Серпневе сонце вдень ще жарко палить своїми променями сади і поля в намаганні встигнути достигнути їхній останній, найсмачніший врожай овочів та фруктів, але ніч, коли захисні сили білого дня втрачають свою владу, в крихкому повітрі вже відчувається прохолодний подих осені. Це особливий час у циклі весняно-літніх робіт, коли остаточно завершується їхній перший, один з найважливіших його етапів — великий сінокіс, що «всю зиму годує». Так до 2 серпня, дня Степана-Сеновал, дня косіння та оберегів з лугових трав, поспішали зібрати останні покоси, щоб встигнути сховати їх від прийдешніх передосінніх дощів та буревіїв, які зазвичай своїми гімнами оспівують в Україні закінчення літа.

І хоча на початку останнього літного місяця в українських селах намагалися докосити траву-отаву (молодий трав’яний підріст після першого укосу), навіть як ця робота була повністю виконана, на Стефана вважалося необхідним скосити хоч пучок запашного сіна, що увібрало в себе все тепло літнього сонця. Саме з тих останніх найкращих стеблин родина плела собі обереговий віночок, в основу якого кожен з членів сім’ї повинен був вплести хоч кілька травинок, щоб жити наступний рік щасливо в мирі та злагоді.

Читати далі »