Перші слова його літописі лягли на пожовклі сторінки історії кров’ю убитих за участь в опорі діда і батька, попелом рідної хати в Новоспасівці Маріупольського повіту Катеринославської губернії, які залишили по собі австро-німецькі окупанти в Першу світову при висадці в Приазовських степах.
А далі будуть вогонь і меч опору і білим, і червоним в боротьбі за волю української землі в рядах Гуляйпільської армії Нестора Махна. Організаторський талант у поєднанні зі сміливістю і винахідливістю забезпечили Віктору Білашу швидкий кар’єрний ріст в повстанському війскі від командира полку до начальника штабу армії.
І звичайно ж в якості правої руки Махно він сильно ризикував – смерть ходила за ними обома по п’ятах. Показовим був випадок, коли в березні 1921-ого штаб повстанців несподівано атакувала червона кіннота. Махновці почали відступ, поранений Нестор пересів на коня, а залишений в бідарці (двоколісній ресорній хурі) Білаш виявився першим з кінця. Вся надія була лише на армійську касу в ногах – жменями кидаючи золото і срібло в кавалеристів вони йшли все далі, поки їх жадібні переслідувачі зупиняли своїх розпалених битвою коней і збирали коштовні монети. Залишкам штабу в той раз вдалося втекти, таким чином фактично відкупившись.
Влітку 1921-го Батько вже готував відступ свого значно поріділого в боях війська до Румунії, хоча велика частина його командирів на чолі з Віктором Федоровичем вирішили йти через Кавказ до Туреччини на допомогу ватажку національно-визвольної війни Мустафі Кемалю. Але здійснити свій план вони не встигли – тяжко пораненого начальника штабу Повстанської армії в станиці Довжанській здав чекістам власний ординарець.
Засудженого на смерть його врятувала добра пам’ять одного високопосадового чекіста (згодом обійняв посаду глави Державного політичного управління України), Всеволода Балицького, якого Білаш колись не дав розстріляти – замість страти йому запропонували в Харківській в’язниці покласти на папір свої спогади про махновщину, і безправний в’язень звичайно ж прийняв цю пропозицію.
У камері смертників за два з лишком роки з’явилася більш-менш об’єктивна, не дивлячись на тиск нових господарів країни рад схилити колишнього махновця до зворотного, літопис Повстанської армії з Гуляйполя, самим автором звана «Махновщина».
Загальна амністія 1923-ого подарувала Білашу свободу, а разом з нею роботу в правлінні тресту «Південьсталь», одруження з гудяйпільською дівчиною Асею Тютюнник та синів Віктора і Олександра. Уривки з рукопису, над якою він продовжив працювати, час від часу друкувалися в журналі «Літопис революції», а в 1930-ому його третю частину взяло видавництво «Пролетарій», але так і не надрукувало.
Переїзд сім’ї Білаш до Краснодару не врятував колишнього начштабу Махно – карателі з НКВД прийшли за ним вночі 16 грудня 1937 року, і для його дружини почалося пекло з щоденних стоянь під стінами перетвореної чекістами в тюрму адигейської лікарні в невідомості, приниженою і роздавленою постійними окриками охоронців, поки один з них не зглянувся і не попередив Анастасію про те, що вона нічим вже не зможе допомогти своєму чоловікові і небезпеку їй самій та її дітям – Ася втекла в рідне Гуляйполе.
А 28 січня 1938-ого єйські води Азовського моря навічно прийняли в свої обійми тіло Махновського літописця, хоча досі історія мовчить про те, чи був він живий, коли морська пелена зімкнулася над ним. Тому зараз про вічного героя українського визвольного руху та його нескорену жагу свободи зараз служить нагадуванням лише пам’ятна стела на гуляйпільському цвинтарі з епітафією «Могила твоя не відомо де, но пам’ять про тебе живе».