За минулі тисячоліття українські пращури дали цьому, одному з чотирьох найзначніших астрономічних явищ року, чимало імен: Світовід, Сонцестій, Осінній Рівнодень, Іони, Фоки, Федіра-Федори намочи хвоста… це містичний час, коли старі язичницькі боги вступають у свої права, щоб повернути людські душі до природних витоків всього сущого. 23 вересня – день рівнодення, коли світло і темрява рівноважні, мить істини, повної гармонії души та тіла зі всесвітом.
За українськими легендами, колись давно Троян, брат великого Даджьбога, покровитель неба (майбутнього), землі (теперішнього) та підземного царства (минулого), наказав царевичу-Світовиду захистити світ у день осіннього рівнодення і впродовж усього зимового сутінкового періоду, коли балом на землі править темрява, берегти його і боротися за місце під Небесами. Саме тому в перший день панування, на Сонцестій, сила Божича особливо потужна, відчутна майже фізично, адже вона приносить світові очищення, а серця людей налаштовує на шлях істини. На вістрі спису могутній витязь на білому коні приносить на землю світанок нового дня, а разом з тим – і нове життя. Тому традиційно в Україні всі городньо-ланові клопоти мали закінчитися до Осіннього рівнодення, щоб розчистити поле для боротьби світла з пітьмою.
Прощання з птахами та сонячним світлом, прощання з теплом – так настає свято Вирію, свято Осені. Здвиження, Воздвиження, 14 вересня – час, коли сама природа, здається, починає свої приготування до довгого зимового сну, все починає «рухатися» до приходу холодів: хліб переходить з поля на тік, сіно збирається в стодоли, люди готуються до осені, а птахи, відчувши поклик далекого краю, летять у вирій. Їх проводжають з молитвами в надії, що вони донесуть звістку від живих пращурам, які з нетерпінням чекають її за межами Яви, в інших світах.
Воздвиження чесного і животворного Хреста Господнього, обретіння його святою рівноапостольною Оленою та перемога римського імператора Костянтина над правителем Максенцієм – це не просто день в християнському календарі, коли хрести в церквах прикрашали волошками, це межа, за якою літо зникає остаточно, поступаючись місцем осені. Господарі домолочували хліб, закінчували свої польові роботи, бо знали: хто не завершить їх до цього дня, той опиниться перед суворою зимою з порожніми закоморами і бездонними очима лютого голоду, який як звісно – «не тітка, пиріжків не піднесе».
Мудрість українських пращурів, що попри всі століття випробувань долі та невпинних намагань ворогів назавжди стерти цей народ з обличчя землі, недарма обрала саме 9 вересня за головне жіноче свято закінчення збору врожаю та вдячності Матінці-Землі (Рожаниці чи Діванни, Мокоши), яка дев’ять місяців своїми невсипущими турботами піклувалася про майбутнє своїх дітей, щоб забезпечити їх на цілу зиму безбідного ситого існування.
Дев’яте число дев’ятого місяця подвійно нумерологічно співпадає з природнім циклом вагітності, як основного природного призначення жінки-продовжувачки роду. Тому Рожаниці в глобальному сенсі традиційно в Україні сприймалися як суто жіноче свято, які відмічалося у вузькому колі: на світанку всі покоління жіночої статі громади йшли разом на берег водойми, щоб вознести на схід сонця молитву Землі: «Жертву Тобі правим – вівсяне борошно, і так співаємо славу і велич твою!», спускаючи на воду спечені з вечора, прибрани квітами обрядові бублики чи калачі (кожна по одному), а по поверненні домів на порозі старша жінка роду мала вмити через поріг молодшу, щоб була жива, здорова та щаслива весь наступний рік.
З прадавніх українських часів цей гостроокий птах з пронизливим голосом, крик якого змушує стискатися серце від нез’ясованого жаху, гроза всього дрібного домашнього птаху, і особливо його пташенят («цілував яструб курочку до останньої пір’їнки») - головний символ хижацтва, підступу, жорстокості.., навіть одне з ототожнень нечистого, не дивлячись за наявності чималої кількості його сородичів по ремеслу пернатих та на чотирьох лапах на безкраї українських просторах. Красень яструб (знаний в народі ще як коршак, коструб чи шуляк), зображення якого в якості тотему, супроводжувало козацьке воїнство у військових походах.
В загально жіночому містичному ритуалі «Відганяння шуляка» в перший понеділок Петрівочки приймала участь вся доросла жіноча частина громади: панянки підперезані чи із заткнутим за пояс вербовим гіллям здійснювали танок проженання геть чорного птаха смерті під спів: «Ой, лісочку, ой, гайочку, не плодь яструбочка!». При чому з прадавніх часів (яке пришле християнство назвало язичницьким) апогеєм дійства була страта та урочисте поховання шуляка найстаршою жінкою з приймаючих участь в обряді (іноді жертовним птахом виступав крук).
Вона приходить з повним кошиком щедрих дарів світанковим прохолодним подихом, срібним павутинням з крапелькою роси на гіллі, лінощами сивих туманів, зміною забарвлення листочок за листочком дерев, квітів, трав… Жадають її приходу, як мани небесної, спекотними літніми польовими днями, щоб нарешті відпочити від праведної праці, що триває від світанку до захід-сонця день за днем, місяць за місяцем. Вдягнена у синє чарівниця-Осінь, найщедріша та найулюбленіша з чотирьох українських сезонів.
Рука в руці з Світовидом (Овсеяня), богом осіннього рівнодення, опікуном Сонця-Даждьбога, яблучним ароматом вона вітає українців з стародавнім Новим роком (традиційно святкувався з 1492-ого, і зараз починає літочислення нового шкільного та церковного циклів) повними закоморами багатого врожаю, який мав забезпечити добробут родині на наступні дванадцять місяців, адже його має вистачити не тільки на тривалий сезон холодів, а й на посадку та період визрівання нового врожаю. Недарма ж традиційне українське побажання звучало: «Щоб був(-ла) сита, як осінь, а багата, як земля!».
За доби Київської Русі Новий рік наставав на українській землі 1 вересня разом із княжичем-сонцем, що приходить на світанку немовлям і іде в вечорі старим дідом, якого пришле християнство перехрестило на Семена-Стовпника чи Симеона-Стовиника (прізвисько отримане саме за віху (стовп), яка відлічує повне річне коло). Церква і зараз вважає його початком року за грецько-візантійським стилем.
В українському Пізньому Середньовіччі ті давні слов’янські традиції були офіційно закріплені календарно указом митрополита Феогностія разом із встановленням офіційного святкування Нового 1342 року і діяли впритул до 1699-ого. Яскравим нагадуванням про те є свято шкільного Першого дзвоника і відлік шкільного року саме з 1 вересня і сьогодні.
Створений дбайливою рукою господині, яка ретельно відбирає з кожної копи тільки найкращі колоски, він здавна служить головним оберегом і водночас годівником всієї української родини, будучи символом торжества життя над тліном забуття і одночасно переродження вічного циклу всесвіту. Райський сніп або Спас.
Його шлях починається з першого впалого на весні зерна його батька-минулорічного Спаса в тільки-но прокинулу від зимової дрімоти землю («від хліба до хліба»). Всі весну-літо його щедро годує матінка-земля, жарко гріє батько-сонечко, рясно поливає дядько-дощ, щоб повним золотим колосом він постав на українській землі, нарешті достиглим зрізаний сильною рукою господаря дожинками.
Дерево з потойбіччя, яке український бог грому та блискавок подарував своєю милістю людям за якісь великі особливі добрі справи. За народним повір’ям його гілки — природні магніти живильної вологи не тільки на суходолі, а й під землею та на небі. А ще ліщина — символ мудрості, краси та натхнення дарованих поколіннями пращурів своїм нащадкам задля продовження прекрасного та сильного гену українського роду.
Традиційно лісовий горіх в Україні вважається деревом під особливим захистом Громовика. Подейкують, ніби сам бог грози відпочиває на його гіллі під час своїх мандрів землею. Навіть притаманні йому магічні здібності — це дарунок ліщини: крек — з першого горішка випав дощ, що перетворився на швидкоплинну річку, другий — породив яскраву блискавка, а сам звук тріску лушпиння — того брати громи сповістили світ про свою появу.
За народним календарем 16 серпня в давнину вважалося останнім днем українського літа, коли брати-боги Спаси поверталися до Виру разом з гостилими у рідні душами пращурів, залишивши по собі на землі дорогу вислану природними щедротами та повними закоморами, клунями, льохами. Разом із собою вони забирали всі заборони на споживання дарів нового врожаю. Третій, Горіховий, Хлібний Спас, Післяуспіння, Треті стріни осені, свято Лісовика.
Свято Горіхового спасу, що традиційно відзначається в Україні 16 серпня, знаменує собою фактичне завершення гарячої пори збору врожаю, як вінець важкої багатомісячної праці весняно-літнього садово-польового сезону. Цей довгоочікуваний в будь-якому селищі день був великою радістю з легким муаром смутку про минаюче літо з його теплом, радістю різнобарв’я та фруктово-овочевим різномаїттям. Хоч і в цьому муарі були свої перлинки накшталт зникнення найненависніших комах сезону, комарів («як прийде Другий спас – комарям урветься бас, а як прийде Пречиста (15 серпня) — забере їх нечиста»).
Другий та найшанованіший із всіх дішовший з глибин віків тридцяти братів-богів Спасів, яким люди завдячували за кожен вид врожаю дарованих ними українцям-господарям в поточному сільськогосподарському році. Час царства небесного на землі. Третє після Страсного четверга та Зелених свят гостювання духів пращурів пришестя на землю з Виру. Другі стріни осені, Яблучний, Великий чи Спас на горі.
Останній місяць справжнього тепла, та господар-літо вже на порозі прощається з українською землею до наступного року. Ну, коли ж ще буде така нагода дякувати богам-Спасам за їхню милість, за щедрі врожайні дари та допомогу під час важкого польового сезону? Час обжинків та багатого столу оповитого дурманним ароматом свіжих ягід, фруктів, овочів, хлібу та золота меду… Гедзень, годувальник, густинь, ильовиць, илевій, елевей, жнивець, зарень, зорянчик, кивень, кивень, копень, припасень, спасівець, травник, хлібосол, хлібочол.., хоча офіційно в Україні він знаний під іменем Серпень.
Цікаво, але сама назва місяця в українському народному календарі передбачає наявність в ньому серпа, але природні умови в Україні таки, що сезон жнив вже закінчується до його початку, а останній сніп зжатий та належним чином вшанований (чи як казали в народі, «косу залиши в червні, а серп — в липні»). Ймовірно, своє ім’я останній місяць літа отримав на знак пошани та вдячності головному знаряддю-годувальнику, коли його з почестями проводжали «з ниви» після гідного виконання своєї важкої роботи в поточному році.
Він — син самого Перуна, брат Іллі-Громовика та Вогневій Марії. Він — надійний вартовий святкових днів та українських традицій з батьківською зброєю в руках та стараний помічник господиням в їхніх капустяних клопотах. У нього багато імен в різних регіонах України, хоч одна духовна сутність та небесний обов’язок. Паликопа, Палій, Чур / Нур (давньослов’янською – палити), Пращур, Балій, Капустяник, в православ’ї перехрещений на Пантелія, Пантелеймона, свято якого відмічається 27 липня.
Головною місією Паликопа, яку делегував йому батько-Перун, навіть для цих цілей довіривши свою зброю, було пильнування дотримання українцями родових канонів, які тисячоліттями трималися з покоління в покоління їхніми пращурами; і святкових традицій зокрема з їхнім неробством, чисельними ритуалами, забобонами та заборонами, недарма ж кажуть: «Палій — вартовий святкових днів».
Найжаданіший, найочікуваніший, найплідніший день року, який годує хлібом всю родину всі наступні дванадцять місців. І разом з тим – один з найважчих фізично з усього польового сезону, але ж того варті запашні паляниці, булочки, вареники, млинці, мандрики… один духм’яний запах яких — неодмінний атрибут будь-якої української домівки в будні і звичайно ж свята. Хлібів день, що рік зачинає.
І хоча зажинки вже місяць, як відсвятковані, а перше жито зняли з ниви ще на Прокопа, саме 24 липня (день урочистого початку жнив пшениці) здавна в Україні вважалося Хлібовим святом. Пришле значно пізніше на ці землі християнство перехрестило його на честь своїх святих Бориса та Гліба, але попри всі намагання церковників викорінити слов’янські традиції, пластична народна мудрість просто об’єднала ці два свята, зберігши прадавні ритуали та вірування, але додавши до назви ім’я першого з тандему призначених святих — так з’явився Борис-Хлібник.
Він розпочинає ту водночас довгоочікувану та виснажливу, хоч і швидкоплинну пору українського народного календаря, коли кожна хвилина буквально на вагу золота, бо це – хліб і стіл української родини на весь наступний рік. Адже хоч на Петра та Павла зазвичай зажинався перший сніп, але він носив скоріше ритуальний характер. Справжні ж жнива розпочиналися з Прокопа-Жниваря, 8 липня (ці півтора тижня між святами народного календаря вважалися найсприятливішими для достигання колосся, яке встигало «дійти», але не втратити зернину).
Бояк цей день був повністю робочим, то з традиційних обрядів існували лише: неодмінний доземний уклін колосу на самісінькому світанку з першим промінчиком сонця («Прокіп, зав’яжи тугий сніп») та чистий білий одяг для всіх робітників в полі (колір сонця та добра, щоб відлякувати нечистого). В важкій жниварській справі брали участь як жінки, так і чоловіки — перші зрізали колосся серпами та складали в доріжки, а другі – мали в’язати та носити снопи. І хоча ця робота тривала не один день, за-те, як казали в народі: «В літку — з потом, взимку — з повним ротом».
