Найпершим, а від того найважливішим та найкоштовнішим, обрядом в дорослому житті української молоді споконвіку було весілля. Саме тому кожній його деталі приділялося так багато уваги, щоб шлюб був щасливим на все життя, а містика священнодійства спонукала шукати в кожній деталі пророцтво на майбутнє. Український народний фольклор лишив так багато повір’їв та забобонів пов’язаних з кожним етапом цього важливого життєвого кроку, що всі їх і не перелічиш.
А починалося все ще з непарної кількості сватів (старост) на сватанні та їхня обов’язкова одруженність – виконання обох умов віщувало щасливе завершення місії, особливої кармічної ваги якій додавала палиця посланців (дохристиянський фалічний символ, що існував у міфології поза солярним культом) – в народі казали: «Все –стріла полетіла».
Під час «заручин»: /uk/3112/zaruchini-ukrayinski-vesilni-traditsiyiобов’язково садили молодят на посад (місце на скрині з посагом / лаві / діжці) на кожух, бо за народною приказкою «Хто волохатий, той буде багатий!». При чому підводити їх до посаду мав старший староста за рушник або хустку (наречені трималися за протилежні його / її крайці), як символ духовного єднання майбутнього подружжя. На Закарпатті існувала легенда, згідно якої якщо дати дівчині та хлопцеві дати з’їсти по половинці серця голуба, то їхнє кохання буде вічним.
Запрошення на весілля дівчина мала носити звичайно вбраною, але обов’язково у віночку з багатьма стрічками, які були символом достатку майбутньої родини, тому в’язалися їх у два-три ряди. А ще існувала давня традиція запрошувати на свято випічкою (калачем чи їжачком) першого зустрічного, як данина християнському милосердю в сподіваннях на заступництво небес, бо вважалося, що в подобі подорожнього на грішну землю сходять святі. Залишену нареченою в хаті випічку-запрошення треба було одразу з’їсти, щоб «не черствіла аби молоді швидко не зостарілися».
Головних прикмет, пов’язаний з короваєм було дві, залежно від приналежності його гостям чи подружжю: перший звичайний круглий пекли для гостей весілля з монеткою всередині, і коли всі гості рвали його на шмаття той, хто отримував шмат з монеткою мав стати найщасливішим (свою частку намагалися берегти, щоб по крихті давати худобі перед продажем «щоб так купці рвалися за товаром, як за тим калачем!»), а свій коровай молодята ламали лише вдвох – вважалося що той, хто отримував більший шмат буде головою сім’ї. А загалом передбачення для майбутнього подружжя народний поголос пов’язував ще зі стадією випікання короваю – якщо коровай вийшов поганий, то й спільне життя у пари буде таким самим. Середину короваю (квітку з голубами) молоді мали взяти із собою та з’їсти в першу шлюбну ніч, щоб «їхні майбутні діти не хворіли».
Намагання передбачити соціальну роль кожного з молодят в парі намагалися і через ставання на рушник перед вінчанням (його простеляли дружки, а мати молодого підкладає під нього колосок або гроші для майбутнього заможного життя) – хто перший з них став, той імовірно буде головою сім’ї, а під час самого священного обряду молода намагалася покласти свою руку поверх нареченого щоб закріпити свій вплив. В церкві якщо свічки молодого подружжя протягом вінчання горіли ясно і не гасли – добрий знак, а у когось з них свічка-таки погасла – той раніше помре. По дорозі до церкви та в самому храмі не можна було обертатися, бо це пророкувало розлучення і повернення обернутого в минуле.
Вже безпосередньо на святкуванні незаміжні дівчата чекали, доки молоде подружжя встане зі своїх місць – та з них, хто першою всядиця на місце нареченої – швидко вийде заміж, а після молода намагалася першою за свекруху переступити поріг хати чоловіка (якщо дівчина йшла жили в сім’ю хлопця), щоб самій там керувати.