Яскрава сукня, кожний з елементів якої старанно створювався власноруч довгими зимовими вечорами та ретельно підбирався один до одного, щоб стріти новий день в радісній впевненості своєї неповторності та досконалості — чи це не споконвічна жіноча жага, яку не можна задовольнити до кінця?
Звичайно ж кожне традиційне вбрання українки починалося з головного — довгої вишитої сорочки, яка за часів Русі могла бути самостійною сукнею. Зазвичай матеріалом для неї слугувало домоткане конопельне полотно, а прикрашалася – власноруч вишитими рясними орнаментами (геометричним, рослинним, зооморфним) по манжетах, рукавах, горловині, груді, подолу, а іноді і спині. Кольори могли бути буд-якими, наприклад Полтавщині притаманна вишивка “білим по білому”. При схожості крою вишиванок в різних частинах України, головною відміною на заході була відсутність ластівець під пахвами, що знайшло свої відгомін у більш скованих рухах танків цих регіонів. Головний же принцип їхнього створення “Перед людьми — не соромно, перед Богом — не страшно”.
Нижню частину жіночого вбрання відігравала плахта (прообраз спідниці) до кісток — відріз вовняної тканини іноді із металевою або шовковою ниткою довжиною до чотирьох метрів (крила) або з двох однакових частин (станок) із запахом попереду, для підтримки якого використовувався пояс або крайку. Розріз попереду прикривали в першому випадку – попередницею, в другому — запаскою. Зазвичай для виготовлення плахти використовувалися яскраві кольори, а малюнок мав вигляд поздовжних різнокольорових смужок або клітин з малюнком в шаховому порядку.
По верх вишиванки українські жінки одягали кирсетку — своєрідну жилетку “в талію” або не приталену спереду та зашиту до стану зі зборами (вусами) позаду. Для її пошиття використовували вовняні, парчеві та інші декоративні тканини, які самі мали якийсь візерунок, або її нещільно вишивали орнаментом по горловині, проймах, подолу та планці. Довжина кирсетки зазвичай сягала середини бедра.
Доповнював вбрання українки в холодну добу кептар — кожушок без рукавів, який виготовлявся з однієї овечої шкіри з прорізами для рук, голови та запахом попереду. Із зовнішнього боку цього обтягували сап’яном або тонкою однокольоровою шерстю зазвичай чорного, сірого або білого (святкова) кольору, які вишивали різнокольоровими нитками та обшивали металевими бляшками, бісером, стрічками.
Тому кожного дня наряд красуні був барвистим та самобутнім, завдяки чому українські жінки змалку привчені були до працьовитості, наполегливості, що робило їх впевненими у собі та самостійними — гідними парами волелюбних чоловіків, дбайливими матусями своїм дітям та відданими хоронительками домашнього вогнища у спадковості сімейних традицій.