Безкраїй український степ, що тягнеться до обрію на тисячу кілометрів із заходу на схід, з давніх-давен вабив людей обіцянням багатих пасовищ, чисельної дичини, а якщо добре постаратися — то і величезних врожаїв. Але на землі, яка так мало бачить опадів, влітку потерпає від спеки, взимку — від холоду та буревіїв, у ті давні часи вижити могли лише найсильніші та найсміливіші, хоча справжні імена тих давніх племен мабуть ніколи не будуть вписані на сторінки історії, по них залишилися лише археологічні знахідки чи географічні орієнтири, за якими вони і отримали свої назви.
Однією з перших визначених самостійних культур на території України історики називають середнестогівську (IV тис. до н.е.), за представниками якої закріпилося звання перших приручителів коней Східній Європі. Перші кінники, великий стан котрих знайдений під Кременчуком, із своїми довгими списами, простими луками та бойовими молотами являли грізну силу. На відміну від них плем’я вівчарів нижньомихайлівської культури, що заселяло Приазов’я та нижнє Придніпров’є, було абсолютно не войовничим.
Представників ямної культури, що прийшли їм на зміну тисячоліттям пізніше (ІІІ — ІІ тис. до н.е.), вже були класичними кочівниками, які мандрували разом із своєю худобою від Дунаю до Приуралля. Саме вони започаткували традицію поховання своїх сановитих, засипаних охрою одноплемінників у ямах критих дерев’яним накатом, над якими зверху за допомогою дернових пластин зводили поховальні кургани заввишки до десяти метрів. Цікавий знайдений в Сторожовій могилі (Надпоріжжя) чотириколісний віз доводячий, що вже на той час вони використовували “будинки на колесах” з воловою упряжжю. Завдяки високій військовій майстерності ямникам на пізньому етапі свого існування вдалося підкорити територію сучасних Румунії, Болгарії, Сербії, Хорватії, Чорногорії, Словенії, Боснії, заклавши основи давньоєвропейських діалектів.
Після ямників з початком бронзового віку (десь на рубежі ІІІ та ІІ тис. До н.е.) в українських степах з’являються представники катакомбної культури, які лишили по собі замало археологічних знахідок з-за рухливого образу свого життя. За них свідчать лише кургани-могильники, що височіють над підземними камерами-похованнями з посмертними масками на жировій основі в середні черепів сановних їх представників.
Племена багатовалікової (характерна орнаментація посуду) та зрубної (обіцювання деревом поховальних ям) (друга половина ІІ тис. до н.е.) досконало опанували мистецтво лиття та рудокопання для виготовлення військових та побутових знарядь з бронзи, що призвело до розділення суспільства на окремі групи залежно від ремесла їхніх представників з доволі складною внутрішньою ієрархією. При цьому ці мешканці українських степів на той час вже точно були іраномовними.
Саме вони стали пращурами тих, кого українці вважають своїми прабатьками — з І тис. до н.е. до початку І тис. н.е. вся велика територія від Сяну до Дону безроздільно належала “раннім кочовим” іраномовним племенам, стиль життя яких був зумовлений зміною клімату на більш посушливий та виснаженням випасів від довгого перебування на одному місці. До того ж відкриття заліза дозволило оснащувати воїнів, якими були всі чоловіки племені поруч з виконанням функції скотарів, більш досконалою зброєю.