Найспекотніший місяць українського року у всіх сенсах, адже зеніт сонця досяг свого апогею та огортає землю пекельною ковдрою від світанку до заходу сонця. А тим часом золото українських садів вже зачекалося на своїх господинь, а на господарів – запашні трави луків; не дарма ж каменем середнього сина Літа вважається криваво-червоний рубіновий жар. Але найкращими характеристиками другого місяця літа є його народні імена-прізвиська широко використані в українському фольклорі: білень, громовик, грозівник, дощовик, Іллев-місяць, ільовиць, іллюх, елевей, кивач, кивень, косень, липець, сінокіс, страдник.
Так під духмяний запах липового цвіту від сходу сонця до заходу українські панянки, як бджоли, збирають та перетворюють своєю кухонною магією вишні та абрикоси, яблука та малину, груші та сливи на запашні смаколики (варення, компоти, наливки…), щоб було чим підсоложувати гіркоту довгих холодних осінньо-зимових днів, запиваючи чаєм з сушеного липневого цвіту лип, ромашки, м’яти, цикорію, чебрецю… А ще настання липня слугувало сигналом для початку біління полотен.
Як мить над українською землею пронеслися всі веселощі карколомно-швидкоплинного весняного періоду відродження та буяння природи, позаду разом з солодко-дурманним ароматом квітів та трав, пташиними оркестрами, бджолиним дзижчанням в невсипущих трудах, магією Купальської ночі в якості його апогею, в якому день і ніч, літо та зима, життя та небуття міняються ролями, щоб на пів року поступитися дорогою в вічному циклі буття. Літо в самому розпалі, але тихе крокування холодів вже відчувається десь за обрієм, і їхня хода стає дедалі впевненіше з кожним днем, починаючи з Петра і Павла, котрі «день відріжуть» (29 червня).
До Петра в Україні готувалися, як до великого свята з оновленням побілки, святковими рушниками, оновленим духмяним зіллям, свіжими квітами, прибраною хатою та подвір’ям. І хоч день і був цілком не робочим, мав бути зжатий перший сніп.
Найкоротша ніч року, яка своїм магічним крилом, ледь торкнувшись української землі, знов перевертає коловорот року з літа на зиму — чи це не справжня магія, яка стирає кордони між світами і робить неможливе можливим. Саме тому з давніх-давен в Україні Купальська ніч з вечора 23 червня була оповита магією легенд, обрядів, пророцтв та традицій, які через містичний потойбіччя торує шлях майбутньому.
Давньослов’янський Купало (назва імовірно семантично пов’язана з дозволом на купання в річках з цієї дати). В християнстві слов’янського Купалу перехрестили на Івана Хрестителя — так у свята літнього сонцестою з’явилося подвійне ім’я: Купайло, Купальниця, Купа, Іван Купала, Зільний Іван, Іван Відьомський, Іван-Відьмак, Іван-Квітник, Іван-Лопушник.., но не дивлячись на тисячоліття церковних заборон українці так і не відмовилися ні від віри своїх пращурів, ні від традицій цього дня. За повір’ями Купало благословляє єднання бога вогню Семиярила з богинею води Даною (Мареною, Ладою), шлюб яких дає життя всьому існуючому на Землі. Він – покровитель родючості у всіх її проявах, тому вшанування священного союзу було одним з найбільших свят року українських пращурів, з яким пришле християнство намагається марно боротися ось вже трете тисячоліття, але традиції його живуть і донині.
Коли нарешті на українські терени ступає довгоочікуваній і такий жаданий гість з цілим кошиком щедрих дарунків — це справжнє свято для землі та людей, які живуть на ній. Адже в козубі тім і справжнє тепло, і щедрі врожаї, і веселий пташиний спів.., які знаменують собою відродження життя та набуття силою всього сущого на рік вперед. Саме тому прихід літа так чекали та радо стрічали Русаліями, які святкувалися цілий тиждень і закінчувалися магією Купали.
В персоніфікованому образі літа проявився весь дуалізм давньослов’янських вірувань та мудрість цілісності сприйняття світу українськими пращурам, може саме тому слово «літо» в українській мові — середнього роду. Адже з одного боку він представлявся рум’яним молодиком-господарем в золотому каптані, сином Дарджьбога-сонца. А з іншого – молодицею в віночку з барвистих квітів та зеленій довгій сукні, матінкою Білобога, що невтомно порається по господарству від світанку до заходу. І обоє вони допомагають працьовитим людям в їхніх невсипущих трудах, яких так багато влітку.
Заготівля та зберігання продуктів харчування з давніх часів в українській культурі було своєрідним видом мистецтва. І якщо в холодну пору року зберігати різні швидкопсувні харчі накшталт м’ясо-молочки не вимагало значних зусиль, цілком достатньо було глибоченького сухого вентильованого льоху на дворі чи підвалу під хатою. А от довге спекотне літо диктувало свої вимоги до зберігання харчів в придатному для споживання виді. Тому до нього ретельно готувалися заздалегідь і правильному зберіганню харчів господинею приділялося багато уваги.
Так молоко перероблялося на вершкове масло, яке для зберігання клали в банку з солоною водою під щільною кришкою. Для зберігання молока в свіжому виді до нього клали спеціальну жабу (в народі її називали «холода»), яка охолоджувала продукт своїм тільцем та за допомогою природнім антисептичним елементам, що виробляє її шкіра, а також запобігала появі та размноженню молочнокислих бактерій. Сметана, кисляк чи томлена в печі ряжанка, як кисломолочні продукти, протягом кількох днів не потребували спеціального зберігання окрім знаходження посудині в недоступному для сонячного світла місці.
Найщедріший на ягоди та м’яке сонячне тепло, самий старший син господаря-Літа, який своєю щедрою рукою «весь рік годує». Традиційно в Україні його звали Червнем, Гедзнем, Першолітом, Полуднем, Рум’янцем, Різноцвітом, Сінокосом, Світозіром, Сонцехрестом, Хліборостом чи Червенцем, з менш розповсюдженого: Ізок, Іюнь, Кресни, Петройки, Бидзень перший чи гнилець.
Його слов’янським покровителем був Купала, бог кохання та родючості народженого від священного шлюбу води та вогню. Він оберігає, сприяє та благословляє все те, що пов’язане з життям та продовженням одвічного циклу буття. Адже саме на червень припадає літне сонцестояння з його найдовшим днем, який фактично запускає новий цикл згасання та подальшого відродження, що триватиме весь наступний рік. Недарма ж його каменем-оберегом вважається багатоликий агат всіх кольорів червоного від блідо-рожевого до темного багрянцю.
Добрий килим в українській хаті з давніх-давен був символом достатку та автоматично підвищував соціальний статус господарів оселі в очах їхніх односельців. Адже купити його могли собі дозволити лише дуже не бідні люди. Хоча суто практичним призначенням килима було — покращення теплоізоляцію приміщення без відмінності його використання на стінах чи на підлозі. Саме тому мистецтво килимарства існувало на українських теренах з прадавних часів і відоме ще з Трипільщини, про що яскраво свідчать знахідки глиняних пряслиц.
Традиційно в Україні звичайні килими (коц — однобічний з грубого ворсу) виготовляли спеціально навчені жінки та дівчата довгими осінніми-зимовими вечорами, починаючи «з Семена», вручну без спеціальних машин лише за допомогою «прясильця» (лопатоподібна дошка, вставлена вужчим кінцем у дніще) зі заздалегідь намитої та вичесаної навесні-влітку вовни. Прості українські станки-приладдя для виготовлення килимів з’явилися, як вважається в наукових колах, десь XVII столітті.
Наприкінці травня, коли тепло повністю увійшло в свою силу та холоди гонимі безжальними мечами-променями вже не наважуються повертатися, городина вже досаджена і поля засіяні, сонце виходить на пік своєї активності (місяць до та місяць після літнього сонцестояння), початок якої традиційно припадає на 22 травня.
Недарма цього дня українські пращури святкували стріни Ярили Сильного, який дарує життя всьому сущому на землі, і разом з тим закликали в гості Ярилу Мокрого, щоб він допоміг піднятися та набутися всієї повноти життєвих соків всьому посіяному-посадженому, і восени на землеробів чекав багатий врожай.
Весняне тепло повністю вступило в свої права, і матінка-земля щедрою рукою роздала всі свої накопичені протягом довгого осінньо-зимового періоду відпочинку-сну скарби першим травам та квітам, що встеляють її. Традиційно в Україні вважається, що своєї найбільшої сили Флора набирає саме 10 травня, тому цей день цілком присвячується збору лікарських та обрядових трав та коріння(зілля, зела) на весь наступний рік для здоров’я, сили, краси, молодості, радості від роботи, чистоти душі і тіла.
Саме тому в народі кажуть, що на Зільника (Зилоту, Духів день, Миколиного батька чи Семена-Орача) Земля — іменинниця, адже за уявленнями праслов’ян вона представала у вигляді вродливої жінки, тіло якої складається з каменів, кістками виступають корені, жилами — дерева. Християнство перехрестило свято 10 травня на честь апостола Симона, хоч з огляду на ґрунтовність дохристиянських вірувань українського народу залишило найменування свята «Зільник» у вигляді своєрідного прізвиська свого святого, пов’язавши його з іудаїстською сектою «зілотів»-ревнителів.
ККрасень травень, молодшенький син матінки-Весни, найчеканіший зі своїм справжнім ярим теплом, запашним квітненням різнотрав’я, першими ягідками, столовою зеленню, теплими рясними дощами, пташиним співом, бурштином меду («буває май – під кущиком рай, а то розмай – коню сіна дай, а сам на піч залягай»). Недарма ж він ще звався Квітнем, Маєм, Муром, Майосом, Розмаєм, місяцем-Громовиком, Пісенником, Травником, Пролітнем, Ярецем, Росянником, Листоруком…
У праслов’ян травень був місяцем вшанування богині родючості Живи під покровительством Даждьбога (на землі вона ототожнюється із зозулею, а християнство перехрестило її образ на Богородицю), яка щедротами своєї душі дарує життя всьому сущому на землі попри волю верховного божества. І вона ж зустрічає з Пекланцем-господарем пекла душі померлих біля райської брами, проводжаючи душі праведників одразу до благодатних садів Вирію, а грішників після чистилища у вигляді божих іскор повертає на землю в тіла новонароджених немовлят. Живим, які гідно її шанують та приносять богині цього місяця жертви — вона дарує за повір’ями пророчі сни.
Перший день довгоочікуваного травня-місяця в сподіваннях, що зимові холоди остаточно пішли геть і не повернуться в найближчому майбутньому, давши можливість всьому живому пройти свій шлях відродження та продовження життя в променях всесильного Ярила, свято якого цього дня так і називали Яремником-запрягальнтиком, що сівбу починає, чи Боди-захисниці и Майі-берегині.
Традиційно свято Єремеї в українських селах стрічали з солом’яним опудалом (ототожнення темних сил холодів смерті) встановленим на найвищій горі-пагорбі в окрузі, довкола якого танцювали танки, співали веселих пісень, виконували обрядові ігри. З настанням вечора в присутності і старих і малих опудало спалювали. У вогонь той кидали всілякий непотріб та лахмітття, підтримуючи багаття всю ніч, щоб справжне літне тепло не загубилося в темряві прямуючи до українських теренів.
Бог сонця та палкого кохання, який приходить на українську землю разом зі справжнім теплом та першими квітами. Він паморочить голову запахом свіжих трав, веселим співом птахів, теплом сонячних променів, відчуттям, що холоди вже минули і не повернуться скоро. Саме тому вважається, що на весеннего Юрия 23 квітня (прадавні назви Вишнего Ярила Джуджревчик, Джурилин) парубки можуть обрати собі найкращу супутницю життя, адже сам Ярило благословляє пари цього дня. Хоча в праслов’янські часи вважалося, що небесне благословіння (його ще звали «Ярилковими гуляннями») триватиме аж до Купала.
Традиційно українці святкують його на природі, десь біля гаю чи річки під теплими сонячними променями з піснями, танками та іграми («Юрій на поріг весну приволік»). Це своєрідне вшанування сонця, як головного будителя землі, створення її зароду та народження пліду їхнього кохання. Народною уявою міфічне ототожнення небесного світила, весняний Ярило, органічно вплетений в реалії буття, як молодий станний красень сам білий, вдягнений в біле, на білому коні, зі свитою о трьох білих вовках, який закохує у себе все живе і навіть саму чарівну богиню кохання, молодості і краси Лелю.
Він входить в касту золотих страв світу, адже і через дві тисячі років не втрачає ані краплинки своїх цілющих властивостей запечатанних рукою Матінки-Природи в своєму золотому бурштині. Мед — найсмачніший, найпоживніший та найцілючіший з усіх відомих відомих людству продуктів, дбайливо зібраний тисячами невтомних працівниць, крихітних бджілок.
Звічайно ж така чарівна річ за уявленнями слов’янських пращурів просто не могла з’явитися на світ без участі всемогутнього божества — так в український фольклор багато тисячоліть тому увійшли дух охоронець рою, Бортник, та його Бджодине свято (Бджолярник), яке традиційно святкується 17 квітня (бо цього дня «бджола літає до моря та приносить золоті ключі від літа»).
Він — той магічний предмет сьогодення, який за тисячоліття і тисячоліття свого існування ані трошки не змінив своєї форми, сутності та призначення, хоча про його глибинний зміст сучасні українці вже почали потроху забувати, а сам ритуал перетворився на повсякденну рутину. А колись гребінець був одним з найшанованіших предметів в арсеналі кожного українця, таким собі оберегом індивідуального щоденного використання.
