Жахи що летять на крилах ночі. Ними здавна лякали українських дітлахів-вередунів проти сну, наповнюючи для них темряву за вікном невидимими тінями примар, які своїми оченятами пильно стежать за неслухами, щоб за першої нагоди утягнути в липкому павутинні своїх чар-снів в підземне царство вічного небуття. Гави нічних жахів, гави дитячих лінощів та байдиків.
Вони — чи то страшні вовко-собаки з палючими, як вуглики з пічки, очинятами, чи сіро-чорні ворони (за іншими твердженнями – схожі з ними хижі птахи) з старчачими у всі боки пір’їнами, що не природно гавкають по собачі (можливо, саме цим вони завдячують своїм ім’ям). Гави за переказами приходять на землю разом з сутінками і йдуть до першого світанкового променя, бо лише один його дотик лишає на їхній шкірці страшні опіки, а потік світла — спопеляє вщент.
Коли в мить білий день перетворюється на ніч, і лише спалахи блискавок не дають пітьмі остаточно поглинути всю землю без лишку, прорізаючи своїми світловими мечами небо, що падає на землю великими краплинами дощу, в гуркоті грому звучить сам глас божий (у прадавніх слов’ян він асоціювався з Перуном чи Дадждьбогом), який не почути не можливо, бо навіть сама Матінка-Земля навесні прокидається від його розлуння.
Здавна в Україні вірили, що вся фантасмагорія природи трапляється через те, що доведений до останньої стадії іступу витівками нечистої сили бог Громовик, починає своє полювання з хортами та ловчими соколами на неї. Говорять, диявол саме для того і гасить світло в світі, щоб ускладнити богові пошук та знищення його вірних служок, адже чим густіші сутінки, тим важче знайти чорну-сиру істоту в них. От і сердиться Громовик, так що луна його басу сягає землі. Тікає і ховаються чорні служки, а український селянин хреститься та писка не розтуляє, щоб до нього вони не причипилися.
У нього так багато іпостасей в українському фолклорі, що всі їх і не перелічити, адже шанобливе ставлення до всіх минулих поколінь своїх пращурів та роду загалом українське немовля вбирало в себе разом з матусиним молоком. Причому вшанування духів своїх померлих не обмежувалося якоюсь єдиною конкретною датою, вони завжди були поруч, повчали, допомагали, оберігали, а часом і карали за ослух, тож Чур (Нур, Щур, Пращур), як їхнє ототожнення, йшов пліч о пліч з кожним українцем від колиски до трунової дошки.
В хаті він виступав помічником Домовика, в обов’язки якого входило підтримання вогнища в домашній печі. В українську старовину на найвищому пагорбі край кожного села зазвичай був встановлений пустотілий всередині глиняний бавован-тотем Чура, всередині якого завжди горіло підтримуване спеціальним сторожем полум’я, щоб кожен охочий міг у будь-який час дня і ночі взяти собі домів частинку великого дару пращурів, вогню, в разі потреби.
Одна з найдивовижніших рослин українських теренів, якій не страшні ані лютий зимовий холод, ні літня спека безкраїх степів. Тендітному барвінку з гіллям-пруточками притаманна дивовижна життєстійкість, яку не можуть похитнути всі примхи матінки-Природи, адже його листочки-човники ніколи не втрачають своєї форми, пружності та темно-зеленого кольору, а навесні він одним з перших вбирається п’ятипелюстковими бузковими квіточками. Недарма ж в українському фольклорі красуня-весна приходить на землю оповита його ніжними лозами, увінчана віночком з його цвітом.
Саме барвінковими силою та незламністю так захоплювалися праукраїнці-містики з давніх-давен, наділяючи його божественною силою вічності (тому-то його не рідко саджали на могилах пращурів), і як наслідок ототожненням молодості, краси, сили та самого життя, адже він відроджується з найменшого корінчика в волосину завтовшки та пишно розростається на самих несприятливих ґрунтах. За це його оспівували в чисельних колядках, гаївках, щедрівках… Вважається, що священний український птах, сокіл, в’є своє гніздечко саме з захисної трави-барвінку перш ніж встелити терном та цвіт-калиною, вкрити золотим пилом.
Вони — прямий матеріальний зв’язок між двох світів через Матінку-Землю, яка дарує життя і вічний спокій після нього. Саме тому кожна частина коноплі від стеблини до останнього зернятка в українській культурі знайшла своє використання, адже традиційно духовна захисна сила цієї рослини найбільша від усіх існуючих на землі; недарма ж за легендою Кирило Кожум’яка, йдучи на двобій зі змієм, обмотався саме коноплями.
Сама рослина з давніх-давен в Україні слугувала невечерпним джерелом сировини для виготовлення нитки для тканини, а також в якості клоччя, в тому числі для набивання очіпків. Причому традиційно її висівають двічі за сезон: раніше на пагорбах «на пряжу» на 5 — 7 тижні Великого посту минаючи Вербну, пізніше — в низинах «на насіння» в травні-червні разом із гречкою. Сівали із спеціальних «замашних» штанів, що набивали до крайців та несли на плечах; їх після посіву вішали в хаті на сволоку, щоб конопель до стелі було.
Вся їхня надпотужна сила ховається у одній єдиній Чорній книзі, на сторінках якої ноликами і паличками закарбоване все зло світу та засоби керування ним за допомогою заклять, молитов, ритуалів та предметів-амулетів. Вважається, що ті бісові книги (їх ще в народі звуть Чортовими бібліями) з чорними сторінками та білими знаками замість літер прийшли в Україну з дрімучих північних земель Залісся, де людожери-андрофаги тисячоліттями поклонялися дияволу з людськими і тваринними жертвоприношенням.
Сучасним чорнокнижникам ці книги дістаються в спадок від їхніх духовних пращурів (адже природними вони бувають лише за народженнням в четвертому поколінні неодруженими жінками, а набутими — через річне служіння у вовчій подобі іншому чорному чаклуну або через отриману річ чи дотик на смертному одрі останнього, бо без передачі своїх знань він не зможе померти). Вони її бережуть, які зіницю ока, бо з втратою книги перетворяться на пересічних смертних з цілим мішком не невідмолених гріхів за плечима, який буде його тиснути долу кожного дня все сильніше, перетворюючи на горбатого розбитого немічами та хворобами старого попри його фізичний людській вік.
Десь на межі добра і зла споконвіку існує поруч з людиною, але завжди незалежно від неї, одне з найдивовижніших створінь матінки-Природы — загадково-містичний вовк. Його гордість, нескореність, незалежність, незламність, відданість та бойовий дух — це те, що завжди зачаровувало серця воїнів, як домінувальної касти українського суспільства; пращурі навіть так до кінця і не визначилися Богу чи дияволу належить це створіння, зійшовшись на думці, що створив його таки нечистий, але життя вдихнув — Господь.
