На пожовклих сторінках історії ця чи-то легенда, чи-то билина вперше з’явилась в 1039-ому, вписана рукою одного з літописців та двічі редагована за Ярослава Мудрого. Саме її передрук зараз фігурує у всіх шкільних підручниках та чисельних гідах столицею України. Тому кожний українець знає, що сивий Київ заснували три брати – Кий, Щек та Хорів, а з ними і сестра їхня Либідь, пам’ятник яким зараз прикрашає високий Дніпровський пагорб. Причому московські хроністи задля наближення віку стольного граду до умовної появи свого каганату Золотої орди століттями намагалися нав’язати думку, про 854-й, як рік заснування української столиці, в той час як європейські хроністи вважають її на кілька століть старшою, називаючи 482-й (згідно не збережених документів).
Фортечні укріплення Києва, який за легендою отримав ім’я старшого з братів, з часів Володимира Великого (а можливо і раніше) розташовувалися в периметрі трьох пагорбів – Старокиївської гори (Києвиці), Щековиці та Хоревиці, причому місце знаходження двох перших визначено доволі точно. Щековиця – це так звана «Олегова могила» з розташованим навпроти через вулицю Глубочицьку Кудрявським плато, а Києвицю звали гору поруч із Софійським та Михайлівськими соборами, раніше окреслену глибокими ярами, які були засипані наприкінці XVIII століття, тому зараз вона не є ізольованим останцем.
А ось з місце знаходження Хоревиці досі лишається загадкою, яка народжує чисельні історичні теорії з матеріальними доказами, що постали з праху віків, чи зовсім без оних в підґрунті. Так першою претенденткою на це високе звання є Замкова гора з її візантійськими монетами V – VI століття імператорів Анастасія та Юстініана. Другим імовірним кандидатом виступає знаменита Лиса гора на північній околиці Києва, де вже знайдені сліди життя людини десь VII віку, поруч знайдений скарб арабських монет VIII – IX ст. та великий курганний некрополь біля підніжжя.
За княжих часів столиця Русі-України була добре захищеного крутими схилами та широким руслом Дніпра багатонаціональним європейським центром культурного та товарно-грошового обміну між сходом та заходом (так званого шляху «з варяг в греки»). Це підводить істориків до припущення достеменності відомостей «Повісті временних літ» про існування від початку трьох окремих охороняємих власними дружинами укріплених княжих резиденцій на окремих пагорбах, причому згідно знахідок місцеве населення знаходилося під захистом старшого брата Кия, вихідці з Візантії оселялися на Щековиці, а Лиса гора давала притулок варягам (э припущення що саме тут існувало придніпровське місто Самбатіс, згадане візантійським імператором Костянтином Багрянорідним).
Що ж стосується московських інсинуацій просторідного походження князів, що так наполегливо намагалися нав’язати новгородські літописці, то як відмітив Нестор: «Був би Кий бідним перевізником, не очолив би він руських дружин в поході на Цареград», та й помер він в Києві, як і решта представників сім’ї. До того ж деякі іноземні історики утотожнують Кия з візантійським полководцем Кийбудиєм (Хільбудиєм), який в VI столітті захищав кордони імперії на Дунаї, а «Історія Тарона» вірменського автора VI – VII століть Зеноба Глака згадує про величне місто в країні «полуни» (поляни), яке заснували брати Куар, Мелт та Хореан.
Ще багато загадок зберігають старі київські пагорби, але Кий, Щек, Хрив та Либідь – це зв’язувальна нитка між минулим і майбутнім, яка тримає Україну на хвилях цього буремного світу.