В прадавні часи на українській землі гребінь вважався єднальною ланкою між небесним світом, землею та підземеллями небуття, адже він проходив волосся від коріння до самих кінчиків, наче проводячи душу життєвим шляхом. Він виступав символом зв’язку поколінь і дощу чи лісу, як його матеріальному ототожненню. Недарма ж його зображення у вигляді хвилястих ліній зустрічаються ще на трипільському посуді, а золотий скіфський гребінь IV століття до н.е. — неперевершений приклад ювелірного мистецтва.
Оспівана веснянками та наспівами перших птахів, зігріта сонячними променями, овіяна теплими вітрами, уквітчана запашними квітами,прекрасна та живіша за саме життя, вона легкою ходою крокує українською землею, і під її тендітними ніжками розквітають квіти і трави в радісному поверненні до буття після тривалого зимового сну смерті. Слов’янська Леля — донька покровительниці всесвіту Лади.
Її вітали на Красну Горку 22 квітня перед Ярилком Вишім, та ще кликали Лельником, Ляльником, Великою Ладою чи Дівою, що зафіксоване на слов’янських теренах ще в VI — V тис. до н.е. В народній уяві цього дня Лада ставала на пагорбок, озирала все навколо і починала наводити лад після бешкету норовливої зими та її синів протягом тривалого сезону холодів, поки її чарівна донечка Леля бігає-веселиться по тільки-но позеленілим ланам та садам, радіючи поверненню на українську землю.
Він за руку приводить справжнє тепло на українську землю, хоч останні подихи зимової люті ще іноді дають по собі знати інеєм на молодій травиці та пелюстках першоцвітів, зненацька завислій в повітрі сніжно-дощовою мгичкою, тонкою кригою на калюжах… Середній син красуні-Весни, обласканий променями сонця-Даждьбога, вінчаний з прекрасною богинею кохання Лелеєю, він – мальовничий Квітень, якого українці поміж собою ще звуть Вередник, Вередун, Водолій, Дзюрчальник, Крапельник, Краснець, Крутий, Лелечник, Обманщик, Переплетень, Пустун, Сонячний, Цвітень…
Другий місяць весни — один з найшанованіших серед хліборобів, бо «весь рік годує» разом з покровителькою врожаїв Ладою. Хоч сівачам треба бути обачними — розлютиш його, і квітень жорстоко помститься, видме все насіяне буревіями чи випалить ледь розквітле останніми паморозками. Том-то до Вередуна треба ставитися з усією повагою, щоб він вчасно закликав сонце-Ярила і покровительку дощів Дану, та не їздив на санчатах до старшого брата Березня, а рядився в зелені шати, вигоняв на пасовище худобу-коней і запрягав волів у віз в довгу дорогу чумацьким шляхом, «бо соловейко вже співає».
Вона приходить за Великоднем, з першим квітневим промінцем вранішнього сонця щоб нагадати живим про тих, завдяки кому вони існують на цій планеті, поколіннях і поколіннях їхніх померлих пращурів, які колись жили, кохали, працювали на землі, яку вони вважали своєю. Згідно староукраїнських вірувань вважається, що саме на Радуницю, 1 квітня, душі повертаються на один день з райських хащів Вирію, щоб провідати своїх нащадків та перевірити дотримання ними споконвічних традицій.
Цього дня (його в народі ще звали Жилавим чи Провідним понеділком) з пасочками та крашанками українці йшли після сходу сонця на могили своїх родичів, де залишали свої дари на помин рідних душ («Хай відпочивають та радіють на Луках Сварожих та нас не тривожать!»), а по поверненні всією родиною сідали за поминальний стіл з тією ж обрядовою їжею та коржиками-жилянниками. При чому на столі мали бути присутні виключно холодні страви («щоб души пращурів не обпеклися»).
Витоки традицій свята, яке в Україні відзначається 25 березня і за канонами називається Благовіщенням, лежать за багато тисячоліть до виникнення самої християнської релігії, в скіфському праслав’янстві з його культом вогню (до нього також відносяться Різдво та Купали) та не має жодного відношення до Богородиці в її християнському значенні.
Адже з давніх-давен Благовіщення — це остаточна перемога весняного тепла над зимовими холодами смерті, і пов’язане воно було з богинею землі та покровителькою літніх дощів Ладою, тому свято ще мало неофіційну назву «Громовиця». Згідно прадавнім українськими народними віруваннями богиня відпочиває на алтирь-камені, що знаходиться на острові Буяні (за іншою версією замість каменя — береза, яка росте там ж догори дригом: корені вгорі, гілля — під землею), прокидається 25 березня, щоб разом з Ярилом-Сонцем повернутися на землю та обдарувати людей дощами-врожаями — бог веде золотий плуг, а Лада засіває. Та й ластівки-птиці щастя повертаються з Вирію їм на допомогу саме цього дня («Щедрик-щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка. З Благовіщенням світла Дажбожого!»).
Коли день дорівнює ночі, і тепло вже не тільки відчувається в повітрі, воно перечікує останні нічні морозні подихи вмираючої зими по затишних закутках, щоб з першим променем сонця знов вступити в свої права, женучи холоди геть. Тріумф життя та кохання. Нічого з таким нетерпінням українці так не чекали, як настання 22 березня під прапором бога сонця Ярила (християнський варіант — Василя Сонячника чи Парника), «день і ніч міряються» (весняне рівнодення).
В цей день Морозу киселем дорогу на вихід мостили: «Мороз, Мороз, іди їсти кисіль! Не бий жито, бий кукіль!» Тому варили кисіль в неймовірній кількості всіх видів, консистенції та смаків. До нього пекли млинці-символи сонця (зрідка короваї, до борошна минулого врожаю залишалося на той час не так вже і багато). А також заготовлювали багацько ритуальних печивок в формі рівнобічних хрестиків знаних на українських теренах з періоду Тріпілля, за три тисячі років до появи християнства. По одному захисному «хрестику» в слов’янський Великдень з’їдав кожен член родини, частину кришили до зерна і брали із собою в поле для підживлення сил у перший день сіву ярих, залишок по одному згодовували худобі на першому весняному вигоні.
Офіційне пробудження Матінки-Природи від зимового сну українці традиційно святкують 9 березня під офіційною назвою Сорочини, що пов’язано з прадавніми віруваннями, що цього дня в країну з теплих країв повертаються сорок різних видів птахів — тому-то його ще кличуть Пташиним святом, і якщо жайворонки не встигли прилетіти домів до цієї дати, їх своїм співом підміняють посмітюхи.Також вважається що саме цього дня сорока кладе перші сорок гілочок свого гнізда.
Християнська ж церква перехрестила веселе свято зустрічі тепла праслов’янського народного календаря на печальні помини Сорок мучеників, що загинули за свою віру в Севастії часи Лікінія, соправителя імператора Костянтина (320 рік).
У нього так багато офіційних та неофіційних звань і регалій зі словом «перший», що й годі рахувати… перший місяць українського року, перший син-місяць Матінки-Весни, перший вісник тепла, перелітних птахів, польових робіт… Не дарма ж за прадавніми віруваннями саме в березні серед величного простору вирію Ора зародився з вогняного Яйця-райця всесвіт з його Деревом життя та прабатьками всього сущого, богом-творцем Ладо та дружиною його, богинею-берегинею Ладою, які породили першу людину.
Березень з легким першим юнацьким пушком на щоках — хлопчина хоч куди, бо сам крізь встигає, та іншим братам-місяцям роботи на рік вперед задає. Саме тому його тотемні дерева-обереги (перша декада — верба, друга — липа, третя — дуб) є одним з найшанованіших в українській культурі. За довгі тисячоліття у нього з’явилося чимало народних прізвиськ: Березоль, Сухій, Зимобор, Крапельник, Марець, Протальник, Свистун, Весновій, Новачок, Красовик, Первісток…
Вона приходить через небесну браму з Вирію, щоб пробудити від зимового летаргічного сну на українській землі все живе і не живе. Скована довгими місяцями холодів природа вже з Василя починає зворотній відлік до жаданого тепла та прийдешнього з ним відродження, в кожному сонячному промінці, в кожній краплі відлиги намагаючись розгледіти наближення весняної пори.
В прадавніх українських віруваннях Весна ототожнювалася в прекрасною царицею Лелеєю, неодмінною супутницею бога сонця Ярила, які парою приходили на землю, і разом поверталися до Виру восени. Їхні образи були настільки тісно переплетені, що весну ще кликали Яром («Яр (весна) – наш отець і мати, хто не посіє, не буде збирати»). Вони – покровителі кохання та продовження роду у всіх їхніх природних іпостасях.
Вона запускає новий, в 2024-ому — 7532, оберт Кола Сварожого в ніч на 1 березня з його тринадцятьма місяцями та старослов’янським укладом зустріччю прекрасної красуні-цариці Лилії, яка приносить нове життя сонячними промінчиками в своїх розплетених косах, крапельками роси на подолі своєї легкої суконьки, крихтами пилка на пелюстках лілеї в руках. Явдоха (прадавня богиня Яра) — та, хто відчиняє українську землю легкій ході тої прекрасної цариці відродження, що йде рука в руці разом з великим Ярилом, бо вона і є весна.
Причому в прадавні часи саме 1 березня, як свято першого дня Нового року (до 1348 року, а зі зміною офіційного календаря — Нового хліборобського сезону), в українських великих та малих поселеннях широко відмічалося свято Коляди (похідне від Кола), а співання колядок гармонійно єдналося з закличними веснянками. Адже вважається, що священна для українців щука-риба, що живе в колисці світу-воді, саме цього дня своїм хвостом розбиває на річках, озерах та ставах кригу, звільняючи живильну вологу з зимових кайданів. Саме тому цього ж дня вшановують Марену, богиню українських водойм, топлячи її опудало (або вербове гілля, як її уособлення) в місцевій річці. Вода цього дня вважається особливо цілющою, тому нею кропили все навколо в хаті і на подвір’ї, поїли худобу, поливали квіти, вмивали всю родину.
Довгоочікувана весна менше ніж за тиждень почне свою переможну ходу скучилою за довгі холоди українською землею. Її скорий прихід вже відчувається в зненацька налетілому дмиху теплого вітерця, ледь помітно набряклих бруньках, височині небесної блакиті. Але офіційними глашатаями весни у всі часи в українській культурі вважалися птахи, що повернулися з Виру.
Хоча історично веселе свято Обретіння походить з праслов’янських часів, прийдешнє християнство перехрестило його на власний лад, призначивши на 24 лютого власну поминальну дату, нібито першого знайдення голови Іоанна Хрестителя, місце знаходження якої було приховано за наказом царя Ірода і про яке дух страченого святого розповів своїм послідовникам.
Весняні блискавки — будителі землі від зимового летаргічного сну. Вони прилітають на крилах вітрів, що женуть геть залишки снігів та морозів, ведучи за вуздечку сповнені живильної вологи хмари, які проллють її на лани і степи, сади і городи, щоб прокинулися дерева і трави, подарувавши світові свою силу і красу.
От тільки блискавки ті разом з життям несуть і смерть спопіляючи своїм небесним вогнем обраних та випадкових. Гасити те полум’я, що здійнялося від блискавки, не варто, та й даремно, бо небесний вогонь звичайними земними засобами не згасити. Методом спроб та помилок за тисячоліття українські пращури винайшли лише єдиний надійний спосіб його загасити — то освячена на Стрітення в церкві свічка. Було ще гасіння козячим молоком чи сироваткою, але дія цього засобу була доволі обмеженою (хоча з практичної точки зору це можливо було зумовлено обмеженою кількістю самого цього продукту тваринного походження в потрібний момент під рукою).
За об’єктно-духовними уявленнями українських прабатьків кожна людина — це цілий всесвіт (правда, в значно зменшеній його версії), в якому кожна частина тіла асоціативно відповідає загальному уявленню про світоустрій з його багатим метафізичним наповненням. І в цьому ряді одною з головних складових були людські ноги, як сакральний зв’язок з землею та духами пращурів, що стояли у витоків його появи на землі та добробуту роду.
Саме тому чоботі (ножні захисні обладунки) в українській культурі посідали одне з найпочесніших місць, як символ земних достатку-заможності та вшанування пращурів минулого. Саме тому взуття було чи не найкоштовнішим та жаданішим подарунком, який дарували молодики на сватання (прийме їх дівчина — згодна стати його нареченою, а ні — то «ліпша наша Марися за ваші черевички з бурякової лички, папером підбиті, в таких хіба до худоби ходити»), молодий — тещі, як викуп за наречену на весіллі (щоб лагідною та не сварливою до зятя була), дітлахам — їхні хрещені батьки (символ духовного родового єднання).
Вшанування праслов’янського покровителя багатства матеріального та духовного, Велеса (Волоса), культ якого зародився на українських теренах, як вважають сучасні науковці, ще за три тисячі років до Різдва Христового — традиція, яку і донині ніжно бережуть українські обрядовість та народний фольклор. Як гарно витримане вино, випробовування п’яти тисячоліть руйнівних війн, етономіграцій, епідемій лише надійно закарбували його лик в українських генах, хоч прийдешнє християнство і намагалося перехрестити його образ на святого Власія та нівелювати багатство Велесівсого образу до простого покровительства худобі з прізвиськом «скотний бог», якого вшановували заганянням тварин до храму та кропінням їх святою водою 11 лютого.
Але, не дивлячись на відчайдушні спроби церковників, ставлення до образу творчого та вседопоміжного Сивого Яра (інше ім’я зимового Волоса, чий поклінний тотем височив в дохристиянські часи на київському Подолі на сучасній Волоській, де після його зносу був збудований православний храм святого Власія) в народі залишилось на стільки шанобливим, що свята на його честь тривають цілий тиждень, починаючи з 11 лютого, яке є найсвятішим днем Велесового тижня. Адже окрім іншого він покровительствував непростим людям, пророкам та митцям, з якими в цей світ приходили знання про минуле, майбутнє та світоустрій як такий.