Вовча містична сутність, як тотемної тварини загадкового Місяця, породила навколо себе чимало повір’їв, забобонів та прикмет. Не дарма ж в українському фольклорі існує легенда, що вовк — прабатько всіх тварин на планеті, адже первинно Темрява створила його з дерева (за іншою версією з мулу та бруду), як свого вірного воїна в боротьбі проти Світла, величезним та слухняним, але вовк потрапив Богові в пастку. І замість вбити, той взяв сокиру та добряче обтесав сіроманця, а поки працював, кожна обтесана тріска, що падала божественною силою на землю, перетворювалася на якусь живу істоту: мілкі — на білок, зайців, мишів, черв’яків, метеликів.., а більші ставали коровами, кіньми, китами…
Маленька пухкенька грудочка всепробачального добра, яку не побачиш в звичайному середовищі їхнього існування серед високих літніх трав, осіннього палого листя чи білих снігових наметів.., якщо не маєш такої ж самої чуйної, співчутливої та толерантної для всього сущого душі, і то лише за умови, що сама хуха дозволить це (адже за народними повір’ями вони — майстри маскування і легко міняють колір свого м’якенького хутра під стать навколишнього пейзажу).
За українською міфологією хухи відносяться до світу добра, споконвіку оберігаючи українські ліса, степи, гори, яри… не люблять вони лиши вогкі місцини, бояк їхнє хутро швидко намокає та довго сохне, від чого вони мерзнуть і хворіють. Свої затишні маленькі домівки ці українські янголи добра облаштовують поміж коріння дерев, в неглибоких захищених ямках подалі від ходжених людьми троп і шляхів, там де ніхто не стане на заваді затишному існуванню їхньої колонії (вважається, що селяться вони поруч зі своїми родичами-знайомими, але в окремій домівці, розрахованій ледь-ледь на одну персону).
Кришталево-чиста ніжність щедрістю души матінки-Природи подарована людству задля усвідомлення всієї безмежності дива творення, якому зобов’язане своїм існуванням все існуюче на землі. Народжена з тлінного мулу тихої воді лілея або латання, як поцілунок богів, зачаровує незайманістю своєї сніжно-білої чистоти в поєднанні з досконалістю форми, тому тисячоліттями до неї була прикута людська увага, що щільно огортала її мереживом своїх легенд, прикмет, переказів.
Недарма ж лілея, що піднімає до сонцем свої чарівні пелюстки і ховається під воду з настанням сутінок чи в передчутті негоди в українському квітковому календарі слугує символом цноти, чистоти, дівоцтва з суворою забороною хлопцям не тільки рвати її, а й навіть торкатися, бояк на помсту за загублену красу русалонька назавжди утягне під воду чи душевні хвороби почнуть переслідувати.
Звичайні дітлахи безжально покарані за гріхи своїх батьків, вони прийшли в цей світ для радості, доброти і любові, але жорстокий світ стрів їх позбавленням найдорожчого та байдужістю чужого холодного погляду. В народі їх бояться, але кличуть на допомогу як месників покарання своїх кривдників. Пекуни — служителі пекла на землі, які відплачують людству за свої загублені життя.
Тепле українське сонце, люблячі батьківські обійми, довга дорога в прекрасне майбутнє.., яке для них, двічі зраджених, ніколи не настане. Прекрасну різнокольорову райдугу дитинства для них назавжди згасили ті, хто одним рухом напокару за якісь гріхи повісили їхніх батьків людським судом. І якщо не знайдеться на божому світі світла душа, що прихистить, відігріє та виростить сироту вісельника, за сім років душа її буде назавжди втрачена для добра.
Дерево, як дерево. Складні відносини людства з осикою почалися з давніх-давен, ніхто вже напевно не скаже що передувало в історії негативний фльор дерева в народному епосі чи євангельське самогубство Іуди через самоповішання на одній з його гілок. І хоча роль осини в останній події буле опосередкованою, за нею назавжди закріпилась репутація з негативним підтекстом.
В українському фольклорі ж осика — двоякий персонаж: з одного боку слугує засобом покарання / побажанням такого за гріхи (наприклад: пек та осина на тебе, тремтіти як осиковий лист) або захисту від тих ж чорних сил (осиковий паль забитий в серце опиря служив гарантією неповернення його в земний світ, хрестик-оберіг для тільки-но народженого немовляти виготовлявся саме з цієї деревини), з іншого — виступає ототожненням зла в царстві Флори, чортовим деревом (її образ використовується в якості синоніму крайньої ступені досади, а часом підміняє собою самого чорта).
Як дві протилежності єдності всього сущого на грішній землі добро і зло ідуть крізь століття поруч. Та, що покликана захищати, і той, хто відбирає найцінніший дар всесвіту — людське життя. Берегиня та Упир — найпрадавніші сутності української міфології дохристиянської доби. Причому, якщо перша приходить в перших променях сонця і символізує собою добро, а разом з ним все чисте і світле, то другий — летить на чорних крилах злої ночі в образі кажана (нетопира).
За українськими віруваннями упирі обох статей (опирі, вопирі, впирі) з’являються на світ як вампіри-перевертні, що в ночі виходить зі своєї домовини та живиться людською кров’ю, або ж людини з двома душами (інший варіант – серцями) приречені все життя шкодити іншим, коли перша з них помре (зупиниться назавжди). Хоча за більш пізньою версією «старих» це – народжені під особливою зіркою коли співпадають день і час абсолютного зла. Але в основі самої назви часткою «пир»(пір) (давньослов’янський «жар», «вогонь») закодований таємний сенс цього духа, який не пройшов відпокуту вогнем, щоб після смерті раз-у-раз повертатися в світ живих, не знаючи спокою.
Коли сонце ховає за обрій свій останній золотий промінь, і суцільна імла поступово огортає кожну билинку та животину своєю щільною ковдрою суцільної пітьми, на крилах ночі на грішну землю за українською міфологією прилітають цілі зграї безжальні бісиць темряви – нічниць, що народилися із загублених між двох світів душ чи-то померлих через неподілене кохання дівчат-самогубець, чи перероджених колишніх земних відьом.
Люди кажуть, що саме їхні чари — головна причина безсоння на землі, буцімто вони забирають сон у тих, хто став причиною їхньої смерті (любчика чи розлучниці), а коли доведуть свою чорну справу до кінця і покладуть своє неподілене кохання чи щасливу суперницю в труну (адже людина абсолютно без сну може прожити лише десять днів, а хронічне недосипання вичавлює життя з тлінного тіла по краплі день за днем), переключаються на їхніх діточок, а потім – нащадків, покоління за поколінням (в народі дитяче безсоння так і називають — нічниця). Ще подейкують, переслідують тих, хто гроші загубив.
