1913-й рік. Пароплав Одеса – Нікополь, на якому вісімнадцятирічний Лазар Йосипович Вайсбейн (або попросту Льодя) дряпає від кривавої розправи грізного одеського пристава, у якого «був пістолет і шашка, та й росту він був величезного», за роман з дружиною-красунею представника влади манекенницею Лолою 25 років від роду (хоча спочатку юнак не думав їхати так далеко – йому вистачило б і Херсона, та ангажемент не склався). І випадковий погляд на попутницю, що презирливо зморщилася носик при погляді на нього.
Далі був шлях по вузькоколійці до багатого Олександрівська, кімната в одному з найреспектабельніших дохідних будинків міста та робота в театрі Азамат-Рудзевича. Полум’я пристрасті до одеської італійки згасло з намотаними на колеса паровоза кілометрами, потонуло в бурхливих дніпровських хвилях. Молода душа металася в пошуках нової любові.
На третій день репетицій у новій трупі Льодя побачив, що на сцену вийшла та сама незнайомка, яка так зневажливо глянула на нього на пароплаві ще там – у Нікополі. Будучи представлений новій актрисі директором театру, уражений її неувагою юнак вирішив бути з новою знайомою галантним до кінця і… запросив її в ресторан.
Там в жартах і сміхові Оленочка Голдіна (Ленська), хоч і була старша за нього на три роки, вщен запаморочила голову майбутній зірці радянської сцени. У дощ пара вийшла вже разом, і вона погодилася на його «пропозицію, яка може здатися безглуздою» перечекати негоду в його апартаментах на розі Соборної і Троїцької, щоб продовжити пошуки тимчасового житла для неї після того, як вщухне стихія.
Увійшовши буквально на хвилину в цю кімнату, дівчина з неї вже не вийшла: на другий день Леночка погодилася стати Льодіною дружиною, і пара Утьосов-Ленська залишилася разом назавжди «наче дощ йшов сорок дев’ять років» аж до її кончини. Але пам’ять про ту єдиною в його піснях, в його спогадах, у його книзі «Спасибі серце!» жила, живе і буде жити поки існують ті, хто шанують творчість великого Леоніда Утьосова.