Безжальний та доленосний двобій зими з літом (в календарі українських пращурів існували лише два сезони, Коляди та Купала), Зимобор — одна з найголовніших подій року. Адже вважається, що саме цього дня земля перетинає міфічну межу, за якою починається сезон тепла, а разом з ним відродження життя у всіх його проявах після тривалих холодів.
Здавна як могли українки допомагали весні і надії перемогли в боротьбі із лютим холодом смерті, тому ще напередодні 2 лютого починали готуватися до виконання старовинних українських магічних обрядів, головним з яких було випікання «жайворонків» (ритуального печива у вигляді птахів). Їх роздавали Срітенського ранку після церкви всім зустрічним дітлахам, щоб малеча, що чиста душею і тому ближче до Бога, допомагала закликати скоріший прихід весни.
«Вовчий час» в прямому та переносному сенсі, коли всі зимові запаси з минулого літа в людському і тваринному світах добігають свого кінця, залишається лише невпевненість та промінь надії на скоріший прихід жаданого весняного тепла, яке звільнить і землю, і річки, і тіло, і души від льодяних оков холоду. «Лютий той, що гострокутий» намагається час від часу задобрити людей відлигою та мінливим теплом, але Зима разом зі своїми морозами та хурделицями ще править свій останній бал («Лютий корові вдень бік нагріє, а вночі – морозом ріг зіб’є»).
Сердиться молодшенький зимовий син, що люди бажають йому якнайшвидшого закінчення, не дивлячись на подаровані ним сонце і толіку тепла, «лютує бо весну чує» (від того і ім’я своє отримав). А ще українці його звуть Бокогрієм («один бік зігріє, інший – заморозить»), Казидоріг чи просто Казо (через погані дороги, «питає лютий, чи добрий ти взутий»), Стречення (за релігійним святом), Зимобор чи Межень (ним закінчується календарна зима, межуюча з весною), Сніговий (бо снігом мете) чи Скажений (тому ж, що і лютий).
Побудований на спогляданнях зоряного неба український народний календар за уявленнями пращурів предметно був матеріалізований у вигляді дуба-національного дерева життя, що своїм корінням уходило в далеке минуле, а кроною торкалося небесного склепіння майбутнього всередині яйця-всесвіту, недарма ж дубовим листям розшивали українські жінки сорочки своїм коханим, його ставили на покутті для магічного захисту оселі від зла, його відварами лікувалися.
За багацько століть до появи християнства дуб той з із дванадцятьма гілками (місяцями), на кожній з яких по шість простих яєць (будні дні та субота) та одне «червоне» (неділя), у більш розширеній версії на гілці по чотири гнізда (тижня на місяць), у кожному з яких по сім яєць (днів), був стовпом народного буття. Хоча у більш піднесеному сприйнятті дерево життя замінював летючий над землею птах-рік о дванадцяти ногах-місяцях, який зносить щодня по яєчку сьогодення. Причому сам рік в Україні в давнину починався з 1 (від Явдохи) або 22 (весняне рівнодення) березня, а після введення Грецького церковного календаря в 1492 році — з 1 вересня (українські шкільні традиції бережуть спогади про ці і донині).
Двері року, він ділить рік навпіл, залишаючи за зачиненими всі накопичену за минулі місяці від’ємну енергетику з її негараздами, печалями, турботами, все лихе та недобре, чому нема місця в прийдешньому світанку майбутнього. Недарма його другим ім’ям було «Януаріус», адже в давні часи його опікуном та захисником виступав давньоримський дволикий Янус, головний бог-ключник обох світів та брами між ними.
Традиційно українською – Січень, бо «снігом щоки січе, морозом вуха пече» як середина зими виступає концентрованим ототожненням холоду («Січень січися, а сім’я до печі тісниться» чи «Січень січе та морозить, газда з лісу дрова возить»), хоч у порівнянні з Груднем сонце все частіше проглядає крізь димчасто-сірий муар небесного покривала. Тому українці його охрестили ще Василь-місяцем, Вогневиком, Льодовиком, Першим, Колядієм, Прозимецем, Скріпуном, Сніговиком, Сніженем, Царем морозів, Ясень-місяцем…
Прадавній український оберіг, вишита сорочка, через повторюваний малюнок якої передавався весь накопичений поколіннями пращурів духовний родовий спадок, завжди цінувався на вагу золота; не дарма ж про щасливців казали: «В сорочці народився». Адже створення її вимагало чисельних годин та часточки душі її творчині, а основні мотиви зберігаються в українській культурі ще з часів Трипілля (V — ІІІ тис. до н. е.).
Вишиванку дарувала наречена – коханому, мати — дитині, дружина — чоловіку. Такими цінними подарунками відзначали великі свята, накшталт заручин, першого дня весняної сівби. Відрізи на сорочки розвішували на гіллі повз річку в Русалчин Великдень, щоб задобрити духів води. Недарма ж для зберігання священного дару, сорочки та дошки з труни святого Дмитра, князь Ізяслав Ярославич спорудив в стольному Києві цілий храм наприкінці ХІІ століття.
5 січня має так багато імен Передйордана, Другий Святвечір, Канун Богоявлення, Хрещенський вечір, Голодна кутя… і один сакральний зміст: в глобальному сенсі – знамення закінчення тривалого періоду різдвяно-новорічних свят-гулянь та початок підготовки до скорого приходу весняних турбот («Геть, кутя, з покуття, а ти, узвар, йди на базар! Кури – на яйця, Паляниці, лишайтесь на полиці, Дідух – на теплий дух, щоб покинути кожух!»), а в локальному – підготовка тіла та душі до завтрашньої святої Водохрещі.
Народна назва свята, Голодна кутя, як найкраще відбиває суть нього дня — суворий денний піст перед Йордана (протягом дня можна було споживати лише свячену воду) для підготовки тіла до випробувань Водохрещею. З церковної вечірньої служби поверталися зі новоосвяченою водою, якою за допомогою зробленого з колосся минулорічного врожаю чи букетику різнотрав’я кропила господар обрискував всю свою родину, хату, худобу, подвір’я, щоб в прийдешньому році було живе-здорове-родюче.
«Субота — не робота» – всі тисячоліття накопиченого українського досвіду народна мудрість уклала в цю лаконічну фразу, яка в іншій інтерпретації залежно від регіону ще звучала, як «Субота — робити знеохота» чи більш розлоге «Субота — робити не охота: помий, помаж та й спати ляж». Хоча лінгвісти поводять її традиції та ім’я від єврейського «шабат» чи «сабат» (сьомий день в Торі, протягом якого пророк Мойсей не велів працювати).
Українські вірування твердять, що навіть матінка-Природа по суботах відпочиває, тому буцімто діти народжені цього дня не будуть мати продовження роду чи-то через безпліддя, чи — перешкоди долі, яка «полінується» промальовувати їхній життєвий шлях крізь всі терени обставин. Хоч шлюби, укладені в шостий день тижня вважаються дуже вдалими (бо «укладаються на Небесах»), тому традиційно урочисті церемонії (розпис, вінчання) українські пари намагаються призначати саме на суботу, бо цей день під особливим захистом пращурів роду.
Новий рік — свято надії нового початку, позбавленого всіх горестей та печалів минулого з вірою у вселенське всепробачення, в якому не знайдеться місця спокуті колишніх гріхів, які розчиняться в світанковому мареві святкової ночі. Недарма цей день вважався одним з найголовніших в українському народному календарі; до нього довго готувалися, його пишно святкували і зараз він продовжує бути одним з найулюбленіших для мільйонів і мільйонів у всьому світі, як духовна єднальна ланка між минулим і майбутнім.
Містика новорічної ночі, коли за твердженнями езотериків та «непростих» відкривається портал між двох світів, творить на грішній землі всілякі дива і трапляється неможливе. Саме тому навколо цього свята в українській культурі існує так багато повір’їв, прикмет та забобонів.
Ніч року, адже грудень має найкоротший світовий день з усіх місяців, триває всього тридцять один календарний день, а здається – цілу вічність. Ніч міняє ніч з нетривалими проміжками сірих сутінок за вікном, де світанок непомітно переходить в захід, і все це під акомпанемент завивання холодного вітру та тріскіту лютого морозу за вікном. Недарма ж українські пращури наділили його такою великою кількістю барвистих призвіськ в різній вимові, накшталт: Вітрозим, Зимник, Казидорога, Мостовик, Мочарець Просинець, Річкостав, Студень, Тріскун, Трусим, Хмурень, Щипун… Офіційна ж сучасна назва «Грудень» походить від чисельних грудок снігу, що з’являлися по всіх полях та вісях («Грудень рік кінчає, а зиму починає», «Грудень око снігом радує, а вухо морозом рве», «Прийшов грудень, приніс студінь», «Грудень землю гудить, а хату студить»).
До речі Просинцем його прозвали, бо для гарного врожаю наступного року за народними прикметами в перший місяць зими на поля мав щільно лягти сніг, тому люди і просили у нього снігу, та побільше («Як в грудні сніг заляже, так і в серпні жито зляже», «Грудень сніжний — хліб буде пишний»). Ще з прикмет: сухий він віщує бездощові весну-літу, поява снігурів — до затяжної зими, як Грудень м’який — то Зима тверда, якщо в перший тиждень грудня погода стала — зима буде довготривала.
Хоч прадавній слов’янський епос поділяв рік лише на два сезони, перемежаючи час час холодів з з літнім теплом, як і три інших сезони Зима панує на українській землі три місяці. Але коли земля від краю та до краю вкрита білою ковдрою, дихання лютого холоду сковує душу і тіло, зачиняється льодом вода та сама брама до Вирію, здається — не буди їй кінця краю, хоча сонячні промені, що іноді пробиваються крізь щільну сіру ковдру хмар, не дають до кінця згаснути надії на повернення жаданого тепла.
Вона ступає на землю обережними кроками іноді в грудні, а часом і в жовтні (офіційно на Введення та Варвари «зима лягає»), коли за прадавніми віруваннями українських пращурів Білобог, покровитель сонця та всього сущого на землі, починає програвати в двобої з Чорнобогом, що намагається прикрити своїм плащем сну та смерті саме життя. Але бій продовжується, і триватиме він до скінчення віків. За поразкою приходить перемога і ласка Ярила своїм теплим поцілунком знов пробуджує природу до життя («Зима літо з’їдає, хоч перед ним утікає» або «Зима мине – літо буде; літо мине — зима буде»).
Коли на носі вже різдв’яно-новорічні свята, і час в передсвяткових клопотах пролітає як мить, дуже важко викроїти хоч хвилинку на підготовку домашніх прикрас. Тому в українській культурі здавна існував для прикрашання оселі спеціальний день, на Гната (19 грудня), в який серед цих турбот, з огляду на сувору заборону збиратися на Різдво та Новий рік суто жіночо-дівочим колом, у подружок-коліжанок була остання нагода в старому році провести час разом в веселих посиденьках за виготовленням новорічних прикрас.
Так традиційно 19 грудня дівчата та жінки таємно збиралися в гарно прибраній хаті однієї з господинь зі своїми, спеціально приготованими для цього матеріалами (стрічками, нитками, колосками, пір’я, житніми стеблинами) та власноруч приготованими для вечорниць смаколиками.
Довгоочікувана п’ятниця-красуня, що зваблює серце і розум солодкими обіцянками блаженного відпочинку, коли на два вихідних дня нарешті має зупинитися всесвітній поспіх та метушня «щурячих перегонів», щоб світ зміг насолодитися тем великим даром Небес, що зветься Життям. Прекрасна, як сама Доля, вона приносить в дім спокій благополучного завершення справ.
П’ятий день робочого тижня за українськими народними повір’ями не можна було після захід сонця мити посуд, бо недоброзичливці пліткуватимуть за спинами («язиками, як мисками-ложками гримати») та веселитися (старі казали: «Хто в п’ятницю веселиться, той в неділю плакатиме» чи «Ти, дівко, свою долю у п’ятінку проспівала»). Натомість вдалим будуть сватання («засватається навіть свинячий пастух») та зачинання будь-яких добрих справ, а сни проти п’ятниці, як кажуть – пророчі і неодмінно втіляться в життя до найменших дрібниць.
Найменший та найкоханіший, а від того найбалуваніший син матінки-Осіні. Він то плаче проливними дощами, то сміється всіма кольорами веселки сонячних променів в небесній блакиті. В українських селищах він ще знаний, як Братчик, Грудкотрус, Коваль (на Кузьми та Доміана їхнє професійне свято), Листогін, Напівзимник, Падолист, Сонцеворот.., а офіційне ім’я, Листопад, дано йому за улюблену забавку — зривати морозним подихом чи одним дотиком маленької краплини роси побільше листя з дерев і бавитися ним, ганяючи цю строкато-барвисту купу за вітром. В народі твердять, що він дорогу зимі прокладає, двері відчиняє і «хто в листопаді не мерзне, тому і в січні біда нічого не зробить».
Астрологічно останній місяць осені належить Меркурію, покровителю підприємницької діяльності та будь-якої чесної роботи. Тому топаз в жовто-коричневій чи біло-блакитній гамі він обрав собі за оберіг, як запоруку прозорої чистоти ясних днів та кришталевих крапель осіннього дощу, хоч останніх з них на порядок більше, бо «Листопад скоріше брат сивобородого Грудня, а ніж барвистого Жовтня». Тому осінь відправляє свого молодшенького на зустріч королеві-Зимі, яка бавить місць-розбишаку своїми першими сніжинками.
