Своїх улюбленців небеса забирають завжди довчасно, лиш на мить відпустивши поціловану музами душу на грішну землю, щоб вона яскравим промінчиком свого таланту прорізала сіру імлу ординарного повсякдення та подарувала надію тисячам блукаючих в ній. Художник змалку — художник назавжди, Василь Корнієнко.
Яким дивом зірки склалися так, що передостання дитина в багатодітній незаможній сільській родині на Придніпровщині зразка 1867 року народилася настільки художньо обдарованою — одвічна загадка всесвіту. Малий Василько з дитинства малював, от тільки на розвиток його таланту грошей у батьків просто не було, тому до регулярної освіти в класах Першої чоловічої катеринославської гімназії з класом малювання Петра Окулова справа дійшла аж коли хлопцеві виповнилося п’ятнадцять. А вже за три роки адміністрація навчального закладу організувала першу персональну виставку свого надталановитого учня.
Гетьманська кров Івана Скоропадського точно водицею не була, якщо через два століття змогла знов провести свого нащадка на український престол. Хоча, не зовсім справедливо віддати всі лаври талантам цієї історичної постаті генам одних Скоропадських, адже в його жилах також текла кров майже всіх найвидатніших та найвпливовіших родів України від Кочубеїв та Апостолів до Розумовських та Самойловичів. Павло Скоропадський за той невеличкий, відведений йому історією проміжок часу зміг завоювати собі славу ледь не найефективнішого очільника України новітньої історії.
Фактично перші п’ять років свого життя народжений в Вісбадені нащадок українського аристократа Петра Скоропадського, якщо і чув українську, то лише в лише в сімейному колі, адже весь цей час проводив в Німеччині, в тому числі на розкішних Баден-Баденських курортах під наглядом своєї бабусі, уродженої Єлізавети Тарнавської. В Україну родина повернулася лише в 1878-ому, оселившись в родовому Тростянецькому маєтку, де хлопчина опинився на вихованні у свого діда по батьківській лінії.
Бунтівним характером він вдався в свого батька, який змінив священницьку шлях багатьох поколінь своїх пращурів на просвітницьку кар’єру. Гени по материнській лінії теж були з церковників, тому дивно — звідки у Євгена Коновальця був такий потяг до військової справи та настільки тверда активна войовничо-громадянська націоналістична позиція.
Три класи народної школи під пильним батьківським наглядом в рідних Зашках (батько — директор, мати — викладачка гігієни, основ медицини та шиття), чотирирічка при учительській семінарії, Львівська духовня — це були лише сходинки до правничого факультету Львівського універу, де його палкий молодецький організаторський талант, адже йому було лише вісімнадцять, підживлений повним курсом історії України Михайла Грушевського, зміг розгорнутися у всю міць вже без штучних обмежень надмірно сімейного піклування.
Він народився полтавчанином, а помер уродженцем Луцька, проживши двадцять років після своєї фактичної смерті — людина майбутнього, людина загадка, історія життя якої – гримучий коктейль із заплутаних фактів та вигадок. Такі неординарно-обдаровані особистості, вперто крокуючи попереду свого часу, самі по собі перетворюються на блискавичну легенду, а присмак таємниці перетворює їх на наднову, що стає центром тяжіння маленького всесвіту. І хоча на надгробку стоїть ім’я Юрій Кондратюк, народився він Олександром Шаргеєм — український вчений, винахідник, основоположник теорії космонавтики та ракетобудування.
Студентське дитя, що в Полтавських єпархіальних відомостях означене як син Гната Бенедиктовича Шаргея та його законної дружини Людмили Львівни в дівоцтві баронеси Шліпенбах, народжений 9 липня 1897-ого та хрещений Олександром 28 липня того ж року. Долю рано осиротілого хлопчини (мати померла в лікарні для душевнохворих, коли він був ще зовсім малюком, батько — в 1910-ому) фактично визначили дві жінки та нерідний дід: полтавська бабуся Катерина Кирилівна, її другий чоловік Яким Микитович Даценко та мачуха, Олена Кареєва.
Дивно, його прізвище, здавалось би, віщувало йому вміле поводження з розпеченим металом між молотом та ковадлом… але кров пращурів, мабуть, накопичивши за століття мудрість всесвіту, трансформувала його здібності в більш творче та мирне руслу, подарувавши беззаперечний величезну українську душу, музичний талант та гарний хист до майстрування бандур. Олекса Коваль — український націоналіст, альтруїст, бібліофіл, історик, кобзар і бандурист.
Дитинство в затишному дніпровському Підгірному, батькова теслярська наука, юнацький підробіток в одній з чисельних німецьких колоній українського Лівобережжя, робітництво на Катеринославському металургійному, піонервожацтво… все це було лише примарним антуражем до справжнього покликання його життя — бандури та кобзарства, недарма ж доля йому подарувала шанс вчитися у самого Феодосія Часника.
Народження в Харкові, українській столиці освіти та прогресивної соціально-громадської думки, мабуть, зіграло в долі Левка Ковальова не останню роль. Він зі студентської лави Київського комерційного являв собою ту постать, яку Іван Майстренко, пізніше охарактеризує, як професійного революціонера-боротьбиста, а пізніше завзятого науковця-експерементатора.
При наявності вроджених різнобічних талантів: математичних, логічних, художніх… саме ораторський помножений на активну громадянську позицію зіграли в житті Левка ключову роль, коли він в свої дев’ятнадцять стає одним з фундаторів Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), а вже за чотири роки — членом її Центрального комітету, що забезпечило двадцятичотирирічному молодику місце в українській Центральній Раді. Пізніше він долучився до радикального крила УПСР, знаного як «боротьбисти». Однак тяжіння до лівацтва, як показала його подальша доля, зіграло з Ковалівим поганий жарт.
Здавалось б, народження в попівській сім’ї, закінчення Чернігівської духовної семінарії… йому сама дорога до вершин церковної ієрархії, які йому пророчили викладачі. Але ж — ні, Олександр Кістяківський обрав для себе геть інший шлях, сповнений, за його ж власним твердженням, великої «праці, неприємностей і хвороб», який не був ані легким, ані в безпечним з огляду на московсько-царську окупацію України.
Юриспруденція, тим паче захист прав українців у всі часи було клопіткою, небезпечною та геть невдячною справою. Але Олександр знав на що йшов — Київський університет і вдало подоланий курс практичних наук в двадцять чотири роки відкрили перед ним шлях до столиці окупаційного режиму, де він з однодумцями, Шевченком, Кулішом, Костомаровим.., яких царизм тимчасово реабілітував задля власної безпеки, очолив український рух, в тому числі виконуючи функції заступника редактора українського журналу «Основа».
Геній фізики, який на десятиліття випередив свій час. Мало кому, як йому, вдалося за настільки малий відведений на землі термін вписати своє ім’я золотими літерами в аннали світової науки. Він яскравою кометою промайнув на небосхилі вітчизняної фізики, лишивши по собі яскравий шлейф величезного спадку, що став підґрунтям для відкриття закону ракетодинаміки та створення сучасних реактивних літаків. Микола Кибальчик, наймолодший син сербсько-української родини.
Він народився з невгамовним духом пізнання та загостреним почуттям соціальної справедливості, недарма підлітком йому вистачило моральної сили піти проти волі батька-священника і кинути Чернігівську духовну семінарію (мабуть гени діда-бунтаря взяли верхи над пасивним здоровим глуздом сірих мас). І недарма – жага до знань та наполегливість забезпечили Миколові Срібну медаль Новгород-Сіверської гімназії по закінчені повного курсу.
Простий сільський хлопчина з Хмельниччини, який ледь не став першою особою України. Талановитий інженер залізничного транспорту. Амбітний кар’єрист, який на посаді посади міністра транспорту почав модернізацію Укрзалізниці. І разом з тим топ-корупціонер з величезним маєтком на березі штучного ставу та Майбахом явно купленими не на міністерську зарплатню. Який пішов, залишивши по собі загадку своєї смерті. Георгій Кирпа — інженер, політик.
Мабуть, пересічний юнак з хмельницької Клубінки, який приїхав з шкільним атестатом на руках поступати в Харківський інститут залізничного транспорту, і мріяти не міг, що колись його особу всерйоз будуть розглядати як претендента на перше крісло країни, а ім’я увійде на сторінки новітньої історії України.
Його оповита чисельними лаврами від найпочеснішого «Батька української прози» до багатьох-багатьох з додаванням високошанованих «перший» чи «засновник» (Харківського професійного театру, журналу «Український Вісник», альманаху «Молодик»…) постать в історії української літератури є монументальною. І за всіх цих регалій, чинов та звань, за нею постає звичайна людська доля з її злетами та падіннями, радостями та печалями. Григорій Квітка-Основ’яненко, літератор, громадський діяч, українець.
Муза, мабуть, спочивала на колисці другого сина колезького радника з давнього козацького роду Квіток, але так і не змогла вберегли малечу від нерадивої няньки, яка зірвала малечі ячмінь на оці, в наслідок чого дитину не тільки обсипала «золотуха», а й на кілька років він втратив зір (з часом поновився). Це просто не могло не позначитися на характері Гриця — він «закрився», став вразливим і психологічно, і фізично, а єдиною відрадою стали книжки, які він буквально ковтав, та домашні театральні постанови.
Офіційний неук (адже не отримав навіть середньої освіти), який увійшов в історію української літератури, як видатний популяризатор козацької доби, мабуть то гени пращурів через покоління і віки у всю силу подали свій голос крові, щоб напередодні доленосних для України подій нагадати про її блискавичне військове минуле. Професійний залізничний інспектор, талановитий майстер простого українського слова, історик за покликанням, а не професією – Адріан Кащенко.
Наймолодшенький з п’яти синів нащадка давнього роду запорожців Кащенків часів розквіту Січи, народжений в родовому Веселому на Дніпровщині часи історичного затишшя перед бурею Адріян змалку у всьому наслідував найбличого за віком, старшого Миколу, хоч дещо не дуже-то і виходило, як наприклад з освітою — брат мав купу наукових ступенів та звань (окрім іншого він був засновником Київського ботсаду), в той час як у молодшого з навчанням одразу не задалося — він навіть не подолав третій клас Катиринославської міської класичної гімназії.
Він в третьому поколінні був українцем, хоч по дідові походив з гордого грузинського княжого роду Кавалерідзе, який був закріпачений та вивезений з рідної землі десь в першій половині ХІХ століття російським генералом Алданським після придушення антимосковського повстання Шаміля. Але кров — не водиця, вся накопичена поколіннями і поколіннями пращурів сила духу завжди живе в їхніх нащадках, а разом з ними талант та невтомна спрага до життя, чи як казав сам Іван Кавалерідзе: «Осел в 16 років — старий, а орел і в 100 років молодий». Саме тому його довгий шлях — це прекрасна ода життю, попри всі випробування долі.
Народження в сумській Новопетрівці, дитинство на мальовничій Полтавщині… краса української природи рано розбуркали в хлопчині талант до творчості ліплення, внаслідок чого на світ з’явилася ціла колекція дивовижних звірят і людей. На щастя в потрібну мить поруч з Іваном опинився його дядька, художник Сергій Мазаракі, який вловив в хлопчині божу іскру та забрав його з собою до Києва. Логічним продовженням середньої освіти для парубка стало столичне художнє училище, що було закінчене ним в 1909 році в студіях українського скульптора Федіра Балавенського, йому на той час ледь виповнилося двадцять два.
Гримучий коктейль німецько-української крові, який подарував світові чимало неординарних особистостей, в особі Михайла Йогансена він став справжнім літературним вибухом, бояк мало знайдеться стільки багатобічних авторів, творчість яких в різних жанрах була б настільки успною. Він український поет і прозаїк, гуморист та лірик, філософ та прагматик з чисельними роботами сценариста, перекладача, літературного критика. Його історія як дві краплі води збігається з сотнями і сотнями, які разом складають орну ріку «Розстріляним відродженням».
Далеке німецьке остзейське походження діда по батькові, але козацького родоводу рідної матусі Ганни Федіровни з Крамаревських виявилося цілком достатньо, щоб все життя молодший Йогансен вважав себе українцем. Дитинство у вчительській сім’ї, Третя чоловіча гімназія, Харківський університет.
Красномовство та літературний талант, вони або даровані від природи, або ні. І нічого з цім не попишеш. Ось тільки, людина, на те і наділена розумом та душею, щоб самій вирішувати во благо використовувати свій дар, обравши складний і важкий шлях правди попри все, чи служити злу в його земному матеріальному втіленні. Другий шлях завжди на перший погляд значно простіше та вигідніше, і Андрій Бабюк, більш знаний під літературним псевдонімом Мирослав Ірчан, обрав саме його.
Народження в буковинській Коломиї австро-угорського зразка 1896-ого, закінчення Львівської духовній семінарії, військова служба в хорунжому званні в лавах Січових Стрільців, редакторство газети «Стрілець» і… в лютому 1920-ого зрада України та перехід на бік московських окупантів з їхніми червоними прапорами.
Активний поборник власної української православної церкви під покровительством Вселенського патріархату і найбільший противник уніатства, ректор та перший викладач латини Львівської братської школи, засновник і перший очільник Київського братерства, митрополит Русі-України, духовний наставник Петра Могили… його регалій та почесних звань, як визнання видатних заслуг перед українським православ’ям і не злічити, не дарма ж визнаний вітчизняною церквою за святого. Іов Борецький все життя поклав на служіння інтересам своєї країни в наявних обставинах панування Річи Посполитої, повністю виправдавши своє прізвище.
Народжений в сім’ї дрібного українського шляхтича в галицьких Бірчах Руського воєводства зразка 1660 року, він отримав блискучу, як на той час освіту в Львівській братській школі та Острозькій академії, Краківському університеті… Не дивно, що в свої сорок чотири він повертається до своєї львівської Альма-матер в якості першого в історії закладу дидаскалом латини (також викладав грецьку та польську) з посадовим окладом в десять злотих.
Він той, завдяки кому на світ народилася українська сучасна популярна музика, наслідком чого в тому числі можна вважати відродження української національної свідомості і культури загалом після десятиліть забуття. Тим більш вагоме значення внеску Володимира Івасюка, що підняти хвилю патріотизму та цікавості до національної культури він зміг в умовах московської радянської окупації зразка 1970-х, але саме за це він і заплатив найвищу ціну — своє ЖИТТЯ.
Народженням в повоєнному 1949-ому в буковино-запорізькій вчительській сім’ї Михайла та Софії Івасюків йому сама доля подарувала унікальний шанс увібрати в себе ще малечою всю строкато-прекрасну та чарівно-барвисту українську культу у всьому багатстві різномаїття її відтінків від сходу до заходу. Адже і батько, письменник, літературознавець, фольклорист, і турбота матінки оточили маленького Володимирка тим прекрасним світом українства, який один раз полонивши душу, не відпускає її до самого кінця.
Високі античні стандарти з їхніми чіткістю думки, досконалістю форм та оспівування загальнолюдських цінностей — ось ті принципи, які зібрали навколо Миколи Зерова коло літературних однодумців, що стали першими українськими неокласиками. Він став тим натхненником, котрий змусив природний талант перетворитися на справжній діамант професійної майстерності, чия творчість живе в віках.
Його подарувала Україні багата на таланти Полтавщина зразка 1890 року. Батьківська школа в рідних Зінківцях, де рівень освіти був на значно вищому рівні, ніж звичайної провінційної, а його батько, Костянтин Іраклійович — не пересічним педагогом, якщо з її парт тоді, окрім Миколи, вийшли таки видатні українські постаті, як Остап Вишня, Михайло Тарханов, Сергій Підгаєцький. Охтирська шестирічка, стіни якої дали країні Сергія Миротворцева, Михайла Рудинського, Бориса Антоненко-Давидовича. Харківський істфак, який він закінчив перед початком найдоленосніших для України подій початку ХХ століття.
Українська кров через покоління і покоління не дає в душі витравити ту шляхетність, мужність, вірність, гідність і честь, які тисячоліттями зрощували в своїх синах слов’яни. Навіть попри те, що якийсь час пращури жили серед андрофагів-людожерів серед мокшанських багнюк. Так, Роману Миротворцеву, непоталанило народитися на московії, так далеко від батьківщини своїх пращурів, але життя цю помилку виправило, крок за кроком наближаючи до рідної за духом і кров’ю України.
Нетрі замасковщини, село загублене десь на Тверщині. Багатодітна сім’я священика Сорогозького цвинтаря. Духовна семінарія. Пітерський філологічний зі спеціалізацією «давні мови». І перша робота за фахом в Воронезькій гімназії, куди двадцятишестирічним Роман був був призначений викладати латину 3 червня 1873 року.
Його герб з чотирьох славетних шляхетних слов’янських родів (польський Білий орел, білоруська Погоня, український Георгій-Переможець та литовський Лев), як голос з минулого до нащадків із пророцтвом про непереможності сили їхньої єдності проти будь-яких ворогів зі сходу чи заходу, всю пророчу глибину мудрості якого українцям доведеться пізнати на власному гіркому досвіді лише через три з половиною століття по смерті його власника, гетьмана України, мудрого дипломата, ефективного менеджера, талановитого воєнного стратега, прабатька української розвідки Івана Виговського.
Овруччина початку XVII століття, високоосвічена арестократична сім’я Виговських з родинними зв’язками ледь не з половиною шляхтичей України та Річи Посполитої, батько-співзасновник Київо-Могилянки… плюс народжений в 1608-ому первісток повною мірою увібрав в себе всі військово-політичні таланти своїх пращурів закарбовані століттями в генах крові – при таких вихідних даних після здобутої освіти в створеному батьком братському колегіумі (закінчив в 1635-ому) йому самий шлях був в велику політику.
Син парафіяльного священника, йому б сама дорога була в духівництво, що гарантувало на все життя наперед шмат хліба з маслом, а до нього великий дім, чисельне симейство, сталий заможний побут… – і все це без зайвих зусиль. Але українська шляхетна кров Берлинських у всіх дітях отця Федіра з сумської Нової Слободи взяла гори над мирським меркантилізмом, вони всі не без батьківського впливу обрали власний тернистий шлях у вічність, яку дають лише пожовклі сторінки літописів. Хто б міг подумати, що з цих п’яти сільських хлопчиків вийдуть відомі науковці, викладачі, лікарі, співаки… і Максим зайняв гідне місце серед своїх обдарованих долею кожний своїм особливим талантом братів.
Вища освіта в Києво-Могилянці (цікаво, що батько-священник наполіг на невідвідуванні богословських класів) відкривала перед двадцяти дворічним молодиком широкий простір життєвих можливостей, якими він не забарився скористатися — викладання в Головному народному училищі (згодом Першій київській чоловічій гімназії) та Духовній академії відкрило йому можливість передавати мудрість віків наступним поколінням, а життя в столиці — двері стародавніх київських архівів та книгосховищ, більша частина з яких наприкінці XVIII століття належала церковній єпархії. Саме ці два покликання помножені на допитливість, ґрунтовність та педантизм вписали золотими літерами ім’я Максима Федіровича в українську історію.
В чий хворій фантазії період правління Хрущова проасоціювався з «відлигою»? Його намагання звинуватити одноосібно відповідальним за всі десятки мільйонів жертв попередніх десятиліть існування радянського союзу свого попередника, Сталіна — було ніщо інше, ніж намагання захистити саму систему існування тоталітарного режиму московсько-червоних катів переносом відповідальність з мільйонів організаторів-виконавців-поплічників тих злочинних дій на особу мертвого вже вождя . Чи була за Хрущова ліквідована система концентраційних таборів (ГУЛАГ)? – відповідь: НІ! Чи перестали припинилися переслідування за політичними мотивами? — НІ! Чи перестали застосовуватися до інакомислячих каральні міри впритул до вбивства – теж НІ! Найкраща демонстрація тієї «відлиги» – доля одного з провідних радянських генералів часів Другої світової, засновника кафедри військової кібернетики при Військової академії, Петра Григоренка.
Фактично все його свідоме життя припало на роки московської окупації України під червоними прапорами, адже хлопчині було лише тринадцять, коли на його рідному українському Приазов’ї силою була встановлена диктатура пролетаріату. Юнацький максималізм в боротьбі за ефемерне «загальне благо» (популістське гасло нещадно експлуатоване червоним люмпеном у власних корисних цілях), і він, вчорашній пересічний сільський хлопчина, активно допомагає встановленню диктатури пролетаріату, засновуючи в своїй Борисівці комуністичний осередок, в двадцять вступивши до лав партії, закінчивши на московії військово-політичну академію…
Народження в великокняжому домі, де батько сам владика всієї Русі-України, матінка — принцеса, а дідами-бабами доводяться візантійські імператор з імператрицею, шведський король та легендарний княже Ярослав Мудрий. Не дивно, що в якості династичної партії для неї був обраний царевич та один з головних претендентів на візантійську корону — здавалось б, життя Янці Всеволодівні Рюрікового роду віщувало попереду лише щастя та добробут у тихому затишку великосвітського двору.
Але не Доля — норовлива пані, і у неї на людину завжди свої плани. Янка разом з матінкою вже відправилася до свого нареченого в далеку Візантію, але з огляду на загрозу цього шлюбу для Никифора Вотаніата, що силоміць захопив Царгорський престол, Констанстанція Дуку в терміновому порядку в 1078-ому силоміць постригли в ченці та заслали на Принцеві острови. Тому шлях той вийшов для князівни пустим.
За життя світ побачив всього лише одну його збірку, але цього виявилося цілком достатньо, щоб ім’я Михайло Драй-Хмара назавжди увійшло в аннали української літератури доби неокласицизму. Просто йому не пощастило творити в ті часи, коли рідна земля в чергове опинилася під московською окупацією, та й ще під прапорами скаженого червоного люмпену, коли прояви будь-якої націоналістичної думки, як і освіченість загалом, були передані найжорстокішому остракізму під видом «буржуазного пережитку», адже літературна творчість, тим більшість висока поезія, для невігласів завжди знаходилася за межею розуміння, а тому викликали лютюче відторгнення.
Михась народився поцілований музами в козацькій родині Драй-Брагинців. Наполегливий, старанний, натхнений… і трохи наївний він дивився на світ широко розплющеними очима, з дитячою жагою пізнання поглинаючи нові знання. Золотоношівська школа, Черкаська гімназія, Київська колегія Галагана, історико-філологічний Київського універу.
Все життя його захоплювала і вела лише любов до чарівного, мелодійного, прекрасного, виразного… українського слова, все інше завжди залишалося вторинним, навіть його підпис на Брест-литовській мирній угоді про закінчення Першої світової війни. Але саме за цей великий дар, працювати з тим, в що закоханий до нестями, доля стягла з нього рахунок по повній вартості. Український мовознавець, просвітитель, дипломат, Микола Любинський.
Священницька сім’я невеличкого села на Хмельниччині. Як водиться для парості церковного роду, середня освіта в престижній Кам’янецькій гімназії (вже з відзнакою по словесності). Далі річна пауза в вінницьких Рахнях Лісових для підготовки до ВНЗ, під час якої він не тільки активно розвиває свої знання, а й вчителює та відкриває батьківську бібліотеку для всіх бажаючих з місцевих старих і малих. Не дивно, що вступ на історико-філологічний Київського університету став для двадцятирічного юнака лише формальністю.
Все життя, як єдина ода просвітництву у всьому різноманітті його проявів від навчання та вчителювання до ґрунтовних наукових досліджень і підготовки посібників для популяризації їхніх результатів, за що врешті-решт його обірвала безжальна рука тих, хто прийшов під фальшивими гаслами «Вчитися, вчитися і ще раз вчитися», а насправді — перетворити суспільство на сіру масу одноліких посредностей. У нього було багато псевдонімів, але одна мета — зробити цей світ краще через пізнання минулого, Василь Різниченко, хрещений батько Гетьманщини, український історик, освітянин, статистик, демограф, бібліограф.