Серед пустелі всесвітнього великого Ніщо, коли з Всевидячого ока вічності (як Бога називали українські пращури) на землю впала перша сльозинка в пам’ять по Старому поглиненому холодною байдужістю Хаосу світу, то обернулася вона на прекрасного Першоптаха (Сокіл-Прадід, Сокіл-Род), який став символом нового життя на планеті — так в українській міфології саме соколиними зусиллями буття почало своє відродження-переродження з берегів першоріки-Дунаю.
За прадавніми слов’янськими легендами найкраще збереженими до нині в віршах заспівах-колядках-щедрівках, які сюжетно щільно переплетені з індоєвропейським культурним надбанням як частиною спільних витоків, саме Першоптаху належить честь створення першу колиски-гніздечка відродження світу. Він сплів його на самісінькій маківці явору (ототожнення Світового дерева життя, в квітучому гіллі якого рояться медоносні бджоли, а по гілках сидять зозулі і ластівки), перевиваючи барвінком та запашними травами, вмощуючи м’яким цвітом калини всередині, обкладаючи зовні тереном для захисту, на верхівці — чистим золотом (символ сонця), щоб в любові і затишку добрі і краси народити на світ перше яйце прекрасного буття всього сущого, поки Всевидяче око плакало про втрачене минуле, створюючи життєдайні річки, моря та океани.
Надзвичайно прекрасна у витонченості своїх абрисів див-трава, кожен листочок якої з його химерно-вишуканим малюнком — витвір мистецтва, наче примхою всесильного мага перенесена з далеких амазонських джунглів на українські простори. Хто ж ще з природних щедрот може посперечатися з папороттю за звання найвідомішої та містичнішої рослини України.
І хоча в народі кажуть, що всі дарунки Флори — від Бога, і лише папороть — від чорта (друга назва — диявольська трава чи вовча), саме навколо останньої, а конкретніше – її квітки щастя, зосереджене вірування і обрядовість головного українського дохристиянського свята Івана Купала (недарма ж її ще називають Перуновим вогнецвітом), на яке буцімто вона з’являється серед пишного зеленого листя (за іншою версією червона зірка на папороті розквітає «горобиної» ночі серед лютих завивань вітряно-дощової негоди під акомпанемент грому в потойбічному спалаху блискавок, зібравши щедру данину безвинних пташиних життів, чи в ласкавому літньому мареві Зеленої суботи).
Коли на землю з неба летять перші білі сніжні пір’ячка, а на віконцях за ніч з’являються тонкі мереживні візерунки — то на землю після довгої клопіткої польової пори на українські терени повертається з глибоких карпатських печер, де він перечікував літо, Морозко (знаний також під іменами Тріскун, Студенець, Карачун, Зимник, Зюзя), володар холоду, вірний воєвода Зими, відгукнувшийся на її заклик. Його крок — і там, де мить тому непривітно чорніла земля, ліг пухнастий білий килим, ще крок, і сиротинське-голе гілля з коричневими цятками майбутніх бруньок вдягнені в теплі білі каптани, ще один — і зблідли від осінньої сірості щоках наливаються червоним рум’янцем, а в очах починають витанцьовувати жваві іскринки.
Одягнений у все біле не височенький сивочолий дідуган з червоним носом та бурульками в довгій бороді (в деяких легендах – рудій), що босоніж (за іншою версією — льодяних чоботях) крокрує крізь простір та час без перешкод (тому-то в народі його алегорично малюють в якості сріблястого вола, що перелазить через стіну), адже в його абсолютній владі прокладати мости і дороги крізь будь-які водяні перешкоди та трясовини, по полях та лісах, в українській міфології не має, як і більшість представників потойбічних сил, чіткого позитивного чи негативного забарвлення.
Вважається, що перший місяць української осені (вересень), розфарбований в бузково-рожевий отримав свою назву саме від цієї невибагливої, але витончено-чарівної, ароматної та медоносної квітки, яка єдиною з царства Флори за легендою згодилася скласти компанію самотнім безкрайнім скелястим та піщаним пусткам-долинам, а ще сосновим лісам, яких вдосталь відміряла матінка-природа українській землі.
Мабуть саме тому на мові квітів він — символ самотності, безнадії та розлуки. В українській обрядовості на знак останнього прощання дівчина плела саме з вересу вінок своєму коханому (коли розставання сталося не з її вини), щоб сказати останнє «прощавай» і відпустити того, хто був так милий серцю, а самій жити далі. Витоки цього обряду ховаються десь в багатонаціональному язичницькому минулому української землі, адже з грецької назва куща «Calluna» перекладається, як «чиста» або «очищення».
Могутні, нестримні, нескорені, як саме життя, гірські вітри сивих Карпат. Ну якими ще могли з’явитися на білий світ істині доньки своїх батьків, як не волелюбними і стрімкими красунями оповитими різнобарвним квітковим шовком з легкими мереживними крилами за спиною, прекрасними, як сама Україна? Повітрулі — міфічні жительки українського фолклору.
Їхня домівка — високі гори обгорнені в хутро вічнозелених смерек. Хоча холодну пору року вони не люблять, ховаючись на цей період в тільки їм одним відомих глибоких печерах, щоб в теплому мареві сну перечекати всі негоди, рясні дощі та заметілі. Повітрулін час — від розквіту першої весняної квітки і аж до останнього впалого з дерева листочка, саме тоді веселими зграями та поодинці, як кажуть в народі їх можна стріти на залитих сонячними променями полонинах чи край річкового берега, в лісових хащах чи пустуючими в кришталі озерних вод.
Смарагдова ковдра з білою, виблискуючою в сонячних променях шовковою патиною так і манить пробігтися босоніж чи прилягти, щоб хоч на мить тілом відчути всю ніжність дотику цієї чарівності і розчинитися в її пухкій хмарині. Але ціна за цю мить раювання може бути надвисокою — життя до останньої краплинки, яке витече з тіла останньою бульбашкою повітря легенів, адже той оксамит — сама лише ряска з чорною трясовиною під тонким красивим малюнком зелено-квітучого килима (так званий чарус), який створив за українськими народним повір’ям задля заманювання в свої сіті підступний болотяник (він же ж багник, якщо його дідівщина була багата на торф, чи іржавник – на залізну руду).