За українськими народними традиціями і віруваннями найпліднішим днем тижня з прадавніх часів вважається четвер (четвертий за рахунком робочій), може саме тому, що чоловіча сила наполегливого, відданого та духовного Юпітера гарантують будь-якому починанню легкий хід та тріумфальне завершення, особливо це стосується такого творного, як будівництво, відстоювання правди через юридичні інструменти, опанування всіх різновидів духовних практик, фізичного самоочищенням, наведення ладу в оселі, де разом з брудом-пилом вимітаються негаразди та безгрошів’я; з сільськогосподарських прикмет: посадити квочку на яйця – курчата будуть добрі.
Сили небесного покровителя вистачає навіть на боротьбу з всесильним нечистим, на якого не знайти управи у всі інші дні тижня, і лише в четвер можна зруйнувати його домівку в бузині, щоб він пішов назавжди геть з цієї місцини. За прадавніми віруваннями будь-якого дня корчувати цю диявольську рослину не можна, не дивлячись на її дурну славу (за повір’ям: де бузина, там діти народжуються каліками), бо параліч розіб’є чи взагалі помреш. Лише по четвергах її стеблини можна було до схід сонця перегинати у самого коріння, потім дочекатися, поки стовбур сам по собі відсохне, а тоді знов-таки в цей самий день до світанку назавжди викорчовувати щезбину хату. А ще в ніч проти п’ятниці дівчата уві сні могли побачити свого нареченого, якщо лягали спати з промовкою: «З четверга на п’ятницю я лягаю в м’ятницю, п’ятниця п’ятниця, хто любить – хай наснитися, поріг-ганок його станок».
Жнива вже давно закінчилися, ще на Іллі був зв’язаний останній сніп, але для закінчення хліборобського року господарям ще треба було обмолотити та змолоти врожай, що також потребувало чимало часу та зусиль, адже як то кажуть: «Не той хліб, що у полі, а той, що в стодолі». Але і цьому періоду турбот приходив кінець, який за століттями сформованими традиціями українських пращурів мав припасти на 18 жовтня, свято осіннього Луки («Як мине Луки, то стоять порожні луки»).
Чим цей праведний євангеліст так догодив українським пращурам, що саме з його ім’ям народна мудрість пов’язала одну з найшанованіших та найрадісніших дат народного календаря — про те місцеві легенди помовчують.., можливо, сумлінною працею по збору та впорядкуванню наявної інформації про земне життя Ісуса Христа чи докладними нотатками про справи апостольські, власноруч створеними ним чудотворними іконами-цілительками або своєю підтримкою нужденних в важкі хвилини.
Середина робочого тижня слугує тією психологічною межею максимальної концентрації життєвих сил, за якою людський мозок, тільки-но оговтавшись від попередніх вихідних і увійшовши в працьовий режим, підсвідомо скидає темп та починає свій відлік часу до наступної суботи, коли можна знов всі насущні справи відкласти до понеділка. Цей дуалізм став тим вирішальним фактором, який закріпив в народі за середою славу «важкого дня» («У кого середа, а у кого — вже п’ятниця»).
Щедрих мазків до негативної слави не пожалкували для середи і християнські каноніки, які соковитими барвами розписали зраду Іуди Іскаріота свого наставника та покровителя, сина Божого Ісуса Христа, саме цього дня. Хоча за прадавніми українськими віруваннями саме цього дня Бог створив сонце, місяць і зорі, які хоч на секунду проглянуть навіть крізь самі похмурі хмари цього дня.
Він, як натхнений модельєр, вбирає землю багатими строкатими шатами в золото-багряних кольорах, що разом з дарованим ним рум’янцем так пасують матінці-Осені на тлі залишеного Літом смарагдового оксамиту. Тому традиційно в українському календарі він носить ім’я Жовтня, хоч поряд з тим в народі існує безліч його дотепних прізвиськ накшталт: Листобій, Весільник (за кількість весільних урочистостей), Зазимник, Пазерник (костриця) (через час чистити льон і коноплі від костриць), Покрова, Грязень або Хмурень («Плаче осінь холодними сльозами»), Древопилець (активізація заготівлі дров до холодів), Костринчик (через спалювання опалого листя та жухлої трави), Птахогін («Ходить жовтень по краю, виганяє птахів з гаю»).
За прадавніми слов’янськими віруваннями (згідно тверджень ст. Ейнхорна, автора XVII століття) жовтень був місяцем під знаком Велесу, покровителя людських душ, сина Роду-творця всесвіту, що можливо було пов’язане з відповідністю осені в життєвому циклі пращурів із заходом життя, коли природа поступово вмирає (засинає), тому-то і пахне він по-стариковськи, капустою. За українськими віруваннями Велес приходив в кожну хату домовиком, душею одного з пращурів, щоб допомагати підтримувати в родині лад. Недарма ж Дідів день (12 жовтня), традиційний день останніх в поточному році відвідин могил своїх померлих, припадав саме на середній місяць осені.
Як одна мить пролетіли веселі вихідні, а за ними і важкий понеділок, залишивши по собі солодко-гіркий присмак недомовленості. Мозок нарешті скинув морок лінощів та готовий до підкорення нових вершин, хоч за час вихідних та першого дня байдикування піднакопичилося чимало поточної роботи та нових викликів: «На вівторок бід зібралось сорок».
Не дарма ж цей день знаходиться під покровительством войовничо-мужнього Марсу, адже даровані ним сили, енергія та натхнення могли спонукати будь-кого на великі ратні (військові та спортивні) чи ділові (як бог родючості) подвиги-досягнення, наприклад зведення нової хати, яка вийде міцною та простоїть багато-багато років. Підсилити духовний зв’язок з небесним покровителем цього дня можна за допомогою його улюбленого червоного кольору в одягу, взутті чи аксесуарах, а направити прикладання своїх зусиль слід на схід.
Розвиток дитини в українському світі традиційно починається з найменшого віку за допомогою дотепних колективних ігор спрямованих, окрім фізичного вдосконалення, на соціалізацію в колі одноліток, відпрацьовування командного духу, організаційних навичок, вмінь побудови сталих соціальних зв’язків. Так ці ігри з приказками-приспівками фактично незмінними перекочували з народного фольклору до сучасності, ставши невід’ємною частиною освітньої програми дошкільних та молодших шкільних навчальних закладів. Загалом на прикладі всього кількох з них можна осягнути всю глибинну мудрість початку формування соціально-орієнтованої особистості українськими предками що називається «з молодих нігтів».
Так одна з найрозповсюдженіших дитячих ігор-привітань на іменини в молодших групах дитячих садочків України, Коровай, правила котрого доволі прості: малята стають тримаючись за руки в коло і водять хоровод навколо іменинника, співаючи пісеньку супроводжувану відповідними рухами:
Суворо кажучи, заготівля продуктів на період холодів починався задовго до настання осені, фактично її прихід знаменував лише їхній останній завершальний період. Адже починаючи від сходження з українських полів останнього снігу, коли починався процес підготовки до посівної, і аж до збирання останніх городніх овочів-фруктів вся тепла пора року була присвячена клопотам в очікуванні наступної зими.
Так ще весною починався збір та заготівля першої ягоди, сезон якої відкривали полуниця з малиною. Їх варили з цукром на варення та сушили на узвар. При чому верхні молоді листочки кущиків цих перших ягід окремо сушилися на сонці для заварювання на чай багатий вітамінно-мінеральним комплексом, також використовуваний самостійно або з додаванням м’яти-меліси і меду як лікарське зілля при застудах. За ними згідно природного календаря крокували збори та переробка абрикоси-жерделі, черешні, вишні, сливи, яблук, груш. В якості напоїв на зиму в діжках припасали квас з березового чи кленового соку та медововуху.
Красень в зеленій прикрашеній хризантемами сорочці з першим золотим листям на кашкеті залихвацьки заламаному на на одне вухо. Він танцює останні дні справжнього цьогорічного тепла на проліт, щоб промайнути як мить, залишившись останнім яскравим спогадом перед невблаганно сунучими холодами. Сучасне українське ім’я Вересень отримав від своєї найулюбленішої запашної квітки, яка майже останньою дарує бджолам свій золотий нектар перед лютою зимою («Скоро Божій мусі на відпочинок») — рожево-бузковій магії вересу.
Хоч насправді, з огляду на притаманні йому яскраві характеристики, в українському фольклорі існує безліч цікавих прізвиськ для першого осіннього місяця від старослов’янського Ревун (Руєн) від ревіння самців оленів під час вересневої активізації їхніх шлюбних ігор, Зарева (через перше золоте листя), Маїк (мають зійти озимі культури), Сівень чи Кивень (через другу хвилю засівання озимки, «Прийшов Варфоломій — жито на зиму сій») до Бабине літо (через тепло-ласку) та Друга Пречиста (за народною назвою релігійного свята).
Покладений наПетра, а фактично «на Прокопа» («жита копа», «готуй спину для снопа») початок гарячій пори жнив тривав залежно від українського регіону до «Іллі» чи останнього Горіхового Спасу, тільки-но встигай снопи в’язати. І хоча попереду ще була купа роботи (молотьба, збір городини, підготовка пашні на наступний сезон, копання городу, колоння свіжини), адже «дожинки» були лише другою після закінчення сінокосу, але далеко не останньою віхою в українському літньому робочому календарі, закінчення жнив широко відмічалося в народі святковим столом та піснями-танцями.
В цей день останнім з ниви зрізалися зав’язані вузлом (перехрещені) на Петра господинею дві жмені-обереги, натомість в іншому куті лану залишався невеличкий не зжатий клаптик найкращої пшениці, що ділився на дві нерівні частини.
Поминання того, хто пророкував появу Спасителя і власноруч хрестив його в йорданських водах заради врятування людства. В церковному календарі цей день припадає на дату його страшної страти римських тетрархом Галілеї, Іродом Антипою, за наклепом Іродіади (29 серпня), а в українському народному — чи не найчорніша дата з суворою забороною на будь-які прояви радості від танців-співів до добросусідських балачок та безліччю надсуворих заборон і обмежень. Усікновення (усічення) голови пророка Іоанна Предтечі чи Головосіка.
Визнаний самим Христом за Предтечею статусу найбільшого з пророків поставили його в християнській ієрархії всього на одну сходинку нижче за сина Божого. Разом з тим жахливі обставини його мученицької смерті, коли жертві (вся вина якої полягала у вірі та проповідуванні пришестя Спасителя) не тільки відтяли голову, але й блюзнірськи подали її на блюді замовниці – доньки Ірода додали мученику ореолу святості. Адже навіть після смерті тлінне тіло пророка не знало спокою – мучителька пронизала мертвому язика голками, а саму голову закопала в «нечистому» місці. Саме тому так шанують українці святого Іоанна, який віддав життя за свої переконання, що так близько українській душі.
Понеділок, перший день по неділі (після неділі), в народній уяві малювався таким собі сивим дідом, який виступав провідником душ померлих між світами, залежно від земного життя небіжчика – до вирію чи пекла – та мав виключне право відчиняти райську браму (що ототожнювало його з християнським святим Петром). День традиційно мав печально-мінорне забарвлення, тому переважна частина прикмет та забобонів з ним пов’язаних носить заборонний або обмежувальний характер.
Він вважався невдалим для зачинання будь-якої нової справи, особливо вдягати нової сорочки, тим більше не варто було вирушати в дорогу (бо подорожнього спіткатимуть негаразди та неприємностей, а час шляху значно затягнеться), побілена в понеділок хата — до тарганів в оселі та коморі, винесена з пічки жужалка — до шуляка у курей, прати речі — піднімати гори старі негаразди, посадити квочку на яйця — вилупляться лише півники, щось комусь позичити — до злиднів, жінкам не можна було мити голову, прясти та шити-вишивати (бо долю змиєш чи зашиєш)… Взагалі понеділок за народними повір’ям — важкий на роботу, і якщо почнеться нещастями-негараздами, весь тиждень йтиме «важко».
Мед, мак, вода, квіти, винесення рештків Всечесного Хреста з константинопольського храму для спасіння від епідемії (українська неофіційна версія — хрещення в Почайні дванадцяти синів Володимирових), пам’ять дев’яти Макавійських мучеників, а за старовинними віруваннями ще й кінець теплого літа… в цей день зійшлося так багато знакових дат, що сам він в народній уяві перетворився на суцільне свято із суворою забороною на будь-яку роботу (що традиційно стосується лише надважливих подій українського календаря), не дивлячись на початок Успенського посту.
Світле свято останньої в поточному році качки меду, як символу тепла сонячних променів (вважається, що цього дня бджоли закінчують свій сезон збору нектару, прідготувавши стільники для зимівлі) в яскравих барвах останніх квітів минаючого літа під мелодійне брязкання стиглих макових коробочок тісно переплетене в українських традиціях з печальним поминами дев’яти апокрифних Макавійських мучеників та візантійським винесенням з храму Ісусова святого Хреста для захисту від лютуючих в Середньовіччі чисельних епідемій (хоч деякі науковці і заперечують його приналежність до Спасів).
Перший сніп — зачинатель жнив, тому в українських народних традиціях йому приділялося так багато уваги в сакральному сенсі (за стародавніми віруваннями: якщо вчасно і за правилами його «зажати», то і вся жнива пройде легко при гарній погоді). Значення першого житнього снопу було настільки великим, що навіть заборона на роботу в велике свято Петра і Павла, яким закінчується Петрівський піст, для «зажинок» скасовувалось.
Зазвичай після святкового ранкового походу до церкви 29 червня старші господарі йшли в поле, де господиня простеляла рушника, на який вклонившись на всі боки ставила свічку во славу Господню та коровай з сіллю — данину прадавнім українським духам природи зі словами: «Дай, Боже, легко почати, а ще легше дожати». Жінці ж відводилася сакральна роль захисту врожаю від злих сил та нечистого ока – вона складала на дальньому куті ниви два жмути не зрізаного жита навхрест (або зав’язувала на вузол), колосся яких зрізалися наприкінці жнив і складало останній сніп.
