Українські Фермопіли

25 січня 1918 року стало точкою неповернення для Української Народної Республіки в Громадянській війні із перекроювання Росії ініційованої більшовиками, коли Михайло Грушевський проголошенням IV Універсалу про абсолютну незалежність України по-суті поклав початок її кінця, так як цей історичний момент припав на абсолютну військову слабкість Києва (Перша світова, революція 1917 року і подальше за нею внутрішньодержавне протистояння зробили війська не боєздатним з ідейних мотивів).

І як завжди у найважчі дні на допомогу молодій державі прийшло її наймолодше доросле покоління – студенти та гімназисти старших класів, з яких був сформований Український Студентський Січової курінь. Він-то і був відправлений на допомогу Юнацькій військовій школі, що утримувала фронт за розпорядженням полковника Каплана на станції Бахмач, коли прийшла звістка про виступ більшовиків, оскаженілих від рішення о самостійності свого з таким трудом утримуваного весь цей час васала.

Вранці 27 січня 1918 року до кадетів Юнацької школі у складі 4 сотень по 150 воїнів, 20 старшин і 18 кулеметів на чолі з сотником А. Гончаренко, що відступили з Бахмача під тиском московитів і саботажу працівниками місцевого залізничного депо, приєднався загін Студентського Січового Куреня в кількості 115 – 130 багнетів під командуванням старшини Омельчінко. Останнім дісталася ділянка на самому краю лівого флангу лінії оборони.

А 29-го почався жахливий бій, де 500 юнаків тримали оборону цілий день проти при все збільшуваних сил противника при повній відсутності підтримки з боку розквартированого в Ніжині полку ім. Т. Шевченко, не дивлячись на всі вмовляння сотників Тімченко і Богачевського. Увечеорі прийшов наказ відходити і вантажиться в поїзд. Перша сотня з резерву прикривала відступ. При посадці виявилася відсутність великої кількості студентів, які в темряві вийшли на вогні станції Крути вже захоплену червоними (з’ясувалося пізніше).

За результатами того кровопролитного бою: десятки вбитих, сотні поранених, а з 32 українських вояка потрапили в полон (серед них рідний брат сотника А. Гончаренка), з яких 28 страчені після довгих катувань, четверих поранених відвезені до Харкова.

Однак, не дивлячись на величезні жертви, перед якими більшовики, як приваблені запахом крові люті хижаки, лише входили в раж. 8 лютого Київ пав, але той жах, які вони принесли з собою, протверезив думаючу частину суспільства, і через всього декілька тижнів (на початку березня) вже червоні головорізи були змушені накивати п’ятами.

Деякі тіла Героїв Крут були знайдені і поховані з великими почестями 19 березня того ж року біля Аскольдової могили, а слова першого глави незалежної країни професора Михайла Грушевського історія з трепетом зберігає досі: “Стримайте ваші сльози! Ці юнаки поклали свої голови за визволення Вітчизни, і Вітчизна збереже про них вдячну пам’ять на віки вічні. Славна смерть за Україну”.

16-09-2015 Виктория Шовчко

Коментування цієї статті закрите.