Сивина – в бороду, біс – в ребро, це не обов’язково про сучасність… Адже у всі часи коханню всі віки були підвладні, бо хтось у свої двадцять — старий, а в когось і в вісімдесят душа молода. Хоча людський осуд та церква за століття гарно зробили свою справу, перетворивши щирість почуттів різновікового кохання на достойне осуду збочення.
Так, він був майже на пів-століття старший за неї, та й за церковними канонами їхній шлюб був неможливий через те, що вона була похресницею, хоч і був вже два роки вільним вдівцем. Іван Мазепа навіть в свої шістдесят п’ять мав стільки чоловічої харизми, що причарував шістнадцятирічну красуню Мотрону, молодшу доньку свого кума Василя Кочубея. І хоча останнім часом між гетьманом та його генеральним суддею зберігалися професійні зв’язки, колишньої особливої теплоти — вже не було, в тому числі не без посередньої участі гонорової та сварливої Кочубеївої дружини, Любові Федіровни (в дівоцтві Жученко).
Хто в Україні не знає перші два рядки-мантри, заповідані своєму народові великим українським пророком, Тарасом Шевченком: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями!». Однак мало мало хто замислювався, що ця універсальна формула виживання української нації ґрунтується на конкретному історичному досвіді, нехтування яким призвело країну до того катастрофічного положення, в якому мона опинилася станом на першу чверть ХХІ століття.
А починалося колись все для української нації доволі непогано… Золота князівська доба вибудувана на тисячолітній історії Тріпілля, Янщини, Скіфії, Сарматії.., які заклали ті монументальні підвалини традицій, культури, морально-етичних норм, які дозволили країні вже в середині І тисячоліття виступати на міжнародній арені на рівних з іншими країнами Європи, а подекуди і брати на себе роль флагману в формуванні демократичних засад існування суспільства.
Пересічний день, яких так багато в народному українському календарі. День як день, та не такий вже пересічний, бо, як здавна відомо з давнини, є у нього свій небесний покровитель, і неабиякий, а сам цар граду, блискавок та дощу, Мокій. Посвяченим в таємницю пращурової мудрості, що збереглася в епосі у вигляді прикмет та повір’їв, він підкаже підкаже прогноз погоди на майбутнє, разом з яким подарує можливість вправно керувати господарством так, щоб досягти максимального врожаю, а разом з ним забезпечити добробут своїй родини на майбутнє.
Мокій приходить на українську землю, як вісник закінчення першої декади останнього весняного місяця (11 травня), щоб нагадати всім вправним господарям, що до закінчення посівного сезону, а значить і не марно вкладень зусиль для отримання гарного майбутнього врожаю, залишилось не так вже і багато часу (адже «прийде іюнь, господарю, хоч плюнь, все одно нічого не виросте, тому варто поспішати»).
Коли весняне тепло остаточно виграє двобій з небуттям, щоб хоч на пів року земля могла перепочити від кайданів лютих холодів, на землю з небес спускається прекрасна богиня Жива, праматінка всього живого існуючого на землі, володарка Виру; здавна в народі вважали, що квіти — то її ніжні поцілунки, дощики — сльози радості, а сонце — грайлива посмішка. Том-то і стрічали українські пращури її сходження 2 травня з великою повагою.
Вважається, що радісну звістку про її пришестя людям приносить солодкоголосий соловейко, от і кличуть ще цей день Солов’їним Великоднем. Існує повір’я, що своїм співом цей сакральний для кожного українця птах відспівує души померлих, щоб вони навіть грішними могли повернутися до Виру. А бояк виводить він свої чарівні трелі зовсім недовго, лише зі свого свята і допоки ячмінь колоса не викине («з’явився колос, соловейко втратив голос»). Заважати йому в жодному випадку не можна було, ба більше — піднімати руку.