Шляхетністю та скромністю він вдався в свого батька Василя — так само вів доволі тихе життя, віддаючи всього себе улюбленій роботі. А починалося все в шляхетній сім’ї конотопського фельдшера зразка 1892 року. Місцеві церковно-парафіяльна, міська, а наостанок для завершення середньої освіти — комерційна школи, і ось в свої дев’ятнадцять Василь — студент Київського політеху, де разом з тим вступає до «Просвіти» та починає друкуватися в газетах «Діло» та «Сніп».
Всіх його регалій не перелічиш, його внесок у відродження України на світанку ХХ століття не переоціниш, щоб записати всі його офіційні і неофіційні титули-регалії не вистачить повнорозмірного аркушу паперу, а пам’ять про нього дбайливо бережеться на двох континентах, адже все життя Івана Боберського — це суцільна ода українству через призму безкорисливої активної праці на суспільне благо своєї нації.
Вже народження первістком в родині нащадка старовинного шляхетного українського роду, що століттями гордо ніс прапор своєї національної ідентичності під гербом «Сас», змалку наклало на Іванка тягар обов’язку та відповідальності по відношенню до пам’яті своїх пращурів, а суворе традиційне виховання під наглядом батька-священника та матінки-вчительки в колі семи своїх молодших братів і сестер лише загострило ті якості, які сформували хлопчину як альтруїстичну активно-патріотичну особистість.
Гідна донька свого батька, золотоніського сотника із старовинного козацького роду Леонтовичів, засновник якого прийшов на Січ разом з гетьманом Михайлом Ханенком ще в XVII столітті. Вона уособлювала в собі все те, що і зараз малює образ справжньої українки, берегині старовинних народних традицій, надійної подруги свого чоловіка, дбайливої матінки, гарної господині, талановитої майстрині та абсолютно самостійної особистості здатної протистояти всьому світові у відстоюванні своєї волі і переконань. Анастасія Леонтович-Полуботко — перша українська художниця-іконописиця новітніх часів.
Їй пощастило народилася в козацькій сім’ї, де сповідувалась за прадавніми українськими традиціями гендерна рівність та працьовитість попри всі умовності патріархального світу зразка 1732 року, саме тому Степан Костянтинович намагався дати двом своїм донькам гідний рівень освіти, привіти самостійність та волелюбність до вродженої шляхетності. Не дивно, що не досягши і повноліття Настя була засватана молодим удівцем з маленькою донечкою Софією, бунчуковим товаришем, Семеном Яковичем Полуботком (онуком легендарного гетьмана).
Українські Ромни 1875 року, куди ще дотяглися брудні ратиці московських окупантів тоді ще царського зразка, стріли новонародженого Сашка теплотою матусиних обіймів, мальовничими краєвидами, щедротами рідної землі. Мабуть саме це плюс величезна жага до життя надало тендітному та хворобливому малюкові сили жити всупереч всім невтішним прогнозам «чорноротих» сусідив.
Вже в дванадцять — він учень Ромненського реального училища, благо у батьків міщанського стану за наявності ще трьох синів вистачало статків всім їм дати гідну освіту. З Олександром їм поталанило — у нього був вроджений хист до точних наук, тому окрім стандартного гімназичного курсу йому було запропоновано пройти ще один додатковий клас. З огляду на це вступ до Харківського технічного в 1895-ого був для юнака лише питанням його бажання.
Вона народилася з Україною в душі, щоб випити разом зі своєю батьківщиною всю її трагічну долю ХХ сторіччя до кінця. Вона крізь роки і всі випробування гідно тримала свою ділянку культурного фронту боротьби за свою країну навіть на далекій чужині, так і не поступившись своїми принципами заради грошей і швидкоплинної слави. Іванна Синенька-Іваницька — закарбована в жіночій подобі душа матінки-України, прекрасна, ніжна, співоча… як саме життя.
Донька Тернопільщини, вона народилася в затишному 1897-ому в інтелігентській багатодітній сім’ї директора сільської чотирирічки Великих Чорнокінців, Олексія Синенького, та спадкової співачки, Феліції Генчел. І хоча мати була чешкою за кров’ю, душею вона була більше українкою, ніж де-які її односельці, виплекавши всіх вісьмох своїх дітей в дусі патріотизму та відданості рідній землі, кращим доказом чого було взята до рук зброї двох з них в лавах Української Галицької Армії (Осипа та Петро), а двоє інших — роками тримали український прапор крізь всі негоди на культурному фронті (Іванна та Володимир).
Бунтівний волелюбний дух, який вів його за собою все життя попри всі намагання московської окупаційної влади під триколорними чи кумачевими прапорами вгамувати цю безмежну жагу до свободи та нескореність долі. Народжений в московському громадянстві він помре за українські ідеали, щоб перетворитися на одну з легенд «розстріляного відродження». Кость Буревій — нескорений літературний сатирик-містифікатор, який все своє життя йшов до усвідомлення московського коріння всіх зол на землі.
Доля призначила йому народитися українцем в чужому йому російському сільському середовищі на окупованій воронезькій Слобожанщині, хоч коштів та свідомості багатодітних батьків йому всеж-таки вистачило на чотири шкільних класи. Кость рано усвідомив відповідальності за власну долю та існуючі соціальної нерівності суспільства.., тому-то і лави соціал-революціонерів в п’ятнадцять, і полум’яна боротьба на сторінках підпільної партійної преси, за що врешті-решт він був перший раз арештований в 1905-ому.
Фактично його рід, хоч по батькові і розпочався з литовського шляхтича Сави Більського, але був більш українським, ніж багато інших, адже від самого початку існування Запорізької Січи його представники вірою і правдою служили українському народові, доводячи просту аксіому, «Не той українець, хто народився на цій землі, а хто своїм життям готовий її захищати!». Володимир був гідним спадкоємцем козацько-старшинської сім’ї Савчено-Більський, вписавши свої ім’я золотими літерами в аннали української історії першої половини ХХ століття, як український контр-адмірал.
Три століття славетних сімейних спадкових (мати теж походила з козацької родини Суліїв) військово-політичних традицій та добра українська генна пам’ять, яку не змогло стерти навіть століття під тотальною московською окупацією після знищення козацької вольниці царицею-самозванкою Катькою ІІ, привели двадцятидворічного парубка в 1888-ому до лав 112-ого Уральського піхотного полку. Проба пера виявилась вдалою, але разом з тим юнкерське училище, розквартирований в Польщі 22-ий Нижегородський піхотний, адміралтейство Північного флоту… були лише сходинками на шляху Володимира Олександровича до головної місії його долі.
Здавалось би де він, парость аристократичного роду ще й з духовними сановниками в недалекому минулому, а де сільське господарство, сфера виключно «нижчого» за московсько-імперською класифікацією прошарку суспільства? Мабуть таке розділення для нього б і існувало, якби він не був українцем більше, ніж шляхтичем. І цей голос української крові помножений на дослідницько-допитливий поклик душі забезпечить Петру Прокоповичу достойне місце не тільки у вітчизняній, а й у світовій історії.
Про непересічність його особистості свідчить хоча б той факт, що до класів Києво-Могилянки Петро поступив одинадцятирічним хлопчиною (хоч мрія про повноцінну вищу освіту так і не здійснилася), а в дев’ятнадцять вже з богословською освітою та досконалим знанням шести (окрім рідної української) мов за плечима вступив до військової школи, а потім – лав Переяславського кінно-єгерського полку. Бойове хрещення того ж року під час штурму Праги 1794-ого, будівництво Одеського порту в якості кресляра, ад’ютантство командира Павлоградського гусарського полку…
Пересічне українське життя з нотками творчості, яке за шість років перетвориться на одну з найвпливовіших персоналій українського національного політикуму і стане ворогом номер один для екзистенціального зла, з яким Україні не пощастило мати спільний кордон. Те зло врешті-решт зітре його фізичну оболонку з лиця Землі, щоб перетворити на легенду новітньої української історії нетлінну в віках. Михайло Бойчишин — батько Балто-Чорноморського союзу, який випередив свій час, щоб заплатити за це своїм життям.
Багатодітна сім’я сільського голови галичано-радянського повоєнного зразка. Львівська школа-інтернат в чотирнадцять. Вечірнє відділення Українського поліграфічного інституту імені І. Федорова. Робота майстром на всі руки на заводі «Микроприлад». Довгоочікуваний диплом інженера-механіка в 1972-ому та заохочувальна туристична путівка до кримського санаторію «Політехнік» за новаторські розробки.
Його життя — це про те, що рано чи пізно рожеві окуляри завжди б’ються склом всередину або про благі наміри, якими вистелений шлях до пекла. Він народився і виріс на українській Слобожанщині зразка кінця ХІХ століття, все життя боровся за справедливість для рідної землі, але в своєму ідеалістичному максималізмі обрав сторону, яка привела його улюблену Україну до катастрофи, а йому самому та його близьким приготувала смерть. Микола Скрипник — професійний революціонер, комуністичний мрійник-українофіл.
Він народився в Ясинуватій, початкову освіту отримав в Барвінково, середню — в Ізюмі, а за вищою поїхав аж до Петербурзького технологічного з висоти досвіду своїх двадцяти восьми, встигши познайомитися не тільки з творами Шевченка і Куліша, а й вступити до лав социал-демократичного руху. Можливо, втуп до інституту 1900-ого зі здачею екзаменів екстерном був лише кроком в пошуках організованої сили, яка розхитає фундамент ненависного йому гнобителя-царизму (хоча звідки б взятися цій пролетарській ненависті у бростку середньокласової інтелігенції — батько-білий комірець з посадою замначальника залізничної станції, а мати — акушерка земської лікарні).
Одне народження в сім’ї Івана Шершова, близького друга сталеливарного магната Григорія Олександровича Строганова (чоловіка великої княжни Марії Миколаївни) та управителя графських заводів, гарантувало старшому синові прекрасне та безбідне майбутнє під захистом чоловік царської доньки, що доводився йому хрещеним батьком. Але у примхливої пані-Долі були свої плани на немовля, що з’явилося на світ в блискучій царській столиці зразка 1865 року. Олександр Шершов увійде в аннали перш за все української історії, як талановитий архітектор, творча спадщина якого в тому числі створила самобутній образ сучасних Полтави, Краснограду, Миргороду.
Столично-новгородське дитинство та юність, всуп в двадцять один до Перербузької академії мистецтв, де колись патронесою булацарствена дружина його хрещеного. Після закінчення навчання сім років по тому Олександр з дипломом художника І ступеню та правом виконання архітекторських робіт вважав своїм моральним боргом відплатити, нехай і після смерті Григорія Строганова, своєму покровителю та благодетелю натхненною працею. Він повертається в Нижній та працює на заводі Строганових, створивши знаменитий проект-фурор для Всеросійської художньо-промислової виставки 1896 року (мережчатий чавунолитий павільйон).
Вона увійшла в історію як перша офіційна дружина-муза великого Пікассо, яка хоч і тимчасово змогла перетворити натхненного творця кубізму на шанувальника неокласики, народила йому сина та на десятиліття змогла вгамувати внутрішніх іспанських бісів. Але тінь видатного художника майже поглинула самостійну вишукано-аристократичну натхненно-талановиту особистість Ольги Хохлової.
Побожна патріархальна ніжинська сім’я військового офіцера-медика п’ятьох своїх дітей виховувала за суворими традиційними канонами з належним рівнем освіти для хлопчиків та роллю берегині сімейного вогнища — для доньок. Важко собі уявити шок рідні від вибору аристократичною Ольгою після пансіону благородних дівчат кар’єрного шляху балетної танцівниці, нехай і в трупі всесвітньо відомого Дягелева.
На його честь названі горні перевали, Тянь-Шанських хребет і українське засноване ним місто. Його внесок в розбудову Донбасу, як одного з першовідкривачів вугільного басейну, годі й переоцінити. Географія його діяльності охоплювало майже все українське Правобережжя, а опис досягнень плідної та сумлінної праці займає чимало сторінок в українських літописах. Петро Горлов — той, хто зміг потоваришувати з хранителем підземного царства Дикого поля, Добрим Шубіним.
Він народився і помер на Московії, хоч левову частку свого свідомого життя поклав на дослідження та розбудову українського сходу. Малятство в Іркутську, дитинство в Ізмайлово, московське школярство, студентство в Петербурзькому корпусі гірничих інженерів закінченому з відзнакою в 1859-ому, і двадцятирічний новоспечений інженер Петро Горлов готовий був приступити до своїх обов’язків.
Доля — боротьба з одним коханням на все життя, ім’я якому було Україна. І місто в петлі Південного Бугу, що виплекало справжній, вписаний золотими літерами в українські літописи ХХ століття талант, майже позабутий сучасниками внаслідок жорстокого табу московських окупантів за націоналістичну позицію та любов до рідної землі. Валентин Отамановський – професор історичних наук, перший вінницький хронограф, український патріот.
Мабуть, це гени діда привели його в на берега Вишні, щоб стати біографом рідної домівки лікаря-легенди Кримської війни, яким так захоплювався старий. А як би ще хлопчина з пересічного черкаського села зразка кінця ХІХ століття, де батько великого сімейства Отамановських працював на дрібній посаді цукроварні Бобринських, опинився в Вінниці в свої двадцять сім.
З Україною в душі або народжуються не залежно від національності та віри сповідання, і тоді вона поруч все життя, як би далеко від неї не знаходився, або ж — ненька не болить. Німецька сім’я Вагнерів лише волею долі опинилася на українській землі в момент, коли Рудольфу судилося з’явитися на світ (батько-військовослужбовець був переведений по службі на Прикарпаття), але саме це стане одним з провідних фактів, що визначить все подальше життя хлопчини.
Від народження в передвоєнному 1911-ому його дев’ять років колисала-плекала Україна-ненька в лагідних обіймах львівських Дуліб (нині Стрий). Нетривала румунська пауза, і за вищою освітою він повернувся до своєї малої батьківщини, вступивши в 1930-ому одразу на два факультети (філософський та теологічний) Чернівецького університету, де приєднався до лав Активної Армінії Чернівців.
Один з тих, про кого в народі кажуть «лікар від Бога», якому вистачало фізичних і душевних сил не тільки натхненно лікувати, а й надихати пацієнтів на скоріше одужання своїми безмежною добротою, людяністю та самопожертвою. Все своє життя, як справжній караїм, він віддав служінню Україні і українцям, які платили йому навзаєм щирою вдячністю та повагою. Борис Казас – караїм за походженням, одесит за народженням, євпаторієць за служінням.
Освічена сім’я караїмських інтелігентів Ілліча Казаса та Бюбюш Панпулова ще тоді, в другій половині ХІХ століття, дала змогу синові самому обирати свій життєвий шлях, забезпечивши його гарну середню освіту (Сімферопольську гімназію двадцятирічний Борис закінчив в 1881-ому зі срібною медаллю). Тому медичний факультет Харківського університету для нього був зовсім не випадковим.
Просолений вітрами безкраїх донецьких степів його образ століттями приходив до московитів в нічних жахах тінню неминучості загибелі їхнього роду, ототожнюючи все те, що нащадки людожерів-андрофагів з залісських багнюк змішані з східними варварами ніколи так і не змогли збагнути до кінця: любов до своєї країни, самопожертву та життя під гаслом «воля або смерть», закарбованому на українському тисячолітньому гербі.
Доля від самого початку розставила пріоритети для молодшого сина Опанаса Булавіна – адже батько Кіндрата за півтора десятки років сумлінної служби царям так і не отримав навіть клаптика землі, хоч вів своє походження від панів. І хоча хлопчина народився через десятиліття після того, як луна визвольної війни 1648 — 1657 років затихла в далечині, висновки з досвіду власної сім’ї та недавніх подій української історії як істинний слобожанин проніс крізь все своє життя з глибоким відчуттям своєї національної приналежності, громадянського обов’язку та люті на московських ворогів.
Залишатися людиною попри всі несприятливі обставини долі і робили від щирого серця так багато добра без очікування чогось натомість — не кожному під силу, як і бути українцем все життя в московській окупації. За фахом військовий, за покликом душі — меценат, дослідник, активний громадський діяч, популяризатор української словесності… Микола Федоровський.
Мабуть неабияку роль на формування особистості чернігівського хлопчини наклала рання смерть батька в 1846-ому, коли малому Миколі в восьмирічному віці довелося частково взяти на себе обов’язки опіки над своїми меншими братом та сестричкою, щоб допомогти удовій матері. Недивно, що після цього він продовжив батьківський військовий шлях: Полтавський кадетський корпус, Київський Володимирський кадетський корпус, стрілецька школа в Тефлісі (нині Тбілісі), тридцяти восьмирічна доблесна кар’єра зі ста битвами та званням генерал-майора…
Промінь ідеї, який випередив свій час на чотири століття, щоб вказати шлях для сталого розквіту безпечного майбутнього Європи через усунення деструктивного фактору одвічного носія війни. Дитя двох конфесій, як наочний приклад вторинності релігійних формальностей перед обличчям вселенської життєвої мудрості. Йосиф Верещинський — українець по народженню, поляк у підданстві, теолог, філософ, письменник, пророк… його звання та хвалебні епітети всі і не перелічити.
Почався зоряний шлях одного з найпрогресивніших мислителів XVI століття серед безкраїх просторів української Подільської височині, а дитинство промайнуло в родового маєтку на польській Холмщині. Мабуть це в визначило головне життєве призначення Йосифа, як сполучної ланки двох рідних йому народів, двох культур, двох конфесій християнства.
Не дарма ж мудрість віків каже, що кров — не водиця, і якщо вже народився справжнім русином, то варто пройти цей тернистий шлях до кінця, крізь всі випробовування вогнем, мечем та мідними трубами. За походженням він був вхожим у всі аристократичні кола Європи, послужний список забезпечував йому відчинені двері всіх вищих фінансових сфер, а серце кликало завжди кликало додому, туди де сиві Карпати цілують небеса, хоч він ніколи там і не був. Леон Людвік Сапега — русинський аристократ, що народився в Варшаві, виріс Парижі, освіту отримав в Сорбонні та Единбурзькому університеті, а все життя – провів між двома батьківщинами своїх батьків.
Пройде зовсім не багато часу після отримання дипломів, і молодик із заможної аристократичної сім’ї з блискучими перспективами кине все, щоб в свої двадцять сім поринути з головою у вир Листопадового повстання 1830-ого поляків, литовців і українців проти московської окупації з вимогою відновлення автономії Республіки Обох Народів, хоч прекрасно усвідомлював, що в разі поразки він втратить на підконтрольних московитам територіях все.
Століттями Буковина, наче зачарована спляча на м’якому ложі карпатських трав вкрита теплою ковдрою смерекових лісів на пухкій подушці хмарин красуня, чекала на свого принца, який своїм поцілунком поверне її до життя серед стрімкого і метушливого сучасного світу. У долі завжди на все свій час, Емануїл Ціффер прийшов в призначений йому строк (23 січня 1833-ого), щоб встигнути подорослішати та опанувати всі необхідні знання і навички для виконання високої, покладеної на нього життям, місії разом з крокуючим Європою науково-технічним прогресом.
Йому пощастило народитися в високоосвіченій єврейській сім’ї Алоїс і Йоганна Ціфферів, які виховували свого сина в світлі науки та любові до знань. Селезька гімназія, Віденський університет стали для хлопця лише першими сходинками на шляху до мрії про кар’єру інженера-залізничника, не дарма ж одразу зі старту в свої дев’ятнадцять Емануїл отримав посаду помічника будівельного інженера гірської залізниці на Земмерінг.
Освічена сім’я українських, відомих з часів Хмельницького, дипломатів та юристів Дрогоманових хоч і не нажила великих статків, але чесною працею заробила собі добре ім’я. Батьки не тільки виховували своїх дітей в затишку домашнього острівця демократії української культури, а й активно допомагали «усіляким людям козацького роду». Парость була гідна свого коріння — всі як на підбір увійшли в аннали сучасної української історії, але постать Ольги, як однієї з найпрогресивніших та успішніших панянок свого часу, заслуговує окремої уваги, адже реалізувати повною мірою стільки різноманітних власних талантів вдавалося в патріархальному суспільстві навіть небагатьом чоловікам.
Доля подарувала їй затишне дитинство садиби на мальовничому березі Псьолу серед люблячої родини, книжок та мелодійного матінчиного співу, коханого і кохаючого чоловіка, який підтримував її у всіх починаннях все своє життя, талановито-обдарованих діточок. Можливо не будь всього цього, життя цієї неординарної жінки так і залишилося би затертою пересічністю, а не повноправно стояло в національній історії поруч з духовними батьками-засновниками сучасної України.
Про які фарби і малювання могла йти для нього мова…Патріархальна Україна зразка 1854 року його народження, консервативна сім’я урядовця відомства державних зборів з харківської Москалівки, ну ким ще було стати Сергію Васильківському, як не старанним учнем класичної гімназії, а після науки – поповнити лави співробітників столичної казенної палати, втіливши мрію батьків про кар’єру державного службовця.
Але муза за його плечима все не відпускала, спокушаючи знов, як в дитинстві, втікти туди, де квітло ще вільне Дике до обрію століттями українське Поле, де серед лук білими хмаринками під золотом промінням сонця де-не-де проглядали охайні українські хатинки, де блакитні стрічки річок… і ніяких пильних паперів з ранку до вечора. Більше трьох років опору та кропіткого збирання заробленого знадобилося юнакові, щоб поступити до омріяної Академії мистецтв.
Звичайне українське село на Сумщині післявоєнного зразка. Пересічна вчительська сім’я Ющенків. Батько Андрій Андрійович – фронтовик, в’язень німецьких концтаборів під наглядом московських карателів з КДБ за співпрацю з українськими націоналістами, якому точно було не до вивчення українських пісень, тому до кінця життя в щирих застіллях він завжди співав лише єдину відому йому «Розпрягайте, хлопці, коні». Ну ким ще міг вирости його син, як не справжнім українцем?
Хоружівське дитинство Віктора нічим не відрізнялося від сотень тисяч інших дітлахів від Сяну до Дону: хата з безкінечними господарськими клопотами, школа, компанія однолітків, улюблені книжки про захопливі мандри… Саме останні породили мрії про археологічну кар’єру, щоб на власні очі побачити острів Пасхи, загублені в джунглях Амазонки племена, прочитати ще не відомі ієрогліфи єгипетських пірамід… але всі ті мрії вщент розбилися о прагматизм матінки: «Будеш бухгалтером!».
Доля привела його в цей світ в найстрашніший рік для України рік, коли кожного дня тисячі старих, малих і ненароджених вмирали жахливою голодною смертю за рішенням окупаційної московської влади, що вирішила штучним Голодомором 1932 — 1933 років приборкати свободолюбний українських дух. До того ж його науковою колискою була вся Україна від суворих степів багатостраждального Донбасу до старезних Карпатських гірських хребтів. Як випробовування гартують сталь, так і рідна земля виплекала Бориса Яценка своїм справжнім Сином, який до останнього подиху боровся за історичну справедливість для своєї Неньки.
Щасливе сумське дорослішання, кинутий Львівська політехніка заради Горлівського «інязу» за покликом души з відзнакою за спеціальністю «Англійська мова, українська мова та література», двомісячне переддипломне стажування в Англії та Шотландії взимку 1958-ого, вчителювання в закарпатському селі Велятин на Хустщині, кабінет іноземних мов обласного Інституту удосконалення вчителів (на підставі власного багатого досвіту розробив ефективну систему методичної роботи, впроваджену в шкільну освіту країни 1986 року), Ужгородське відділення Інституту проблем реєстрації інформації Академії наук України…
Для Московії музика, культура, спорт ніколи не були поза політикою, і той хто стверджує зворотне, той точно свідомо працює на кремлівських імперців всіх ґатунків та режимів. Адже підкорення кожного новозахопленого народу московити за своєю давньою традицією починають зі знищення видатних провідників його культури, носіїв традицій, національної спадщини з метою розчинення в сірості зросійщення, яке і саме-то є штучновигаданим плодом німецьких псевдонауковців Катьки ІІ. Чого варті лише дев’ять за століття окупації офіційних заборон царської влади на використання української мови на рідних теренах чи «розстріляне відродження», одним з жертв якого був всесвітньо відомий автор «Щедрика», Микола Леонтович.