Ця товста сліпа істота вся обплутана водоростями, равликами та риб’ячою лузгою, а може сивий дідуган з довгими жаб’ячими кінцівками та очима наввилупки, що цілими днями сидить в своєму кам’яному будиночку на дні болота, від нудьги серед суцільної всепоглинаючої тиші трясовині ні-ні, та й придумує собі розваги: то страшними стогоном чи несамовитим реготом, пронизливим пташиним галасом чи раптовим ревом лякаючи подорожніх, чи-то холодним подихом важких зітхань та свистом лопнутої бульбашки сковуючи душу кайданами паралізуючого жаху.
Українські мольфари та англійські друїди, між ними відстань в тисячі кілометрів. Але що таке земні простір та час для духовного світу, де все це не має значення і долається в мить силою, яку не спинити. Вони – діти природи, які ніжно зберігають ті магічні знання, що вона подарувала людство, але останнє знехтувало ними на користь своїх пристрастей та комфорту. Ці жриці живуть поміж сучасності, їхній храм – весь світ, їхня релігія – творення та гармонія всього сущого, їхнє знаряддя – кожен шматочок природи.
Одним із центральних складових цієї прадавньої української релігії, носіями якої виступають мольфари та інші «непрості», є культ дерева, домінуючу роль в якому відіграють велетні-дуби – символ сили, могутності, волі, боротьби, вічності, «світове чоловіче дерево». Саме тому його кора, листя, плоди та їхні зображення широко використовуються в українських обрядах та лікуванні, карбуються в оберегах, оспівуються в фольклорі, з жолудів навіть пекли хліб п’ять тисяч років тому (знайдений при трипільських розкопках на Кировоградщині). Ці дерева, як вартові української землі, бережуть прадавню історію та спадок пращурів, адже їхній вік обчислюється буремними століттями зміни епох та поколінь; дуби пам’ятають те, що встигла забути людська пам’ять. Хоча деякі українські вірування відносять дуб до дерев темряви і кажуть, що в його корінні ховається нечистий.
Поєднання високих скелястих Карпатських гір, густих смерекових заростей та тонкого голосу безкінечної множини джерел… що може бути більш благодатним ґрунтом для народження всілякого надприродного, що крізь хитке марево містичного муару часом перетворював звичайну людину на майже напів-бога.
Їхні імена, хоч в голос зайвий раз намагалися не вимовляти, знали всі навкруги, адже слухом українська земля повниться сторазово лунаю відбиваючись від стін глибоких каньйонів. Ім’я їм легіон, частина їхніх прізвищ з часом взагалі перетворилася на синонім ворожбитів чи непростих людей. У кожного з них свій дар, к когось спадковий, у когось набутий, але всі вони як діаманти виділяються на сірій ковдрі пересічності.
Їхній ледь чутний шепіт, що проникає до самих глибин души і старого, і малого, паралізуючи магнетизмом чи-то ритуальним рядом магічних звуків, чи-то співом потойбічних пісень, щоб на межі буття двох світів позбавити від демонів, що мучать розум і тіло, а може навпаки – віддати їм на розтерзання безсмертну душу.
В народі у цих не простих старих було кілька «імен», залежно від їхньої сфери діяльності на боці добра чи зла: бабка шептуха чи баїльниця лікує заговорами та різними, відомими тільки обраному колу обізнаних народними засобами різні людські психо-фізичні недуги, а шепотниці, як прибічниці чорної магії, за допомогою чаклунських обрядів під промовляння недобрих заклять привертають на людину хвороби чи інші негаразди.
Цікавим залишається факт, що первинно «чорнокнижник» в українській міфології мав зовсім не логічне трактування, яке лінійно походить від слів «чорний» та «книга» – глибинний зміст слова в слов’янській міфології ховався у відгалуженні особливого роду чортів, які керують бунтівними душами, змушуючи останніх скидати на чимось завинили земні міста і селища град як покару, а ще насилати страшні, змітаючи все на своєму шляху смерчі.
А пов’язане це було з народними віруваннями в народження благословенного дощу для української землі в кришталевих водах озера Йик, що зховано в глибинах Чорних гір. Але часом недобрі люди задля влаштування голоду через посуху збираються купи на його берегах, читаючи вголос якихось таємничих чорних книжок. І перетворюється вода на лід, і гнівається Господь на цих злодіїв, кидаючи в них блискавки та перуни, що трощать ту кригу на малесенькі (а часом і не дуже) кавалки. Так замість посланих Всевишнім крапель дощу падають з небес градини. Саме тому в священний Йик не можна кидати каміння, бо Бог одразу почне гніватися.
Онук великого Сварога, творця всього сущого на Землі, кому як не йому було стати головним захисником войовничих воїнів добра і світла, аріїв? Саме йому, Чуру, належала честь справедливого розподілу територій між народами, тому його дерев’яні фігури встановлювали на кордонах слов’янських земель та палісадів, як підтвердження волі вищого божества та магічного захисту від нечистого. Для здобуття прихильності Небес до ідолів приносили щедрі дарунки колоссям пшениці, медом, молоком та фруктами.
Прадавні слов’яни так вірили в силу захисту Чура недоторканості особистих кордонів, що його уособлення в якості дерев’яної фігурки було ледь не в кожній хаті. Причому ставили її зазвичай центрі стола, який сам був центром організації кімнатного простору, щоб захист рівномірно розповсюджувався на всі боки господарства.
Коли проб’є остання година для кожної людської душі, що жила на цій грішній земле з давніх-давен розпочнеться остання битва між добром і злом, де він буде очільником війська темряви. Його темні сили і зараз спокусами і слабкостями залучають в свій стрій нині живучих в сподіваннях на свою майбутню остаточну перемогу. У нього багато імен в українському фольклорі (арідник, анціяш, а по-християнські – антихріст), але за тисячею масок ховається лише одне всесвітнє зло.
В християнстві він з’являється в якості сяючого занепалого янгола, який захотіти стати рівним Богові, змія-спокусителя – первопричини гріхопадіння чи дракона, який разом з підбуреними янголами оголив свій меч проти війська небесного, а саме ім’я його, «антихрист», передбачає протиставлення та антагонізм Христу, що в українських народних говірках широко використовувалось для прокльонів та історій жахів накшталт про хлопця, що за якоїсь потреби вирішив виміряти пекло, а головний його господар здійняв свистом на пальцях такий гвалт, що все пекло трясло.
Він – поріддя глибоких прадавніх карпатських печер та один з найсильніших чортячої когорти. Зазвичай Щезник (Щезби – саме так, єдиним словом із спонукальним нахилом, як табуйоване ім’я одного з втілень того, кого не кликали) і є гори, тому народженим ними він примушений все життя проводити серед порослих смереками скель та продмухваних всіма вітрами полонин. Тут він всемогутній, а поза межами Карпат – слабкий наче немовля.
