Перший календарний місяць весни вже позаду, і день вже відчутно переважає за ніч, а з ним і справжнє тепло вже носиться в повітрі гомінкими пташини зграями та потужними поривчастими вітрами, що буцімто намагаються вимести геть весь зимовий непотріб та сміття, кажуть в народі, то — Іоан Ліствичник своєю мітлою розчищає 30 березня шлях для легкої ходи весни, а людям – до їхнього морального та фізичного самовдосконалення.
Адже саме на догматах духовного та тілесного просвітлення півтора тисячоліття тому святий чоловік, помини діянь якого традиційно припадає на передостанній день березня, побудував своє учення, закарбоване на сторінках його нетлінною «Ліствицею райською« («Духовні скрижалі») з її системою духовного очищення на підставі конкретних рекомендаційних викладок стосовно перемоги над кожним з восьми людських смертних гріхів (ненажерливість, розпуста, грошолюбство, гнів, печаль, нудьга, марнославство, гординя). Не дарма вистраждані, як їх ще звали, «сльози каяття» (хоча в чому було йому каятися, шістнадцятирічним юнаком ставшому послушником в Синайському монастирі, прийнявшому чернечий постриг в дев’ятнадцять та сорок років прожившему самітником в Толі) вважаються однією з найкращих християнських робіт, що доводить її включення в 88 тому «Грецької патрології».
В його житті було так багато легенд, карколомних подій, людей, країн, змін імен, прізвищ, дат народження, що за всім чим густим, ретельно виплетеним з вигадки та правди мереживом маже не можливо розгледіти справжню особистість того, хто став одним з прообразів легендарного, увічненого в чисельних кінострічках супергероя Джеймса Бонда, який раз у раз рятував цей світ від майже неминучої загибелі. В європейських літописах він знаний як Сідней Джордж Райлі.
За українською версією історії він був народжений імовірно 24 березня 1873 року Соломоном в Одесі, хоча існує імовірність, що батьки його кликали Зігмундом, Георгієм чи Шломом, та й крівними батьками вони йому фактично не були. Причини проживання хлопця в сім’ї двоюрідного брата справжнього батька, Герша та Софії Розенблюмів, при живому докторові Михайлові (за іншою версією – Маркові) Абрамовичі Розенблюмі, так до кінця і не з’ясовані. Імовірніше за все — то була данина суворим тогочасним умовностям, адже він був позашлюбною дитиною, хоч до дорослого віку про це і не підозрював. При цьому Бонч-Бруєвич також натякав на його ірландське походження, як плода забороненого кохання аристократки Поліни з капітаном англійського судна. Та й за право називатися його рідним містом з Перлиною Чорного моря сперечається також Херсон.
Задовгі тисячоліття до появи християнства праукраїнці жили в гармонійному поєднанні з природою та всесвітом за ретельно продуманою системою анімістичних вірувань (лат. «animus» — душа, живе), в якій кожна сутність довкілля (небесні світила, явища природи, рослини, звірина…) мала душу, і задля гармонійного співіснування з ними людині треба було підтримувати баланс з головним принципом «не нашкодь» на чолі. При чому вони стосувалися кожної сфери життя без виключень і більшою частиною залишилися в житті сучасних українців, не дивлячись на двотисячолітню агресивного витіснення християнством та його церковниками.
Ці натуралістичні вірування, вибудовані на виведених за багато століть природних закономірностях та принципах, допомагали пращурам в організації свого повсякденного життя серед навколишнього хаосу повсякдення. З плином часу вони ставали все більш прагматичними, реалістичними, домовитими… Фактично з розвитком суспільства відбувся перехід до антропоморфічної (грец. «antropos» — людина) чи людиноцентрічної системи цінностей, поклавши весь тягар відповідальність за власний добробут та навколишнє благоденство на людину, привчаючи її причини власних невдач шукати в собі та своїх власних вчинках. При цьому були збережені первинні анімістичні канони, що в тандемі призвело до появи у природних сутностей людських рис (звідти походять сучасні мовні обороти: сонце сідає, грім б’є, вітер свище…) та циклічність буття (весна народжується, природа взимку помирає…).
З прадавніх часів в Україні існує сприйняття людини — як союзу трьох сутностей: тіла (фізичної оболонки), духа (сили, що відповідає за фізичний бік функціювання тіла) та душі (те, що відповідає за людський духовний всесвіт). Причому найтендитніша та й цінніша з них — саме остання, бо саме вона робить людину людиною з усіма її особистими характерними рисами.
За віруваннями, душа відлітала, коли гинуло тіло, і вже не мала можливості повернутися назад, на відміну від духа, який міг знайти шлях назад і оживити тіло, але без души — то вже була не людина, а гидка потвора, лише зовні схожа на себе колишнього, по суті — пуста оболонка (упир). За багато-багато століть українська культура випрацювала цілу низку ритуалів для полегшення переходу померлого до Виру пращурів та захисту живих від повернення його духу.
Приготування домашньої ковбаси в українській традиційній кухні — це майже священнодійство, кожен етап якого чітко регламентований прадавніми канонами. Адже це одна з найулюбленіших страв, яку подавали лише до великого святкового (не пісного) столу, яку газдині ніжно зберігали протягом місяців, щоб підкреслити урочистість моменту через справжнє гастрономічне блаженство та.
Цінність страви була не тільки в доволі тривалому процесі її приготування, а й в обмеженості її кількості, бо свиней для власного споживання традиційно в українських селах відгодовували лише з весни до осені (коли було вдосталь корму), і тільки восени можна було наготувати ковбаски про запас, щоб поласувати в найбільші свята. Тому до справи виготовлення золотих у всіх сенсах ковбасок газдині підходили з усією відповідальністю, обираючи лише століттями перевірені рецепти своїх пращурок.