Хлопчині пощастило народитися в музичній українській сім’ї на квітучому Поділлі зразка 1877 року, де батько Дмитро не тільки сам грав на декількох струнних інструментах, а ще й диригував хором семінаристів, матінка Марія, як справжня донька своєї землі, чудово співала народних пісень. Шлях ж музикальної творчості для Миколки остаточно визначився, коли вже через рік після початку навчання він одинадцятирічним був переведений до духовного училища в Шаргороді, в якому окрім іншого викладалися нотна грамота, партитура та різноголосий хоровий спів. З огляду на це логічним продовженням освіти для Леонтовича стала Кам’янецька духовна семінарія, де на світ з’являються перші його самостійні твори з аранжування українських народних пісень зі стильовим наслідуванням метру вітчизняного музикального світу, Миколі Лисенку.
Вибір, простий вибір між добром і злом постане перед ним, як і перед багатьма іншими українцями народженими на межі ХІХ та ХХ століть, в часи, коли доля нарешті подарувала Україні реальний шанс позбавитися від задушливих «братніх» обіймів московської окупації через послабляння останніх програшем Романівської імперії в світовій війні. Хоч насправді проблеми вибору для Всеволода Змієнко, сина волелюбної української Одеси, не існувало, бо його бік в тій війни апріорі був очевидним.
Народження на узбережжі лагідного Чорного моря в квітучому 1886-ому дало хлопчині час на повноцінну військову підготовку до майбутніх викликів долі: Одеське юнкерське піхотне училище, Київська старшинська школа, Миколаївська академія Генерального штабу… Він був народжений воїном, хоч перший військовий досвід, поранення та ордени з Георгіївською зброєю отримав б’ючись під прапором імперії московського двоголового орла на полях Першої світової.
Пересічний польський хлопчина робітничої родини, яких чимало вешталося на зламі епох вулицями тоді ще російського Венгрува… хто ж міг побачити в ньому майбутнього серійного вбивцю і маніакального фаната ката-Сталіна, на руках якого буде кров мільйонів закатованих голодом і вбитих українців. Станіслав Косіор — комуніст зі стандартною радянською вдачею.
Не дивно, що його батьки люмпен-пролетарії невдовзі перебралися зі по-європейськи спокійного Царства Польського поближче до своїх однодумців, в епіцентр робітничого руху Краснодарщини. Там, при Сулінському металургійному заводі, юнак закінчив професійно-технічну тритічку і з цим багажем знань відправився підкоряти Донбас.
Борець за єдину Україну, народжений в темні часи, щоб світлом свого пера осяяти майбутнє своєї багатостраждальної батьківщини і назавжди впасти нескореним від двох куль пістолета Макарова московських орків зі сходу (бо людьми їх проста не можна назвати) на самому початку великої битви світу з темрявою. Ізюмський літератор, Володимир Вакуленко.
Мальовничі краєвиди Ізюмщини з їхніми високими пагорбами, лісовою гущавиною та химерними вигинами блакитної стрічки Сіверського Донця вже з малих років надихали поціловану музами душу вразливого хлопчини на перші проби мистецького пера, хоч на дворі правив бал суцільний морок радянської окупації, в якому навряд чи було місце вільному польоту фантазії.
От здавалось би: яке йому, уродженцю німецького Веймара, спадкоємцеві надзаможного тульського роду металургійних магнатів Демидових діло до українських справ? Палац в самому центрі Парижу, вілла в Довілі, успадкований від бездітного дядька титул князя Сан-Донато разом з розкішним маєтком оповитим витворами мистецтва… перед ним ж був розкритий весь світ.
Аж ні, Павло Павлович не тільки при своїх статках та блискучій юридичній освіті (практику проходив у Лабулі, Франка та Бодрійяра) влаштовується в свої тридцять на скромну посаду кам’янець-подільського радника губернського правління, наступного року буде Київ з посадою почесного мирового судді, а в 1871-ому — поважна посада міського голови української столиці (причому він був обраний більшістю голосів гласних).
Мабуть доля майбутнього засновника Львівської диригентської школи визначилася рівно в той момент, коли з радісною звісткою про появу немовляти на світ до ложи Львівської опери вбіг його батько, Філарет Колесса, а присутній тут один з його друзів, видатний український музикальний діяч, Микола Лисенко, напівжартома запропонував назвати малюка на свою честь. Разом з іменем автора всесвітньо відомої «Молитви за Україну» Микола Колесса отримав поцілунок муз та благословіння на неординарний шлях, в якому життя і творчість так щільно переплелись, що одне не могло існувати без іншого.
Ну ким ще міг вирости хлопчик, народжений в натхненій музичній сім’ї, де батько видатний український музико- та літературознавець і матінка, яка активно підтримувала свого чоловіка у всіх його починаннях та завсідниця музикально-співочого товариства «Боян». Безсумнівна наявність вродженого таланту, і вже в сім рочків за сприяння тієї самої співочо-хорової спілки він стає учнем в Вищого музичного інституту імені його творчого хрещеного батька, Миколи Лисенка.
Талановитий художник, геніальний поет, великий патріот для переважної більшості українців Тарас Шевченко залишається своєрідним ідолом, напівбогом, сухою сторінкою в шкільному підручнику, але за всією цією байдужою бронзою з похмурим поглядом з-під насуплених косматих брів окупаційна радянська влада сім десятиліть намагалася назавжди поховати звичайну людину безумовно неординарну, але зі своїми бажаннями, сумнівами, пристрастями, слабкостями, помилками.., безликістю створюючи прірву байдужості аж до ненависті між Кобзарем та його народом.
В одній мудрій книзі написано: «Не створи собі кумира!», розфарбовуючи світ в одноманітні білі та чорні смуги без напівтонів. І життя стане на багато цікавіше та різнобарвніше; людину треба сприймати цілковито разом з усіма її недоліками та перевагами через призму її вчинків, а не малювати вигаданий примарний образ, щоб одного разу розчаруватися.
Його марш — гімн української свободи, який звучав крізь сім десятиліть радянського тоталітарного мороку і зараз надихає силою піднесення серця тих, хто б’ється з московською ордою на фронтах російсько-української війни. Автор назвав свій шедевр «Запорізьким», як місце колиски вільної української души, хоч сам народився на Полтавщині, виріс і все життя прожив на Сумщині, а помер — в Криму. Євген Адамцевич — спадкоємець славетних кобзарських традицій.
Вже в два рочки хлопчина зазнав першого удару долі, яких в його житті буде чимало — в наслідок вітряної віспи малюк назавжди втратив зір, але завдяки міцній підтримки своїх батьків, творчих особистостей (мати — театралка, батько натхненний співець-любитель українських пісень), не загубився у мінливому вирії життя, викоханий в атмосфері домашній теплоти українських традицій. В одинадцять – столична школа для дітей з вадами зору, в якій Євгену доведеться навчатися зовсім трохи, адже Перша світова 1914 — 1918 років поламала світобуття всієї країни, сім’я Адамцевичів разом із сином з полтавських Солониць опинилась в сумських Ромнах.
Гримуча суміш крові багатьох найіменитіших родів Європи плюс витончена краса з норовливим вигином брів, ніжною шийкою, округлими білими плечиками, трохи кирпатим носиком та ледь помітною ямочкою на підборідді на додачу — що може бути магічно-привабливішим для представників протилежної статі? Вона, киянка за народженням, була суцільним уособленням своїх батьків, взявши від матінки, Олени Трубецької, арестократичну красу, а від батька, та той час київського голови, князя Сан-Донато, – вибуховий характер.
І хоча долею Аврорі Демидовій було відведено на цій землі всього лише три десятки років, вісімнадцять перших з яких вона провела в розкішній садибі на київському Бібіковському бульварі та одеській віллі, вона в підтвердження свого ім’я на честь грецької богині світанку залишила невитравний слід в історії та чоловічих серцях європейського вищого суспільства того часу.
Ключова історична постать, з якою на чолі Україна зараз була б геть іншою державою, але українці з своєї волі зверхньо повернули Долі щедро дарований їм шанс не скориставшись, щоб через десятиліття сплатити кров’ю за зраду національної ідеї і того, хто з відкритою душею проніс її крізь радянські переслідування та катування. Очільник українського визвольного руку, політичний бранець Кремля, батько сина-патріота, В’ячеслав Чорновіл.
Хто б міг розгледіти в звичайному українському хлопчині, народженому в найстрашніший рік московських репресій проти України і українства (1937) в сім’ї пересічних сільських вчителів (хоч рід вони свій вели від славних козаків Чорноволів за батьковим родоводом і цукрозоводчиків Терещенків — матінки), посланця Долі. Радянська школа одразу з другого класу та золотій медаллю наприкінці у рідній Вільхівці, філологічний Київського державного ім. Шевченка, річна академвідпустка в 1958-ому, як наслідок незламної націоналістичної позиції, і робота на Маріупольському металургійному заводі, ступень спеціаліста з «червоним» дипломом «Публіцистика Бориса Грінченка».
Він за родом, духом, місцем появи на світ все життя залишався українцем, адже Кубань — це Україна, була і буде. Спадковість від батька до сина в козацькій родині була честю, тому юнакові був один шлях — до війська, як родинного покликання вже багатьох-багатьох поколінь його пращурів, хоч батьківщина на той час і була окупована московськими варварами вже не перше десятиліття. А те, що не дозволяло армійське життя під прапорами царя, Яків Кухаренко знаходив у власній в літературній творчості та етнографічних пошуках.
Взагалі, якщо подивитися на всі московські війни після окупації України в XVII столітті, дивним чином виявиться, що рушійною силою всіх її дійсних (а не вигаданих пропагандою) скільки-небудь вагомих перемог були саме українці (взяти хоч третину нагороджених Героїв радянського союзу часів Другої світової війни). Тому зовсім не дивно, що в свої п’ятнадцять (одразу по закінченні Катеринодарської військової гімназії в 1814) козацький син Яків почав військову кар’єру, і не десь при теплому штабі, а на гарячому кавказькому кордоні. Вже в 1823-ому — чин хорунжого, ще за півторадесятка років — він підполковник Єйського військового округу, а в поважному віці п’ятдесяти чотирьох років, в зеніті слави — генерал-майорський мундир наказного отамана Чорноморського козацького війська та командира «незалежного» Єкатеринодарського загону.
Чому йому, уродженцю далеких румунських Вертюжан так болів український Маріуполь і не вгадаєш. Але саме завдяки Леву Яруцькому, який сам себе призначив біографом міста Марії на березі теплого Азовського моря, на багатьох пожовклих і вигорілих сторінках літописів літера за літерою почали поступати чорнила давно позабутих фактів, персон, подій, щоб намалювати яскраву картину минулого перед тим, як зникнути у вирії невблаганного Часу.
Сім’я кравця в невеличкому містечку. Місцева румунська школа і перша публікація в «Стягул рощу» в п’ятнадцять. Історико-філологічний кишинівського державного університету (пізніше перейменований на Молдавський, що давало привід для його жартів про свою освіту в МДУ за аналогією з абревіатурою з Маріупольським державним університетом) і вчительський шлях, який він з 1953-ого не покине все життя.
Петлюрівське: “Гірше ніж москальські воші можуть бути тільки українські гниди”, – як найкраща характеристика того, чия «Майстер та Маргарита» було включено до української шкільної програми, тим часом коли його кремлівський покровитель вбивав мільйонами українців штучними Голодоморами, бойовими діями Другої світової війни та масовими репресіями за національною ознакою, а сам він написав такі українофобські твори, як «Біла гвардія» та «Я вбив» (і це не врахуючи всі інші майстерно пронизані ненавистю до України). Киянин Михайло Булгаков, який зрадив свою Батьківщину за милість та подачки окупаційної радянської влади.
І хоч діти за батьків не відповідають, але в даному випадку яблуко від яблуні впало зовсім не далеко — Михайло виріс гідним сином богослова, якого прислали на руїни знищеної Могилянки викладати московське бачення релігійних цінностей, де добро — це зло, а світло — темрява. Рання біографія майбутнього улюбленця «вождя народів» стандартна як на персвістка сім’ї російських інтелігентів-провінціалів в Києві: Олександрівська гімназія, Київський університет Святого Володимира, одруження з московиткою Тетяною Лаппою після другого курсу.., навіть Перша світова не стала йому на заваді, адже він спокійно в 1916-ому отримав диплом лікаря 1-розряду завдяки родинним зв’язкам дружини не будучи мобілізованим. Вся військова кар’єра Булгакова тоді обмежилась півроком у російському прифронтовому тилу під час літньої компанії того року, і новою керівною посадою в лікарні на Смоленщині, де він до того ж став затятим морфіністом.
Його називали ідейним комуністом до мозоку кісток, якого навіть запідозреного у недостатній радянськості перевели на підвищення до Москви замість позбавити будь-якого впливу на внутрішньодержавну політику тоталітарного режиму довічним забуттям. І разом з тим саме він на державному рівні під час радянської окупації зробив для збереження України більше ніж будь-хто інший. Так хто він, Петро Шелест, радянський діяч чи гідний нащадок свої козацьких пращурів?
Стандартна, як на радянського діяча, рання біографія: селянська родина Зміївського повіту (хоч батько згідно родинної традиції з відставних військових з двадцятирічним опитом служби за плечима), церковно-парафіяльна школа, чередникування на Полтавщині, Харківська залізниця, паровозоремонтний завод… і все це за неповних чотири роки (хтось може вбачати в цьому активні спроби сховати своє козацьке коріння та не зовсім селянське родинне, якщо не враховувати, що хлопчині на час закінчення цієї «одіссеї» ледь виповнилося п’ятнадцять).
Українець, якого боялась тоталітарна московська влада, який своїм гострим як бритва пером шар за шаром знімав брехню радянської пропаганди, жарти якого осяювали променями світла сірий морок будення окупації, даруючи надію на схід українського сонця. Відважний воїн, талановитий літератор, жорстокий глузівник… а загалом цілісна безкомпромісна натура, з якою не легко, але цікаво було мати справу в реальному житті, Павло Глазовий.
Пересічна селянська українська сім’я з Миколаївщини в перші роки радянської окупації (він народився в 1922-ому), якій долею було відведено стати колискою його таланту. Влаштований Московією з ціллю знищення українства штучний голодомор 1932 — 1933 років, з якогой сім’я Глазових вийшла з втратами. Радянська восьмирічка, закінчення якої відкрило перед хлопчиною шлях до реалізації мрії дарувати парость магії українського слова молодому поколінню вступом до Новомосковського педучилища.
Можливо те, що кажуть в народі, «геніальна людина, геніальна у всьому» — свята правда, адже як інакше можна пояснити унікальні відкриття в найрізноманітніших галузях, його, уродженця маленького села Рудники, що на Львівщині? Навіть в сучасному світі технології та винаходи Яна Щепаника лишаються актуальними, хоч ім’я його незаслужено і було підзабуто в якості їхнього першовідкривача.
Він народився в 1872-ому підданим Австро-Угорської імперії, що надавало широкі можливості для отримання освіти та розвитку талантів обдарованим дітям, нехай вони і були з пересічних селянських сімей. Школа, гімназія, краківський педагогічний… хоча вчителював Ян після отримання диплому всього пару років, адже його природна цікавість, винахідливий розум та навички отримані в лабораторії Игнация Лукасевича спонукали молодого чоловіка в 1896-ому кинути викладацтво і повністю присвятити весь свій час дослідно-конструкторській роботі.
Він мав з’явитися на світ, щоб все накопичене століттями різномаїття української архітектурної культури отримало гідної наукової оцінки з матеріальним втіленням своєї досконалості в нескінченій безлічі перлин скарбнички львівської забудови, хоч доля не була б сама собою, якщо б попередньо не випробувала його на міцність з імпульсом на все життя. Іван Левинський, архітектор, науковець, меценат з багатьма епітетами найвищих ступенів.
Батько в якості директора міської народної школи та ще й з давнього українського високоосвіченого шляхетного роду як мінімум міг гарантувати новонародженому синові повну середню освіту, але не сталося як гадалося — смерть тата якраз, коли Іванові виповнилося вісім і він увійшов в шкільний вік, замалий спадок, наслідком чого став переїзд до Стрию, де материних коштів ледь-ледь вистачило на початкові чотири класи для нього, заробляння грошей на прожиття церковним співом…
Він увійшов в український літописи тим, чиє прізвище стало синонімом справжнього українця, передавши через свою кров нащадкам таку непохитну громадянську націоналістичну позицію густо замішану на любові до рідної землі та прагненні свободи, що не ламається попри переслідування, ненависть, тортури та смерть, коли жовто-блакитний прапор перетворює на червоно-чорний. Андрій Бандера — громадський, політичний, церковний діяч України з сім’єю-легендою та прізвищем, яке знає весь світ.
Ну ким ще могли вирости діти батька, весь сенс існування якого зосередився в духовній боротьбі за волю України з окупаційними владами всіх країн, всіх часів, всіх мастей та натхнення на опір інших? Адже його власний шлях воїтеля почався ще на богословському Львівського університету, під час навчання на якому уродженець галицького Стию вступив до лав Української національно-демократичної партії з її проповідуванням автономії для українських Буковини і Галичини (до початку Першої світової війни ще знаходилися в австро-угорському підданстві), а також підтримки українського визвольного руху на окупованих Московією землях.
Її щастям і прокляттям стали королівське (хоч і напів-офіційне) походження та величезні статки, які перетворили життя на справжнє пекло в боротьбі між трьома опікунами. І ті, хто мали мали захищати та оберігати (мати та два дядьки) зробили долю дівчини розмінною монетою в гонитві за реалізацією своїх меркантильно-політичних амбіцій. Альжбета, Єлізавета, а українською Гальшка Острозька, або Чорна княгиня, як її нарекли в народі за траурне вбрання.
Довга черга трагічних подій в долі єдиної спадкоємиці надзаможного роду Острозьких-Косцелецьких почалася за три місяці до народження, коли красень та улюбленець польського двору її батько, Ілля Острозький, неочікувано помер, коли йому не були і тридцяти. Фатальним для його єдиної ще не народженої дитини став заповіт, яким опікунами призначалися спадкоємець польського престолу та його мати Бона Сфорца.
Можливо то було справжнє благословення Небес — після трагедії втрати обох батьків з різницею в чотири роки дванадцятирічним потрапити на виховання до прогресивної сім’ї Лисенків, з яких походила його матінка-покійниця. Адже окрім турботи, підтримки та освіти він разом з нею отримав натхнення та кращого друга на все життя в особі свого троюрідного брата Миколи, майбутнього знаменитого українського композитора. Так Рок, який за правом народження готував Михайлу Старицькому долю пересічного дрібного поміщика, одним помахом свого чарівного перста назавжди вписав золотими літерами його ім’я в аннали української драматургії та літератури.
Вольтерівські ідеї вільнодумства та свободи від діда Захара, які він увібрав разом із молоком матері, дивовижна українська природа Полтавщини, горе втрати батьків в малих роках, прихисток та опіка від двоюрідного дядька Віталія, щира дружба та навчання разом з Миколою в Харківському (1858), а згодом Київському (1860) університетах… все це разом створило того, кому український театр та література завдячують цілою низкою своїх шедеврів.
Він так і залишився до мозку кісток українцем, хоча пів життя будував мости в далекому Казахстані. Можливо саме це дало змогу йому, будівельнику, а не історику за фахом з усіх боків подивитися на те, що являє собою ракова пухлина на кордоні між Європою та Азією під історичною назвою Московія, щоб за відсутності волі у професіоналів на аматорських засадах провести титанічну дослідницьку роботу справжньої історії цієї недокраїни, а не того вкрадено-вигаданого міфу, який тиражується та нав’язливо розповсюджується світом. Адже вся науково-дослідницька робота Володимира Білінського з історії Русі-України та Московського улусу Золотої Орди проходила під лозунгом: “Навіть сто разів повторена брехня не стане правдою”.
Долею йому судилося народитися на Хмельниччині в післяголодоморних міжвоєнних Дунаївцях зразка 1934 року, щоб з молоком матері увібрати в себе ту безкраю любов до рідної України, яку не змогли гасити всі довгі десятиліття життя на чужині.
Що таке людська воля проти голосу долі? – Ніщо, пил на черевиках історії.
Природа — найталановитіший маляр, який лише обраних бере собі в учні, щоб назавжди присвятити їхні души служінню в своєму храмі десь на межі світів, недоступному простим смертним. Ці надзвичайні люди, як яскраві комети, освітлюють магічними променями своєї творчості сіру буденність, щоб дати натхнення жити тим, хто не входить в це обране коло. Однією з таких яскравих українських зірок була і залишається Катерина Білокур.
Він був більшим українцем за багатьох народжених на цій благодатній землі, адже саме його невпинними турботами та завзятим натхненням з тліну віків на світ з’явилася правда про історичне минуло України-Русі, яку так намагалися поховати під завалами брехні московські окупанти та їхні європейські посіпаки. Чех за народженням, вчитель німецької за фахом та український історик за покликанням — Вікентій Хвойка.
Його шлях до археології не був близьким: родинний маєток в Семині на Ельбі, комерційне училище Хрудім, піший туризм в пошуках нових вражень центральною Європою, Злата Прага… і еміграція до Києва в двадцять шість (причиною останньої за однією версією була загроза шлюбу з не коханою, але заможною за домовленістю батьків, згідно іншої — палкі почуття до прекрасної доньки панів Олександрівських, які врешті-решт так і не набули офіційного статусу з-за важкої душевної хвороби нареченої, хоча тісний зв’язок та теплі відносини із її сім’єю залишилися).
Його світлини — фактично фотографічний літопис життя Лівобережної України протягом майже восьми десятиліть непростого ХХ сторіччя з його руйнівним катком двох світових воєн, трьома влаштованими Кремлем штучними Голодоморами та терором московсько-радянської окупації. Дивом це компрометуюче комуністичний світолад надбання Марко Залізняка взагалі вціліло в жорнах тоталітарно-репресивної машини країни рад…
Це точно був знак долі — в дванадцять прочитати на сторінках випадкової газети яскраве оголошення із закликом займатися фотографуванням. Простого селянського хлопчика з Донеччини зачарувала магія того нового паралельного світу, в якому майстер камери одним дотиком може перетворити чиєсь життя на історію.., а тут ще й розрекламована фантастична примара заробітку в сто карбованців!
Вона прийшла в цей світ, щоб володарювати та підкоряти чоловічі серця, адже лише за правом народження у впливовій родини угорських аристократів вона мала все, що забажає серце, а від Небес отримала надзвичайну вроду та чарівність, які подарували їй надзвичайну владу. Кохана єдина донечка Андраша Баторі та полячки Анни Закреської, прекрасна Софія, з дитинства була оточена розкішшю палацевих залів.
Домашня освіта з уроками релігії, читання, письма, домогосподарювання… і вже підлітком шляхетна чарівна красуня з величезними очима зводила з розуму всіх осіб чоловічої статі від малого до старого. Звичайно, що дівоче серце не довго залишалося незайманим, адже в числі її палких прихильників окремою постаттю виділявся Дьордь ІІ Ракоці, син надвпливової та надзаможної родини трансільванських князів Ракоці.
Микола Івасюк увійшов до анналів історії мистецтва разом із іншим видатним представником української школи історичного живопису, Іллєю Рєпіним, як засновники монументального стилю передачі славетного минулого Русі-України – перший своїм полотном «В’їзд Богдана Хмельницького до Києва», другий – картиною «Запорожці пишуть листа турецькому султану».
…Простий хлопчина з Буковини, син теслі , мабуть і подумати не міг, беручі безкоштовні уроки малювання у місцевого вчителя, Юстина Пігуляка, що талант забезпечить йому місце у Віденській, а потім, як учню-відміннику, Мюнхенській академіях мистецтв, європейське визнання, власну художню школу у Чернівцях та класами в Народному домі.