В народі кажуть, що у нього багато облич від надкрасивого парубка на ратицях (нечистим взагалі погано вдається відтворювати людські ноги) до страшної волохатої потвори зі свинячим рилом, а ще будь-який неживий предмет в Карпатах теж може вмить перетворитися на хранителя гірських таємниць, якщо торкнутися його без належної пошани.
Мало хто з українських диких чи свійських птахів може поспоричатися з півнем за лідерство в народних повір’ях, легендах та переказах. Він – цар подвір’я та господар всієї домашньої худоби, не дивлячись на те, що вона перевищує його за габаритами часом в десяткі разів, бо двічи народженний (один раз в яйці, інший з яйця) він – володар двох світів. Красень-півень із червоною короною на голові, козацькими сережками в обох вухах і золотими шпорами на ногах, ну хто може кинути йому виклик?
В народному світогляді півень символізує народження нового дня, жар сонця та темряву небуття, а ще вогонь, войовничість та силу, іншими словами – саме життя від початку до останнього подиху. Саме тому в українських селах різати господаря двору (головний оберіг добробуту та миру оселі) почиталося за великий гріх та прирівнювалося до заклику зла, злиднів та смерті до хати.
Чому доля іноді так жорстока до тих, хто навіть не встиг побачити яскраве світло сонця, здихнути солодке повітря на повні легені, зробити бодай один ковток матусіного молока, або тільки перші дні почав пізнавати цей світ… Смерть дитини – це завжди величезна трагедія, а довгоочікуваного немовляти – взагалі подвійна. В народі кажуть, що души цих нехрещених діточок перетворюються на міфічних потерчат від «потеря» (страдчат – «страждати»), які застрягли між небом і землею, прикуті до матеріального світу відсутністю імені та вразливі до нечистого.
Вони ховаються в пошуках порятунку десь поміж тихих теплих плавнів річок, озер і ставів, бо чорти завжди десь поруч, полюють на безнівинні дитячі души. Тому зазвичай вони з’являються тільки в хиткій тиші сутінкової ночі і тільки з мерехтливим вогником в руках, щоб відлякати нечисть. Але для випадкового подорожнього те світло – небезпечний знак, бо прямуючи на нього можна потрапити у випадкову пастку затягнутої ряскою трясовини, наштрикнутися на вигнуту гілку чи впасти у прихований яр.
Доньки ночі вони в тиші потойбічного світу прядуть людські долі перебираючи своїми тонкими пальцями миті буття, вплітаючи радість і щастя, або навпаки – роблячи нитку життя грубою та шорсткою з великою кількістю перепонів та випробовувань. Їх в народі так і кличуть Нитками, побоюючись їхньої сили вмить обірвати людське життя чи-то перерізавши міфічну струну, що єднає душу з тілом, чи витягнувши всю кров з ліній-вен.
В своєму світі вони – майже сліпі (ледь бачить одне око), але зір їм і не треба в суцільній темряві небуття. Вони навпомацки плетуть людські нитки долі час від часу відпочиваючи в реальному світі у вигляді маленької комахи накшталт комара, крихітної миші або і зовсім безтілесних духів, які від малого розміру не стають більш безпечними. Бо головна розвага для них – безшумно причепитися серед ночі до випадкового подорожнього (на землі вони такі ж сліпі, як і в своєму світі) і висмоктати всю його силу-кров, так що на ранок вчора ще здорову людину знаходять мертвою з неясних причин.
Лелека – як багато закарбовано в цьому слові: і запах рідної оселі, і перший крик немовля, і теплі промені весняного сонця, і прадавня історія рідної землі… недарма він вважається тотемним птахом українців ще з дослов’янських часів. Сучасні лінгвісти підтвердили його походження від звукосполучення «ел(ь)» (ил /ол / ал / ул / iл), яке в прадавніх мовах від давніх греків та кельтів на європейській частині світу було відзнакою вищого статусу. Воно і зараз збереглося в назвах країн, іменах, найзначущих словах; саме тому головного слов’янського язичницького бога звали Ярило.
Цей птах беріг українські терени по обох берегах Дніпра задовго до появи наших пращурів трипільської доби, можливо саме тоді він став ототожненням бога кохання Леля – покровителя міцної сім’ї, затишної оселі і продовження роду. І точно був тотемним для племен лелегів та пелазгів, що проживали тут IV—II тисячолітті до н.е. Як данина генетичній пам’яті і зараз в народі малюють появу в родині немовляти романтичним висловом «лелека приніс з Ірію».
В темряві лісових хащів чи серед жвавих вулиць сучасних міст живі мерці і мертві живі, святі і грішники в одній особі, вони — жили і будуть жити допоки сонце сходить над українською землею. Для одних це щастя, прожити тисячу різних життів, для інших — вічні пекельні муки раз у раз переживати смерті найближчих та найдорожчих серцю, зустрінутих на безкінечному шляху Часу. Нетлінні застрягли десь між двох світів, чи-то на покарання та спокуту своїх гріхів, чи на допоможу людям, приречені бути пороками та віщунами.
Ні, вони такими не народилися, за легендою в силу якихось нез’ясованих причин та обставин вони перетворилися на вічно живих в ту саму мить, коли-було готувалися зробити останній крок через поріг сметрі. Вони помирають і воскресають. Вбити нетлінного може лише такий самий, як він сам з касти безсмертних (схожі легенди існують і в інших культурах світу). Хоча в деяких джерелах — вони воскресають та існують лише вночі серед суцільної лісової імли, якої не торкається жоден промінчик світла, який для них значитиме погибель зверненням на попіл.
Вони приходять в цей світ по волі невідомих сил, щоб надихнути чи занурити в прірву зневіри. Їм відкривають свої таємниці минуле і майбутнє, хоча власна доля захована від їхніх очей товстою чорнотою пелени незнання. У них багато імен ворожка, вороха, ворожея (чоловік – ворожбит), а в перших українських документах це слово згадуються в край негативному контексті по асоціації з ворожістю (грамота поборника християнства Володимира Мономаха до Олега Святославіча від 1096 року).
В народі існує дві протилежні думки щодо походження ворожок – одні стверджують, що ними стають після науки у наставниці цієї магічної науки, а їхні опоненти – що цей дар дається від народження. Хоча в стародавніх опусах навіть описаний ритуал добровільного переходу на той бік буття при обов’язковій вірі в Ісуса Христа: дев’ять днів провести в повному мовчанні з яйцем під лівою пахвою без вмивання та молитов, а через дев’ять днів з того яйця має з’явитися чортик, який і буде нашепочувати новій ворожці минуле і майбутнє у ліве вухо. При цьому свій дар перед смертю вона має віддати спадкоємиці, інакше – останні земні години пройдуть в страшних муках.
