Коли Величне сонце вже котилося до обрію, заливаючи золотавим сяйвом луки, українське село гуділо, наче вулик, у передчутті прийдешнього світлого свята. 30 червня, день Полупетра (в інших варіантах на лущення, в перший понеділок Петрівського посту, цебто в тиждень по Святому Дусі), або, як ще його кликали «Петрова батька», завжди особливо шанувався в народі, бо це був день, коли земля прощалася з Ярилом, богом весни та літа, що дарував їй буйне цвітіння, а люди вшановували пастухів і худобу, дякуючи за їхню невтомну працю.
Від самого ранку в кожному українському селі панувала метушня. Жінки в білих сорочках, із вплетеними в коси квітами, готували обрядові страви. На подвір’ях господарі різали трьох півнів — на знак того, що святий Петро тричі відрікся від Христа. У трьох глиняних горщиках варився борщ, наповнюючи повітря густим ароматом буряка й кропу. Діти, радісні й безтурботні, гасали полями, адже цього дня пастушатам дозволялося не пасти худобу. «На Полупетра щаслива дітвора!» — лунало звідусіль, і сміх дзвенів, наче срібні дзвіночки.
Як мінімум останнє століття Україну друзі жартома, а вороги з усією своєю ненавистю називають Бандерією. Серед сучасників прийнято вважати, що це похідне від українського національного героя, якому навіть присвячена популярна патріотична пісня «Батько наш — Бандера»… От тільки математика не збігається, бо країна таку назву отримала ще до формування культу Степана Андрійовича, як одного з провідних ідеологів національного руху з самостійну, незалежну та соборну Україну в середині ХХ століття.
Походження слово «Бандерія» та похідне від нього «бандерівці» (як ідентифікація всіх послідовників українського національного руху), які з піною на писках ледь не щодня поминають сановники та пропагандисти шовіністської, мучимої фантомними імперськими болями країни-агресора, як не дивно, має глибоке історичне й етимологічне коріння, що сягає європейського Середньовіччя і Угорщини зокрема. І лише згодом воно було вживлене до української мови, що підтверджує його статус «запозиченого» та «іноземного походження» «Словнику чужомовних слів, виразів і приповідок, що вживаються в українській мові» 1933 року.
Диво пізнання — чи не найбільший подарунок, зроблений великим Всесвітом людству? Тому з сивої давнини у пращурів покровитель творчого початку був в українському пантеоні богів на одному з найпочесніших місць в тілесному ототожненні мудрого старого Діда-Всевида чи писаного красеня Рода-Світовиду (його тотемне зображення ІХ століття, знане як Збруцький Світовид, знайдене на Тернопільщині в 1848 році, хоча його святилище доказано існувало на горі Богит ще з часів Скіфії).
Вшанування покровителя джерела творчого натхнення у всіх його проявах та захисника всіх людських чеснот від нечистого (знаного також під ім’ям Чорнобога) традиційно відбувалося в Україні 15 червня щорічно. В більш широкому сприйнятті він ототожнюється з безоднею таємничості зіркового неба, як і безкраїми просторами дива мудрості пізнання, де зорі — це ті крихти світу, які своїм світлом відсувають морок незнання.
Вічна загадка історії: чому величезні скарби століттями ховаються недоторканими під самим носом у людства недоступні для добре оснащених та спеціально навчених команд археологів, які покладають на їхні пошуки цілі життя, а дрібні монетки з великої глибини століть раз-у-раз виринають до рук випадкових перехожих.
Срібна монета дирхем карбувалась та була у широкому вжитку мусульманського світу в період Аббасидського халіфату. У VIII–X століттях саме ці монети становили основу міжнародної торгівлі в Євразії, торговельні шляхи, що з’єднували Близький Схід із Північною Європою, якої проходили через степи, лісостепи та водні артерії Східної Європи, зокрема, через терени нинішньої України та Сіверщини з Миропіллям, на місці якого вже тоді існувало велике поселення.
Всесильний повелитель світу, який своєю милістю карає і милує, дарує та віднімає життя, радує та занурює в безпросвітну пітьму зневіри… Бог-Сонце, котрий править бал на українській землі півроку, а другу половину вона живе в його очікуванні. Не дивно, що на кожен місяць ярилиного цілковитого панування в українському народному календарі припадало мінімум одне свято, а то й більше. Не був виключенням і червень, 4 число якого було присвячене вшануванню літнього сонця чи Ярила Сильного, як його кликали в народі.
Традиція святкування Сонцева дня на самому початку літнього сезону, коли ярові сходи вже не тільки прокинулися, а й набрали достатньо сили, щоб господар зміг гідно оцінити свої перспективи на майбутнє, сягає сивої дохристиянської давнини.