Вона народилася в львівських Винниках первістком молодого подружжя Василя та Марії Банахів в безтурботному 1875-ому. В сім’ї один за одним з’являться ще шестеро її братів, але талановита та натхнена Катря так і залишиться улюбленицею та головною втіхою батьків, хоча кожному з дітей вони спромоглися дати гідну освіту.
Краків, місцева учительська семінарія, польське середовище, перші спроби писати теж польською… вона майже забула рідну неньку, яку не бачила з трирічного віку. Можливо вона і увійшла б в історію як польська письменниця, якби не примха долі – зустріч з Василем Стефаником, який своєю завзятою любов’ю до України пробудив десь в потаємних глибинах душі дівчини голос пращурів, наслідком чого стали її факультативні уроки української при Атьма-матер та вдосконалення знання української.
Завдяки йому Московія отримала славу першої країни, яка запустила в космос балістичну ракету, штучний супутник Землі, людину… але так і не визнала, що все це отримала лише волею Долі, яка попри рішення Особливої наради при наркомі Внутрішніх справ СРСР зберегла Сергія Корольова в радянських концтаборах НКВС…
Основоположник космонавтики народився в мирному ще українському Житомирі зразка 1907 року, хоч і у шлюбі без кохання (мати, Марі́я Миколаївна, без згоди віддали заміж за не коханого, в той час як прагнула освіти та самостійності). Тому фактично з трирічного віку Сергійка виховували ніжинські дід, Микола Якович Москаленко, купець другої гільдії, та бабуся, Марія Матвіївна з давнього козацького роду Фурсів; його батькові дозволялося лише надавати фінансову допомогу, в той час як мати влаштовувала власне життя.
Коли людина відмічена поцілунком Небес, це видно неозброєним оком – вона йде життям щедро даруючи світові промені своєї душі, нічого не вимагаючи навзаєм. Їхнє життя як спалах блискавки, що світлом прорізує темряву, зачаровує своєю красою – яскравий, стрімкий, всеосяжний, нестримний.
Львів зразка 1974 року, пересічна сім’я інженерів, поява другого сина… Хто б міг тоді серед сірості радянського буття, що під Різдво Бог послав на землю одного з янголів у людській подобі. Хоча спочатку у хлопчика, якого на честь діда назвали Василем, життя було як у багатьох інших радянських дітей – школа за кутом, звичайний двір. Але все змінив одного дня старший брат, який відвів його дев’ятирічного до місцевої хорової капели «Дударик», разом з якою за одинадцять років він об’їде півсвіту.
Перший свій строк ув’язнення він, дев’ятнадцятирічний виходець з франківського села Химчин, отримав за членство в лавах Організації українських націоналістів з характеристикою «націоналіст-церковник» від окупаційного військового трибуналу НКВС в 1944-ому, пізніше московські окупанти «милостиво» зменшили двадцятирічний термін ув’язнення на половину з перебуванням в Кустолівській сільськогосподарській колонії № 17 на Полтавщині. Його батькові і малолітньому братові не так пощастило – перший помер страшною голодною смертю на сибірському засланні, другий – був просто застрелений радянськими карателями. Замість зламати, це лише загартувало віру та дух опору Василя Романюка.
Свій прорахунок ради усвідомили майже одразу, тому вже за два роки від початку першого терміну, йому виносять другий вирок – «антирадянська агітація та пропаганда» із засланням в Магадан, в суворих умовах крайньої півночі в 1959-ому народився його єдиний син Тарас.
Їй не поталанило народитися на самому початку епохи докорінних змін світу ХХ століття, коли тектонічні плити політики, змащені маслом людських пороків, вже ппочали свій смертоносний танок все набираючи швидкість, щоб поховати під своїми уламками мільйони життів і цілі імперії… А поки йшов 1909-й, коли тернопільські землі разом з усією Європою ніжилися в променях економічного розквіту…
У Дарії Цвєк було все: щасливе дитинство в заможній сім’ї інспектора Державних скарбів Яківа Маркевича, гарне домашнє виховання разом із правилами ведення домогосподарства та куховарства від матусі Юлії (яка до того ж була активною громадською діячкою місцевого осередку Союзу українок села Цуцилів), Коломийська гімназія та педагогічний семінар «Рідної Школи», гра на скрипці та флейті в симфонічному оркестрі…
Його довгий життєвий шлях почався і закінчився на Закарпатті, але на ньому ще треба було подолати чисельні доленосні віхи, щоб на світ Божий з’явися фундаментальне всебічне обґрунтування українськості Закарпаття, яке стало таким за довгі століття до приходу з уральських нетрів угрів. Михайло Лучкай – релігійний діяч, науковець, літератор…
Ім’я та прізвища від народження (19 листопада 1789 року) він отримав свого батька, священика греко-католицького сповідання, Михайла Попа, але в студентські часи останнє трансформувалося в територіальну приналежність села походження (Великі Лучки), під яким він і увійшов в аннали української історії.
Він народився, щоб служити своїй батьківщині в межах обставин та часу, з урахуванням власного розуміння кращого для його Неньки. Ну а який шлях хлопцеві старовинного козацького роду ще було обрати, коли всі з діда-прадіда воювали за волю та незалежність України? Офіцер імперської армії, сотник Української народної республіки, голова повстанських військ Півдня… Никифор Григор’єв, якому випало жити в часи, коли легітимність будь-якої української влади була під сумнівом, тому на плечах того, хто взяв на себе відповідальність за людей лежав не легкий вибір відповідальності підтримку будь-якої владної сили…
Двокласна школа в херсонських Верблюжках, фельдмаршальська Миколаївська школа, звідки він двадцятирічним пішов добровольцем на московсько-японську війну 1904 – 1905 років, де здобув славу та дві вищі нагороди імперії («Георгії» 3 та 4 ступенів). Чугуївське військове училище, знов війна, на цей раз Перша світова, на яку він був мобілізований в чині прапорщика, а закінчив – штабс-капітаном… з падінням царського дому Романових в 1917-ому одразу ж перемкнувшись на створення власної армії Української народної республіки вже в підполковничому чині.
Сучасний світ, можливо був би геть іншим, якщо б не милосердя одного українця: Великобританію б не очолив той, хто першим в Європі достойно прийняв бій проти могутнього ворога, і Друга світова закінчилась би з іншими результатами. Син наймита, доброволець Бурської війни, мандрівник, письменник-самоучка, радянський політв’язень … хто б міг подумати, що він, син звичайного теслі з полтавського села, назавжди впише золотими літерами своє ім’я, хоч і опосередковано, в світову і українську історію. Юрко Будяк.
Він був занадто малий, коли помер його батько-тесля, щоб перейняти його професію та досвід (хлопчику ледь виповнилося п’ять рочків). Тому свій шлях в житті Юркові довелося шукати самостійно: Катеринослав, Крим, Кавказ… де хлопчина брався за будь-яку оплачувану роботу від чабанства до аптекарства.
Стародавній козацький рід Терещінків з Чернігівщини, перший капітал якого почав збирати ще прадід, Артем Якович, спочатку чумакуючи, а потім вкладаючи кошти в надперспективне цукрове виробництво. Підприємницька жилка переходила в роду від батька до сина, Артем – Миколай – Іван… на момент народження маленького Михайла в 1886-ому на київській Бульварній сім’я володіла чималими статками та великими підприємствами від Волині до Харківщини, і це не дивлячись на велику суму коштів витрачену на благодійність (їхній девіз «Прагнення до суспільних справ» завжди гордо майорів на родовому прапорі).
Звичайно ж здібний хлопчина, який у повній мірі успадкував родинні таланти, дуже швидко в повній мірі проявив себе як повноцінний гравець на соціальній та бізнес аренах країни. Тим більше, що вища економічна освіта Лейпцигського та юридична – Московського університетів, володіння тринадцятьма мовами та особистий статок приблизно оцінений в сімдесят мільйонів карбованців (його дід та батько, основний спадкоємець Терещенських капіталів, померли з різницею в три тижні) давали йому повну свободу дій.
Він народився серед безлюдних безплідних сахалінських просторів в сім’ї каторжан, засланих за непокору московсько-царському режиму – мати-пермчанка, Марія Семенівна Ощепкова, засуджена на вісімнадцять років за втечу з виправно-трудових робіт, батько, Сергій Захарович Плисак, тесля з Київщини. Дикі умови проживання та важка праця зробили свою чорну справу – в дванадцять Василь залишився круглим сиротою (батьки померли з різницею в два роки); опіку над хлопцем отримав дядько по батькові, Омельян Євдокимович Владико, теж каторжанин з Київщини.
В 1905-ому доля нарешті посміхнулася невдасі – за Портсмутським мирним договором Сахалін відійшов до Японії. Тому після двох класів Олександрівського училища за кошти від здачи в оренду батьківського спадку він отримав змогу навчатися в токійській духовній семінарії. Саме там Василь вперше стикнувся з японськими бойовими мистецтвами, адже до в навчального курсу входили основи дзюдо.
Доля, як наочний приклад демократичних засад існування українського суспільства до московської окупації, адже тільки за таких умов в XVII столітті кожен міг зайняти посаду відповідну його вмінням та здібностям. Цікаво, що козак Кость Гордієнко, про молоді роки якого інформація майже відсутня (за припущеннями Скальковського походив з українських волинських шляхтичів Гординських, за Яворницьким – полтовчанин з київо-могилянською освітою), з’являється на сторінках історії Війська Запорізького Низового в грудні 1703 року одразу в якості кошового отамана.
Головною метою діяльності на посаді для Костя став захист козацької вольниці та Гетьманщини від зазіхань московських окупантів. Причому підтримка останньої на чолі з Мазепою йшло всупереч його особистій ворожнечі з очільником, який після письма Гордієнка від імені запорожців з відмовою присягнути на вірність Петру І, написав заклик до московського царя-сатрапа силою приборкати запорожців.
Оповита мереживом таємниця улюбленця долі слава притягувала до себе пильну увагу оточуючих ще за його життя, адже що може бути магнетичніше для людського поголосу ніж датське коріння, величезний спадок і сирітське дитинство. Та до того ж, після двадцятирічного відсутності Юрій Дунін-Борковський з’явився на Січі нізвідки, щоб зробити стрімку кар’єру від сотника до чернігівського полковника в свої тридцять два і другої після Гетьмана людини, генерального обозного, ще через кілька років (навіть нетривалий час очолював державу як наказний гетьман). Ну як тут було не стати улюбленою фігурою для пліток сучасників?
А ще була велика меценатська робота, адже тільки на Чернігівщині його коштом були відреставровані Спасо-Преображенський собор, Воскресенський, Благовіщенський храми, П’ятницький та Єлецький монастирі, також дарована його щедрою рукою коштовне церковне начиння з іменним клеймом, частина якого збереглася і донині. Але саме своєю державницькою позицією він не абияк дратував московську владу, яка всіма силами та засобами намагалася окупувати України. Так чорними плітками та брехнею видатного громадсько-політичного діяча вихідці мокшанських багнюк перетворили в очах нащадків ледь не на вампіра.
Шляхетна та заможна родина Корецьких-Ходкевичів, спадкоємець батьківського княжого титулу та великих маєтностей з родовим замком на чолі, улюбленець долі… Самійло з дитинства відрізнявся незалежним та войовничим характером – не дарма ж його вистачило всього на пару років навчання в одному з найстаріших голландських університетів, що і зараз діє в Лейдені, смиренно гризти граніт науки – то було не його.
Лише служба у лавах війська великого князя Литовського і Руського Сигізмунда III Вази нарешті в двадцять років подарувало юнакові відчуття знаходження на своєму місті, тим більше, що перспективного хлопця майже одразу взяв під свою опіку видатний військово-політичний діяч Річи Посполитої, Станіслав Жолкевський.
Від народження в переламному 1918-ому він мав інші ім’я та прізвище, з’явився на світ в зовсім іншому місці та був другою дитиною в щасливій родині, якій не довелося проіснувати і трьох років. Все змінила смерть матусі, Тетяни Гаврилівни Біличенків – хлопчина опинився в слободі Сухій на Полтавщині з бабусею, яку називав мамою, та під ім’ям Олеся (бо один Сашко в школі вже був) з дівочим прізвищем матері і бабусі-виховательки.
Ну яким ще йому було стати, якщо період його дорослішання та становлення в фізичному та творчому плані проходив під тотальним пресингом московської окупації з виморюванням української нації голодоморами, фізичним знищенням української інтелігенції, тотальним наступом на українську культуру? Сільська школа, філологічний факультет Харківського університету… і розпочата Москвою та Берліном Друга світова війна за поділ Європи навпіл.
Він народився в заможній купецькій сім’ї на окупованих Московією українських теренах Мелітопольщини в спокійному 1883-ому. Любляча родина, місцеве реальне училище… і перше випробовування долі у вигляді провалу вступних екзаменів до університету (причина – не викладання в провінційному навчальному закладі стародавніх мов та як наслідок – не знання їх абітурієнтом).
Але сімнадцятирічний Дмитро Донцов не здався – він починає самостійне вивчання латинської та грецької, переїжджає до першої, потім другої столиці імперії, де через півтора року успішно здає екзамени для вступу до юридичного факультету Петербурзького університету. Саме там почалася політична кар’єра майбутнього теоретика українського інтегрального націоналізму – в 1905-ому він став до лав Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), за що в тому ж році був арештований.
Фактично він був людиною, як кажуть американці «self-made man» (яка зробила себе сама), адже за правом народження – лише старший з шести дітей бідної родини Абрама і Фени Маршак, який в чотирнадцятирічному віці мав покинути рідну домівку в Гнатівці та відправитися до столиці на заробітки.
Завдяки природним здібностям кар’єра Йосипа Маршака швидко пішла в гору – невдовзі він з підмайстера київського ювеліра вже став першим помічником майстра, а вже в двадцять чотири мав власну справу, яку відкрив в двох орендованих кімнатах на Хрещатику №4 в будинку швейцарського годинникаря Верле 2 травня 1878 року (матеріал на перший золотий ланцюжок власного виробництва був придбаний на сто срібних карбованців посагових та гроші від продажу власного костюму).
Доля, яка подарувала їй щастя народитися в дружній заможній сім’ї судді Луцького окружного суду, дуже рано змусила дівчинку вивчити урок життєвої боротьби від своєї матусі, яка після смерті її батька, Івана Степановича Десницького, з дев’ятьма дітьми на руках (з них п’ятеро прийманих від першого шлюбу чоловіка, а наймолодшій, Катерині, тоді ледь виповнилося два) показала приклад гідного життя – Марія Михайлівна продала всі свої волинські маєтки, щоб вистачило на переїзд до Києва, оплату гарної столичної освіти для дітей та безбідне життя.
Всіх дітей Мария Десницька прилаштувала в кращі київські навчальні заклади: старші навчалися в Київському університеті, молодші – гімназії, а Катерина в дванадцять вступила до Фундуклеївської жіночої. Ось тільки коли дівчині було лише шістнадцять, її мати теж померла. Довчившись, вона поїхала до Петербургу до брата Івана, а жила – у хрещеної матері, Надії Дмитрової.
Міжвоєнна франківська Ворохта, знана як один з наймальовничіших карпатських курортів, за Версальським мирним договором опинилася під владою Польської республіки. Щасливе дитинство серед чарівної краси оксамиту смерек та кришталю гірських річок. Онуфрію Цабанюку пощастило народитися (28 травня 1924 року) та вирости в мирний час.
А потім почався жах найкривавішої в новітній історії Другої світової: радянська окупація 1939-ого, німецька – два роки потому, вивезення на примусові роботи під Штуттгартом, український переселенський табір в Авгсбурзі… – там для нього закінчилася війна, але для України вона продовжилася другою радянською окупацією. Саме тому молодик вирішив не повертатися до рідної Ворохти, його шлях лежав на захід якомога далі від червоного скаженого люмпену.
Лютий садизм – то у московитів в крові. Витоки цього явища ховаються в їхньому рабському золотоординському минулому, яке їхні правителі від царів до нинішніх президентів марно намагаються приховати всіма доступними засобами. Саме тому підлість, боягузтво, злоба та агресія супроводжують цих азійських варварів невідступно всю історію. Вони не знають жалю та милосердя, вони ніколи не були і не стануть частиною цивілізованого світу, і цьому є чимало документальних свідчень.
Але мало хто з їхніх жертв зазнав більш жорстоких катувань та прийняв московські садистські витівки з більшою гідністю та мужністю ніж Іван Ґонта. Він, сотник надвірних козаків польського магната Ф. Потоцького, став одним з очільників повстання Правобережної України проти польсько-московського панування. Гайдамацький рух охопив кожен куточок країни, на боротьбу з окупантами повстали тисячі і тисячі, але режими країн-агресорів не збиралися випускати ласий шмат українських земель зі своїх стальних щелеп – Польша направила на приборкання повстання регімента Осипа Смаковського та субалтерна Яківа Комаровського, Московія – генерала Кречетникова, який вже знаходився під Бердичевом на облозі конфедератів.
Саме так, він, блискучий політичний діяч, високоосвічена людина з Вільненським єзуїтським колегіумом, Могилянкою та дванадцятьма мовами за плечима, барон з чеським аристократичним корінням, широко відомий лише як творець першої в світі конституції самостійної єдиної соборної незалежної демократичної держави сучасного зразка, якою мала б стати Україна ще на початку XVIII століття, якби не одвічний ворог-Московія.
Між тим Пилип Орлик разом з кошовим отаманом Гордієнком та кримськими підданими Османської імперії майже звільнив Левоберіжну Україну від московської орди в 1711-ому: йому як обраному за рік до того гетьману присягнули всі запорозькі полки окрім Білоцерковського, підтримка народних мас була просто безпрецедентною і якби не зрада османів, які пішли на угоду з Москвою та Польщею, зараз світ був би геть іншим.
Перші три десятиліття її життя більше нагадують карколомний пригодницький роман, а ніж історію життя української шляхетної панянки, яка з’явилася на світ 3 березня 1888 року у щасливому шлюбі графині Марії-Клари зі старовинного іспанського роду де Кастро Ласерда Медінаселі та польського графа Анджея Єжи україно-польського роду Дуніних-Борковських (причому про останнє коріння він намагався забути, наголошуючи на приналежності саме до української аристократії).
Можливо, якщо б мати Кармен-Альфонси-Фернанди-Естрельи-Наталени (як хрестили малечу) не померла при пологах, її життя склалося геть по іншому… А так, після поховання дружини в Іспанії батько повернувся на батьківщину до свого родового тернопільського маєтку у Великих Бірках, щоб залишити немовля на руках своєї матері, Теофіли Борковської, а самому вирушити на археологічні розкопки спочатку до Африки, потім – Цейлону.
Потрійний таємний агент і, можливо, один з кілерів для Гітлера, автор найскандальнішого українського роману першої половини ХХ століття чи великий мислитель, рятівник цілого народу або підступний зрадник, ворог чи герой… українська історія так і не винесла свій суровий вердикт стосовно таємничої постаті Віктора Петрова, знаного також під псевдонімами Домонтович, Бер, Веріґо.
Загадки в його житті почалися з початком дорослого життя, адже так і залишається відкритим питання: як єпископський син зміг вижити в найгострішу фазу атеїстичного терору червоних московитів початку 1920-х? Адже маючи такий родовід уродженець Дніпра (тоді ще Катеринослава) мав би бути страченим одним з перших, але не тільки вижив, а й плідно працював на літературній ниві та на керівних посадах Української академії наук.
Життя, як хвацько закручений шпигунський роман у кількох томах з нез’ясованим кінцем, яким він і вам бути – такий витвір буде вважати вінцем своєї кар’єри будь-який автор, хоч деякі критики і можуть виказати своє незадоволення нереалістичністю сюжету для першої половини ХХ століття. А починалася ця реальна історія у Львові на вулиці Потоцького, в родовому маєтку збіднілих шляхтичів з Нимирівщини гербу «Налеч». Можливо саме останній (біла хустка на червоному тлі, увінчаний короною лицарський шолом, дівчина, що тримає оленячі роги) став передвісником надзвичайної долі їхнього нащадка, народженого в 1896-ому і хрещеного, як Єжи Ксавелій Франтішек Сосновський.
Гімназія, Перша світова і добровільний вступ до корпус уланів австро-угорської армії, де в боях проти московитів долетів до Одеси у складі союзницьких військ за Брестською угодою з УНР, а після падіння Габсбургської корони – продовжував війну з більшовиками у лавах польських уланів, разом з якими визволяв Київ в 1920-ому, боронив Замостя разом з українською дивізією Марка Безручка, брав участь у розгромі армії Будьоного… здобув славу і купу нагород, серед яких була вища польська, «Virtuti Militari».
Мальовниче молоде селище Ірпень початку ХХ століття, все потопаюче в квітах на березі річки з мереживом лісу на периферії – місце його щасливого дитинства на Першій лінії, поруч із Квітковою, де згодом оселяться його всесвітньо відомі герої, друзі-коротунчики, а згодом переїдуть до Сонячного мегаполісу, за прототип якого буде взято Київ. Він, названий на честь батька, став другим плодом несамовитого кохання подружжя Миколи (актор сцени та кіно) та Варвари (натхненна рукодільниця та співуха) Носових.
Гімназичні роки юнака, на час яких багатодітне сімейство знов перебралося до столиці (вони були одними з перших ірпенських поселенців, придбавши ділянку в 1911-ому, коли Миколі-молодшому було три рочки), припали на важкий період Першої світової та україно-московської війни 1917-1921 років з їхніми тіснотою, злиднями, хворобами та вічним холодом. Потім будуть повернення до Ірпеню на дачу Кріньова, робота на місцевих бетонному, згодом відновленому цегляному (колишній Сагатовського) заводах з паралельним навчанням у вечірній робітничій школі Києва, захоплення хімією з мріями про Київський політех… і вступ до столичного Художнього інституту, опанування фотографії та кінозйомки.
Він став одним з трьох батьків-засновників Пласту, як військово-політичної організації для виховання патріотичної молоді, в передчутті неминучих жорстоких випробувань України в тільки-то насталому ХХ столітті. Хоча ані народження в поважній сім’ї австрійського судді Симеона Чмоли та німецької купецької доньки Кароліни Бунцлів, ані навчання в гімназіях Бережан та Перемишля, ані вступ на філософський до Львівського університету не віщували Івану Чмолі такої блискучої української військово-патріотичної кар’єри.
Ні, організаторські та ораторські здібності почали у хлопця проявлятися ще в старших класах гімназії. Перша проба пера відбулася ще в сьомому класі перемиської гімназії – восени 1909-ого він організував таємний гурток військової підготовки «Мазепинський курс мілітарний» (підготований за участі В. Кучабського та Ф. Черника), який фактично став прототипом для організації Пласту. А через рік, як учень восьмого класу, – брав участь у Крайовому з’їзді середньошкільних гуртків.
Вона була народжена для світських раутів, пишних балів і життя без печалі, але жила вони цим життям лише на театральних підмостках та знімальному майданчику, отримавши повний випробувань та страждань шлях заручниці радянського режиму.
Вже народження маленької Мірочки, як близькі називали Маріетту Капніст-Сірко, за кілька місяців до початку Першої світової війни не віщувало дівчинці нічого доброго, хоча перші роки серед розкоши столичного особняку та полтавського маєтку дух насуваючихся глобальних змін майже не відчувався – в графському домашньому театрі Ростислава Ростиславовича ставили театральні вистави (до речі саме там юний талант вперше був признаний вибагливим професійним суддею, другом сім’ї закоханим у її мати, Федіром Шаляпіним).
Він став тим догоровказом української волі, що народилася в рік, коли впали багаторічні кріпацькі кайдани з української души, духовно спадкуючи тільки-но померлому Великому Кобзареві. Важко пояснити цей дивний збіг планет і ключових для відродження нації дат, але саме в 1861-ому народився Євген Харлампійович Чикаленко.
Доля не тільки подарувала йому щастя народитися в заможній сім’ї великого латифундера та рантьє, а ще в Єлизаветградській реальній школі переплела його життя з майбутніми зірками української культури – сидів поруч із Панасом Тобілевичем (Саксаганським) (через якого познайомився з його братами Миколою Садовським та Іваном Карпенко-Карим), в тому ж класі навчався Олександр Тарковський (батько поета Арсенія і дід кінорежисера Андрія Тарковських).
