Вишуканий європейський Львів за свою багатовікову історію, звичайно ж, чимало разів на власні очі бачив пишні процесії ясновельможних правителів, що урочисто прямували його вулицями. Королі, королеви, князі, царі… але станом на початок практичного ХХ століття весь цей антураж величі поступово сходив нанівець, поступаючись місцем пусканню пилу в очі через демонстрацію більш скромних предметно-матеріальних речей накшталт розкішних автівок чи коштовних лахів.
Тим більшу ажитацію в місті Лева викликала пишна процесія іранського шаха Мозаффара ед-Дін-шаха Каджара, яка і без того наробила чимало галасу своєю появою власним потягом в ароматі східної екзотики в червні 1905-ого дорогою до столиці Австро-Угорщини. Адже постать східного правителя була доволі знана серед мешканців столиці Галичини, бо цей його візит був вже третім за останні чотири роки.
За прадавніми повір’ями прекрасні богині-Рожаниці ступають на українську землю 26 серпня, коли останній вівсяний колос зжатий, дбайливою господарською рукою обмолочений і надійно схований в затишній закоморі, очікуючи свого часу. Овес останнім із злакових залишався на українських полях, і завершення його збору означало закінчення всього сезону жнив. Це свято солодко-тепке на смак та густо-різнобарвне, як гарно вистояне вино, в якому перемішалися смуток за минулим літнім теплом, радість від закінчення виснажливого польового сезону.
Це було свято українського жіноцтва, адже починаючи ще з дня напередодні Рожаниць, які дарували людині її Долю, вся прекрасна стать перебувала в підготовчих турботах приготування обрядових калачів-бубліків та піднесеному настрої очікування святково-відпочивального дня сповненого містичним змістом єднання з силами, що породили всесвіт з його величезним різномаїттям сутностей і форм.
Радість закінчення другого етапу турбот сільськогосподарського періоду, коли позаду лишалися орання та сівба, виснажливе очікування сходів та лихоманкові жнива під палючим серпневим сонцем просто не могло лишатися в українському народному календарі пересічним, нічим не примітним днем – на самісеньку середину останнього місяця літньої радості в народі з давніх-давен в Україні святкували світле свято Лялі, закінчення жнив (дожинки).
Юна красуня, богиня Ляля, праукраїнський символ природної родючості — та, кому пращури дякували за допомогу в щасливому завершенні жнив, за зібрані врожаї, за духовну підтримку протягом клопіткого польового сезону. Том-то її свято було чи не найбільшим в літньому календарі зі своїми сталими традиціями плетіння спасової бороди та встановлення нового, прикрашеного стрічками і квітами дідуха в хаті на покутті.
Затишне серпневе українське сонце ледь-ледь ліниво перекотилося через свій зеніт, коли розморені жителі української Курилівки після протяжного гулу почули потужний звук трощі, прямо з неба почали сипатися металеві уламки та людські рештки. На дворі йшов 1979 рік. Україна знаходилася під радянською окупацією. На всю інформацію про ту трагедію в небі над Дніпром був накладений гриф суворої секретності.
Лише згодом на рівні чуток просочилася інформація про те, що 11 серпня об 13:35:38 над передмістям Кам’янського зіштовхнулися два пасажирські літаки Ту-134A за пізніше опрелюдненим деталями: борт №65816 Кишинівського авіазагону, що виконував рейс SU-7628 (Челябінськ — Вороніж — Мінськ) з 88 пасажирами на борту (з них 24 дитини), об 12:54 вилетів з Воронежу, набрав висоту 8 400м та прямував в свій кінцевий пункт; літак №65735 Мінського авіазагону здійснював рейс SU-7880 Ташкент — Гурїв — Мінськ з 77 пасажирами (з них 12 дітей), вилетів з Донецька в 11:13 та на висоті 5 700м взяв курс на захід.
Освітня колиска всієї української культурно-політичної еліти XVII — XVIII століть, козацької старшини (Військо Запорізьке століттями підтримувало грошима, протекцією та захистом єдиний на той час вищий навчальний заклад країни) та православного духівництва. Могилянка завдяки дотриманню найвищих стандартів та відданості своєму історичному корінню за час свого перманентного існування, зумовленого намаганням чергової московської окупаційної влади знищити її українську генетичну ідентичність, перетворилася на справжню легенду та символ головного зберігача освітньо-культурної спадщини нації.
Цікаво, що в зеніті своєї слави, що припала на першу половину XVIII століття, втім як і зараз, Києво-Могилянська академія мала більш гуманітарний нахил освіти, що було зумовлено перш за все заснуванням її на базі духовного братерства, а також вільним (згідно існуючих споконвічних канонів демократичного укладу існування українського суспільства) прийомом для всіх верств суспільства, для вступу достатньо було всього лише скласти вступні іспити.
Серпневе сонце вдень ще жарко палить своїми променями сади і поля в намаганні встигнути достигнути їхній останній, найсмачніший врожай овочів та фруктів, але ніч, коли захисні сили білого дня втрачають свою владу, в крихкому повітрі вже відчувається прохолодний подих осені. Це особливий час у циклі весняно-літніх робіт, коли остаточно завершується їхній перший, один з найважливіших його етапів — великий сінокіс, що «всю зиму годує». Так до 2 серпня, дня Степана-Сеновал, дня косіння та оберегів з лугових трав, поспішали зібрати останні покоси, щоб встигнути сховати їх від прийдешніх передосінніх дощів та буревіїв, які зазвичай своїми гімнами оспівують в Україні закінчення літа.
І хоча на початку останнього літного місяця в українських селах намагалися докосити траву-отаву (молодий трав’яний підріст після першого укосу), навіть як ця робота була повністю виконана, на Стефана вважалося необхідним скосити хоч пучок запашного сіна, що увібрало в себе все тепло літнього сонця. Саме з тих останніх найкращих стеблин родина плела собі обереговий віночок, в основу якого кожен з членів сім’ї повинен був вплести хоч кілька травинок, щоб жити наступний рік щасливо в мирі та злагоді.