Чорноокі чи сіроокі, темноволосі з миловидними обличчями, правда представники чоловічої статі виглядають трішки старшим за свій вік з-за суворої мужності, стрункі та граційні (бо саме це вважалося за еталон краси задовго до того, як стало всесвітнім трендом) красуні та красені не залежно від віку – такими побачив українців під час своєї етнографічної експедиції майбутній автор слів українського гімну Павло Чубинський в 1872 році.
Крізь сухі цифри статистики того дослідження (лише 17,5% мають блакитні очі, третина – карі, в основному – сіроокі; 28% мають світле волосся (з них 4% – руде), інші – темно-русяве чи чорне; часом зустрічається татарський тип обличчя, а у кримли – український) м’яким абрисом проступають особисті спостереження автора крізь призму великої любові до свого народу, коли він нотатує про прекрасні м’які і привітні риси обличчя українок з легким нальотом печалі.
Мова етнічних українських чоловіків в той час була повільна і розсудлива з доволі лаконічним вираженням думки при цьому сповнена самоповаги, але не позбавлений гумору і самоіронії. Це у поєднанні з поважною ходою та повільними рухами створювали в очах інших оманливу ілюзію «ледачого телепня», але насправді за цим зовнішнім фасадом ховалася серозна, поміркована, розважлива особистість з аналітичним складом мишлення. Багато ворогів жорстоко помилилися, сподіваючись на миролюбний, доброзичливий та спокійний норов українців – як кажуть в народі: «вони повільно запрягають, але швидко їдуть», і звернути з обраного шляху чи завадити дістатися поставленої мети їм може лише смерть.
Українки ж, тендітні як лані, але міцністю характеру могли на рівних посперечатися зі своїми чоловіками. На їхніх крихких плечах тримався весь дім з його хатніми та господарськими клопотами, вихованням дітей та роботою в полі. При цьому ці моторні красуні все встигали – в будинку та надворі було чисто, на столі – повно смачної їжі, а чоловік та діти охайні, нагодовані, обціловані. Та й в гострі моменти життя жінки брали на себе повну відповідальність, часом за всю сім’ю, а відданість була однією з їхніх головних рис, хоча негаразди бувають в житті кожної сім’ї.
Говірка етнічних україночок зазвичай їм під стать – швидка і благодушно-наївна із заливистим щирим сміхом. А ще їх дуже легко було розчулити, коли сумна пісня чи оповідь викликали не тільки важкі зітхання, а й поодинокі сльози, хоча зазвичай то тривало не довго, бо за цим для підняття настрою одразу співали веселих пісень, які іноді переходили в танок.
Загалом ж за описом Чубинського українська душа сповнена самоповаги, спокою та свободи через усвідомлення приналежності до великої нації з усталеними культурно-мовними традиціями та давньою європейською історією крізь всі випробування часу, тому воля для них цінніша за життя.