Він так і залишився до останнього подиху українцем, хоч три чверті свого життя прожив у блискавичному Парижі і сам президент де Голль при врученні ордену Почесного легіону пропонував йому французьке громадянство. Він зробив для відродження французького балету більше, ніж будь-хто в ХХ столітті, і це попри війну та поневіряння. А рідна країна дізналася про свого знаменитого сина-вигнанця лише через п’ять років після його смерті.
Той хто через десятиліття стане винахідником неокласичного стилю балету народився в звичайній українській родині середнього достатку, нічого особливо примітного в сім’ї помічника лісничого Михайла Лифаря та його дружини Софії Марченко, що мешкали під Києвом в селі Пирогово, не було окрім коріння – рід Лифарів походив від славних козаків Запорізької Січи з чисельними грамотами від гетьманів та кошових отаманів – маленький Сергій з широко розплющеними очима слухав історії канівського діда про славетне минуле рідної землі.
Бунтівний дух Творця волелюбний та непереборний. Він живе в одиницях тих, хто рухає цей світ вперед важким шляхом незрозумілого для більшості прогресу заради вищої мети. Їх вчинки – приклад відданості правій справі, їх спадок випереджає свій час, слава їхня живе в віках. Одним з яскравих зірок цієї обмеженої плеяди обраних Небесами був і Михайло Карлович – спадкоємець шляхетного роду Скибицьких гербу «Роля», нащадків славетних волинських русічив.
Його біографії вистачить на десть життів, але почалася і закінчилася вона в Україні – Михайло був сином Карла Скибицького, від якого у спадок йому дісталися українська душа та Веселий Кут під Києвом. Шляхетське коріння, достаток і вища освіта (військовий інженер 3-ого класу) мали б забезпечити молодику безбідне достойне життя, але народжений під московською окупацією він так і не став одним з привілейованих її мешканців, а до тридцятиріччя взагалі став ярим ненависником імперії та поборником свобод (мабуть кров пращурів далася в ознаки).
Золоті коси, витончені риси обличчя та залізний характер юної киянки полонили душу шістнадцятирічного парубка з далеких скандинавських берегів. Але на що він, лише напівкровний брат вбитого норвезького короля Олафа ІІ Святого, молодший з трьох рідних ще й у вигнанні, міг сподіватися, навіть якщо княжна відповідала взаємністю? Звичайно Ярослав Мудрий не міг віддати йому руку своєї п’ятнадцятирічної доньки Єлізавети.
Київський князь не відмовив Гаральду, який з невеликим загоном таких самих норвезьких вигнанців перебував у нього на службі, остаточно, а висунув умови: королівський трон та лицарська слава. Саме тому хлопець вірою та правдою служив йому, а потім подався шукати вище означене до Візантії, де дуже швидко здобув лаври героя на чолі місцевого спецназу, потім – національної гвардії. Здобуте золото він відправляв в Київ, як підтвердження серйозності своїх намірів.
Її пісні лягли в основу сучасного українського фольклору, зачаровуючи простотою складу та одночасно глибиною змісту, в них, здається, живе сама душа народу. Ну хто ж не знає її «Засвіт встали козаченьки», «Віють вітри, віють буйні…», «Сидить голуб на березі», «Котилися вози з гори», «Зелененький барвіночку», «На городі верба рясна», «Шумить-гуде дібровонька» записані бухгалтером Селегенем зі слів старого козака в середині XIX століття? Про неї написані десятки творів, починаючи драмою Володимира Самійленко «Маруся Чураївна» і закінчуючи переможцем Шевченківської премії – історичним романом у віршах «Маруся Чурай» Ліни Костенко. Мало кого так доля пестить, подарувавши одночасно і чарівну красу, і поетичний талант, і любов оточуючих…
Дівчинка народилася десь 1625-ому в щасливій родині полтавського козацького осавула Гордія Чурая, хоча батьківській улюбленицею їй довелося бути недовго – козацько-селянське антипольське повстання Павлюка 1637-го, і як один із затятих прихильників гетьмана Війська Запорозького Низового Гордій розділив долю полоненого Павла Бута – королівським указом Владислава IV все ватажки були страчені у Варшаві.
Хто б міг подумати що з вісьмох дітей великої львівської родини Якова Пукаса та Ксені Гордашевської саме активна і життєрадісна Михайліна стане на шлях смиренного служіння Богу. Мабуть це доброта душі, яка на восьмий свій земний день прийняла небесну благодать разом з хрещенням в місцевій церкві Петра і Павла, так давалася в ознаки – недарма ж кажуть: «людина або з дитинства, або ніколи».
Правда до початку справжнього служіння пройдуть роки і роки, протягом яких вона пліч-о-пліч із своєю сестрою Анною у вільний від школи та допомоги матері по господарських клопотах та нагляду за молодшими грала в черниць, читала житіє святих, молилася, співала в церковному хорі львівського монастиря святого Онуфрія…
Звичайна міщанська сім’я середнього достатку на Київщині останньої чверті XIX століття – працюючий на цукроварні батько Макар Дмитрович (бухгалтер, згодом керівник підприємства), мати Тетяна Федірівна з церковної сім’ї… подальша доля хлопця мала бути розпланована на на багато років вперед: освіта (найкраща, яку зможуть дозволити собі батьки), робота на якомусь підприємстві, союз з гідною дівчиною з гарної сім’ї, дім, діти.
Але доля вирішила за Левка Мацієвича, подарувавши незламну українську волю, не дарма ж в його жилах текла кров великомученика Арсенія Мацієвича – ще студентом Харківського політеху він при тотальній примусовій русифікації окупованої Москвою Слобожанської України перейшов на українську у спілкуванні, та ще й вступив до лав українського гуртка «Студентська громада».
Великий дар чи важке покарання, цілительство – кожний його власник вирішує сам, що воно для нього особисто. Хтось приймає його як неминуче зло і просто ігнорує, інші – все життя намагаються його позбутися, шукаючи порятунку в звичайних речах, а для когось цей подарунок долі стає сенсом життя, який надихає творити добро з християнського милосердя в ім’я найвищої мети…
Він народився в невеличкому селищі Мала Іловиця, що на Тернопільщині і хрещений ім’ям Яків (Головатюк). Звичайна побожна багатодітна сім’я. Навчання у батька лікарській справі та вмінню багато старанно працювати, призов до лав російської армії в шістнадцять – так почалось його доросле життя. А через два роки Московія знов втягла українські землі в війну, і він вісімнадцятирічний перетворився на фельдшера, в якості якого, мабуть і закінчив би Першу світову якби не поранення і австрійський полон.
Саме так: «Нам не вся правда потрібна», – відреагував завкафедрою Федченко (у якого, до речі, у самого батько був закатований радянським режимом) на бажання, тоді ще студента, Леоніда Череватенко написати диплом по творчості Валер’яна Підмогильного, і це не дивлячись на те що сам представник українського «розстріляного відродження» на той час комуністичним режимом вже був реабілітований, але його творчість, як виявилось, – ні…
Він походив з простої незаможній сільської родини невеличкого селища на Дніпровщині в щасливому 1901-ому, але коштів на навчання сина в Першому катеринославському реальному училищі у батьків-таки вистачило (до речі – він його закінчив з відзнакою в 1918-ому). Останнє допомогло хлопцеві скласти вступні іспити до Катериносласького університету, але брак коштів, не дивлячись на підробіток репетиторством, так і не дав йому закінчити ані математичний, ані юридичний (куди він згодом відновився) курс.
Він всю свою молодість ходив в улюбленцях долі, яка давала йому крила-обереги битися за рідну землю проти ворогів на перекір всього світу, зайнявши кругову оборону. Його любили свої, боялись та поважали чужі. Він – гідний представник сім’ї, де кожен вважав за честь служити Україні і довів це власним життям (його брати Ілярій та Ілько страчені поляками, всі члени родини були засуджені радянською владою, все майно батьків було конфісковано). Василь Кук – останній очільник Української повстанської армії (УПА).
На нього лягла відповідальність як на самого старшого, тому фактично всі його чотири брати вже йшли по його слідах. Василь став першим з сім’ї в рядах Організації українських націоналістів (ОУН), коли вступив до лав її Золочівського повітового проводу в 1932-ому. Але того ж року його, студента правничих студій Люблинського університету, польська поліція бездоказово арештувала лише за націоналістичну позицію із заключенням під вартою на цілих три місяці, другий арешт теж незабарився – наступного року його протримали за ґратами ще шість місяців і знов без жодних підстав.
Її життя – уособлення долі української землі жахливого ХХ століття: кров, піт, сльози… і гордо піднята голова в непохитній вірі в тріумф справедливості у боротьбі за волю свого народу. Одному Богу було відомо скільки болю винесла душа, скільки мужності коштувало тримати удар за ударом, скільки сліз пролила на самоті ця тендітна україночка по своїх дітях. І ніхто не скаже за що пересічній селянці з львівського Красного випата така важка і разом з тим висока місія бути Матінкою Героїв.
Народжена в світле свято Срітення Господня (2 лютого 1888 року) Парасковія була однією з одинадцяти дітей заможної родини Федіра Постолюка та Софії Ласки-Постолюк. Духовний зв’язок її родини з рухом опору окупації почався ще з молодшого брата Оксентія, який в 1914-ому вступив до лав Січових Стрільців, а після відновлення української незалежності чотири роки по тому – Української Галицької армії.
Народжений в заможному довоєнному польському Диніві зразка 1902 року в сім’ї поштового службовця Ярослав Галан був просто одержимим пролетарськими ідеями під впливом завзятого москвофіла-батька, який хлібом-сіллю зустрічав у Львові російські окупаційні війська в 1915-ому. Вже в 22 хлопець вступив до Комуністичної партії Західної України і з тієї пори до кінця своїх днів ніколи їй не зраджував.
Після московської окупації Галичини він став одним з літературних глашатаїв боротьби радянської влади з українською національною свідомістю та греко-католицькою церквою. Всі його оповідання, п’єси та памфлети були наскрізь пронизані висміюванням національно-клерикальної ідеї українства. Завдяки цьому він користувався повною підтримкою червоної влади, і навіть особисто був присутній на Нюрнберзькому процесі в якості кореспонденту газети «Радянська Україна».
Майбутній рятівник мільйонів людських життів вперше побачив світ в звичайнісінькому українському містечку Нова Прилука (тоді на Київщині, а зараз – Вінничині) в нічим не відзначеному 1888 році. Народження в звичайній єврейській сім’ї, де мати Фредія (Лондон) Ваксман – володарка промтоварної крамниці, а батько Яків Ваксман – орендар земельної ділянки, обіцяло хлопцеві розплановане на роки вперед життя, яке до якогось моменту таким і було.
Хоча вже в хедері, де він отримував початкову освіту, Зельман Абрахам Ваксман виявив неабияке почуття громадянської відповідальності та відмінні організаторські навички: ще до шістнадцятиріччя заснував школу для малозабезпечених дітей, де викладав мови, арифметику та історію, організував групу хлопців для догляду за хворими, підчас єврейських погромів 1905-ого очолив місцеві загони самооборони…
Тільки за влади шаленого люмпена виходець із звичайної луганської селянської сім’ї з початковою земською школою за плечима міг стати головою призидії Верховної Ради країни. Звичайно ж робити революцію за чужий кошт було значно комфортніше, ніж цілими днями важко працювати на металургійному заводі. Організація диверсій, підбурювання пролетаріату, заслання до Архангельську… і знов все по колу. Цікаво, Климент Ворошилов сам передбачав, які бариши принесе йому повалення царя та встановлення диктатури пролетаріату, чи просто користувався сьогочасною вигодою?
Він, сіра посередність як особа та як особистість, щоб заслужити місце серед червоних шакалів приймав саму активну участь в чистках, на його руках була кров тисяч невинних вбитих без справедливого суду та слідства радянським режимом, під вироками яких стояв його підпис поруч із Сталінським.
В ті давні чи не дуже часи, коли світ кіно ґрунтувався на реалізмі без використання комп’ютерних спецефектів та моделювання, існував цілий пласт проблемних з технічної точки зору видів зйомок, над розв’язанням яких століття билися спеціалісти кінотехніки, але так і не змогли вдосконалити процес. А потім на свободу вирвався талант, який двадцять років тримали в клітці радянської сірості та байдужості з наказною епітафією «експериментами ніхто займатися не буде».
Хоча, профільна освіта кіноінженера та шістнадцять років практики на кіностудії Довженка стали саме тим підґрунтям для Анатолій Якимович Кокуш на винахідницькі експерименти з камерою, що плавно обертається на 360° навколо рухаючогося на великій швидкості автомобіля. Однак саме розвал радянського союзу та повернення української незалежності дали йому можливість в 1993-ому створити власну фірму «Фільмотехнік», продукцію якої, не дивлячись на катастрофічний брак коштів, українська команда намагалася представити на високому міжнародному рівні виставок, ярмарок, спеціалізованих журналів. А дивувати іноземців було чим – камера «Flight Head» через три роки викликала справжній фурор на виставці в Нью-Йорку та шквал публікацій в іноземній пресі.
Передбачити його схильнысть до наук можна було з огляду на батька-професора Ніжинського ліцею та матінку-викладачку Київської жіночої гімназії, але такого великого математичного таланту від хлопця народженого в провінційній полтавській Журавці навіть високоосвічені та прогресивні батьки не очікували, бо самі були гуманітаріями. Хоча здібності до точних наук Георгій Вороний проявив ще під час навчання в Бердянській (до 5 класу) та Прилуцькій гімназіях, де директорував його батько. Вибором ж математичної ниви він завдячував своєму учителю математики Івану Володимировичу Богословському, якого видатний в майбутньому вчений згадував із вдячністю протягом життя.
Ще шістнадцятирічним школярем Вороний відправив свою роботу «Розкладання многочленів на множники на основі властивостей коренів квадратного рівняння» до наукового «Журналу елементарної математики». Видавцем вона була визнана однією з найкращих, тому побачила світ на сторінках цього видання – це був науковий дебют, після якого вступ Георгія одразу зі шкільної лавки до Петербурзького університету в 1885-ому нікого вже не здивував.
Кров – не водиця, хоча любов до батьківщини у кожного своя – хтось захищає її із зброєю в руках, а у когось пензель яскравими барвами кладе на полотно мазок за мазком всю її пристрасть. Так, Сергій Васильківський народився в старовинному українському козацькому роді, де дід був чумаком, а батько – писарем в Ізюмі. Його душа з дитинства тяглася до прекрасного, живлена мелодійними співами матусі, барвистими байками діда та мальовничою природою навкруги.
Потяг до прекрасного знайшов більше шляхів для реалізації з переїздом сім’ї семирічного хлопчика до столиці Слобожанщини, де батько отримав посаду у відомстві державних зборів та придбав будинок на Москальовці. Саме там, в харківській класичної гімназії, Сергію пощастило стріти першого кращого друга Петра Левченка, отримати перші серйозні навички малювання від учня самого Брюлова, Дмитра Безперчого, розвинути свої навички гри на кобзі та вперше закохатися в доньку свого учителя, Софью Безперчу.
З-за неї дві країни східної Європи опинилися на межі масштабної війни, адже шлейф шанувальників, які мріяли покласти до її ніг свої душу, серце, титул та чималі статки, складався з таких видатних персон свого часу як коронний гетьман Марцін Калиноський, кременецький староста Петро Потоцький та спадкоємиць Семиграддя. І не дарма – донька молдовського правителя Василя Лупула Розанна окрім зовнішньої краси ще була високоосвіченою пані – чотири мови (волоська, українська, турецька, грецька) і зараз не всім підкоряються.
Добре розуміючи всю цінність діаманту, який поклала до його рук сама доля, молдовський господар довго вагався між претендентами на руку Розанни. Але в кінцевому підсумк рішення приймав вже не він – на початку 1650 року Богдан Хмельницький почав планування молдовського походу, і задля уникнення втягування в озброєне протистояння із значними силами козацького війська при доволі слабких власних позиціях всередині країни, що спричинили міжусобиці, Лупул влітку прислав до Чигирина своїх посланців з пропозицією про шлюб Розанни та старшого сина Хмельницького Тимоша (хоч і не вважав українського гетьмана собі рівним).
Ну якою ще могла вирости дитина в сім’ї, де татко працював на технологічному цукровому виробництві серед станків та агрегатів, а сім’я багато переїжджала, даючи хлопцеві об’ємне бачення світу через призму великих та маленьких українських сіл та містечок. До того ж Северин Малєвич, який походив з польської родини, був доволі атеїстичною по мірках останньої чверті ХІХ століття людиною – відвідував і костели, і православні церкви, а задля розваги на вечорниці запрошував в гості водночас і попа, і ксьондза.
Син Казимир ж з дитинства закохався в український народний живопис, відлуння якого чітко простежуються в його роботах періоду дитинства та навчання в Київській художній школі 1890-х. Сам він вважав себе українцем і розмовляв мовою, про що неодноразово офіційно заявляв навіть попри вплив урбаністичної Московії під час навчання в училищі живопису, скульптури і архітектури та в студії Рерберга.
До тієї знакової подорожі в 1928-ому громадянина новоявленої країни «робітників і селян» Леоніда Утьосова до Парижу, де він вперше почув американський джаз у виконанні оркестру Теда Льюиса пройде тридцять три роки, більша частина з яких у якості Лазаря Йосифовича Вайсбейна, вихідця з багатодітної одеської родини, який навчався в комерційному училищі Файга та грав на кількох музичних інструментах… Щасливе дитинство єврейського хлопця в Одесі.
Але мріям стати пожежником чи-то капітаном корабля не судилося бути – в чотирнадцять за неуспішність та прогули його відрахували, і хлопчина подався до пересувного цирку Бороданова, щоб побачити Україну. Нове ім’я, Кременчуцький театр мініатюр, зустріч на запорізьких гастролях із майбутньою дружиною Оленою Йосипівною Ленською, з якою одружився в 1914-ому… і Перша світова війна у лавах царської армії. Правда служити йому довелося в тиловій частині під Одесою, де він швидко прилаштувався отримувати бажане через цілування ручок прекрасній, статній, фігурній, чорнобровій Оксані, дружині його фельдфебеля Назаренко.
Цікаво, що Московія, яка не дала Максиміліану Волошину нічого, а в одній із своїх іпостасі довела до гробової дошки, весь час позиціює його як «російського» художника. В той час як він народився на Київщині, а більшу частину свого свідомого життя прожив в Криму.
Він народився 28 травня 1877 року в сім’ї члена Київської палати уголовного та громадянського суду Олександра Максимовича Кирієнка-Волошина з запорізького козацького роду та німкені Олени Оттобальдівни в дівоцтві Глазер в ті щасливі часи, коли українські землі нарешті зазнали нетривалої передишки в своїй буремній історії. За своєї дитячі та юнацькі роки з частими переїздами він побачив чимало прекрасних міст завдяки активності своєї високоосвідченої матері (батько помер, коли хлопцеві виповнилося лише чотири), але серце його назавжди лишилося в Криму, де він в двадцять років нарешті закінчив феодесійську гімназію.
Його життєвий шлях пролягав від Білок до Білок через десятиліття, шістдесят чотири країни та всесвітню славу із підтвердженням у якості звання найсильнішої людини світу 1928 року, за що він отримав прізвисько Кротон на честь давньогрецького героя. Хто б міг подумати, що в невеличкому селищі Іршавського району на порозі нового ХХ століття народиться легенда. Хоча з огляду на живильну природу Карпат та гарні спадкові гени (не дарма ж його діда в народі прозвали Силою після того, як він однією палицею завалив ведмедя в лісі) можна було передбачити, що один з десяти дітей Федіра Фірцака успадкує родинну міць.
Іван Фірцак, може так і залишився б лише містечковою легендою, підлітком пожалівши закульгавілу корову відніс її на плечах додому і самотужки замість неї зорав поле та після бійки втік з тюрми виламавши грати, якби не заробітки в Чехословачині, куди він подався двадцятирічним парубком в якості вантажника по рекомендації місцевого нотаря до його брата-власника заводу. Адже доля могла скластися інакше, бо хлопчина збирався на заробітки до Бельгії до дядька.
Надзвичайно талановитий і працьовитий Іван Франко стоїть окремою особистістю серед родючого поля української літератури. Хоча для ковальського сина цього виявилося недостатньо для забезпечення достойного життя собі та своїй родині при знанні чотирнадцяти мов до двох докторських академічних ступенях (Віденського та Харківського університетів). Може це сталося через незручність Івана Франка для керівництва та його звичку казати правду в обличчя, чи занадто інтелектуальність як для пересічних, а може – надмірну патріотичність особистісті (саме він вів в світ української богеми моду на вишиванку).
Геній, який ніколи не опускав руки (хвороби, смерть улюбленого сина, нестача грошей), не нехтував роботою (недарма ж його прозвали «титан праці»), не лишався байдужим до соціальних проблем українського суспільства (участь в Просвіті, видання цілої низки журналів та газет, написання статей у відповідь на гострі питання). Не дивно, що він декілька зверхньо дивився на оточуючий світ через критичну призму своїх знань та життєвого досвіду.
Як кажуть «кров – не водиця», ти можеш поїхати на протилежний бік земної кулі, але загартована століттями опору пришлим загарбникам українська душа завжди буде з тобою в бою на боці світла та добра. Це справжній дар небес, і пожиттєве прокляття, з яким можна лише змиритися та прийняти, а протидіяти не вийде, або ти – не українець.
Мирон Дідурик народився на Підгаєччині, в тихому українському селі Мужилів, яке на той час (1932 рік) знаходилося в числі інших під владою Польської республіки згідно умов Паризького мирного договору. Друга світова війна та радянська окупація Східної України змусили батьків хлопця шукати вихід – так він двадцятирічним опинився у далекій Вірджиніі (пізніше сім’я переїхала в Джерси).
Він жив за принципом «ціль виправдовує засіб» задовго до Макіавеллі, і ця ціль в нього була одна – влада, бажано необмежена. Так, він був княжої крові і отримав у спадщину від батька, князя галицького Володаря Ростиславовича, чималі звенігородські маєтності, а після смерті брата Ростислава – старший престол в Перемишлі, але йому всього було замало. За невгамовні амбіції, підступність у досягнені мети, непомірну жадібність його мало хто називав хрещеним ім’ям Володимир, лише тільки зневажливо-здрібленим Володимирком.
Головним суперником його життя став князь київський Ізяслав Мстиславович з роду Мономахового. Щоб отримати всі волинськи землі в своє підпорядкування Володимирко вступив в злочинну змову із ординським данником Юрієм Суздальським (в народі більш відомим як Долгорукий). За домовленістю двох зрадників Київ мав відійти мокрашському правителю, але той і не здогадувався про найвищу мету свого спільника згодом зайняти головний престол Русі-України.
Він був сином того, кого один з найвидатніших князів Київських любив більше за всіх своїх дітей, не дарма ж Ярослав Мудрий витратив багато сил енергії щоб виклопотати для свого Всеволода руку доньки візантійського імператора Костянтина, Марії-Анастасії. Дід навіть встиг побачити первістка цього союзу, якого назвали Володимир (княже) Васил (хресне) Мономах (на честь діда по матері).
Навряд чи він розраховував зайняти головний престол Русі-України в Києві. Очолюючи по-черзі Смоленське, Чернігівське, Переяслівське князівства він вдало ходив походами на половців, керував в міру свого бачення ситуації та вимог того часу, ростив своїх синів…
Його постать залежно від літературного джерела постає перед очима здивованого сучасника або в ідеально позитивному, або в різко негативному світлі, хоча скоріше за все він був лише уособленням правителя із своїми перевагами та недоліками свого часу, коли жорстокість була чи не єдиним засобом виживання, хоча звичайно комплекси свого бастардового походження були з ним поруч все життя. Володимир Великий – православний святий, хреститель України-Русі.