Як безболісно замінити одну релігію іншою? Правильна відповідь: взяти прадавні традиції та вплести в новітні вірування. Так з легкої руки слов’янський бог-громовержець Перун перетворився на християнського пророка Іллю, який за Божим наказом ганяє у вирії своєю золотою колісницею, що гримає по небесних вибоїнах (на землі відлуння тих перегонів чується як грім) в пошуках бісових відступників, раз-у-раз наздоганяючи одного з них кидає в зрадника свої вогняні стріли-блискавки, хоч іноді промахується потрапляє в землю. Саме тому цей святий з коріннями з діда-прадіда на стільки шанований в українській традиційній культурі.
Так традиційно саме «на Іллю» на українському селі намагалися закінчити жнива та відмітити дожинки («Ілля в полі копи лічить»). І навіть якщо через негоду чи з інших обставин не вдавалося до цього дня зібрати весь врожай зернових, все одно він вважався святковим із забороною на працю (бо пророк того дня особливо придивляв за людьми і міг за ослуху вдарити блискавкою).
Таємницю про те, коли українські пращури обзавелися сталим тижневим календарем зберігає пам’ять віків, що сивим попелом тліну лягла на безкраї українські степи, верхівки струнких карпатських смерек, на самісіньке дно чорноморських глибин. Можливо, седмиця створення світу прийшла на українську землю разом із християнством, а, може – існувала за довго до його появи, ґрунтуючись на прадавніх знаннях про організацію всесвіту та сім відомих тоді планет (слов’яни користувалися сонячно-місячним календарем ще в IV тисячолітті до н.е.).
Цікавим залишається факт, що український тиждень раніше починався з неділі, в самій назві якої був закладений головний глибинний духовний зміст цього дня — не робити (нема діла, не діляти, не діяти) з особливо обумовленою забороною на використання колюче-різальних інструментів накшталт сокири, ножа. голки чи ножиць (бояк відрубане самозайметься та спалить все навкруги, а наколи чи порізи — нарвуть і довго не загоюютимеся). Християнство байдикування по неділях пов’язує з Христовим Воскресінням (друга назва дня), і закликають цей день присвятити праведній молитві во славу Господню.
Таємниця появи на світ нового життя — чи не найбільша загадка всесвіту, так до кінця і не розгадана людством при всіх досягненнях науково-технічного прогресу останніх століть. Саме тому вагітність та народження немовляти з давніх-давен були в народній уяві щільно огорнуті муаром забобонів, прикмет, вірувань та традицій, частина з яких навіть зараз широко розповсюджена на українських теренах, продовжуючи зберігати мудрість пращурів.
Вагітніо-пологові традиції вступали в силу, як тільки жінка розуміла, що знаходиться при надії, хоч ділитися щасливою звісткою з рідними, близькими, друзями, знайомими і не поспішала, пам’ятуя про небезпеку накликати на себе та своє майбутнє дитя навріт чи важки пологи. І лише, коли приховувати своє «цікаве становище» вже не дозволяла природа, звістка розлеталася широким колом, а для захисту від недоброго ока завжди була пристьобнута голівкою гори на спідній білизні шпилька чи приказка-оберіг «сіль в очі».
Українські дерев’яні будівлі, до яких з такою зверхністю ставилися середньовічні європейці з їхніми неодмінними кам’яницями — це продукт тривалого пошуку поколінь пращурів найкомфортніших умов існування у будь-яку пору року при зручності користування та естетичній привабливості з урахуванням наявних вихідних природно-кліматичних даних для себе і своїх близьких.
Природа подарувала Україні від Сяну до Дону доволі м’який клімат з відсутністю тривалих морозів, помірно жарким літом та зазвичай помірними опадами. З наявних природних будівельних матеріалів основними були камінь і деревина в різному співвідношенні залежно від регіону. Тому фактично кінцевий вибір завжди залишався за людиною. Традиційно для будівництва українських осель від сільських хатинок до княжих палат в Середньовіччі він зупинявся на деревині, хоча були і виключення як Ользин палац, рештки якого і зараз височіють біля Національного історичного музею в Києві.
Так багато різних днів в українському році, тим більш дивним є факт, як в одному конкретному з них сходяться купи всі народні легенди, прикмети, повір’я… За плином часу важко сказати чи прадавні українські вірування церква вплела в свої свята, чи релігійні віхи стали поштовхом для народження народних традицій… Чи не головною віхою літнього сезону для українського села з давніх-давен було 29 червня, коли закінчувався сінокіс, починалися жнива, відмічалося професійно свято стадників, а за церковним календарем — день припадав на помини святих Петра і Павла. Мабуть саме через таку кількість його відносять до Великих свят.
Підготовка «на Петра» (як скорочено в народі іменували 29 червня) починалася за два тижні до його фактичної дати, з початком однойменного посту, на який традиційно припадає Косінь. Саме за ці два тижні, коли трави українських степів та ярів набрали вже повної сили і їхній життєвий цикл почав рухатися на спад впритул до повного вмирання, треба було встигнути заготовити сіна для домашньої худоби на весь невблаганно наближаючийся затяжний період холодів (чи як казали в народі: «Щоб коса залишилася в червні»).
Безкрає від краю до краю глибоке українське небо з безкінечним Чумацьким Шляхом у Вирій (який пращури ще звали «Шляхом до Києва») в розсипу зоряних діамантів із загадковим абрисом місяця, що своїм холодним поглядом проникає в найпотаємніші куточки людської душі — що може бути більш магнитично-лякаючим і маняче-завороджуючим одночасно?
Але безодня всесвіту для українців була не лише предметом милування та медитації, це був надійний і точний часово-годинниковий інструмент, мудрість користування яким передавалась з покоління в покоління від пращурів до нащадків, щоб ті жили усвідомлено в просторі і часі, як це належить цивілізованій людині.
Споконвічна українська заповідь, що тисячоліттями берегла націю на довгому шляху випробовувань магією мудрості пращурів: «Побудувати будинок, викопати криницю, посадити дерево, виростити сина»(для себе, для людей, для природи, для продовження роду) – саме завдяки цим чотирьом китам Україна зараз з щитом і мечем гордо іде крізь полум’я останньої війни з вселенським злом.
І колодязі, як внесок у скарбницю загального благоденства, в цьому логічному ряду після облаштування-впорядкування персонального невеличкого шматочка всесвіту (власної оселі) посідає друге місце, адже вони за українською традицією не мали власників (ким би не були збудовані) і завжди споруджувалися за парканом ділянки вздовж вулиці, шляху або на роздоріжжі, щоб кожний подорожній будь-якої миті міг втамувати свою спрагу (зазвичай для цього край ставили чарку чи інший посуд для пиття).
Домівка для української родини – символом нового щасливого життя, в якому мало бути якомога більше добра і радості, якомога менше — негараздів, розчарувань, зла. Саме тому весь процес побудови нової хати від вибору місця розташування до останнього цвяха на даху та розташування меблів всередині новозбудованої оселі в українських народних традиціях був оповитий цілою низкою ритуалів, прикмет та забобонів, більшість з яких дійшли в тій чи іншій мірі до сьогодні.
Так ще на етапі пошуку відповідної фізичним вимогам земельної ділянки (бажано цілинна, не на роздоріжжі, суха, на пагорбі, з виходом до річки чи ставу з одного боку та до вулиці — з іншого, достатня за розмірами для будівництва житлово-господарських споруд, саду-городу і випасу худоби) в гру включалися ціла низка вимог, які перетворювали цю справу на нелегке діло, адже окрім іншого вона мала духовну та фізичну «чистоту», що означало: попередні господарів (за наявності таких) не були пиятиками, хворими, сварливими чи розлученими, попередня хата не згоріла від удару блискавки, худоба охоче «лягає» на її теренах, а також росли дерева.
Хліб… як багато стоїть за цим словом турботи, праці і безсонних ночей тих, хто саджає, леліє, збирає, випікає його своїми руками. Він — традиційна українська повсякденна страва, виготовлена з житнього (зумовлено більшою врожайністю цієї злакової культури в Україні) борошна з домішками пшеничного, ячмінного, гречаного чи вівсяного на заквасці. Святковий варіант — дріжджова паляниця або урочистий коровай.
З хлібом українець приходить в цей світ («хрестильний калач»), і з ним ж іде в небуття (краєць «на віку» домовини та поминальний). Тому хліб, який називався ще «учиненим», першим ставився на стіл і виконував також обрядові функції побутового захисту родини, виготовлявся зазвичай на хмільному розчині з додаванням попередньої випічки чи вічної закваски (кваші) з борошна та води, що перед тим три дні набувала силу в теплі за щоденного подвоєння обсягу додаванням інгредієнтів.
Святки на українській землі існували за довго до появи християнства. Тисячоліттями зимове сонцестояння, як символ народження нового циклу земного буття, слугувало праукраїнцям знаком до початку веселих святкувань з традиційним обрядовими заходами, колядковими співами, ігрищами та просовою кутею з медом і млинцями, які органічно впліталися в канву слов’янських вірувань про Даждь-бога сонця та душі пращурів-охоронців роду (недарма ж «календе», у різних інтерпретаціях вшанування нового року через призму поклоніння душам померлих пращурів, існувала майже у всіх давніх культурах світу).
Із відвоюванням релігійних позицій християнством, вікові українські зимові святкові традиції замість того, щоб зникнути у вирії буття, стали частиною різдвяних народних гулянь, що починалися зі Свят-вечора 24 грудня і закінчувалися Водохрещею 6 січня. Але відтворювалися вони вже в церковному контексті, що замінив собою культ старих богів. Кутя, ворожіння, ігри з машкарою («козою») та колядування так залишилися в українських святах (хоч час від часу християнські священнослужителі і намагалися їх заборонити як язичницькі); хоч Ісус в колядках замінив Даждь-бога (символ сонця), святі апостоли Петро і Павло — бога Велеса (покровителя домашньої худоби), а Діва Марія стала хранителькою домашнього вогнища Ладою.
Для український військової спільноти християнське свято Покрови Богородиці оповите своїм сакральним змістом — символ чудесного порятунку столиці Візантійського світу, Константинополя, від знищення сарацинами-магометянами в 910 році завдяки заступництву Діви Марії (взяття під свій покров), недарма ж на Січи головна церква завжди була освячена на його честь. В якості данини спадковості поколінь зараз 14 жовтня в країні офіційно відзначаються одразу три військових свята: День захисників і захисниць України, День українського козацтва та День створення Української повстанської армії (УПА).
Однак традиції святкування Покрови в Україні не обмежувалися лише релігійно-військовим спрямуванням, їхні глибинні основи торкалися тією чи іншою мірою всіх сфер українського життя, знаходячи своє втілення через народні прикмети, вірування та обряди.
Окрім статусу великого християнського свята, Різдва пресвятої Богородиці, день осіннього сонцестояння (21 вересня, «осениння» або «оспожинки») в українських народних традиціях знаменує собою повертання життя на низхід з його зимовою дрімотою біля новозапаленого в чисто прибраній хаті вогню (старий гасили два рази на рік в рівнодення), яке відзначалося пишним застіллям з купою м’ясних страв традиційної кухні та суцільним байдикуванням (хоч в православ’ї він припадає на піст із забороною порушувати його канони).
Загалом це свято вважалося датою остаточного закінчення городнього клопоту і збирання врожаю, недарма ж і досі в народі ходять приказки: «Пречиста – картопля чиста» чи «Пречиста — цибуля зібрана в намисто». Для бджолярів це була остання нагода підготувати вулики до зимівлі утепленням та хованням під дах, а для вівчарів — крайня дата другої стрижки овець, щоб нове хутро встигло нарости до перших морозів і тварини не загинули від холоду.
Ну який ж справжній чоловік відмовить собі у задоволенні похизуватися перед іншими своєю відвагою, спритністю та силою? Тим більше, якщо він — українець, а на нього звернуті сотні-тисячі очей найвідважніших вояків свого і ворожого війська. Заворожуючи танок-двобій на межі життя і смерті, який в українській військовій культурі звався герць, а пізніше знайшов своє розповсюдження в загальному вжитку під сенсом: «запекле протистояння», «двобій», «зухвале вихваляння» (до речі – саме з останнього трактування пішло «герцювати»).
Так, дуелі перед повномасштабним боєм основних сил були відомі в історії з давніх-давен, в літописах навіть були зафіксовані рідкі випадки, коли головнокомандувачі задля збереження життя своїх підлеглих викликав на двобій ватажка ворожого стану (виклик передавали парламентери), або ж зіткнення відбувалося між найсильнішими представниками протиборчих сторін — за військом переможця в спарингу залишалося поле виграної битви.
Все в цьому світі має свій початок і свій кінець, чи як казав Екклезіяст: «Усе повертається на круги своя. Все пішло з пороху, й на порох все звернеться». Від життя на землі залишається лише пам’ять закарбована в діяннях чи матеріальних об’єктах, дотичність до яких не дає спогадам остаточно зникнути. Адже людина живе, поки про неї згадують, про що напевно знали українські пращури, використовуючи поховання різних видів як останнього притулку спочинку своїх померлих. Саме могили родичів – те матеріальне втілення родового літопису, за яким можна простежити зв’язок між минулим і майбутнім, наочне підтвердження права називатися українцем.
Цікаво, що хоч зараз прогресивний час рішуче відтісняє в минуле старі традиції поховання як такі: три дні (щоб душа могла попрощатися з рідною домівкою) цілодобового чатування родичів з молитвами в будинку померлого біля труни з небіжчиком вбраним у все нове-біле (символ духовного очищення при переході в інший світ), несення домовини близькими та рідними з хустками-пов’язками до самого цвинтаря, відсутність музики та надгробків, чорний креп на вхідних дверях та рукавах скорботних чоловіків і жіночих хустках, річний траур родини із забороною пишних свят та одружень її представниками.., весь важкий для родичів в моральному плані тягар передпоховального процесу беруть на себе спеціалізовані ритуальні контори, але неписані правила подальшого поводження на цвинтарі зберігаються до нині.
