У ті далекі часи, коли на землю ще не ступила нога Сина Божого і навіть міста такого як Кременець на карті світу ще не існувало, кажуть люди, жила в селищі в петлі Смортича неземної краси золотокоса дівчина на ім’я Аурінія. Дарувала вона своє йдуче зсередини світло всьому всесвіту: кого словом добром підбадьорить, кому допоможе в скрутну хвилину, кому відкриє двері мудрості предків. Нікому відмови від неї не було. Старим вона була за дочку, одноліткам – сестрою рідною, а дітям малим – матір’ю ласкавою.
І пили з чаші її мудрості і доброти всі жителі селища і його околотків, адже один її вигляд, хоч і на хвилину, робив строків молодими, а хворих воскрешав до життя. Навіть природа, здавалося, розквітала під її ногами, і похмурі хмари тікали геть. Немов примарний муаровий покрив огортав статну фігуру іскристим веселощами і променистою чистотою, подарованою самим Богом.
Чимало женихів, зачарованих прекрасною Аурінією, мріяли пов’язати з нею свою долю. Приїжджали вони і за тридев’ять земель ваблені народною поголоскою про про отаке диво в жіночому образі. Та тільки любов прекрасної діви майоріла високо в небесах теплим світлом своїх променів зігріваючи весь всесвіт і не могла виливатися лише на одного, хоч і самого гідного, смертного. Відмовляла всім сватам Аурінія.
Так і жила вона поодинока до старості, несучи в цей світ добро, любов і теплоту, а коли її золоті кучері почали покриватися памороззю старості, піднесла вона своє єдине благання до небес, просячи щоб і після смерті частинка її залишилася в рідному краю, продовжуючи її богоугодну справу.
Почув Господь молитви своєї земної доньки, і в першу ж весну після відходу Аурінії в світ тіней розцвіли на сірих кам’яних міських стінах грони жовтих квіток, що так нагадували всім хто знав її за життя, чарівні завитки неслухняних локонів красуні. Тоді-то люди і зрозуміли, що так вищі сили вирішили увічнити пам’ять про ту, хто дав так багато людям її оточуючим, як нагадування про вічний тріумфі добра над безжальним часом, і назвали квітку на честь прекрасної діви.