Дивно, але навіть точну дату появи на світ Великого ніхто не може точно з’ясувати і все тому, що народжений він був від князя київського Святослава поза шлюбом простою ключницею Малушою. Саме для легітимізації як княжого сина завдяки інтригам дядька по матері Добрині, який хотів владарювати, але не мав законних прав на це за безрідності, його малолітнього запросили княжити в Новгород, який сам за провінційності не міг претендувати на увагу законного сина володаря країни.
Народжений в Синькові Радехівського повіту українець за кров’ю та покликом душі йому попри римо-католицьку віру не солодко приходилося не солодко в Сакальській учительській семінарії, куди юнак поступив після закінчення радихівської виділової школи, бо польські катехіт та вчителі категорично не сприймали захоплення Пилипа Гадзілевича рідною культурою, яка проявлялася від використання української мови в спілкуванні до ідей про вільну Україну.
Повернення з італійського фронту Першої світової і вступ до Української галицької армії, в лавах якої він спочатку був командиром жандармерії в Редихові, а потім чотарем сотні пішов під Львів. Причому проявив себе як талановитий керівник – його підрозділ був одним з кращих завдяки особистому прикладу свого командира в ІІІ курені групи Схід, йому довіряли найскладніші бойові завдання завдяки майже стовідсотковій гарантії виконання.
Легенда українського підпілля, який сім років очолював визвольний рух в тотально окупованій радянською чумою країні. Удатний бізнесмен, який створив у Львові розгалужену першу українську рекламну сіть Галичини, але поклав все на вівтар незалежності своєї батьківщини. Людина з двома вищими освітами та переслідуваннями поляками, німцями, московитами – Головний командир УПА та Голова Проводу ОУН на Українських Землях Роман Шухевич.
Активна проукраїнська позиція, яка забезпечила його перший арешт поліцією польської республіки ще в 1934-ому, зробила з нього непримиренного ворога чергового московського тоталітарного проекту на цей раз під червоними прапорами та атеїстичними гаслами, коли радянський союз вирішив разом із нацистською Німеччиною в 1939-ому поділити Европу навпіл та окупувати на додачу до раніше загарбаних територій Західну Україну.
Він народився в 1927-ому на українському Донбасі (село Їжевка під Костянтинівкою), де на рідній мові розмовляли геть всі мешканці, де вишиванка в гардеробі чоловіків та жінок зустрічалася набагато частіше, ніж звичайна сорочка, де в церквах молитви до Бога промовляли лише українською — в черговий раз окупованому Московією із зброєю в руках Донбасі.
Ще дитиною та підлітком Олексі Тихому довелося стикнутися з усією підступністю московської влади — спочатку влаштований нею голодомор 1932 — 1933 років викосив кілька мільйонів українців, щоб в їхні спорожнілі мальовничі хатинки заселилися вихідці з нетрів північного сусіда, потім розв’язана нею ж за участі Німеччини Друга світова війна 1939 — 1945 років вогняним смерчем прокотилася його Батьківщиною. Тому свідомість у майбутнього дисидента прокинулась доволі рано, її не змогло подавити навіть навчання в Московському університеті.
Його титулам вітчизняним та світовим нема числа (третій в числі найтитулованіших та в десятці тренерів всіх часів) і саме за це його критикували, ім’я його досі викликає священне тремтіння з присмаком гіркоти втрати у шанувальників українського футболу, а для багатьох поколінь його приклад служить мотивуючою силою для руху вперед. Людина-легенда, Валерій Лобановський, починав кар’єру в як польовий ігрок, а прославився в якості тренера, команда якого двічі посідала найвищу сходинку пошани в Кубку володарів Кубку та один раз завойовувала Кубок кубків УЄФА.
А починалося все доволі прозаїчно: київська робітнича сім’я, важкі воєнні роки розв’язаної Москвою та Берліном Другої світової, шкільна срібна медаль, вступ до київського Політеху (який він втім з-за спортивної кар’єри так і не закінчив). Тринадцятирічному хлопцеві поталанило зустріти на своєму життєвому шляху дитячого тренера Миколу чайку, який став його футбольним хрещеним батьком.
В його жилах текла кров польських королів отримана від матерії, доньки Августа II Сильного і його фаворитки, відомої європейської авантюристкою Анни Констанції фон Брокдорф (відома як графиня Козель), Фридерики Олександри в заміжжі Мощинської. Батька ж свого майбутній творець Фрідріхівкі не знав – коронний казначей Ян-Кант герба «Наленч» помер ще до появи на світ свого другого сина.
Народжений у Дрездені (там де взимку 1704 в місцевому палаці відбулася знакова зустріч його діда-правителя Саксонської землі із бабусею – першою красунею Європи, дружиною його міністра барона фон Хольма) Фрідріх Йозеф на довгі рози разом із старшим за нього на сім років братом, Августом Фредеріком Константієм, стане втіхою вдової матері — старший у вісімнадцять спроектував “тернопільську Катедру”:/uk/1159/dominikanskii-kostel-i-monastir-ternopolya, а молодший Мощинський виявив неабиякі здібності до наук, опанував кілька мов, грав на музичних інструментах та завоював славу одного з перших танцюристів при Саксонському дворі.
Зі своєю майбутньою місією на цій грішній землі хлопчина визначився ще в рік, коли поставив в глухий кут свою матусю та її подружок, вибравши із запропонованого для ворожби набору речей однією рукою біблію, а іншою — гроші, що пророкувало його майбутнє в якості володаря видавничого концерну, хоча дорослі тоді помилково розтлумачили вибір малюка як майбутній єпископський сан.
Окрім цього перші роки життя Івана Тиктора можна лаконічно описати як народився в селі Красному на Галичині в заможній родині, там ж здобув початкову освіту, потім навчався у рогатинській гімназії, де голову йому закружляв театральний дух (започаткував підмостки у родинному маєтку). А потім разом із класом вступив до лав січових стрільців, потрапив у полон після поразки Закарпатської народної республіки, з якого його викупив батько за кошти сім’ї. В Польщі міжвоєнного періоду це був майже вирок.
Ще за життя найтаємничіша постать вищого світу Східної Європи на рубежі XVIII – XIX століть Яна Потоцького перетворилася на легенду – бути самим собою, нехтувати великосвітськими класовими умовностями, пізнавати світ і ділитися своїм досвідом з іншими в той час було «моветон», що загрожувало порушникові остракізмом. Але мабуть його це мало бентежило за життя, і тим менше після смерті. Саме тому остання, та й ще під личиною самогубства, викликала такий потік гарячих пліток і чуток у тодішньому суспільстві, народжуючи часом зовсім неймовірні теорії, які на публіку виносилися як безперечний сенсаційний факт.
Так навіть той, хто позиціював себе як мемуарист, в пошуках хвилинки слави стверджував, що головна причина самогубства Яна полягала в складних стосунках з останньою коханою дружиною Констанцією Потоцькою. При цьому жінка виставлялась в явно негативному світлі, називаючись кульгавою та вередливою «як всі полячки». До того ж Вигель звинувачує її у відсутності кохання до чоловіка та привселюдних образах його у горбатості, хоча буцімто із міркувань пристойності не оформлення розриву офіційно. Сам факт смерті для більшого ефекту подається ним як зрізання бритвою. Але всі ці «пікантно-криваві подробиці» потуги цього «мемуариста» два факти перетворюють на ніщо – документальне оформлення розтягнення союзу між Яном та Констанцією в 1709-ому та зовсім інакші обставини смерті, до того ж виникає питання «чому від офіційного розриву до самогубства минуло аж цілих сім років?»
Його знав весь Київ, як першого франта столиці, талановитого архітектора та стрільця світового рівня. Коханець долі, з якою у нього був бурхливий роман довжиною в життя і поцілунок щастя на останок. Людина – світло, яка заряджала всіх навкруги щастям, крокуючи легкою ходою крізь всі негоди, що підкидав йому буремний витівник-час. Батько будинку з химерами, Лєшик Дезидерій, більш відомий під псевдонімом Владіслав Городецький.
Вперше він побачив світло в дідівському маєтку Глюзинських Шолудьки в щасливому 1863-ому. Дитинство в батьківських Жабокричах з їхнім палацом, стайнею, виїздом, псарнею та фортепіано фабрики Зейтнера. Аристократичний світ Поділля, який жив за європейськими законами, часто влаштовував полювання, і батько Владислав Городецький старший, відставний офіцер Ольгопольського уланського полку із старовинного польського шляхетного роду гербу Корнич, неодмінно брав у них участь разом із своєю гордістю, сином-первістком. Саме там серед цього дражливого запаху азарту під кришталевий дзвін бокалів розкішних палаців народилися дві найбільших пристрасті життя Владислава молодшого – архітектура вишуканих форм та точна стрільба з вогнепальної зброї, в яких він врешті-решт досягне ідеальної досконалості.
Велика родина Донців в маленькій перекособоченій хатині під стінами заводу «Арсенал», де після звільнення з військової служби помічником кресляра працював батько і мати у вічних домашніх клопотах із сімома діточками. Ні, батьків важке життя не озлобило – працьовита матуся находила час для всіх своїх діточок, часто співала їм українських пісень, а татко для талановитого Мишка навіть власноруч зробив скрипку.
Але кожного дня, щоб отримати шмат хліба змалечку Донцевим дітям доводилось працювати – кому допомагати по господарству та догляду за малечею, кому ходити в служках у заможних київських панів. Михайлу пощастило – одного разу під час співу він потрапив в поле зору відомого київського мецената Олексія Грінченко, який якраз підшукував нові таланти до свого дитячого хору. Чисте сопрано хлопчика стало щасливим білетом до світу високого театрального мистецтва, він навіть у складі свого хору співав під диригентством Чайковського в «Піковій дамі».
Нащадки тих, хто в далекому 1555 році заснував невеличке село на річці Лімниця під Калушем та сто років потому активно підтримав українську визвольну війну Богдана Хмельницького, просто не могли були пасивними обивателями серед посилення польського тиску на українську громаду під прапором Австро-Угорщини. Саме тому першим офіційним українським емігрантом до Канади став саме Іван Пилипів, народжений за вісім років до країни, яка стане його другою батьківщиною.
Коли саме у простого хлопця зі Станіславщини з’явилася цікавість до далеких заокеанських країв – може ще в школі, коли вчитель натхненно розповідав про далеку Америку, чи десь у розмовах з місцевими німцями, які працювали на сплавах на Лимниці, промайнула цікава назва нової країни? Спершу, за згадками самого Івана записаними І. Боберським в 1932-ому, він звернувся до місцевого німця Гаврея за його кревними контактами в канадській землі – той не відмовив.
Здавалось би народження в сім’ї священнослужителя Московської імперії, де православна церква була і залишається однією з гілок влади з усіма відповідними привілеями, апріорі гарантувало хлопчикові гарну освіту, безбідне життя і старість серед спокою цвіту вишневих садів. Але доля буває великою жартівницею…
Вже у дев’ять Олекса пережив перше випробування, коли Перша світова війна, розв’язана в тому числі непомірними імперськими амбіціями Романових, поховала їхню країну під своїми уламками. Сім’я Влизько повернулася на дідівщину, до села Сигнаївка (нині Черкаська область). Але озброєний червоний люмпен не хотів залишати Україну у спокої, як сам сенс легітимізації вихідців з мокшанських боліт, раз-у-раз з боями окуповуючи українську землю та змушуючи родину священника переїздити з села в село в пошуках порятунку від своїхь зверств.
Її життя, як для доньки з благопристойної сім’ї галицького священника, було суцільним виключенням із загальних правил. Вона повинна б була спочатку стати дружиною якогось благопристойного чоловіка бажано з освітою, а після встановлення радянської диктатури — надпатріотичною комуністкою, щоб виправдати своє народження. Але доля вирішила пожаліти українку із схибленим на Московії татком, який довіз сім’ю аж до Таганрогу в Першу світову війну, дорогою втративши через хворобу сина (при своїх непоганих пізнаннях в медицині) і ледь не втративши її, доньку, Софію Яблонську.
На щастя розуму батьків таки вистачило, щоб повернутися до Галичини, де попівська донька (батько знов опікувався парафією, пройшовши чисельні перевірки) змогла отримати ту освіту, яку хотіла: вчительська гімназія, драматична та торгівельна школи, курси крійки та шиття, книговодства… Керування театром у вісімнадцять, Париж для навчання мистецтву зйомок кінострічок у двадцять.
Душа тендітного, вразливого і сором’язливого сина пирятинського поштмейстера Миколи Таволги-Мокрицького з дитинства тяглася до прекрасного, але честь козацьких пращурів (засновник роду Таволгів був козаком з річки Мокриці) диктувала свої умови — вміння їздити на конях було неодмінною умовою справжнього чоловіка. Ось тільки одного разу кінь скинув хлопчину, ставши на дибки, після того малий почав страшно заїкатися та обходити тварин десятою дорогою.
Початок навчання у Полтавському будинку виховання дітей бідних дворян (його мати, Уляна Григорович, була з аристократії) у восьмирічному віці став для Аполлона справжнім виходом — гарна компанія, освідченні вчителі, світські науки… і ніяких коней. Причому обдарований хлопець одразу став улюбленцем Івана Котляревського.
Їй не поталанило народитися дуже жвавою, емоційною та цікавою дитиною в ті часи, коли суспільна роль жінки зводилася до одруження та продовження роду при утриманні протягом всього життя маски благородної пристойності. Тим важчий хрест жіночої долі був для представниці правлячої еліти, батьком якої був гетьман польний коронний Єжи Любомирський, а матінкою — спадкоємиця Ропчиці, Констанція Лежанка.
Можливо, історія Христини Любомирської була б зовсім іншою — з великосвітськими розвагами та легким життям в запаморочливому фльорі розкоші і поклонінні чоловіків, якщо б в три рочки вона не втратила мати. Батько віддав дівчинку на виховання тітці Анни Радзівілл, яка була жінкою вищого світу Річи Посполитої того часу у всій повноті сенсу цього виразу — благочестива, побожна, аскетична, часом жорстока, але при тому доброзичлива та чуйна. Всі зусилля тітки приструнити невгамовне дитя спершу не давали результатів і графік виховання княгині катастрофічно не виконувався.
Він народився в сім’ї, яка робила європейську політику ще в ХІІІ столітті з титулом імператорів Священної Римської імперії. Він сам носив титул австрійського ерцгерцога. Йому були відкриті всі шляхи після блискучої освіти та вивчення світу крізь призму власних подорожей… а увійшов в історію- як український патріот і один з головних претендентів на булаву в суперечці з Павлом Скоропадським, хоча сам Вільгельм Франц фон Габсбург-Лотаринзький ніколи особисто не підтверджував свої види на владу.
З шестирічного віку він разом із батьком та братами подорожував світом: Адріатика, а згодом Європа, Афріка, Америка, Азія та навіть Австралія з їхніми такими різними мовами, віруваннями, традиціями та кухнею подарували хлопцеві всебічний погляд на речі, якого він не зміг би отримати сидячи лише за шкільною партою реального училища Відня.
Єдиний спадкоємець великосвітської сім’ї Северина Ржевуського та Констанції Малгожати з Любомирських, улюбленець матері, Вацлав народився в 1785-ому. І як не обмежений грошовими рамками в своїх бажаннях він все життя прожив згідно свого бачення світу та українських національних традицій помножених на величезний досвід мандрів світом.
Про нього ходили легенди, як про великого оригінала свого часу та орієнталіста, який проявив себе в малюванні та музиці (найбільш цінований його витвір “Requiem“ на смерть Фаддея Чацького, вперше виконаний в “Кременецькому костели”:/uk/1213/khram-preobrazhennya-gospodnogo-krementsya в роковини смерті польського історика. І при цьому дуже допитлива, наполеглива, працьовита людина, що жила за законами честі — в австрійській армії він дослужився до чину ротмістру, перебуваючи у Відні вивчив турецьку та арабську, а також надав матеріальну і практичну допомогу з перекладу та пошуку викладок на східних мовах тритомнику “Mines de l` Orient exploitees par une societe d`amateurs sous les auspices de M. Le Comte Uenceslas Bzewuski” (1809 — 1813).
Московська влада в 2014-ому тільки-но вкотре анексувала український Крим, російсько-українська гібридна війна знаходилася фактично на своїй початковій стадії, реальні бої на Донбасі лише набирали обертів… Цим переймалася, окрім світових лідерів, можливо ще якась кількість людей, але навряд чи дуже велика. Мабуть саме тому справжнім шоком для американського істеблішменту, а тим більше для російських пропагандистів на кінофестивалі Tribeca Film Festival стало: “Get out of Ukrain”, від Майка Тайсона. Московська журналістка аж відхитнулася від цих слів, наче зірка світового боксу її вдарив. Здавалось би, що йому, всесвітньовідомому “Залізному ”Майку”, до проблем України, яка знаходиться на іншому боці планети? Але ж ні — реакція була спонтанна, жорстка і дуже природна. Як виявилося цей інтерес до України має своє цілком матеріальне підґрунтя.
А почалася ця історія за багато років до того з переїзду до Сполучених Штатів з Тернопільщини сім’ї Гната та Анастасії Іващук (за іншою версією Еващук). Оселилося подружжя в курортному Кетскіллі в ста шістдесяти кілометрах від Нью-Йорку, і пізніше змінило ім’я на Евалд. Те саме зробила і їхня донька Камілла.
Доля цієї надзвичайної особистості оповите домислами та міфами на межі фантастики, бо ще за життя Ян Потоцький став легендою культури Польщі, Франції, Бельгії, Іспанії України… І зараз, дві два століття по загадковій смерті, в його історії буття більше запитань, а ніж відповідей, тому чисельні біографи продовжують наполегливо працювати, щоб хоча б частково розмалювати фарбами фактів ці білі плями. Його регаліям нема кінця — засновник славістики, перший археолог слов’янства, сходознавець, географ, етнограф, історик…
Жага душі до пізнання всього на світі Яна Потоцького проявила себе доволі рано, але раз зробивши ковток з чаші пізнання, зупинитися вже не змогла, а коли зрозуміла, що ніколи не насититься та не побачить її дна — розчарована добровільно покинула цей світ. І не змогли стати йому на заваді ані соціальні умовності, ані сімейні цінності, ані власні обмежені фізичні можливості. Народжений під щасливою зіркою герба Пилява у винницькій глибинці (село Пиків) він вже в сімнадцять мав за плечима освіту Женеви, Лозанни, Відня та знанням декількох мов (основна мова спілкування — французька, знання польської доволі слабке).
Щаслива зірка освітлювала її шлях від самого народження — надзаможніша сім’я Любомирських, австрійський імператорський вищій світ в статусі почесної статс-дами, одруження 7 листопада 1782 року з представником не менш древнього роду Ржевуських, величезні маєтності по всій Західній Україні (Поділля, Волинь, Галичина). Констанції Малгожаті не було за що скаржитися на долю — і краса, і розум, і освіта, і гроші, і закоханий чоловік на вісімнадцять років старший за неї, улюблений син Вацлав…
Париж, Відень, Саврань і знов Париж… Всі новики Європи перекочовували до її подільського маєтку, який вона перетворила на український Версаль. Такий спосіб життя цілком задовольняв її потребам, якщо не рахувати грошовий бік питання. Допоки був живий її чоловік Северин Ржевуський, сімейні справи йшли непогано, але за одинадцять років без нього Констанція встигла накопичити величезний борг в 2 398 000 карбованців.
Звичайна сім’я українського вчителя на прізвище Макогон, дружина-німкеня та троє діточок. Квітуча чернівецька Буковина початку ХХ століття; хто ж знав, який важкий хрест дістанеться Україні в цьому непростому столітті. Перша світова, Румунська окупація, переїзд до Станиславу… Доля як у багатьох. Якби не літературна зірка доньки Дарії вона б лягла на безвісну поличку історії, забута всіма.
Друк свого першого твору дівчина побачила вже у дев’ятнадцять (“Марічка” в “Українському голосі”, 1926 рік). Потім буде періодика “Діло”, “Назустріч”, “Новий час”. Але щоб досягти справжнього визнання їй знадобилося лише десть років, і перша з найвищих літературних премій України львівського Товариства письменників і журналістів ім. Івана Франка за ліричних “Метеликів на шпильках” (під псевдонімом Ірина Вільде) була в її руках, і це при шаленій популярності історичних повістей в той час.
Витоки його роду губляться в сивій давнині XІ століття на просторах славної Київської Русі, коли його представники вірно служили ще Володимиру Мономаху. Хоча сам Адам Кисіль народився у західноволинських Низкиничах в сім’ї Володимирського земського підсудка (заступника судді) Григорія Гнівошовича Киселя, який показав себе відважним воякою під час польсько-російської війни 1577 – 1582 років, та його дружини Терези з Іваницьких.
Десятилітнім хлопцем Адама відправили до Замойської академії (нині Польща), що славилась своїми демократичними поглядами, а тому тут навчалися нащадки таких іменитих сімей Річи Посполитої як Собеські, Потоцькі, Жолкевські і саме засновників – Замойські. До речі саме товаришування із старшим за нього на шість років Томашем Замойським забезпечило вихідцю із волинського середнього класу блискучу політичну кар’єру.
Що спонукало його, одного із найбагатших людей свого часу, проміняти блиск вищого світу та шик королівських палаців на аскетичність божого служіння, та ще за греко-католицьким обрядом при вихованні в сім’ї римських вірян, хоч і українського роду. При величезних статках, які дорівнювали більше шестисот мільйонів крон (в перерахунку на нинішні кошти – біля 1,8млд. доларів), плюс здобутий власними зусиллями науковий ступень доктора права, перед ногами Романа Шептицького (ім’я від народження) лежав весь світ.
Але приватна сімейна аудієнція у папи Льва XIII назавжди змінила його життя, і дитяча набожна завзятість, про яку згадувала його матінка, графиня Софії Фредро, взяла верхи над усіма спокусами розкішного життя – він просив для себе у римського Владики можливість приєднатися до братів-василіян. Це рішення роками виплекалося десь глибоко в душі щоденними молитвами такими прекрасно-щирими, що до них приєднувалися всі навкруги, щоденними роздумами та читанням святих писань, візитами до Хирівської колегії єзуїтів та Добромильського кляштору. Саме останній став колискою новонародженого брата во хресті Андрія, коли він склав чернечі обітниці 13 вересня 1888 року.
Він увійшов в підручники Першої світової як самий молодший бойовий офіцер війни, бо коли Московія в черговий раз здійснила спробу зі зброєю в руках взяти під повний контроль всієї території України, він лише встиг закінчити VII клас Філії академічної гімназії у Львові. Ще школяр пішов добровольцем на фронт аби захищати рідну землю до Легіону українських січових стрільців, благо роки в Пласті під керівництвом його засновників стали у нагоді, як і медалі за влучну стрільбу на всеавстрійських змаганнях школярів від 31 травня 1914 року.
Осип Яримович почав свою військову кар’єру у лавах УСС одразу в якості чотаря одній з найкращих сотень легіону на чолі із Василем Дідушкою, а своє бойове хрещення отримав 28 вересня 1914-оно на карпатському перевалі біля Нижнього Верецького, яка стала першим боєм з московитами після двох століть затишшя. Потім цієї ж осені будуть база в мальовничому замку святого Міклоша, охорона стратегічного мосту в селі Пасіка, захист гори Камарницьке та відбиття спроб ворога перейти річку Сртий.
Щаслива від народження доля – старша донька в сім’ї текстильного мільйонера Жмудського, природній дар вишивальниці, факультет права у Харківському університеті, одруження з сином багатого харківського підприємця, народження доньки… Варвара Каринська.
Але життя полюбляє перевіряти на міцність кожного, виносячи людині свій безжальний вердикт – смерть чоловіка за кілька місяців після її пологів (і це у двадцять два), морально виснажливий судовий процес із старшим братом за опіку над його сином, який до речі вона виграла два роки потому. Як нагорода чи як покарання був посланий їй небесами зірка харківської юриспруденції Николай Каринський, з яким Варвара перебралася до Москви, де відкрила власний салон для театрально-балетної богеми.