Зелені свята на тонкій межі весни і літа, коли досягає свого апогею нестримне буйство квітнення, від різнокольорових барв якого в очах грають веселки, а від духмяності солодкого аромату – паморочиться голова, споконвіку в народному фольклорі огортає містичний ореол, який народився задовго до приходу християнства на українську землю і лише значно пізніше отримали свою календарну перев’язку до свята Трійці (П’ятидесятниці, День Зіслання Святого Духа). Традиційно в Україні вони тривають з 7 по 13 травня.
Вони так і лишилися десь на межі офіційної релігії та українського родового язичництва зі своїм прикрашанням підлоги, вікон, покуття, образів, доріжок на подвір’ї запашними травами, особливо любистком, полином та м’ятою, як оберегом від нашестя злих духів. Хоча часова прив’язка свята з огляду на це так і лишається до кінця не визначеною: за однією версією вони співпадають з тижнем перед Троїцею, згідно другої — до них відносяться лише чотири останніх дні перед Клечальною неділею, за третьою — тиждень після Дня Зіслання Святого Духа, четвертою — продовжуються з четверга перед П’ятидесятницею по наступний четвер, а п’ятою — охоплюють обидва тижні.
Здавалось б – звичайний шматок матерії тільки прикрашений китицями та френзлями, але варто лише торкнутися його теплої поверхні рукою чи придивитися до плавності ліній його химерного малюнку, і магія огорне теплом кожен куточок серця. Хоча зараз носіння хустки – привілей скоріше модних панянок аніж данина стародавнім традиціям.
А колись хустка супроводжувала українське немовля від колиски до останнього дня на землі, недарма ж за повір’ям лелеченя приносить новонародженого саме в матусиній хустці. Нею застилали колиску, прикривали від чужих очей, загортали при виході в світ, довіряючи цьому символу найдавнішого українського духовного захисту, який не могли подолати жодні злі чари, свій найцінніший скарб.
Витоки свята Калити (13 грудня) зберігаються десь в глибині українських до християнських часів, звідки ідуть його традиції ворожіння та веселих гулянь молоді з хлібом-сонцем. Хоча з розповсюдженням християнства українськими теренами він набув трохи іншого змісту, як данина пам’яті про того, хто передрік велике майбутнє місту на київських пагорбах, Андрію Первозваному, першому проповіднику християнства на українських землях.
Фактичне це свято парубоче, адже це був єдиний день року, коли хлопців не можна було сварити за будь-який бешкет, а тільки солодко годувати та пробачати всі пустки. Тому готуватися до свята дівчата починали заздалегідь – спочатку обиралася хата для вечорниць на Андрія, де вдень 12-ого збиралися всі вони разом зі своїми скарбами-смаколиками, щоб допомогти гостинній господині в приготувати смачної вечері для парубків.
З давніх-давен 7 грудня кожного року в Україну приходить свято великомучиниці Катерини. І хоча джерела його походження ховаються в православному святковому календарі, в народі цей день з його яскравим рукотворним традиційним забарвленням був суто дівочим, розрадою серед сірої похмурості зимового Різдвяного посту.
Офіційно ж Катерина в Україні вважається покровителькою студентства та академічного знання завдяки історичному контексту самої особистості святої, яка силою своїх знань з позиції аргументованості доказів за легендою змогла обернути в християнство двісті римських богословів-язичників, направлених до неї імператором Максиміаном з огляду на її високе аристократично-соціальне положення задля переконання зречення віри во Христі.
Таїнство народження українського немовляти починалося ще з символізму підготовчих обрядів весілля, де головну роль відігравало пшеничне зерно у всіх своїх іпостасях, як символ родючості та продовження роду. Саме тому інколи першу шлюбну ніч молодята проводили саме на необмолочених снопах.
З прадавніх часів, коли вагітність носила більш містично-сакральний зміст, як хранителька та вмістилище нового життя жінка, піднімалася уособлюючись над суспільством задля принесення в цей світ здорового, красивого та щасливого нащадка. Саме тому в цей період їй намагалися не відмовляти в маленьких та великих проханнях, задовольняти її примхи та оберігати від всього потворного, жахливого та просто недоброго, щоб побачене не передалося майбутній дитині. Вважалося, що чим щасливіша майбутня матуся і чим більше прекрасних речей її оточують, тим здоровішим і гарнішим народиться немовлятко.
В загальноприйнятому розумінні уніформу із знаками розрізняння українські-воїни козаки прийняли, як частину військової культури, лише під час першої Української народної республіки. А до того перелік елементів екіпірування був чисто номінальним і обмежувався лише загальноприйнятим переліком предметів одягу, який мав в наявності кожний поважаючий себе воїн, але це була лише його особиста турбота.
Так зазвичай в гардероб козака входили такі необхідні речі як: шапка, сорочки, жупан, плащ, кожух, шароварів, пояс, панчохи чи гетри (літні льняні та зимові вовняні), білизна та рукавиці-варегі, матеріал та якість виготовлення яких залежали від статків та положення власника. Взуттям їм зазвичай служили чоботи без підборів зі шкіри м’якої вичинки червоного кольору.
Нове життя, як найбільше диво всесвіту, завжди знаходилося десь на межі релігії і віри в потойбічне. Саме тому українські матусі намагаються захистити своїх немовлят всіма доступними засобами, з яким першочергово церква пропонує хрещення в якості прийняття дитини під Божий захист, в той час, як народні традиції окрім іншого передбачають пострижини (обтинання) для захисту від зла та нечистого.
Цікаво, що в стародавні часи, коли церква ще не дуже далеко пішла від язичництва (хоч і засуджувала його, як конкуруючу структуру) ці два обряди були єдиним цілим. А починалося все з посвяти княжих синів, коли трирічного хлопчика урочисто саджали на коня і крізь вітаючий натовп везли до головного собору, щоб сам єпископ після святкового богослужіння вистрігав йому волосся на знак миропомазання. Пізніш обряд поширився всіма теренами України від Сяну до Дону серед усіх верств населення.
Мабуть недарма саме Харкову судилося стати другою столицею України, бо саме звідси почалося відродження української вищої освіти створенням місцевого університету в 1803-ому, і донині він залишається одним з флагманів національної культури та просвіти (чи не тому московити весь час намагаються приборкати саме це місто). Окрім чисельних досягнень на цій ниві саме йому належить честь бути батьком двох всесвітньо відомих гасел, що з’явилися на світ з різницею в століття.
Маловідомим є документально зафіксований факт, що саме в Харкові почали використовувати заклик «Слава Україні!», і сталося це ще наприкінці XIX – на самому початку ХХ століття в колах патріотичної молоді, а відгуком в той час було «По всій землі слава!» Воно дуже швидко поширилося теренами України, і на початку ХХ століття його вже використовували у всіх куточках від сходу до заходу, а також в закордонних колах українських громад.
Вишиванка – код української нації, в який надійно зашита генетична пам’ять про допомогу друзів та зраду ворогів. Вона і на зараз залишається актуальною надсучасною частиною гардеробу, ані на один маленький хрестик не загубивши свого сакрального змісту національного оберегу – адже з давнини вважалося, що вишивка захищає від злих сил, саме тому нею прикрашали горловину, поділ та манжети сорочки, як головних місц проникнення нечистого до людської душі.
До речі останні (вишивка хрестиком) з’явилися у Україні лише в XIX столітті і прийшли до нас з Європи, хоча праісторія української вишивки сягає сивої старовини і починається з V століття до нашої ери з вишитого національного вбрання скіфів, яким так захоплювався давньогрецький історик Геродот. Хоча в ті часи техніка носила інший характер (виконувалася гладдю та іншими декоративними швами), зате малюнок, як і зараз, був геометричним або рослинно-тваринним; причому з часом закріпилася традиція перший використовувати для вишиванок чоловіків (окрім дубового листя – символу сили та мужності), а другий – жінок.
Цікаво, що два сучасних символи Великодня, крашенки та заєць (або кріль), почали супроводжувати це велике християнське свято лише з XVII століття з подачі німецької культури (до Пізнього Середньовіччя жоден з них не зустрічається в цьому контексті на чисельних збережених сюжетних зображеннях). Хоча в прадавні, дохристиянські часи обидва цих символи вже існували як самостійні втілення зародження нового життя, а пізнє християнство просто вписало їх у своє вчення.
Так яйця, крашені, різблені, писані зустрічаються у майже всіх релігіях світу в тому чи іншому вигляді. Їх і зараз час від часу знаходять у всіх куточках світу під час археологічних досліджень. Адже вони – уособлення чистоти (білий колір) та пробудження життя з її середині. Саме цей символізм дуже доречно співпав з догматами віри во Хресті, тому яйця і фарбували в червоний колір на Великдень, як символ чистоти воскресіння (нового життя) через кров та муки Спасителя.
В українських народних традиціях тісно переплелись язицництво та християнство як гармонійний симбіоз та тріумф толерантності мирного співіснування та космополітизму нації завжди відкритої для нового та шануючої спадщину пращурів. Прекрасним прикладом цього твердження служить християнське свято Благовіщення пресвятої Діви Марії та одночасно язичницьке – третьої (після Стрітення та Сорока Мучеників) зустрічі весни 25 березня.
Саме останнє з прадавніх часів у українців знаменувало остаточну перемогу весни над зимою та дозвіл на початок польових робіт (до цього моменту землеробні клопоти вважалися великим гріхом). В цей день місцева громада збиралася разом на традиційне щорічне Віче з головним питанням про визначення порядку обробки полів чи городів сім’ям без годувальника (удовицям, сиротам та одиноким), землю яких орали і засівали гуртом, першочергово, безоплатно як запоруку злагоди та згуртованості всіх її членів.
Десь на тонкій межі язичництва та християнства, коріння яким за давністю часів і не знайдеш, лежать українські традиції гостинності і зараз широко розповсюджені серед місцевих сімей (навряд чи до кого в гості зненацька не приходили друзі – родичі – чи просто знайомі). Вони, навіть, є невід’ємною офіційною частиною представницько-дипломатичного етикету від протоколу прийому вищих посадових осіб і до святкових заходів місцевого рівня.
Звичайна українська доброзичливість та заповідь від Христа «Любить ближнього свого як самого себе» забезпечували не тільки привітний прийом знайомим, а й хліб – дах над головою для будь-якого подорожнього від жебрака до святого отця (межа меж ними була завжди лише примарою), який постукав в двері. Хоча за неписаними правилами народного етикету без потреби гості намагалися не турбувати господарів в будні дні чи під час осінньо-весняних польових робіт. Змусити порушити їх могли лише невідкладні справи, та й то в такому випадку ритуал прийому максимально спрощувався, обмежуючись привітаннями з обов’язковим запрошенням до хати (на що чемний гість мав обов’язково переступити поріг, щоб показати свої добрі наміри).
Замикає довгу чергу зимових свят з розкішними застіллями, до яких українська сім’я готувалася фактично дві третини року, починаючи з Велекодня (консервація солодких компотів та варення розпочинало цей марафон). Хрещення Господня на річці Йордан, під час якого Ісус назвався сином Божим, за сучасним календарем припадає на 6 січня січня та широко святкується у всьому християнському світі.
Раніше свято Богоявлення було приводом знов зібратися широким сімейним колом (вважалося що не можна на Передйордана відбиватися від сім’ї) після дня посту, коли в небі засяє перша зірка ввечері 5 січня січня, за накритим пісними стравами столом (має бути непарна кількість). Царицею ж столу за традицією мала бути «голодна кутя», яку готували з пшениці чи ячменю із додаванням меду, товченого маку, волоських горіхів та родзинок чи зовсім без них. Вважалося доброю звісткою, якщо верх куті підходив, а якщо падав – до смерті в родині. Також в меню залежно від вибору господині могли бути присутні різновиди риби, вареники з капустою чи картоплею, гречані млинці на олії та узвар.
Щоб урізноманітнити час між щедрим Різдвом та пісним Водохрещам за давньою українською традицією приходить весела «Маланка» або Щедрий вечір (31 грудня), яка припадає на день святого Василя Великого або Новий рік (в ніч на 1 січня). Переплетіння церковних та народних дохристиянських обрядів породило на світ гримучу суміш веселощів, які так урізноманітнить сіру буденність зими.
А починалося все звичайно ж з приготування розкішного столу, королевою якою була щедра кутя, як символ родючості та багатства. Приготована на узварі з відбірних цільних пшеничних зерен чи ячменю із додаванням вершкового масла або смальцю та різноманітних сухофруктів. Ще в різних регіонах України в святковому меню були і інші обов’язкові страви, які на святковому столі символізували Маланку: коровай чи кров’янка. Причому загальне меню не мало обмежень а ні в кількості, ані у виборі страв.
Найпершим, а від того найважливішим та найкоштовнішим, обрядом в дорослому житті української молоді споконвіку було весілля. Саме тому кожній його деталі приділялося так багато уваги, щоб шлюб був щасливим на все життя, а містика священнодійства спонукала шукати в кожній деталі пророцтво на майбутнє. Український народний фольклор лишив так багато повір’їв та забобонів пов’язаних з кожним етапом цього важливого життєвого кроку, що всі їх і не перелічиш.
А починалося все ще з непарної кількості сватів (старост) на сватанні та їхня обов’язкова одруженність – виконання обох умов віщувало щасливе завершення місії, особливої кармічної ваги якій додавала палиця посланців (дохристиянський фалічний символ, що існував у міфології поза солярним культом) – в народі казали: «Все –стріла полетіла».
