Оповита лісовою зеленню висока гора, підступи до якої надійно охороняли непрохідні яри та драговини – чим не самою долею підготовлена твердиня, щоб тримати оборону проти недругів, які прийшли на рідну землю з мечем? Так і вирішив князь Лев Данилович Галицький, закладаючи в середині XIII століття на її вершині фортецю в оточенні міцного дерев’яного частоколу.
Чи то важкодоступність зіграла проти князівської волі (доставка води і продовольства через гущавину була завданням не з простих), чи то у фортечному стані траплялися постійно якісь незрозумілі катаклізми, але вже після першої зимівлі укріплений табір на вершині був покинутий. Лише народний поголос через сторіччя (як мінімум ще в XVв.) зберігав про це пам’ять вперто називаючи цю гору Горай, що за словами українського дослідника старожитностей Івана Крип’якевича значило “замок”.
Княжа резиденція була перенесена на сусідню гору Бідел (пізніше Замкова), а продувана всіма вітрами висота залишалася пустувати аж до другої половини XVI століття, коли за якимось натхненням тут на галявині серед хащів встановили хрест, перетворивши на місце паломництва. Тоді-то за нею і закріпилося нове ім’я Кальварія в пам’ять про мученицьку смерть Христа.
Та ось тільки місце це було не добре – в 1605-му хрест вразила блискавка, а по місту пройшов слух, що на горі збираються відьми і чорти з усього округи, щоб викликати свого повелителя, приносячи в якості жертви йому чорного козла. А самі тим часом, сидячи в магічному гуртку у вогню, розважали один одного історіями про внутрішньосімейні чвари і негаразди мешканців Львова, які вони влаштовували в будинках господарів, що по неуважності втратили або залишили без нагляду ключі від свого житла. Адже в народі казали, що загублений ключ від будинку вірна ознака витівок відьми, і той, з ким це сталося вже ніколи не буде жити в спокої.
Чутки про чорну славі лише посилилися з приходом якось в ХVII столітті на самотню вершину пагорба циганського табору, який в одну ніч зник, залишивши по себі лише глибокий колодязь. У нього незабаром й кинувся від нерозділеного кохання один місцевий парубок, подавши тим самим приклад всім жадаючим позбавлення від болючих стріл Амура. Багато життів забрав той колодязь самогубців, поки місцеві жителі всім околотком не поховали його під товстим шаром землі, так що й сліду його не залишилося.
З тієї пори за горою на східній львівській околиці закріпилася назва Лиса (документальна згадка в XVIIIст.) і слава недоброго місця, яке вночі краще обходити стороною. Вона і нині стоїть самотньою і покинутою, хоча навколо бурлить сучасне галасливе місто.