Вона народилася в зразковій українській радянській родині, де батько стояв у витоків «правильного» комуністичного кінематографу, воював на фінський війні та обіймав посаду директора кіностудії, а мати – спочатку виховувала дітей в санаторно-шкільних закладах, потім – шила костюми на кіностудії чоловіка. Був ще старший на десять років зведений по матері брат, котрий загинув на полях Другої світової.
Сама ж Алла Горська прожила з мамою в обложеному Ленінграді дві зими, закінчила Київську художню школу імені Шеченко з відзнакою та Київський художній інститут. А далі були тільки райдужні перспективи: виставки, викладання в школі мистецтв, членство в спілці художників, власна (на двох з чоловіком) майстерня на Філатова…
Її справжнє ім’я для історії так і залишається загадкою – чи то Ольга, толі Настя, що з’явилися в творах українських і польських авторів XIX століття швидше плід фантазії, ніж реальність. Так що для всіх вона назавжди залишиться Гюррем (від перського «радість») або Роксолана – перша порушниця принципу султанського гарему «одна мати – одна дитина» (у неї з султаном було шість спільних дітей, правда батька пережив лише Селім, що став султаном і улюблена дочка Міхрімах) і засновниця столітнього «правління привілейованих жінок», коли політику мусульманської імперії робили матері і дружини чоловыкив-правителів.
Про її походження сучасники відгукуються досить скупо «русинка з народу, що живе від Карпат до Азовського моря» (французький посол Гуеллямо Пелісьє, 1540) і походить з роду «підлого попа з Рогатина» (член польського посольства в Стамбулі Самуїл Твардовський в «Великому посольстві», 1621). Однак існують припущення, що потрапила вона в султанський гарем після кримсько-татарського полону.
Вона народилася в українській Одесі зразка 1889 року зі величезними крилами поетичного таланту за спиною, під нещасливою зіркою особистого раю, щоб увійти в літературну історію країни, нагороди якої вона не визнавала і закінчити своє життя так і залишившись загадкою. Ім’я їй Анна Ахматова з дворянського роду інженер-капітана II рангу Андрія Антоновича Гордієнко.
У дворічному віці вона покинула батьківщину разом з переходом батька у служіння московському великому князю Олексію Михайловичу, щоб після розлучення батьків через три роки з матір’ю Інною Еразмівною Стогової повернутися в Україну – то були Євпаторія, а потім Київ.
Українські гниди, які вбили незалежність країни зразка 1917 року, щоб на сім десятиліть втопити її в безнадії радянського буття та знищити цвіт нації в тюрмах і таборах московитів, покалічили сотні тисяч життів живих і ще не народжених в еміграції. Одним з таких представників української інтелігенції був Володимир Винниченко.
Він, автор переважної більшості нормативних і законодавчих актів Української народної республіки в якості голови Директорії і тритомника «Відродження нації», назавжди покинув захоплену червоними радами рідну землю в 1920-ому разом з дружиною Розалією Яківною, щоб після десятиліття поневірянь і усвідомлення відсутності перспектив повернення в Україна нарешті в жовтні 1934 року остаточно осісти на французькій Рив’єрі в містечку Мужен, що в департаменті Приморські Альпи.
Його неординарна роль у долі України нівелюється противниками, чому значною мірою посприяли його служба в польському війську, участь в поході проти козаків і щедрі нагороди від Яна-Казимира замість втраченого гетьманства, і перебільшується прихильниками, які перебільшують роль періоду його дворічного правління для становлення міжнародних дипломатичних зв’язків у спробі дистанціюватися від Московії.
Випускник Києво-Могилянки, шляхтич по крові, Іван Виговський сам вибрав сторону в українсько-польському протистоянні 1648-го, але доля розпорядилася інакше – татарський полон під Жовтими Водами назавжди змінив його світогляд і координати цінностей, коли Богдан Хмельницький не пошкодував грошей на його викуп. Гетьман не залишив свого протеже і після звільнення, доручивши завідувати своєю канцелярією.
Він народився в родині духовних служителів (два його діда були священниками, а батько – професором Київської духовної семінарії), з дитинства оточений християнськими принципами смирення і чесноти, він все життя протиставляв себе Богу, граючи на боці його противника в ясновельможних променях гордині.
На долю Михайло Булгакова випало чимало випробувань від так завзято ним підтримуваних червоних рад: звинувачення в «літературному білогвардійстві», вилучення його п’єс з репертуарів всіх театрів країни рад, неможливість друкуватися, позбавлення абсолютно будь-яких коштів існування, не дивлячись на спроби найнятися хоча б двірником. Це майже довело його до самогубства, на випадок чого в кишені завжди був припасений револьвер.
Перемишльське обдарування, яке отримало вищу освіту у Відні та Римі, яке працювало з професорами в Будапешті – він міг би працювати у визнаних столицях європейського мистецтва, але кохання всього його життя залишився Львів.
А почалося все для юнака з бідної перемишльської греко-католицької родини з вирізання рам для картин в майстерні місцевого майстра. Так би й залишився Петро Війтович нереалізованим талантом, якби не щасливий вступ до лав учнів самого Леонарда Марконі в двадцятирічному віці і зустріч з містом своєї мрії. У майстерні був дорогий мармур і всебічна допомога від вчителя, який до того ж допоміг майбутньому великому скульптору виїхати на навчання до Відня по стипендії князя Єжи Чарторийського.
Своє робітничо-селянське щастя майбутній головний організатор геноциду українського народу почав шукати з юнацьких років в робочих гуртках, повстаннях і переворотах – тобто там де невгамовна енергія, цинізм, байдужість до людського життя при відсутності необхідності працювати могли дати владу і гроші. Але удача вихідцю з чорноробів посміхнулася лише разом з ледачим люмпеном під кумачевими прапорами, які прийшли грабувати і вбивати всіх, хто багатший.
Партійні посади для Павла Постишева з ореолом жертви царського режиму і ходкою в сибірські табори після 1917-ого посипалися як з рогу достатку, що дозволило йому, поступово набираючи бали серед нової комуністичної «еліти», перебратися в 1923 році в теплий український клімат, хоча кар’єру тут довелося практично починати заново з посади завідувача організаційно-інструкторським відділом Київського губкому КП(б) України.
Ненаситна жага влади паморочить розум і вбиває душу. Той, хто піддався їй спокусі, перестає бути людиною, здатний зневажити всі соціально-особистісні правила і догми заради примари владарювання. Українська історія з жахливою періодичністю падала в руїнах з волі таких недалеких тиранів «з грязі в князі» і ледачого народу, готового йти за солодкими обіцянками популістів в солодких мріях про багатство без зусиль. Один з найяскравіших прикладів минулого – колишній слуга Богдана Хмельницького, для легалізації якого була придумана нова посада кошового отамана на Запорізькій Січі.
З одного боку він строчив вірнопідданські листи московському цареві з обіцянками урізати права українського козацтва після вступу на гетьманську посаду, а з іншого – активно сам та через своїх поплічників підсапував козацтво з обіцянкою повсюдної вольниці і рівняння всіх в багатстві не залежно від чину. Тоді ж активно готувався грунт для Чорної ради (без участі старшини) для обрання нового ватажка Лівобережжя, яка відбулася в порушення правил Січі в червні 1683-ого в Ніжині – Брюховецький домігся свого, а його опонент Яків Сомко ледь зміг накивати п’ятами.
Козаки і воїни Української повстанської армії були його предками, в ньому текла їх повна невичерпної спраги свободи і непокори будь-яким поневолювачам кров. Не дарма ж його прізвище по матері було Гетьман. Його виховували в дусі національного патріотизму і віри в українську свободу, що було досить нелегкою справою в післявоєнному союзі рад. Народжений на Рівненщині поет, художник, мистецтвознавець, перекладач Григорій Чубай.
Зерна знань, що не завжди узгоджувалися з офіційною політикою комуністичної партії, впали на благодатний грунт яскравого таланту і рано дали свої плоди – вже в шістнадцять років його вірші друкувалися в місцевій пресі, вони ж стали причиною пильної уваги до юнака карального органу КДБ. Його викликали на допити, тиснули морально, з інституту його вигнали формально за неправильну відповідь «про національно-визвольну війну українського народу».
Його шалено любила кіноплівка і публіка, а партійні бонзи поглядали зверхньо, не заважаючи творити магічне дійство на екрані. Навіть серед свого талановитого акторського кола він здобув славу веселого жартівника, який своїми жартами доводив до сліз грандів вітчизняної кінематографії. Борислава Михайлович Бурундуков – людина-легенда.
Щаслива випадковість в особі ректора театрального інституту ім. Карпенко-Карого Миколи Задніпровського, який побачив юне дарування на сцені аматорського театру київського заводу «Арсенал», круто змінила життя вчорашнього випускника Київського будівельного технікуму. Його кінокар’єра почалася вже на перших курсах театрального («Квіти на камені» Сергія Параджанова, 1962), а потім, не дивлячись на специфічну зовнішність охарактеризовану приймальною комісією як «типовий виконроб», тридцять років котилася як по накатаній, з двома періодами роботи в Київському театрі російської драми ім. Лесі Українки та Київській студії кіноактора.
Він потрапив в Мелітополь практично відразу після закінчення Московської лісової академії, в спекотний літніми місяцями і продуваний всіма вітрами студеними зимами Приазовський степ, де віками гуляв лише безпритульні ковила та орди кочівників. Звичайно, потрібно сказати, що за тридцять років з моменту заснування в 1845-ому творіння Корніса перетворилося на сорокогектарне зелене диво – ліс там, де зроду не затримувалася жодне дерево. Так що молодий талант Павла Михайловича Сивицького прийняв у своє володіння в 1874-му не голу пустинь.
Однак важкі наслідки для Московської імперії Кримської війни 1853 – 1856 років давалися взнаки – тотальний брак коштів для найму працівників і покупки засобів праці та природні сюрпризи від періодичних паводків річки Молочної до літніх приазовських посух зробили свою чорну справу – частина раніше висадженої Бердянської зразкової лісової плантації загинуло.
Політика – брудна справа і робити її в білих рукавичках у всі часи не представлялося можливим. Лише обмежені ідеалісти можуть собі уявити перемогу над корупцією, яка існує з моменту появи первісного суспільства, або вселенське благо для всіх без урахування слабкості людської натури і закону зростаючих потреб. У політиці, тим більше міжнародної, немає друзів – є тільки тимчасові союзники.
Це варто було б знати вихідцю з Лівадії, коли він ступив на шлях боротьби за незалежність Греції від турецького протекторату, а послужний список (вступ до середземноморської ескадри Г. Спиридова в сімнадцятирічному віці, бойові дії на Пелопоннесі та Егейському архіпелазі) та відсутність в Кючук-Кайнарджийському мирному договорі між Московією та султанатом жодної згадки греків мали допомогти йому в цьому, але ні – це не послужило уроком для ідеалістично налаштованого Ламброса Кацоніса, в тому що документ підписаний Московією не вартий паперу, на якому написаний…
Дехто називав його тираном, інші – складали про нього жарти, а треті – і зараз з душевним трепетом згадують роки його правління. Він – класичний приклад радянського партократа, котрий пробився крізь тісні ряди своїх поплічників по ідеологічній зброї прямо до вершини радянської влади і зумів протриматися там довгі вісімнадцять років.
Леонід Ілліч Брежнєв – одна з одіозних фігур радянського політикуму з українськими робітничо-селянськими коренями і трудовою практикою за плечима, з червоною ядерною кнопкою в руках і стані близькому до недієздатності. Він йшов до вершини влади через всі перешкоди, не гребуючи будь-якими методами і засобами, про що яскраво свідчить факт його пропозиції перед пленумом ЦК 1964 року тодішньому голові КДБ Володимиру Семичасному про фізичне усунення Микити Хрущова через авіа- або автокатастрофу, отруєння або арешт (до речі сказати останній був його хрещеним батьком у великій московській політиці).
Як часто довгоочікуваної миті щастя доводиться чекати роками, пробираючись крізь терни нерозділеного кохання та розчарувань. І чим емоційніше натура, тим болючіше пережити ці страшні роки духовної самотності серед натовпу байдужості. А Лариса Петрівна Косач або Леся Українка, яку люблять і шанують у всьому світі за мелодійний стиль, була як вона сама про себе говорила: «Скептично розумом, фанатична почуттям», – хоча одні називали її «ангелом» (Ольга Кобилянська), а інші – «єдиним чоловіком в українській літературі «(Іван Франко).
Перше дівоче почуття прийшло до Лесі, як називали її домашні, ще в ранній юності, адже об’єкт був тут поруч – руку простягни, – Лев Ярміло, волинський племінник її дядька, чудно грав на сопілці і романтично катав її на човні, але дитячі почуття розсіялися як ранковий туман, коли об’єкт пристрасті зник з поля зору.
Хто б міг подумати, що син генерал-майора, астраханського губернатора і правителя Кавказького намісництва виявиться таким завзятим сільськогосподарським діячем. Ні, звичайно ж дитинство і юність Віктора Скаржинського проходили за шаблоном: Херсон, Миколаївський кадетський корпус, благородний університетський пансіон в Москві, служба в Департаменті народної освіти в Петербурзі. Але голос крові кликав його назад в херсонські степи, і лише через шість років сталася відставка і повернення додому в 1811-ому.
Однак зайнятися своїми «Трикратами» Віктору Петровичу завадила війна 1812 року. І хоча губернія була звільнена від військового призову, він був одним з перших, хто зібрав ескадрон ополчення в 188 осіб та повністю його обмундированого і озброїв. Херсонці воювали під прапорами загону генерала Медера в Несвіжі, а потім корпусу адмірала Чичагова. Причому військові заслуги Скаржинського свого часу відзначали воєнній міністр Барклай де Толлі та герцог де Рішельє.
Розкішний високоосвічений двір, що на півтисячоліття випереджав свій час, з літературними і музичними вечорами, відкриттям шкіл і бібліотек, активним релігійним життям, політичними контактами з усією Європою в доповненні розкішних банкетів з музичним супроводом. Її дитинство пройшло в епіцентрі всіх подій Ярославого великого двору, який відрізнявся прогресивними для початку другого тисячоліття поглядами на гендерну рівність.
Анна Ярославівна отримала прекрасну освіту, втім як і інші вісім дітей Великого князя Київського. У число її досягнень входило в тому числі знання п’яти мов, а також володіння навичками малювання, співу, знання історії та правил етикету.
Як міг він, хто народився в сім’ї українських патріотів, де батько довгий час був членом націоналістичної організації «Просвіта», а три сестри – активними прихильницями ОУН, причому Марія була заручена з командиром боївки Борщовичі-Пикуловичі Іваном Лабою («Кармелюк»), стати тим, кого прокляв свій народ. Мабуть, в настільки сильній духом сім’ї Богдан Сташинський був тією самою слабкою ланкою.
Пішовши по стопах батька на початку свого усвідомленого дорослого шляху як активний прихильник ідей вільної України (поширення націоналістичних листівок, збір коштів для опору, агітація), після першого ж затримання 21 квітня 1950 року на станції Львів-Підзамче за фіктивним звинуваченням в безквитковому проїзді і перепровадження до відповідної установи по боротьбі з контрреволюцією львівський студент продав всі свої ідеали новим господарям з Міністерства державної безпеки СРСР. Правда, паростки каяття таїлися десь в надрах його душі,бо в майбутньому він виправдовувався бажанням врятувати сім’ю від репресій. Хоча на ділі молодий агент із завзяттям строчив доповідні записки для своїх нових господарів у тому числі на своїх батька і сестер, про що свідчать нововідкриті архівні документи.
Їх розділяє майже тисяча років і об’єднує доля переможців, в якій немає місця поразкам, з тією лише відмінністю, що першого з них шанує весь світ, а про другого не всі знають навіть на його батьківщині.
Олександр Македонський – людина легенда, який за свої тридцять три роки увійшов в історію не тільки як великий політик і адміністратор, але в першу чергу як великий полководець, що не програв жодної битви і взяв все обложені міста з вікторіями всіх військових походів.
Загадки великих майя, застиглі в пишноті східчастих пірамід, власному календарі і світовій популярності гри в м’яч, довгі роки змушували найвідоміших учених всього світу битися над дешифруванням останніх трьох з половиною книг майя, які залишилися після європейської колонізації Південної Америки (всі їхні великі та маленькі бібліотеки були спалені за намовою іспанських священиків).
Але долі-витівниці завгодно було відвести роль воскресителя цієї культури тому, хто народився під Харковом, пережив український Голодомор, будував військово-оборонні споруди на Чернігівщині, потрапив до німецького оточення, вийшов живим з окупації, щоб в 1945-ому стати студентом II курсу істфаку МГУ та засновником вітчизняної майяністики.
Його родове коріння уходило на багато століть углиб українського православ’я, коли Волинь була княжою і ні про яке католицтво на цій землі мови ще не йшло. При цьому шляхетна та заможна сім’я Братковських навіть в умовах полькою окупації міцно трималася своєї релігії, при цьому якимось дивом примудрившись не втратити своєї ваги в соціально-політичних реаліях католицької країни.
Звичайно вірний спадкоємець сімейних цінностей, Данила Братковський, продовжив в тісній зв’язці з Луцьким православним братством нерівну боротьбу за релігійне рівноправ’я на споконвічних українських землях. Віра його була настільки сильною, що не дивлячись на посилений окатоличення Волині в кінці XVII століття (позбавлення права вступу до цехів, займання посад в магістраті, накладення податкового тягаря на храми і громади), йому разом з групою однодумців вистачило сміливості вимагати від польського Сейму 1699 року свободи віросповідання для православних, але це отримало зворотний ефект – з’явилося кілька постанов, що підсилюють тиск на Грецьку віру.
Маленьке село в тернопільській глибинці. Звичайна селянська сім’я з чотирнадцятьма моргами землі. І несподіваний подарунок долі – поцілунок небес на чолі одного з молодших синів, художній талант якого заграв настільки яскраво, що в шістнадцятирічному віці юнаком був відправлений на навчання до львівської студію Юліана Панькевича.
Незаперечність обдарування Михайла Бойчука привели його до столиці Австро-Угорщини, потім буде Мюнхенська академія мистецтв і, нарешті, в Мекка всіх художників – Париж, де він став одним з організаторів української громади. У творчому ж плані споглядання шедеврів минулого всіх напрямків і стилів все ближче повертає його до витоків примітивізму як симбіозу візантійського і староукраїнського церковного монументального розпису з італійським Проторенесансом та українським народним живописом.
Його ім’я в кінці фамільної братії де Рібас незаслужено померкло на сторінках історії затьмарене яскравою зіркою Йосипа, який заснував місто-порт на березі Хаджибейської затоки. Але велич його життя і безкорисливість дарів назавжди зберегли ім’я Фелікса в серцях вдячних одеситів.
Наслідуючи приклад своїх старших братів спадковий іспанський шляхтіч з Неаполя опинився на службі у російської корони, назавжди закохавшись в безкраї простори української землі. Ізмаїл, Городище, Дубенка… – всюди він з відвагою стояв пліч-о-пліч з Йосипом і Еммануїлом в боях за землю нової батьківщини, а потім в якості волонтера української армії всіляко допомагав протистояти домаганням Польщі. Тому рішення Фелікса де Рибаса залишитися в Одесі після відставки 1797-ого в чині прем’єр-майора цілком зрозуміло.
Ну кому ще серед хаосу громадянської війни могла прийти в голову божевільна ідея відродження Запорізького козацтва що не божому людині. І чи не людина не обтяжена користю і меркантильними інтересами не побоялася б звернутися за допомогою в святу святих козацьких чеснот – до головного зберігачу історичних реліквій Дмитра Яворницького. Однак історик не повірив в благі наміри колишнього полковника інженерних військ російської імператорської армії і не відіслав необхідні їм запорізькі реліквії.
Однак відсутність матеріальних регалій не зупинила самоназваного отамана – Юхим Божко починає відродження Січі, яка спочатку складалася з піхотного, кінного, артилерійського куренів, за законами XVII століття в 1918-му. Своє бойове хрещення нові козаки прийняли в битві проти повстанців Нестора Махна за Катеринослав, хоч і програли її з огляду на переважаючі сили супротивника.
Почесний громадянин молодої чорноморської перлини, в тому числі з рук якого в міський бюджет надходили чималі податкові кошти в якості директора Державного комерційного банку, думського скарбника і власника одного з найбільших торгівельних домів часів правління де Ланжерона. Крім того Михайло Антонович Крамарьов вносив свою посильну лепту в благодійні починання Одеси як попечитель міської лікарні.
Поява цього поважного пана обрядженого в рване лахміття на зап’ятках пишної карети якогось поважного пана шокувало все місцеве суспільство. Втім таємниця показового ганебного променаду двічі уздовж Дерибасівській незабаром розкрилася – почесний громадянин Одеси виявився збіглим кріпаком графа Шереметьєва, який завдяки своїй комерційній жилці і якісь дещиці вдачі зміг пробитися в цьому житті.
Його ім’я через століття стало для української молоді дороговказною зіркою честі, гідності та патріотизму, перетворившись на легенду, а сучасники його любили і ненавиділи всі серцем. Байдужим харизматична особистість Івана Богуна не залишала нікого, адже він легко змінював вчорашніх союзників на їх опонентів, якщо це було корисно Україні.
Він був супротивником будь-яких компромісів за рахунок інтересів України і це в середині XVII століття, коли Запорізька Січ після смерті Богдана Хмельницького та фактичного провалу визвольної війни перебувала в уразливому становищі руїни. Він не прийняв присягу московському цареві, та й поляки, король яких Ян II Казимир всіма доступними засобами від матеріальних благ до лестощів намагався купити прихильність впливового українського полковника, були від нього не в захваті…
Він вперше відчув ласкаву теплоту морських хвиль на своїх ногах в шість, коли родина перебралася в м’який, родючий клімат Південної України через проблеми зі здоров’ям його молодшого брата. Тоді, ще щаслива і дружна, сім’я Єфремових переїхала зі своїми трьома малолітніми дітьми з холодного Царськосельського повіту в Бердянськ в 1914-му.
Босоногим хлопчиськом Олександр носився по набережній, ловив з іншими такими ж босяками бичка біля самої крайки води, пустував без міри, а як же без цього, і був безмірно щасливий, як буває тільки в дитинстві. Ті п’ять неповних років, що майбутній письменник-фантаст провів у Бердянську він запам’ятав на все життя, як найкращі роки в його житті, а місто вписав його ім’я в свою історію задовго до його широкої популярності, після одного неординарного і пам’ятного вчинку…
Герой російсько-турецької війни, що отримав орден Святого Георгія IV класу і чин капітана II рангу за перемогу вісімнадцяти гарматного брига «Меркурій» під його командуванням над двома лінійними кораблями противника, в мирний час він за відмінну службу був у званні флігель-ад’ютанта був введений в придворну свиту Миколи I, але як людина діяльна залишився вірним флоту.
У 1833-му Олексій Іванович Казарського був направлений перевіряючим тилових контор і складів чорноморських портів, що стало його смертним вироком, так як в Московії в усі часи обсяги крадіжок перевищували всі мислимі межі і їх здійснювали готові були битися за награбоване усіма способами без оглядки на законність і етичні норми.
Його життя почалося в щасливій родині священнослужителя чернігівської глибинки зразка 1893 року і, здавалося, була приречена на настільки ж сито-благополучне продовження до земного кінця – натхненно-піднесеній натурі з семінарською освітою за плечима саме місце в тихій парафії під боком у коханої дружини в оточенні цілого виводка дітей.
Але доля-жартівниця рідко прислухається до бажань земних підопічних – вступ Василя Еллінського в 1914-ому на економічне відділення Київського комерційного інституту змінило його життя, а переворот 1917-ого привів до лав Української партії соціал-революціонерів в якості одного з організаторів і лідерів її лівого крила, пізніше перетвореного на самостійну партію комуністів-борців.