Відгомоніли всі турботи передвесільної метушні з поступовим крокуванням від хвилюючої невпевненості сватання і заручин до закріплення соціальної угоди викупом нареченої та дів-вечиром. До свята все готово – коровай на столі, вишиванки напрасовані, віночок сплетений, ну і на гостей чекає щедро накритий стіл з різноманітними стравами та питтям. Довгоочікувана неділя (або середа) настала.
Починався цей день урочистостей із збиранням виїзду молодого по наречену, коли квітами та стрічками прикрашався «весільний поїзд» або «бесіда» (запряжена конями тачанка, лінійка чи бричка). Після того хлопця з дружками частували його батьки та виводили за ворота за хліб батьком, за рушник матінкою під співи та благословіння свяченою водою та зерном .
В різнобарвному сучасному світі, де комунікація між країнами спростилася до кількох годин, пізнання культури різних народів інтригує, а часом шокує іноземних туристів. У кожного соціуму є свої складені століттями традиції та стиль життя – наприклад в деяких контонах Швейцарії досі м’ясо кішок вважається за великий делікатес, а в мусульманських країнах жінки ходять в спеку під чорною паранджею. Чим же дивує своїх відвідувачів Україна?
Перш за все своєю щирістю. Майже всі закордонні гості відмічають емоційну відвертість українців в спілкуванні, причому як позитивним так і негативним забарвленням. В той час як іноземців з дитинства привчають носити соціальну маску чемності та доброзичливості під якими дуже часто ховається в кращому випадку байдужість, а в гіршому – взагалі побажання провалитися під три чорти. Нація Тарасової землі любить і ненавидить з відкритим серцем, надихаючи інших за їхніми твердженнями «як ковток кришталевої води в полуденну спеку»
Майже все приготовано, заручини відбулися для найважливішого кроку, який назавжди змінить життя молодят: домовленості дотримані, придане куплене, гості запрошені, їжа – на пічці. Залишається лічені передвесільні дні неодруженого життя та два головних передвінчальних обряди: розплітання коси і виготовлення гільця, обидва з яких проводилися у дів-вечір, який зазвичай намагалися провести у п’ятницю перед весіллям (зазвичай святкували в суботу чи неділю).
Бувало, що вінчання з якихось причин призначали на середу (про пару, яка одружувалась в цей день зазвичай в народі казали: «Прогуляли неділю»), тоді предвесілок переносився на вівторок і ніколи на понеділок, бо останній віщував не дуже щасливе подружнє життя. Причому українська традиція офіційно реєструвати шлюб по суботах (неділях) та середах зберігається і нині в більшості офіційних державних установ країни.
Неофіційна згода на шлюб отримана, усі попередні питання між сватами узгоджені, настає час оголосити про своє майбутнє весільне щастя всьому світу. Настає час святкувати заручини задля закріплення офіційного статусу намірів, причому не тільки в суспільній свідомості, а й юридичному сенсі (як усна угода при свідках зі своїми правами та обов’язками).
Заручини (полюбини, хустки, рушники, сватанки) проходили через кілька днів після сватання в присутності святково вбраних батьків, сватів та чисельних родичів в будинку нареченої. З давніх-давен поганими для сватання днями вважаються середа та п’ятниця як пістні, що пророкує відсутність достатку для майбутньої сім’ї, а також не варто проводити церемонію в травні бо все подружнє життя молодята будуть одне з одним маятися. Крім того свати в домі дівчини не мають сідати до моменту закінчення офіційної частини церемонії, бо це служило знаменуванням, що майбутні дітки пари пізно ставатиме на ноги.
Це саме вона, до зустрічі з якою він йшов усе своє свідоме життя, шукаючи в кожних дівочих очах, постаті чи легкій ході її тінь. Важкий перший життєвий вибір зроблено – вона десь поруч, але чи схоче пройти з ним все життя – ще й те питання, яке страшно спитати, а ще страшніше так і не вимовити.
Тому для місцевої рекогносцировки за давньою традицією спочатку хлопець засилав до хати своєї обраниці друзів-родичів, які мали отримати попередню відповідь. Саме від сватів (староста, посланець, говорун, дружко), як їх називають в народі, в деякій мірі залежала прихильність чи відмова сім’ї обраниці, тому до їх вибору ставилися дуже прискіпливо – це мали бути переконливі, балакучі, кмітливі та веселі хлопці, за старшого з яких зазвичай обирали одруженого чоловіка шановного, кмітливого та гострого на язик.
Довгий шлях до краси починався зовсім не в затишній оселі гуцульської майстрині, а там – серед гірських долин, де росли коноплі серед дощів і теплих сонячних променів. Потім довгі зелені стеблині ще треба було зібрати, вимочити, стіпати, спрясти, змотати, прозолити, поснувати, виткати, відбілити… Лише коли тканина готова, можна приступати до шиття головної складової будь-якого традиційного українського вбрання – сорочки.
Ушиванки (довгі з утеплювальною підшивкою в нижній частині) та вишиванки (короткі) сорочки на Гуцульщині шилися з двох полотнищ домотканої конопляної тканини, які утворювали стан. До нього перпендикулярно вшивалися суцільні рукави, збирані вишивкою на манжеті та у верхній частині разом із плечовою частиною стану, що утворювало контур горловини. Для вишивання хрестиком або низанкою використовували однокольорові або поліхромний набір вовняних чи конопляних ниток білого, чорного, червоного, зеленого та жовтого кольорів.
Безпосередньо таїнство хрещення — то прерогатива церкви, як земного зв’язкового з Небесним царствієм, адже нюанси церковних традиції та молитов релігійні діячі знають до тонкощів. А ось поради щодо підготовки до таїнства та традицій з ним пов’язані від священнослужителів доволі скупі та не дуже рясніють подробицями окрім якомога ранішого хрещення (щоб Бог прийняв дитину під свою опіку), вибору гарних людей на кумів (у випадку передчасної смерті батьків вони мають замінити їх дитині) при їхній неодмінній приналежності до православ’я з неодмінною появою в храмі з натільним хрестом -ось мабуть і все.
У народі ж існує повір’я, що не можна відмовлятися бути батьками во Хресті бо це — зречення від Бога, але сама церква це заперечує, ґрунтуючись на твердженні, що вибір для людини має бути добровільним та свідомим, адже це — велика відповідальність перед Небом і перед людьми. А ще в народі існує думка, що друге таємне ім’я дитини може захистити її від злих сил та хвороб, тільки варто пам’ятати про хресне ім’я в молитвах та церковних обрядах — ім’я під яким людину знають в Царствії Небесному (тому церква радить називати і хрестити дитину єдиним православним ім’ям).
В ті давні часи, коли на українській землі ще не біло зброї масового розважального ураження під назвою телебачення та інтернет, розваги для дітей та дорослих були обумовлені розвитком фізичних та розумових здібностей персоналії, а їхні правила шліфувалися до ідеалу століттями В першу чергу направлені вони були в на виявлення сили, кмітливості, уваги, майстерності учасників та побудовані на дусі суперництва в одвічній жазі до лідерства. Світле свято Великодня від часів хрещення Русі-України вважалося одним з найбільш шановних, котре також символізувало собою початок справжньої, а не календарної весни з її теплом та початком нового життєвого циклу тому, тому традиційних розваг для нього було придумано вдосталь.
Звичайно ж головним теренами для змагання господинь були традиційні великодні страви — паска та крашанки (писанки). Рецепти пасок найбільших, найсмачніших, найм’якіших і найкрасивіших старанно зберігалися в сім’ї протягом багатьох поколінь і передавали від матері до доньки. Коли вся велика сім’я збиралася за святковим столом після свячення в церкві, то перш за все смакували великодній хліб кожної господині, а пізніше йшли селом чи містом, щоб після привітання обмінятися пасочками з друзями, знайомими, далекими родичами та подружками. Така соціальна активність мала свої наслідки — випікали пасочки у величезній кількості.
Яскрава сукня, кожний з елементів якої старанно створювався власноруч довгими зимовими вечорами та ретельно підбирався один до одного, щоб стріти новий день в радісній впевненості своєї неповторності та досконалості — чи це не споконвічна жіноча жага, яку не можна задовольнити до кінця?
Звичайно ж кожне традиційне вбрання українки починалося з головного — довгої вишитої сорочки, яка за часів Русі могла бути самостійною сукнею. Зазвичай матеріалом для неї слугувало домоткане конопельне полотно, а прикрашалася – власноруч вишитими рясними орнаментами (геометричним, рослинним, зооморфним) по манжетах, рукавах, горловині, груді, подолу, а іноді і спині. Кольори могли бути буд-якими, наприклад Полтавщині притаманна вишивка “білим по білому”. При схожості крою вишиванок в різних частинах України, головною відміною на заході була відсутність ластівець під пахвами, що знайшло свої відгомін у більш скованих рухах танків цих регіонів. Головний же принцип їхнього створення “Перед людьми — не соромно, перед Богом — не страшно”.
Українські побутові традиції існують багато-багато століть і передаються від матері до доньки для захисту родини на духовному рівні та довгого, щасливого, здорового життя всіх її членів. Їх виплекала сама українська історія в хитросплетінні дохристиянських вірувань та релігії, щоб закарбувати пам’ять пращурів в маленьких дрібницях.
Найсвятішою річчю української оселі був великий стіл, за яким збиралася вся родина увечері після важкого дня або в святкові дні. Завжди охайно прибраний із вишитою скатертиною — він був годувальником і окрасою будинку, “Божою долоню”. Саме тому стіл використовували лише для спільних сімейних трапез, і ніколи для приготування їжі (господиня поралася за меншим приставним столиком або козлинчиком біля лавки) або інших робіт окрім приготування хліба.
Символ сонця, світу і кругообігу всього сущого на землі. Традиції його плетіння, згідно найоптимістичнішими припущеннями істориків, налічують до трьох тисяч років і зобов’язані своїм існуванням великим шумерам – прабатькам української нації. У ті давні часи він з шестикутної зіркою в центрі служив уособленням богині Інанне, покровительки сімейного вогнища, врожаю, військової перемоги і правосуддя.
Зміна поколінь і релігійних вірувань мало вплинули на невід’ємну складову символу вічності (недарма вінок зображений на саркофазі Ярослава Мудрого), адже кожен його елемент ніс сакральний зміст, в якому назавжди закарбувався код української нації. Віночок був частиною традиційних церемоній від обрядових до ритуальних, кожен зі своїм видом плетіння (налічується більше сімдесяти видів) і підбором елементів (квіти, стрічки, нитки), який повинен був кодувати майбутнє для персони, що його носила на добро, багатство і щастя.
Національний одяг – це символ гордості самоідентифікації людей, об’єднаних однією історією. Він неповторна як інтонація оборотів рідної мови, які можна лише увібрати з молоком матері, але не завчити механічно. Тим більше коли на створення одного шедевру йдуть довгі-довгі години, дні, місяці.
Українські традиції вишивки на одязі історики вбачають в перших стежках, що скріпляли частини шкур перших людей. Хоча фактично підтвердженим на підставі археологічних знахідок в скіфських курганах і опису їхнього одягу Геродотом можна вік вишиванки оцінюється десь приблизно в дві з половиною тисячі років. Причому елементи орнаменту кочівників зустрічалися аж до XХ століття.
Найвідомішим національним українським брендом, який знають і люблять модниці в усьому світі, є звичайно ж вишиванка, що стала символом жіночої свободи і незалежності. Краса тонких візерунків, в яких зашиті таємничі письмена про минуле і майбутнє, в поєднанні із вишуканістю і різноманітністю малюнка полонять уяву, підкреслюючи індивідуальність.
Класична вишиванка Волині і Полісся представляла собою зшиту з двох широких частин домотканого полотна білу (рідше сіру) сорочку з широкими, зібраними на вузьку стрічку манжети рукавами пришитими через полики (вставки-перехоплення) та утягувальним шнурком по лінії вороту. Колірна гамма вишивки відповідала прийнятої в даному регіоні для жіночих виробів, але основний вважався червоний колір з домішкою чорної і синьої ниток.
Одна з найвеселіших традицій, мабуть, самого урочистого моменту вступу у доросле, самостійне життя нової сім’ї пов’язана з меркантильним питанням викупу права на час і увагу майбутньої дружини у її рідних і подружок та втілена у жартівливо-розважальну форму. Вона сягає своїм корінням сивої давнини, коли персональне спілкування (нижніх шарів суспільства – у зв’язку із зайнятістю хлібом насущним, вищих – обумовлювалося умовностями етикету) у всіх шарах суспільства варто було незрівнянно більше, а ніж зараз.
І так все попередні процедури від сватання до випічки весільного короваю закінчувалися, настав довгоочікуваний день щасливого свята з легким нальотом смутку, але щоб отримати бажану наречену майбутньому чоловікові ще треба зробити останній крок. Урочиста процесія нареченого направлялася до будинку нареченої, але шлях їй перетинали різними перешкодами (від символічних стрічок до прозових колод), через які можна було пройти лише заплативши данину викупщикам з числа родичів і друзів молодий. Торги від імені молодого вели друг або друзі, сам він брав участь у дійстві лише в якості статиста.
Зачіска – буденна повсякденність для кожного. Унікальна або пересічна – вона частина іміджу і відображення особистості її носія. Хоча з давніх-давен у волосся закладався сакральний сенс, і одні вважали їх захистом від злих духів як шумери, які навіть споруджували перуки для позбавлених рослинності, інші, як греки, а за ними і християни, пишні вихори асоціювали з нечистою силою і всіма засобами намагалися від них позбутися.
І як в цьому контексті не згадати символ українського козацтва – чуб або чуприну, який служив сполучною ланкою між українським праминулим та майбутнім. Адже перші малюнки з такою характерною зачіскою зустрічаються ще на мамонтової кістки віком сімнадцяти тисяч років знайденій на Мізинській стоянці Сіверщини (Чернігівська область).