Людині завжди кортіло зазирнути в майбутнє, яке всемогутній Час надійно береже за сьома печатками, щоб не допусти втручання земної волі в накресленій самими Небесами перебіг подій. Але ж надія помирає останньою, тому за багато тисячоліть український всесвіт викарбувала свої методи зв’язку з потойбіччям, поступово перетворивши їх на уніфіковані ритуали з магічним підтекстом. І як тут було обійтися без каблучки, що здавна виступала символом самого Бога-Сонця, ототожнювала чоловічу статеву силу та виступала об’єктним земним прихистком душі. Тому і гадань за допомогою персня в Україні збереглося чимало на судженого, на долю, на майбутніх діточок, на добробут…
Для ворожіння в українському народному календарі існували певні, зумовлені перевіреними часом ворожильними результатами дні. Так, за переказами, найтонша межа між небом та землею приходилася на Різдвяну ніч, на Коліти, на Купали, на Василя.., хоча нетерпляче бажання, особливо дівчат, зазирнути за обрій сьогодення не зупиняло їх від гадання і в інші дні, але обов’язково в темну пору доби, ближче до опівнічної магії. Для обряду зазвичай використовувалось власна подарована батьками на повноліття каблучка (перстень) або обручка.
Хто б міг повірити наприкінці 1980-х, що всього за пару-трійку років впаде залізний радянський занавес, що тримав фактично в повній ізоляції, як в клітці, українців цілих сімдесят років, в країні на тлі шаленого сплеску приватної ініціативи один за одним проявлятимуться приватні навчальні заклади різних освітніх рівнів. Один з них буде організований та багато років очолюваний виходецем з Піднебесної зразка економічного дива Ден Сяопіна, Лі Цзегао.
Він, народжений 25 травня 1936 року в далекому Китаї, приїхав в середині 1950-х для навчання в Харківському гірничому університеті по програмі обміну студентами. Україна, нехай і добряче пошматована Другою світовою, закохала в себе юного китайця своєю такою незвичною архітектурою, культурою, ароматом українських страв… Здається, це всеохоплююче почуття саме пришвидшувало його серцебиття, налаштовуючи на романтичний лад — він одружився зі студенткою Зінаїдою Пшеничною, краматорчанкою, що здобувала в Харкові викладацьку професію.
Праукраїнські пращури, знані світі як представники ямної культури, жили на своїй богом даній землі ще п’ять з половиною тисяч років тому. Їхні гени та культурний спадок українська нація і зараз дбайливо береже в своїй крові віруваннями, обрядами, кухнею, одягом, ремеслами, сімейними цінностями… Але не тільки на теренах від Сяну до Дону живе спадок праукраїнців, як виявилось генетичний код українських прабатьків носить в собі половина існуючого на Землі людства.
Сучасні технології нарешті дозволили скинути муар таємності хоч б з частини тисячолітніх загадок історії. Так виявлене за допомогою ДНК-тестів розповсюдження генів ямної культури на всіх євразійських теренах, від Португалії до Монголії, за останніми даними науковців зараз охоплює чотири мільярди чоловік, що беззаперечно доводить спорідненість української нації з багатьма народами світу, а ямну культуру перетворюють на колиску сучасної цивілізації.
Человечество, сострадание, толерантность… которые не смогли убить в душе великого украинского гуманиста ни исключение из Московской земледельческой и лесной академии и высылка под надзор царской охранки в Кронштадт за участие в студенческом протесте против администрации ВУЗа, ни заключение в одиночной камере Тобольской военно-каторжной тюрьмы за демонстративный отказ принести присягу на верность императору Александру III, ни голодание из-за отказа от «казенной субсидии» царской, белой, красной власти. Владимир Короленко так и остался в украинской истории достойным последователем украинского пророка Шевченко, не изменив своим убеждениям, несмотря на все испытания судьбы и коварство злой человеческой воли.
Он родился в семье сорока трехлетнего житомирского коллежского асессора Галактиона Короленко и его двадцатилетней супруги-польки, Эвелины. Почтенный возраст, судейская должность, рассудительный характер отца оказали немалое влияние на формирование мировоззрения, жизненных ориентиров и характера маленького Владимира, что вместе с взрослением в трехъязычной культурной среде (украинская, польская, русская) и естественных художественных способностях позволило парнишке проявить себя еще при получении начального и среднего образования.
Весна почала вступати в свої права, може поки лише календарно, але її хода вже ледь відчутна подихом огрійливого вітерця налетілим нізвідки, поцілунком сонячного промінчика, краплями лагідного дощу, які своїми теплими сльозами змивають весь смуток-печаль минулих місяців, чи дзвінкою тріллю пташиного співу, що зненацька розірве затишок погожого дня. Одними з перших пернатих вісників повернення тепла в Україну з давніх часів служили граки, зграї яких за повір’ями 4 березня прижинає з далекого Виру на рідну землю Герасим, сина Хара-Ярила, за що і отримав в народі прізвисько Граківника.
Разом з сином Арія в цей, буцімто зовсім пересічний за прадавнім народним календарем, день на українських теренах з’являються разом граками-шпаками й лелеки, які повертаються на рідну землю, та не з «порожніми руками», а несучи під своїми крилами українських «дитинчат». І хоча це — лише народна метафорична алегорія, насправді воно уособлює зачин нового кола життя як в людському царстві, так і в природному середовищі цвітінням дерев, народженням пташино-звірячого потомства, сходами засіяної ниви…