Він дволикий Янус української міфології, непостійний та підступний в своїх нескінченних раптових перетвореннях. Він – добро у злі і зло в добрі. Несподівані жорсткі зміни (нема різниці позитивні чи негативні) – його рук справа. Тому перед його волею можна лише схиляти покірно голову і приймати як є. Він володар підземного царства, великий Карачун (в іншій інтерпретації «Корочун»).
Родом вірування у всесильного повелителя імовірно походять з прародителів тюркської, куманської та кипчацької культур, представники якої лишили для нащадків азово-чорноморського регіону чимало лексичного спадку. Науковці вважають, що дослівно «карачун» перекладається як «суцільна темрява», хоча пізніше московити перетворили його на «абсолютне зло», трактуючи як «кінець» та асоціюючи із раптовою смертю.
В швидкоплинних водах гірських річок Карпат чи Дніпра, в мірному плескоті азовських хвиль, в зеленій рясці чисельних озер та ставів, в темних пучинах Черномор’я вони – володарки підводного світу, які ласками, оманою та чарівними співам полонять чоловічу душу, утягнувши його тлінне тіло до свого царства назавжди. Чарівниці – русалки знані на українських теренах під рызними іменами: сирени, ласкотниці, святьохи, купавки, солохи.
В їхньому зеленому водяному всесвіті завжди панує мир і спокій – там не дують вітри, не гримить грім, не лякають страшними спалахами блискавки, і навіть коли хвилі на землі сягають небес, на дні життя йде своєю розміреною низкою, а русалки спокійно сплять в своїх гніздах зроблених з соломи та пір’я, що були вкрадені у селян на Зеленому тижні, чи може в підводних печерних палацах усіяних перлами, золотом та дорогоцінними каміннями.
Їх не кликають, вони самі приходять чи їх підкидають злі люди, щоб позбутися або зробити капості тим, кого люто ненавидять. Вони приносять із собою бідність, нудження, хвороби, тугу та Лихо (не дарма ж вони його піддані) – заздрощі та злидні. Народжуються вони зі сліз та прокльонів господарів поцуплених речей, тому як шлейф супроводжують крадені речі, а потім оселяються лише в хаті, яку покинув домовик.
Виглядають вони як маленькі замурзані, нечесані, обдерті діди, які весь час скиглять та жаліються. Ці маленькі створіння потойбічного світу, які можуть вміститися навіть в глечику, одягнені в неохайне рване лахміття є підданими його величності Лиха, який тримає їх в чорному тілі спонукаючи на одвічні сварки та злість жалюгідні в своїй нікчемності. Зазвичай в помешканні вони обирають для себе затишні темні куточки – під столом, за пічкою, під лавкою.
Він не випускає із рук свій золотий тризуб, символ володарювання над всією земною живильною вологою, щоб мати змогу вмить доказати всьому світові свою силу, під якою тремтить земля і все живе навкруги. Інколи абриси його головної зброї можна навіть побачити у відблиску сонячних променів на водній гладі під заколискуючий плескіт рівних хвиль, коли його господар знаходиться в благодушному настрої та благоволінні до всесвіту.
Народний поголос малює водяника у вигляди підстаркуватого дядька чи сивого старця, зеленкувата шкіра якого фосфорує потойбічним сяйвом у блідому світі місяця, коли він з темних сирих глибин піднімається на поверхню, щоб трошки просушити своє довге волосся та бороду. Його навряд чи сплутаєш с простим смертним, адже зябра та плавці одразу видають жителя водних глибин, а трохи повільний погляд риб’ячих очей магнетизує та сковує рухи жертви.
У нього багато імен: гонихмарник, градівник, тучник, градобурник, планітник… але одна сила, якій підкоряються суворі хмари. Чи-то людина, чи-то демон, але в будь-якому випадку непроста людина, чия душа під час сну відлітає у вирій для боротьби із негодою, керованою повітряними ворогами (здухачами, здувами, вітрованцями). Хоча за іншою версією життя їм подарували добрі повітряні змії для боротьби зі злом. Цікаво, що хмарник зустрічається навіть у Івана Франка, як людина із надздібностями, що може натягувати та відганяти градові хмари.
Неодмінним атрибутом, окрім вродженого вміння та навченості (знання спеціальних наговорів, молитов, обрядів), тучник мав при собі спеціальну палицю виготовлену з річного паростка, яким до того було розігнано кодло змій чи жаб. Він ставав проти хмари і, розмахуючи цією палицею, відводив біду від всієї навколишньої землі, яку могло охватити його око.
Головне тотемне божество в звіриній подобі древніх слов’ян, з іменем якого пов’язують саме існування українського народу, звичайно не могло лишитися на задвірках забуття. Бо вовк, як символ сили, нескореності, свободи і єдності – найкраще уособлення справжньої української нації. Саме тому перевертні або вовкулаки з давніх давен були невід’ємною частиною українського епосу і як головні герої фігурують в багатьох літературних творах українських майстрів слова від Тараса Шевченка до Панаса Мирного, хоча насправді про людей-вовків писали ще давньогрецький Геродот та давньоримський Вергілій.
Однак серед безкраїх українських степів образ вовкулаки набув своїх об’ємних рис від класифікації В. Давідюка до сучасного наукового обґрунтування, коли в цьому вбачають прогресуючу порфірію із змінами фізичного та психічного стану особистості на звіроподібну.
«Чорт його знає», – і невдаха знизує плечима, «Біс поплутав», – зажурено схиляє голову винуватець, «Нам хоч би й чорт, аби яйця ніс», – хитро посміхається у вус козак-зимовчак в очікуванні бажаного результату – ці крилаті фрази і зараз широко використовують жителі Великого Лугу та Лівобережжя. Українцям з давніх-давен доводилось жити поруч з нечистим, як його називали за різні погані справи та каверзи, і якось прилаштовуватися до цього співіснування. Не дарма ж знаменитий кошовий Іван Сірко у виправдання за порушення міжнародних домовленостей виправдовувався: «Колиб і чорт, пане гетьмане, допомагав людям у крайньому їхньому бідацтві, то гидувати цим не годиться; бо кажуть люди: лихо і закон змінює».
