Неоголошена війна Московії проти України йде вже четверте століття перманентно змінюючи фази від гарячої до холодної. Фактично цілеспрямоване знищення мокшанами українського етносу почалася з того самого моменту як малоосвічений ставленик Німеччини-Голландії Петро І, перейменував цю країну трясовин та багнюки на Росію, запозичивши цю дещо трансформовану назву у своїх західних сусідів в розрахунку на перспективу привласнення їхньої території разом із давньою історією, європейською культурою та світовою славою, щоб прикрити своє рабське походження.
Саме тому справжня історія Росії – це її сама страшна та охороняєма державна таємниця, розголоснику якої загрожує смерть (чому є немало історичних прикладів). Для підтримання легенди про слов’янське походження цих фіно-угрів за наказом їхньої цариці, до речі теж німкені Катерини ІІ, історики переписали сотні стародавніх літописів Русі-України. І кожен наступний спадкоємець московського престолу без урахування зміни державного устрою та лозунгів, за якими жила їхня країна, намагався всіма засобами знищити українську ідентичність через тотальну брехню, підміну понять, русифікацію, приниження історико-культурної спадщини та фізично стерти з лиця цілу націю через голодомори, бойові дії, вбивства…
Русь (з 1187 року – Україна) з тією ж столицею в Києві – сильна держава, правителі якої були в родинних зв’язках з усіма монархіями Європи, відіграючи одну з значних ролей в політиці європейських, кавказьких та малоазійських регіонів. Тим часом Московії фактично ще існувало, а були лише розрознені фіно-угорські племена (в тому числі мокши, що жили на однойменній річці (нині Москва-ріка) з перекладом на сучасний – багнюка), які платили князям Русі данину і називали себе за васальною залежністю «руськими».
Лише після завоювання татар-монгольською ордою цих племен в 1234-ом починаєтеся історія Руського улусу Золотої орди, яким керував безпосередньо один з прямих нащадків Чингизхана в статусі царевича чи оглана, бо згідно яссам Великого монгола лише вони мали право на володіння армією, землею, людьми.
Хан Батий (Саін) (годи правління 1234 – 1250), хан Сартак (1250 – 1257), хан Берке (1257 – 1266), хан Менгу-Тимур (1266 – 1282), хан Туда-Менгу (1282 – 1287), хан Талабуга (1287 – 1290), хан Тохта (1290 -1312), хан Узбек (1312 – 1342), хан Джанібек (1342 – 1357) – ось імена перших царевичів Московського та Ростово-Суздальського князівств.
Причому саме четвертому хану, Менгу Тимуру, Москва зобов’язана своїм заснуванням, бо маленьке поселення на цьому місті вздовж берега річці Мокші вперше зафіксоване в 1272 році. Він також дав дозвіл духовенству цього улусу на проведення богослужінь з обов’язковим згадуванням імені його та його нащадків. Не дарма ж правителі мокшанських просторів з такою помпою святкують українські релігійні свята, навіть пам’ятник київському князю Володимиру-Хрестителю поставили в самому центрі своєї столиці в надії, що його тінь перекриє факт, що саме мусульманин за віросповіданням хан Менгу є засновником московського православ’я.
Потім будуть князі та царі з ярликами на правління та сплатою данини Золотій Орді, а після розпаду – Кримському ханству як її правонаступнику. При чому мовою спілкування староруська помножена на фіно-угорську стала офіційною для мокш лише в 1721-ому за наказом того ж Петра І (головним підручником для викладання була призначена надрукована ще в 1596 році вільненський «Лексис, сиречь речения вкратце собранные и из словенского языка на просты русски диалект истолкованы»). Тому писемність та мову ординці вкрали теж в Україні, навчаючись елементарної грамоти за її посібниками.
Тому загалом Московія була і поки що залишається штучним утворенням без власної історії, мови, культури, традицій, що досі тримається лише на брехні (вони ж переписали лише свої примірники документів, а оригінали зберігаються в архівах інших країн) та загальному невігластві свого населення, яке поколіннями штучно культивувалося для зведення в ранг «вищого блага».