вбивства нібито за наказом старшого брата Святополка – ростовський князь Борис загинув від руки вишгородців Пушти на березі річки Альта під час ініційованого Володимиром походу проти печенігів, а Гліба Муромського рука вбивці (власного кухаря на ім’я Торчин) наздогнала в його родовому гнізді – дуже яскраво описана в давньоруському літописі. У світлі мученицької смерті і великокнязівського походження вже в 1071-му брати були канонізовані православною церквою.
Рожеві мрії під красивими гаслами для всеядного люмпена про свободу, рівність і братерство під кумачевими стягами після грабежу в державних масштабах розсіялися як дим, обернувшись червоним терором проти будь-якого прояву минулого, інакомислення та віри, зануривши величезну країну в сірість радянської реальності. Мільйонні жертви в незалежності від статі, віку і регалій. Врятуватися судилося лише тим, хто відрікся від свого минулого з покірно схиленою головою перед новими господарями.
Спадкове дворянство, ранг надвірного радника, посада міського голови Миколаїва протягом дванадцяти років – вже одного цього для більшовиків було достатньою підставою для арешту Миколи Павловича Леонтовича, хоча формальним приводом для арешту в 1919-ому став зрив постачання продовольства для червоної армії на користь білогвардійців.
Ринок – жорстока гра, в якій відграють лише найсильніші й найстійкіші, а інші опиняються на задвірках комерційної історії, не дивлячись на зв’язки, суспільне становище та колишні регалії. Тім болільш, що доля любити підносити неприємні комерційні сюрпризи, раз по раз перевіряючи їхні силу волі, витримки і самоконтролю.
Третє покоління відомих одеських комерсантів розбагатілих на банківсько-зернових операціях і маючих представництва в Лондоні та Парижі могло б виявитися більш стійкім в таких питаннях, але ступені доктора юридичних наук, членства в Обліковому комітеті Одеської контори Державного банку, повноважного представництва міського купецтва та п’ятдесяти мільйонного обігу власного банку виявило замало.
Ціна примх шляхти в усі часи була незрівнянно мала в порівнянні з тим почуттям гордості, які увічнювали їх славу і подвиги в століттях як символ роду для майбутніх поколінь. Хоча і простих смертних, часом, промені цих примх опромінювали своїм світлом, даруючи радість серед сірих буднів буття…
Родове гніздо Жолкевських перетворене їх нащадком, Яном III Собеським, на королівську резиденцію бачило на своєму віку чимало пишних кортежів монархів Європи, тріумфальних маніфестацій переможних армій і розкішних виїздів місцевої шляхти, але в умах і серцях городян того часу всіх їх затьмарила вистава на головній міській площі влаштована за помахом руки королівської особи.
Далеке минуле української землі загублене десь між правдою і вигадкою в огорнутій серпанком легенд пелені. Багато історичні події, маючи в підгрунті реальні факти до невпізнання змінила народний поголос, перетворивши майже на казку. Одна з таких численних загадок пов’язана з міфом-напівправдою про велетнів («обрів»), які охороняли її кордони від посягання войовничих сусідів.
Згідно легенди саме обри на зорі української історії перемогли східнослов’янське плем’я дулібів, жорстоко придушили опір і захопили їхні землі. І сила їхня була настільки велика, що кочівників успішно протистояли регулярним військам самої наймогутнішої Візантії в період правління імператора Іраклія в VII столітті, ведучи з нею запеклі бої за території сучасної України.
Маленьке село в тернопільській глибинці. Звичайна селянська сім’я з чотирнадцятьма моргами землі. І несподіваний подарунок долі – поцілунок небес на чолі одного з молодших синів, художній талант якого заграв настільки яскраво, що в шістнадцятирічному віці юнаком був відправлений на навчання до львівської студію Юліана Панькевича.
Незаперечність обдарування Михайла Бойчука привели його до столиці Австро-Угорщини, потім буде Мюнхенська академія мистецтв і, нарешті, в Мекка всіх художників – Париж, де він став одним з організаторів української громади. У творчому ж плані споглядання шедеврів минулого всіх напрямків і стилів все ближче повертає його до витоків примітивізму як симбіозу візантійського і староукраїнського церковного монументального розпису з італійським Проторенесансом та українським народним живописом.