Кам’янисті Дніпровські пороги та Хортиця з їхніми плавнями, потаємними печерками та дуплистими вербами, що полощуть свої довгі гілочки у швидкий водиці – саме місце для того хто замислює недобре. Рибалки розповідають про бісів-«комишників» та чортів-«очеретяників», які дуже люблять грати на сопілці – одну зіпсує, іншу виріже, а вночі лякають вудкарів рибиною, що зненацька лусне хвостом по борту, або криком на сполох птаха (особливо цим грішить болотна курка за що має прізвисько «чортова»). Буває почує сердешний рибалка стогін чи плач дитини, поспішає на допомогу і так заплутає, що цілий день з тих хащів не може вийти, а страждальця так і не знайде, як і не було.
Напів-боги чи напів-люди – вони одвічні хранителі української землі, життя яких на стільки переплелося з легендами, що через призму пройдешніх століть дуже важко відділити правду про них від вигадки. Прості і не дуже люди схиляли перед ними голови на знак великої шани замішаній на страху перед непоясненим, щоб передати їхню славу в переказах крізь багато поколінь. Але українська земля у всі часи дарувала і зараз продовжує своїм нерозумним дітям цих чаклунів, щоб вони рятували і берегли в найскрутніші часи. Характерники – міф і реальність.
Коли смерть на полі бою гуляє поруч, збираючи свої жнива, а кров ллється рікою лишитися в живих і не з’їхати з глузду допомагає лише віра в Бога, потойбічний світ, невідомі сили, які одних карають, інших – милують. Тому саме серед українського війська, яке у всі часи існувало на межі світів, народилося і зберігалося найбільше легенд та переказів про захисників-чаклунів, хоча саме слово «характерник» з’являється в літературних джерелах лише в XIX столітті.
Запах її біленьких та жовтеньких квіточок запаморочливо-солодкий перетворює навесні ці невисокі кущі на самостійний живий всесвіт, де працьовиті бджоли намагаються відлякати своїм агресивно-монотонним дзижчанням інших претендентів на їхній дуже корисний та солодкий нектар. Смородина – цариця саду.
Хоча вона, відома ще під назвою агрус або порічки, на стільки не вибаглива, що росте не тільки в облагороджених людською рукою умовах садів, а буд-де: на кам’янистих схилах балок, серед безкраїх посушливих степів, на краєчку заболочених долин. Майже всі її складові знайшли своє застосування в традиційній українській кухні (може окрім лише коріння), а унікальний набір вітамінів та мінеральних мікроелементів – наділив сильними лікувально-відновлювальними та антисептичними властивостями.
Нічне безсоння дитини — то жахіття для кожної матусі, яке крає її серце кожною сльозинкою, що котиться по маленькій щоці, надривним плачем до гикавки, який не спинити ніжними дотиками та лагідними вмовами. Відсутність видимих причин зводить з розуму, виснажує до останньої краплини матінку і дитину — кажуть, що то чорна справа нічниц, душ за життя проклятих за відьмування та розпусту бездітних жінок.
З давніх-давен в Україні вірили, що ці неприкаяні демони мстяться за своє невдале земне життя та неприкаяність після нього. Вони шпиняють, смикають, щипають, лякають нещасне дитя, просочившись до хати через вікно чи двері разом вечірніми сутінками у вигляді птаха, кажана, черв’яка чи примари злої жінки з довгим волоссям у чорному вбранні. Вони невидимою тінню стоять біля узголів’я колиски або під нею, весь час дошкуляючи немовляті по злобі своєї души. А ще їм приписують викидання яєць та пташенят з гнізд за відсутності мами-пташки.
Коли вона народжувалась на землі буйствувала справжня фантасмагорія — літали блискавки, гримів грім, вітер гнув дерева до землі, що віщувало народження великої богині, яка стане праматір’ю всіх слов’ян, їх покровителькою та натхненницею на тисячоліття вперед. Прекрасна жінка-птах (її ще зображають із здійнятими до небес руками) з величезною кількістю імен (Слава, Магура, Перуниця, Єдина, Блискавка, Птаха) і однією войовничою душею, бо в цьому грішному світі з давніх-давен все починається і закінчується брязкотом металу в боротьбі за волю рідної землі.
Вона була дружиною (за іншою версією улюбленою донькою) самого головного бога Перуна, під пильним оком котрого Київська держава русинів-воїнів народилася і щасливо існувала протягом століть. В золотих обладунках із оголеним мечем в руці Слава водночас була і головною рушійною силою палкої битви, гучною закличною піснею надихаючи воїнів до бою, а блиском вселяючи впевненість у перемозі в їхні серця, і сестрою милосердя, яка омивала рани, останнім поцілунком та ковтком живої води із свого золотого кубку відправляючи души полеглих у Вирій до райського саду блаженства.
Вона — дух, вона — тінь, вона і є ти. Долю як двійника-мудрого охоронця небеса посилають людині з народження разом із молоком матері, передаючи на генному рівні код роду для подолання труднощів життєвого шляху. Часом її зображають у вигляді вродливої дівчини або доброї бабусі, якщо вона щаслива, часом — жебрачки в брудному лахмітті із злим лицем, якщо недобра.
Доля з’являється на цей світ разом із людиною, щоб допомогти їй знайти правильний напрямок на роздоріжжі життя. І якщо чоловік займається не своєю справою, робить неправильні речі, відхиляється від визначеного Доля посилає йому знаки, бо знає наперед як і що має трапитися, щоб в його житті панували лише щастя, мир та злагода. Насамперед гарний натяк — це незадоволеність результатом своїх деструктивних дій, яка крає серце, зводить з розуму.
Йому кориться все живе і неживе серед густої зелені лісів. Він той, хто одружений, але для продовження роду краде людських діточок. Його витівкам заблукалі в лісу зобов’язані своїми страхами. Господар лісових хащів – Лісовик.
Важко його з кимось сплутати – без брів, вій та лівого вуха, із мерехтливим зеленим вогником погляду, одягненого у звірячі шкіри та взуттям не на ту ногу, хоча побачити володаря лісу у всій красі можна лише крізь коняче вухо або спогляданням назад з-поміж ніг. Його зріст варіюється за бажанням від рівного найвищому дереву в окрузі до маленького, коли можна сховатися під листочком суниці. І як у більшості потойбічних представників у нього не має тіні.
З давніх-давен люди вірили, що у кожної родини є свій зберігач, що піклується про всіх членів родини від старого до малого та дбає про затишок сімейної оселі. Спочатку його ототожнювали із певними травами, пізніше – свійськими тваринами, а потім в народний епос впевненою ходою увійшов домовик (інші ім’я: домовий, домашній дід, хатник, охоронець).
