Вона була заборонена як не відповідна радянському реалізму з вето від «головного критика» країни рад товариша Сталіна. Її зреклися власні творці, намагаючись назавжди забути як страшний сон в білому мареві тіней. Вона стала символом творчого генію, назавжди лишивши за собою титул найекзистенціалістичнішої стрічки невибагливої радянської кыноындустрії.
Сценарій п’єси під назвою «Діскобол» вийшов з-під пера Юрія Олеши ще на початку 1930-х, а втілювати його в життя на київський кіностудії Українфільм взявся талановитий режисер Абрам Роом. Художній фільм про любовний трикутник з двох чоловікыв (студент, спортсмен Гріша Фокін та талановитий хірург, професор Юліан Степанов) та однієї жінки (дружина Степанова – Маша) мав стати екранізованими роздумами про радянське майбутнє стосунків через усунення перешкод у вигляді нерівностей.
Неприємності почали переслідувати стрічку ще до закінчення зйомок – радянська влада арештувала за звинуваченнями у антирадянській діяльності актора Дмитра Косовського, який грав роль Гріши, що змусило команду фільму перезняти всі епізоди з його участю.
Не дивлячись на труднощі, талановитим авторам стрічки вдалося передати весь негелізм майбутнього радянського суспільства через легке промалювання тінями об’єктів та деталей на білому тлі, що надавало додаткової ваги кожному промовленому слову чи фразі персонажів. Причому ефект кіношедевру підвищується за допомогою деякої відстороненості з ноткою привілеюванні персонажів від глядача, досягнутий режисером за допомогою надання їм схожості з давньоримськими героями.
Але керівництво «країни від народу» (номінально знімальна кіностудія, а фактично кривавий кат Сталін, який в своїй параної особисто передивлявся всі вітчизняні фільми перед виходом і був єдиним цензором) не зрозуміло високого задуму митців та філософсько-етичних роздумів про радянське майбутнє. Тим більше, що за рік до того була прийнята директива «про соціалістичний реалізм єдиний вірний шлях розвитку державного мистецтва», рівень цинізму якої після штучно влаштованого Москвою голодомору в Україні двома роками раніше просто зашалював. «Суворого юнака», як фільм мав бути представлений в прокаті, суворо заборонили, хоча нічого відверто антирадянського в ньому не було.
Причому острах перед репресивною машиною тоталітарного радянського режиму був таким великим, що Олешо на з’їзді союзу письменників виступив з рішучою самокритикою свого творіння і назавжди викреслив кіноп’єсу зі свого резюме, одразу знявши дві пропагандистські радянські стрічки для свого відбілювання. Українфільм ж, щоб стерти навіть пам’ять про одіозний шедевр, знищив всі його примірники в своїх архівах.
Але на тому історія «Суворого юнака» не закінчилася – декілька його плівок лишилося в скарбницях ВДІКу, їх навіть на напівзакритих показах в якості унікального взірця мистецтва демонстрували студентам в 1960-х. Повна ж реабілітація кіноп’єси прийшла з відновленням української незалежності в 1991-ому, коли всі заборонні мистецькі радянські грифи пали.