Давня українська Холмська земля – вічне яблуко розбрату на стику інтересів трьох держав, які з перемінним успіхом сім століть виборювали її, попутно періодично спопеляючи її поселення і знищуючи її населення. Але голос предків часів князів Київської Русі жив в кожному з нащадків її жителів і не давав забути свободу по-українськи.
Ніна Кухарчук народилася селянській родині холмського селища Василів Польського Королівства Російської імперії (окупація за підсумками Віденського конгресу 1815 роки), однак завдяки старанням батьків дівчинка отримала середню освіту (сільська школа, Люблінська гімназія, Холмське Маріїнське училище). Здавалося в кращому випадку їй була б забезпечена роль однієї з багатьох українок середнього класу, але втрутилася Перша світова війна.
Хто міг вгадати в тій юної французької спокусниці тринадцяти років від роду, що так впевнено і розкуто почувала себе серед розкоші свити майбутньої дружини польських королів Владислава IV і Яна II Казимира, прекрасної Марії Луїзи Гонзага де Невер, її духовну спадкоємицю і всесильну польську королеву, про яку піддані з посмішкою казали: «Марися керує Яном, а вже Ян – Польщею».
Уродженка збіднілої аристократичної сім’ї Марія Казимира Луїза де Лагранж Аркен. З п’ятирічного віку вона оберталася у вищому світі Франції в свиті своєї покровительки, так що як мінімум не затьмарене бідністю майбутнє було їй гарантоване.
Перші слова його літописі лягли на пожовклі сторінки історії кров’ю убитих за участь в опорі діда і батька, попелом рідної хати в Новоспасівці Маріупольського повіту Катеринославської губернії, які залишили по собі австро-німецькі окупанти в Першу світову при висадці в Приазовських степах.
А далі будуть вогонь і меч опору і білим, і червоним в боротьбі за волю української землі в рядах Гуляйпільської армії Нестора Махна. Організаторський талант у поєднанні зі сміливістю і винахідливістю забезпечили Віктору Білашу швидкий кар’єрний ріст в повстанському війскі від командира полку до начальника штабу армії.
Глибоко релігійна дворянська сім’я, де батько, Віктор Петрович Щусєв, був не тільки надвірним доглядачем, а й добровільним опікуном кишинівських богоугодних закладів, звичайно ж виховала свого сина в любові і шанування царя і Бога, а столичне вище училище Академії мистецтв з Рєпіним і Бенуа в ролі наставників закріпило напрямок творчої дороги майбутнього метра вітчизняної архітектури.
Першим самостійним архітектурним кроком Олексія стала надгробна каплиця Шубіна-Поздєєва на Олександро-Невському, яка була споруджена лише завдяки його натиску – дізнавшись про смерть з газет і накидавши нашвидку ескіз, він без запрошення і рекомендацій з’явився до удови генерала і зміг переконати її віддати перевагу його творінню.
Як багато прикладів пам’ятає сучасна історія, коли наділені владою на догоду своїх амбіціям чи з примхи своїх господарів впадали в безумство переслідування інакомислячих, забуваючи що колесо історії-дивна штука і часом робить непередбачувані повороти, щоб перетворити вчорашніх катів в безправних жертв їхніх сьогоднішніх послідовників того ж режиму. Але людина-загадкова істота, яка геть не бажає вчиться на прикладах інших і повторює помилки минулого з ослиною впертістю…
Всесильний і могутній нарком внутрішніх справ Української РСР Балицький Всеволод Аполлонович. Одного його ім’я в середині 1930-х валило жах всіх від старого до молодого на безкрайніх українських просторах як одного з найжорстокіших, безпринципних і нещадних заплічних справ майстри каральної політичної машини сталінського режиму. Десятки тисяч загублених лише за неприйняття радянського режиму і любов до своєї батьківщини життів на його рахунку.
Він народився надто рано – на зламі епох, коли віковbq московський царизм упав під ударом збройного люмпена, щоб породити на світ ще більш страшне чудовисько, яке заради знищення української національної самоідентифікації змусить пройти його батьківщину крізь голодомор, репресії, вогонь світової війни, духовні злидні атеїзму під червоним прапором рад, але про це ще ніхто не знав…
Українець за народженням, українець в душі Борис Дмитрович Антоненко-Давидович, як і мільйони його співвітчизників, в перші роки більшовицького правління був сповнений райдужних очікувань свободи, рівності і братерства – вступив в комуністичну партію, вступив в загін особливого призначення, збирав продрозкладку й організовував вибори в Ради.
Повороти долі іноді настільки вигадливі і непередбачувані, що передбачити їх повороти не візьметься навіть найдосвідченіший астролог. Народження в маленькому селі Шпанів що на Волині звичайно ж не давало можливості припустити блискуче майбутнє, хоча іменитий рід Радзивіллів, що знаходиться в родових зв’язках з половиною аристократії Європи давали передумови до безбідного існування і вільного життя, але Друга світова і радянська окупація України, де в Олиці офіційно знаходився родовий маєток княжого роду, сплутали всі карти.
Майбутнє молодого спадкоємця Станіслава Альбрехта Радзивілла було туманним. Перший шлюб з графинею Розою де Монлеон розтанув разом з димом пожарища бойових дій, але нове кохання до хорватки Грейс Колін, весілля з якою відбулася в 1946-ому, дали сили жити далі. Щасливою випадковістю стало їх знайомство в Нассау, де молоді оселилися для отримання британського громадянства, з відомим трейдером Феліксом Фенстоном, результатом якої стало створення ріелторської компанії для роботи на британському ринку.
Європа в захваті. Артефакт, який французи готові були поставити на один щабель з Ейфелевою вежею. Хитрі шахраї, що обдурити найвідоміші наукові уми кінця XIX століття. Скромний творець, який відмовився від слави і грошей. Один з найбагатших людей світу – в цій фантастичній історії сплелося все воєдино, породивши на світ ще одну казку на яву зі щасливим кінцем.
А почалася вона на одній з тихих вулиць старої Одеси, де розташовувалася майстерня одного не дуже удатного ювеліра. Ні, замовлення у нього час від часу з’являлися, на життя вистачало, але не більше. Він навіть не міг придбати патент купця третьої гільдії, щоб можна було офіційно повісити вивіску над входом.
Гени підприємництва та фінансової дбайливості були у нього в крові – дід-чумак, ганяв своїх навантажених сіллю волів від Сум до Петербурга, батько – ярмарковий торговець з бакалійної крамницею в Сумах… але юному даруванню від комерції не вистачало розмаху в своєму напівпровынційному рідному місті – у віці двадцяти п’яти років з багажем знань Сумського повітового училища за плечима (більшого не дозволили погані фінансові справи сім’ї) Олексій Кирилович Алчевський відправився підкорювати процвітаючу столицю Слобожанського краю.
Пробою пера в Харкові для нього стала чайна лавка на Сумській, але це скоріше був спосіб закріпитися в місті і зробити собі серед місцевих обивателів добре ім’я, тому що масштаб даного підприємства знову-таки був невеликим.
Кінець XIX – початок ХХ століття, коли з ганебним кріпосним правом нарешті було покінчено і майбутнє малювалося лише в яскравих тонах, прогресивні демократичні ідеї почали розбурхувати серця і уми ліберальної частини суспільства імперії двоголового орла. Харків, як науково-просвітницька столиця Східної України не міг залишитися осторонь від загального тренда – літературні салони, світські прийоми і ділові зустрічі закінчувалися гарячими суперечками про світле майбутнє країни і світу.
На хвилі загального ідейно-економічного підйому з легкої руки Олександра Іозефовіча 1 грудня 1880 року в слобожанської столиці з’являється голос освіченого суспільства, націлений на вдосконалення духовно-соціальної складової губернії як запоруки її подальшого процвітання – газета «Наш край».
Михайло народився в Харкові на Холодній Горі в заможному домі купців Слонових по Анненський. Завдяки другу матері, місцевому меценату Якову Миколайовичу Лисікову, який помітив в хлопчині безсумнівний співочий талант, він з малих років почав свою кар’єру в церковному хорі, а пізніше назавжди пов’язав своє життя з музикою в класах Московської консерваторії, де навчався з 1887 по 1893 рік разом з цілою плеядою майбутніх зірок світової сцени.
Саме студентська лава тісно пов’язала харківського юнака з двома неординарними геніями свого часу – Сергієм Рахманіним та Федіром Шаляпіним. І не зрозуміло для кого цей подарунок долі був цінніше, адже Михайло став для них першим шанувальником, першим імпресаріо на добровільних засадах, першим ковтком успіху.
Неземна краса і всенародна слава, брудна політика і таємнича смерть – за два коротких роки вона випила цю гірку чашу життя до дна, ставши пішаком у грі червоних і білих за знищення української землі. Вона яскравою кометою пролетіла по небосхилу життя, щоб піти в зеніті слави, залишивши за собою шлейф загадок життя і смерті, які ось уже століття намагаються розгадати адепти Віри Холодної. А початок був таким багатообіцяючим…
Народження в благополучній родині викладача словесності полтавської гімназії, за плечима якого був Московський університет. Переїзд в дворічному віці до столиці імперії. Відмінне навчання в приватній гімназії Перепьолкіної. Балетне училище Великого театру. Ранній шлюб по любові з красенем-юристом Володимиром Холодним. Народження доньки.
Київ кінця XIX століття. Художня майстерня іконопису батька. Школа малювання дядька – Миколи Мурашка. Ще учнем посильна участь у розписі Володимирського собору і Кирилівської церкви поруч з визнаними метрами Васнецовим, Врубелем, Нестеровим. Здавалося його шлях в живопису зумовлений класичною освітою і церковними канонами. Але не судилося…
Неординарний талант Олександр Мурашко шукав свого виходу в чомусь іншому, серце юнака кликало його туди, де вир сміливих ідей і нового бачення вільний від умовностей – Вище художнє училище при Петербурзькій академії мистецтв і клас знаменитого Іллі Рєпіна стали першою сходинкою до його розкриття.
Останнє спокійне десятиліття перед великою катастрофою. Маленьке мальовниче закарпатське село Павлово, де верхівки вікових сосен цілує вітер свободи, а могутні вершини Карпат назавжди вдихають всю силу мужнього творення збережену тінями забутих предків в душу тих, хто хоч раз пізнали їх. Благополучна сім’я інженера Грунфеля, і довгоочікувана радісна звістка про народження сина нареченого Максиміліаном 9 серпня 1928 року.
Налагоджений міщанський побут, зачаровує краса природи … і Європа над прірвою – червона і коричнева недоімперіі, самовпевнено вирішили розділити світ навпіл, повергнувши його в хаос. Самостійність Карпатської України та анексія 1939 року Угорщиною, що виступала на боцы агресорів стали початком кінця мирного життя сім’ї Грунфелей.
Він народився в бурхливо прогресуючому Харкові на зламі епох в 1895 році, коли здавалося, що світ остаточно покінчив з війнами і став на шлях прогресу і творення. Щасливе дитинство на одній з тихих вуличок в самому серці старого міста, де його матуся мала репутацію однієї із найкращих капелюшних майстринь, що створило благодатний грунт для розвитку багатогранних талантів юного обдарування, яке почало писати музику у вісім років. Йосип Шиллінгер.
Надходження в столичну консерваторію було справою вирішеною при таких безсумнівних музичних талантах. Благо закінчити її по класу диригування та композиції йому вдалося в 1917-му, щоб встигнути повернутися до рідного Харкова до початку більшовицької бійні.
Їй аплодував Париж, її полотна стали першими жіночими творами Лувру, зустрічі з нею шукав сам Гі де Мопассан, а її щоденник, хоч і неабияк підкоригований родичами, викликав фурор у французькому світі…
Марія Башкирцева, народжена в полтавській глибинці середини XIX століття в заможній родині місцевого предводителя дворянства та харківської аристократки. Здавалося б їй зумовлена доля тих томно-розпещених панянок, які виросли в млості та любові і марють лише про кохання, щоб зайняти належне їм місце в соціальній ієрархії імперії: дружина – господиня дому – матір.
Народження через два роки після скасування петербурзькими владою ганебного кріпосницького, а по суті рабовласницького, права (хоча свобода в Московській державі так і не засяяла). Маленьке харківське село Вільховий Яр. Заможна сім’я відставного штабс-капітана Дмитра Грінченка. Забезпечене дитинство поміщицького сина. Чотири класи реальної харківської школи і… виключення через читання і поширення українських народовольських листків, царські каземати, туберкульоз.
Не зломлена, але загартована в тюремних катівнях воля змусила Бориса Грінченка боротися за виживання, навчаючись майстерності взуттєвої справи, та освіту, левова частка зароблених коштів йшла на купівлю книг для самостійної підготовки до здачі іспитів на звання народного вчителя, яке він щасливо отримав у вісімнадцятирічному віці.
Дев’яти короткометражних фільмів та серії про релігійні обряди Гаїті вистачило, щоб її ім’я стало в один ряд з найвідомішими американцями і закріпило славу засновниці світового авангарду. Її життя стало легендою для тисяч експериментаторів-візуалістів, шанувальників фрейдистських теорій та інтелектуала від богеми…
Коли 29 квітня 1917 року в родині київського психіатра Соломона Давида Деренковського і актриси Марії Фідлер відбулася радісна подія народження дочки Елеонори, ніхто і припустити не міг, що всього через кілька місяців країну втопити в крові більшовицький переворот, а після того, як через п’ять років українське бій за незалежність з оскаженілим люмпеном буде остаточно програно і на довгі сімдесят років втрачено надію, сім’ю чекає еміграція за океан.
Поява довгоочікуваного спадкоємця в сім’ї лікаря Чернігівського полку Григорія Масловича після смерті двох його братів в дитинстві, здавалося б, обіцяло хрещеному Василем новонародженому безхмарне майбутнє і зумовлену кар’єру по військово-медичної частини. Але підступна доля на щастя або на біду сплутала всі карти, коли його батько був переведений на службу до Сибіру, а матір з дитиною лишилася в теплому українському кліматі. Хлопчині тоді не виповнилося й року.
Через деякий час обдурена довгою відсутністю звісток від чоловіка і неправдивим повідомленням про його смерть Терезія Маслович (уроджена Хайновська) знову виходить заміж за поручика Лукашевича. Розкрита обман, розлучення, втеча з Кам’янця-Подільського та пошуки порятунку у колишнього однополчанина Григорія Масловича, Іони Миколайовича Познанського.
Одинокий силует вершника немов хисткий привид сірим серпанком проступає крізь снігову пелену хуртовини. Він мчить щодуху, залишаючи позаду кілометри дороги, втрачене щастя, колишнє життя… летить на крилах страху в невідомість, де є тільки рідні душі і чужа земля… біжить, щоб вже ніколи не повернутися назад в дитячу казку зі щасливим кінцем.
Сніговий вальс кружляє і кружляє в своїх обіймах людину і коня, що злилися воєдино, стираючи межу між минулим і майбутнім. Здається, що лише вчора теплі батьківські руки підкидали її до небес і дзвінкий мамин сміх гучно розкочувався по незліченних кімнатах їх палацу, а зараз в цілому світі є тільки холод, безкрайній степ і єдина віддана істота під сідлом.
Мирний початок ХХ століття і тихі вулички повітового Житомира обіцяли недавньому випускникові столичної католицької духовної академії Анджею Федуковичу спокійне життя у служінні Всевишньому в стінах величного кафедрального собору святої Софії, куди він був призначений віце-деканом.
Заможний прихід, силами якого поряд з храмом незабаром з’явився витончений представник ренесансу будівлі консисторії, безмірна довіра городян не залежно від їх релігійної приналежності і головна ікона костелу – прекрасний образ Страдженої Божої Матері пензля самого Рафаеля перетворили життя ксьонза в справжній рай на землі. Але Перша світова війна, більшовицький переворот 1917 року і громадянське протистояння в одну мить перевернув його долю разом з мільйонами інших…
Одне його ім’я через десятиліття наводить жах на ворогів української землі, в його житті більше міфів ніж правди, його доля – низка трагічних подій, а смерть – досі залишається нерозгаданою таємницею. Але його незломлений дух як символ вільної України, за якою парять крила тисяч небесних ангелів, які склали свої голови за нашу свободу на чолі зі Степаном Бандерою.
Мюнхен. Вимушена еміграція. Постійна охорона з числа членів Організації українських націоналістів у зв’язку із загрозою для життя і запекла боротьба (нехай і у вигнанні) за свободу рідної землі від радянської чуми з крихітною іскрою надії на перемогу.
Одвічна російська «подяка» батогом і в’язницею всім непокірним, незважаючи на чини, заслуги і звання… Найстрашніший сон імперців на чолі з царем Петром – незламний український дух… І полковник Данило Апостол як один із підписантів Коломацьких петицій від 1723 року із проханням про повернення державних прав України. Покарання не змусило себе чекати – два роки (аж до смерті тирана) в’язнем в Петропавлівській фортеці і рік під арештом в Петербурзі.
Але роки ув’язнення не змогли зламати козацьку волю, і прохання від новообраного гетьмана Данила Апостола з проханням про відновлення дії Березневих статей 1654 року, лягло перед Петром II в день його коронації. Ось тільки російський уряд як завжди при своїй слабкості на міжнародній арені (над країною нависла реальна загроза нової війни з Туреччиною) посилив внутрішню політику і значно утиснув автономію і право на самовизначення Лівобережної України.
По його венах текла сербська, французька, єврейська, угорська кров, але душа, народжена серед безкраїх степів Донбасу, завжди була українською. Той хто народився в Дебальцевому, працював у Верхньому, служив у Бахмутськії сотні, воював у лавах УНР просто не міг належати іншому народові.
Володимиру Сосюрі випало жити в нелегкі для української землі часи, коли вперше зажевріла надія і червоним чоботом був розтоптаний шанс створення самостійної незалежної держави Україна. Примириться з дійсністю, коли навколо куражиться червоний терор, поглинаючи у своєму дикому танці долі, життя, роки… при цьому залишатися в душі патріотом – тяжкий тягар.
Мало є на світі людей, які психологічно готові змириться зі своєю кончиною, з віком проходячи всі стадії заперечення… і вдвічі це складніше якщо ти «бог» від медицини і на твоїх очах, твоїми руками люди повертаються з небуття, щоб продовжити жити.
І ось він – той, хто провів під час Другої світової чотири тисячі операцій в маленькому польовому госпіталі, хто першим в країні здійснив вдалу операцію з протезування мітрального клапана серця, хто керує провідними медичними інститутами України, на рахунку якого десятки тисяч врятованих життів на шостому десятку свого життя став перед усвідомленням факту насування старості.
Один мав свій талант від Бога і лікував стражденних захованими в травах дарами землі, інший – займався пошуком філософського каменю й хімічними дослідами з експериментами на хворих. Одному допомагали сили небесні, інший впав у безодню чорної магії. Один не брав і шеляга за свої праці, інший – жив грошима і славою княжего лікаря.
Ім’я першого — Агапіт Печерський, і був він одним із перших монахів Києво-Печерської лаври, який прийняв постриг з рук ігумена Антонія. Його земна оболонка і нині покоїться в ближніх печерах монастиря під іконою з лаконічною епітафією «Агапіт – лікар безмездний». Згідно відомостям Києво-Печерського патерика він без заклику приходив до важко хворих з внутрішніми хворобами і зціляв їх трав’яними зіллям і молитвами. Жив аскет в печерах і не брав за свою працю жодної винагороди.
Мойше-Яків Вольфович Вінницький. Більшості обивателів це ім’я мало про що говорить. Інша справа його прізвисько, де злодійський кураж і азарт, зухвалість і жах злочину, вигода під личиною революційних настроїв, безпринципність і нахабство сплелися в особистості злодійського «короля» Одеси початку ХХ століття.
Учень в матрацній майстерні, електрик заводу «Анатра» – звичайний послужний список підлітка-безбатченка у чотирнадцять років. Але єврейський погром 1905 року в Одесі, під час якого його одноплемінників без особливої видимої причини грабували і вбивали на очах у добропорядних громадян, круто змінить його долю. Відтепер той надміру наділений організаторськими здібностями і силою волі невисокий юнак протиставив себе недосконалому суспільству, перейшовши межу «поза законом».
Франц Вільгельм Габсбург-Лотрінген. Що може бути спільного між онуком останнього австрійського імператора та України? Але деколи хитросплетіння долі настільки непередбачувані, що зовсім наганяють в глибоке здивування. Хто б міг подумати, що цей блискучий юнак австро-угорського імператорського прізвища до кінця своїх днів буде вважати себе справжнім патріотом своєї другої батьківщини.
Блискуче майбутнє, яке передбачало народження в сім’ї Габсбургів – розкіш, спокій і благополуччя. Але у жорстокого рока були свої види на Франца Вельгельма, адже йому судилося народиться на зорі нової епохи, коли похитнулися основи старого світоустрою, поховавши під своїми руїнами цілі імперії, не кажучи вже про сотні тисяч поламаних життів знатних і не дуже, іменитих і зовсім безвісних.
Одіозна фігура, яка піднялася з холопів і, впиваючись безмежністю своєї влади, впала з самої вершини на дно прірви. За велику любов йому дарували новий чин, а за нелюбов – забили батогами на смерть – Брюховецький Іван Мартинович.
Починаючи життя слугою великого гетьмана – Богдана Хмельницького – він завоював любов недовірливого війська Запорізького, де лише мужність, самовідданість, відданість товаришам і козачим ідеалам могли підняти серед інших. Здобувши лаври на ратному терені, Брюховецький отримав посаду кошового отамана (виборна посада), а пізніше – і спеціально для нього засновану посаду кошового гетьмана.
Йому зобов’язаний посмертною славою Мішка Япончик та інші джентльмени удачі Одеси початку ХХ століття. Це він описав реальну картину життя червонопрапорних бійців Першої кінної армії під командуванням Будьоного. Це його творчість подарувало світові Ільфа і Петрова, Паустовського, Катаєва… І саме його ім’ям названо шеститисячник на Памірі.
Одеса. Рішельєвська 17. Тут почався шлях всесвітньо відомого Ісаака Еммануїловича Бабеля. Потім був звивистий і тернистий життєвий шлях зі своїми злетами і падіннями, але творча зірка, що породила жорстку, а часом і жорстоку «Кінармію» і романтично-відчайдушні «Одеські оповідання», якщо зробити знижку на специфіку перших років життя Радянської країни, завжди виступала у всій своїй красі.
Його життя – одне ціле з наукою. Його праця – ціла епоха в культурі. Його спадщина – безцінна частина історії та мовознавства, археології і фольклористики, літератури та етнографії України. І все це, не дивлячись на звання академіка, під грифом «українофіла», «націоналіста» і «контри» – в залежності від освіченості чергового уряду та його фобій, пов’язаних з Малоросією.
Матеріальне втілення праць і пам’ятник на честь Дмитра Івановича Яворницького – це Дніпропетровський історичний музей, їм заснований і названий на його честь. Тут кожен зал буквально дихає теплом з такою любов’ю зібраних руками метра експонатів, який усі свої сили захопленої молодості і впевненої зрілості віддав на збирання, дослідження, аналіз, опис…
Тридцять вісім років уродженець Курська Іван Крюков жив, любив, ростив дітей. Він навіть організував досить успішний бізнес: спочатку кахельну майстерню, а потім два постоялих двори і трактир, що свідчить про чималу енергійність та підприємливість цього вихідця з бідноти.
Смерть близьких людей – дружини та батьків – змінює його життя раз і назавжди, повертаючи, досі цілком пересічного обивателя, обличчям до Бога.
650 – така страшна цифра, звела на вершину п’єдесталу серійних вбивць представницю роду трансільванських князів.
Щасливе дитинство в одній з найбагатших родин Угорщіни, ранній шлюб з представником угорської аристократії, народження п’ятьох дітей не зупинили Єлизавету Баторі на її кривавому шляху. А Чахтіцкому замку судилося зіграти роль підмостків у цій жахливій драмі, де красуня в гонитві за в’янучою красою переступає всі людські закони, відправляючи на мученицьку смерть невинних дівчат.