Добрим духом оселі ставав після смерті засновник роду, тому вважається, що народжуються вони старими дідами, а помирають – немовлятами. У народі казали, що перший, хто переступить поріг нового будинку неодмінно помре, тому спочатку пускали кицю, а потім заходив найстаріший член родини. Крім того сила невидимого господаря дому залежить від ступеню дружності стосунків та кохання в сім’ї – чим вони міцніші, тим добріший і більш хазяйновитий домовик.
Колись він жив на небесах поруч з іншими янголами, насолоджувався райським буттям, допоки не прогнівав Бога своїм гріхом, в покарання за що йому було відрубано одне крило і скинуто на землю. В злобі своїй перетворившись на служаку нечистої, Вихор оселяється в глибоких гірських ущелинах, щоб літати над нависною землею і шкодити людям раптовими сильними закрутами вітру свого єдиного крила.
Однак побачити повелителя буревію можуть тільки зв’язкові з потойбічним світом, і то лише крізь домоткане конопляне полотно. Хоча і той, хто його бачив здригнеться від жаху – наче людина, але без живота – всі кішки видно, наче янгол, але з єдиним крилом, та й те – чорне.
Коли імла навкруги стає такою густою, що крізь неї не видно нічого на відстані помаху руки; коли на землі правлять бал темні сили, і здається, що ніч ніколи не скінчиться; коли зло на коротку мить перемагає добро, і здається, що сонце ніколи не зійде, душа завмирає від незрозумілого жаху і здригається від будь-якого шереху, а попереду чекає лише шлях. Інколи лише маленька блискавка світу рятує від божевілля, але то – омана…
Кажуть вогники, що мерехтять, ширяючи вночі вздовж шляхів в пошуках жертви – души самогубців та померлих не своєю смертю людей або тих, котрі при житті мали дві душі, але тільки одне ім’я при хрещенні. Це не чоловіки і не жінки, а безстатеві істоти. Загублені вони вештаються десь між небом та землею, чужі і там, і там до скінчення світу. А для розваги ведуть за собою нічних подорожніх, самі незнамо куди – тому їх і називають Блудом.
Виключно український персонаж, якому немає аналогів у світовій міфології. У нього багато імен (дід, нічник, гай), а дослідники навіть вбачаю його зв’язок з чугами (сторожові козацькі вежі). Він як дух вітру грає на сопілці і танцює, не дивлячись на свій поважний вік так, що у його простих смертних партнерів не витримує взуття. Він захищає і оберігає, вчить і підбадьорює – дух лісу і гір Чугайстер.
Він такий старий, що не вимовляє багато звуків. Його сива борода і густа шевелюра, з під якої іноді проступають роги, падають на могутні плечі, а високий зріст дозволяє дістати зі сволока спеціально для нього приготований банош (кукурудзяна каша). Його нелюдська сила – така ж легенда як він сам, але вона є необхідністю для того, хто вибрав своїм покликанням захист лісорубів, пастухів і мисливців від спокуси мавок. На знак подяки за це люди, пам’ятаючи про беззубість старого, залишають для нього в лісах і горах бануш або кулешу, а якщо після повернення не знаходять їжі – радіють, бо це значить, що винищувач спокусниць приходив і зробив свою справу.
Головна домівка зла – людські серця з усіма їх слабкостями і пороками, але він – причина всіх бід і нещасть на землі, він – один з натовпу і невід’ємна його частина, він завжди тут, хоча його ніхто не кликав. І хоч зовні його не відрізниш від інших, але якщо добре придивитися, то часом побачиш тінь від рогів або жмут шерсті, що проглядає з накрохмаленого комірця, відбиток залишений копитом або поросячий п’ятак замість носа, а може почуєш тихе шелестіння помаху хвосту.
Зло в людському обличчі під личиною багатьох імен, щоб не привертати до хати (біда, дідько, ірод, сатана, нечистий, диявол, лукавий, рогатий, він, щезник, хвостатий, той) – його величність повелитель темряви – чорт, головний негативний персонаж української міфології.
Напевно сама химерність тіней вікових карпатських смерек, які щомиті змінюють свої контури, і шепіт із завиванням вітрів часу у вузьких гірських протоках розташовують до польоту нестримної фантазії з присмаком містики, породжуючи на світ химерних істот добрих і злих в своєму впливі на світ людський.
Але для віруючих спілкування з ними на пряму щастя практично недоступне в цьому світі, тому разом з потойбічним небеса послали і провідників. Люди як люди, але «Непрості» або «Мудрі» – чаклун маминої подруги, бабка твого друга, сусід твоєї куми, знахарка з сусіднього села… Вони ніде і всюди. Відповідно до класичної теорії народних вірувань ділилися всі вони на добрих і поганих – до перших відносяться знахарі, ворожки і мальфари, а останніх – упиті і відьми.
Квітка найсильніших і відважний, яка не кожному смертному дається в руки. Вона дістається як нагорода тільки обраним, а його ніжні пелюстки – саме палке любовне свідчення. Адже зростає він тільки високо в горах, дивом вчепившись тонкими нитками життя за прямовисні скелі. Едельвейс (або біолотка) ще звуть «квіткою Прометея» в пам’ять про мученицьку смерть на бескиді того, хто подарував людині вогонь.
На латині «леотоподіум» означає левова лапа, що обумовлено візуальною схожістю контурів квітки з лапкою котячих, в момент, коли у неї випущені гострі кігтики. А назва «едельвейс» відбувається він німецького, в якого «едель» – благородний, а «вейс» – білий. У народі цю високогірну квітку ще називають «шовковою косицею» і вона часто фігурує в фольклорі жителів Карпат і Альп. Так наприклад кажуть, що жоден гуцул не міг зробити пропозицію коханій без цієї квітки.
Духи природи. Імен їх не злічити. Долю не пізнати. І у кожного народу вони свої. Добрі і злі – вони вічні як сам час для тих, хто вірить і незримі для скептиків. Давня українська земля з її безкрайніми степами, високими горами і глибокими морями – не виняток. Але особливо багато легенд і вірувань про духів в непрохідних хащах Карпатських.
Одними з найпрекрасніших зовні творінь потойбічного світу при злий суті, про яких досі місцеві пошепки переказують моторошні історії про розбещення чоловіків, є наявки або по християнськи – бесиці. Зазвичай вони постають в образі предмета пристрасті чоловіка з тілом діви-спокусниці з довгим зеленим волоссям, ступаючи так, що жодна травинка під їх ніжками не ворухнеться, щоб обплутати його своїми мережами і звести з розуму. Кажуть, що бесиці – душі незаміжніх дівчат померлих насильницькою смертю, недокохавши на цій землі, які раз у раз повертаються для задоволення своєї нерозтраченої і незадоволеної пристрасті поки їх коханий не збожеволіє.